Тема 4. Сучасна філософія

4.1. Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм як філософське осмислення науки.

Позитивізм (від латинського слова „positivus” – позитивний, ствердливий) – філософський напрямок, що заперечує цінність традиційної філософії. Позитивізм визнає єдиним джерелом «позитивного» знання тільки спеціальні науки, що спираються на емпіричний досвід.

Основоположник позитивізму француз О. Конт (1798 – 1857 рр.) вважав, що позитивне знання, на відміну від спекулятивних міркувань попередньої філософії, повинне бути точним, корисним, достовірним.

Дійсний дух науки, по Конту, то не є пошук кінцевих причин, не пояснення явищ, а опис того, як ці явища відбуваються. Отже, завдання науки – поступово накопичувати факти й поширювати принципи емпіричного природознавства на всі галузі науки.

Неопозитивізм виник в 20-е роки ХХ ст., у джерел якого стояли М. Шлік (1882 – 1936 рр.) і Р. Карнап (1891 -1970 рр.).

Зберігши вихідні принципи позитивізму, неопозитивізм убачав завдання філософії в аналізі мовних засобів вираження знання. Осмисленими неопозитивізм оголошував тільки ті висловлення, які допускають емпіричну перевірку – так звану «верифікацію». Приклад безглуздого, з погляду неопозитивізму, висловлення – це традиційне для попередньої філософії висловлення про приховану сутність. Таке висловлення не можна піддати процедурі верифікації – ні підтвердити, ні спростувати. Але якщо так, тоді безглуздою стає вся попередня філософія і втрачають зміст усі її моральні й естетичні судження. Реальне пізнання, як наголошує неопозитивізм, вичерпується природознавством, та й то його мову слід уточнювати через неточність.

Постпозитивізм зв'язують із творчістю К. Поппера (1902 - 1994 рр.) та його послідовників і критиків (Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрабенда). За Поппером найважливіше завдання філософії – здійснення так званої демаркації, тобто розрізнення наукового й ненаукового знання, а також розрізнення емпіричних наук і логіки, математики, філософії. Методом демаркації Поппер вважає фальсифікацію – процедуру, що здатна тестувати будь-яке знання щодо його науковості: якщо знання має науковий характер, то воно припускає принципову можливість свого спростування. Отож, як то не дивно, науковою можна вважати лише таку теорія, що її можна фальсифікувати вже зараз чи у майбутньому. А та теорія, що не піддається фальсифікації ні за яких обставин – не наукова.

Ще одне важливе зауваження: постпозитивісти на відміну від неопозитивістів, не вважають науку самодостатньої, а відзначають її залежність від соціально-культурних чинників, у тому числі від філософських ідей, розглядають науку в її динаміці, в історичному розвиткові, відмовляються від проведення однозначних розрізнень між теорією й емпірією, наукою і філософією.

В позитивізмі філософська думка пройшла складну еволюцію в ХІХ - ХХ ст. - від заперечення ролі філософії у розвитку науки до її визнання.

4.2. Екзистенціалізм як філософія людського існування.

Екзистенціалізм (від латинського слова «екзистенція», що означає „існування”) – філософський напрямок, який виходить із визнання людини унікальною істотою, сутність якої не є наперед заданою: людина буде тим, чим зробить себе сама.

Як самостійна течія філософської думки екзистенціалізм сформувався на початку ХХ століття. Його найбільш видатні представники: М. Хайдегер, К. Ясперс, Л. Шестов, Ж.-П. Сартр, А. Камю.

Екзистенціалізм досліджує, перш за все, людську е кзистенцію – безпосереднє переживання реальності власному існування.

Згідно з екзистенціалізмом, людина живе у світі абсурду й постійно відчуває загрозу своєму буттю. Тому життя людини наповнене тривогою й страхом, у тому числі перед самим буттям. Звідси виникає турбота про шляхи порятунку. Страх, тривога, турбота – основні категорії екзистенціалізму.

Одним із ключових понять в екзистенціалізмі є «гранична ситуація». Це особлива, критична ситуація, наприклад, на грані життя й смерті, коли раптом наступає прозріння – глибоке розуміння сенсу власного існування. Повсякденні проблеми на фоні цієї кризи знецінюються і людина змушена прийняти ризик життєвого вибору на себе і тільки на себе, притім без будь-яких гарантій успіху. У граничній ситуації перед людиною відкривається справжнє буття, зустріч з яким пережити набагато сутужніше, чим бути зануреним у повсякденність.

Людина є проблемою для самої себе. Вона намагається знайти захист і опору в Богові, і то є природним, але, все ж таки, це – фантазії, за межами екзистенції нічого не має. Отже, людина самотня, а, якщо так, то й вільна. Свобода – це важкий тягар, який приречені нести люди. Свобода реалізується у виборі, а вибір передбачає відповідальність.

Екзистенціалізм, без сумніву, виявився вельми помітним явищем духовного життя ХХ століття, тому що ґрунтовно дослідив найважливіші проблеми людського існування, сенсу життя, свободи і відповідальності, які набули у сучасний історичний період нової і загостреної актуальності.

4.3. Сучасна релігійна філософська думка.

Неотомізм – одне з найпоширеніших філософських вчень ХХ століття, являє собою оновлений Томізм, що бере свій початок від філософії Томи Аквінського. Неотомізм є офіційною філософією католицької церкви.

Неотомізм вищою реальністю визнає Божественну першооснову і, відштовхуючись від цього, витлумачує дані сучасної науки. (Е. Жильсон, Ж. Мартен, Ю.Бохеньський)

Окремі неотомісти працюють над оновленими варіантами доказів буття Бога, але більшість з них висувають на перший план проблему людини – її поведінки, моральності, пошуків людиною свого «Я», неповторної духовності.

У протестантських філолофсько-теологічних напрямках також на перший план у ХХ ст. вийшла антропологічна проблематика:

К. Барт (1886-1968) доводить, що людина перебуває під владою хаосу й абсурду та свою людяність знаходить тільки при зустрічі з Богом.

П. Тілліх (1886-1965) ставить проблему людської мужності, яка необхідна людині, щоб подолати небезпеку, усвідомити свої границі, і, відійшовши від нісенітниці життя, побудувати його по-людськи.

Персоналізм – популярний релігійний напрямок у сучасній філософії, що визнає особистість (персону) первинною духовною реальністю й вищою цінністю, а увесь світ – проявом творчої активності верховної особистості - Бога. (М. Бердяєв, М. Лосський, Е. Муньє).

Персоналізм розглядає історію як процес розвитку особистісного початку в людині, яка досягає вищого блаженства в злитті з Богом, осягаючи вищі божественні цінності: Істину, Добро, Красу, Благо.

Релігійна філософія наприкінці ХХ століття здійснила свій власний «антропологічний поворот», тобто стала активно досліджувати проблеми людського буття, асимілюючи досягнення інших філософських напрямків.