Десталінізація

Процес лібералізації режиму розпочався лише після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) і увійшов в історію як період «хрущовської відлиги» від назви книги І. Еренбурга «Оттепель». Цей період пов’язаний з діяльністю Микити Сергійовича Хрущова. В результаті боротьби за владу, що почалася серед партійної верхівки після смерті у 1953 р. Й. Сталіна, М. Хрущов став Першим секретарем ЦК КПРС, фактичним лідером СРСР. За ініціативою М. Хрущова почалася реабілітація невинно засуджених, були здійснені заходи щодо обмеження влади адміністративно-управлінського апарату, припинилася практика політичного терору проти цілих соціальних верств і позасудового покарання громадян, заохочувалася суспільно-політична активність населення. Перша половина 1960-х рр. пов'язана з намаганням радянського керівництва якнайшвидше збудувати комунізм і випередити США у виробництві продукції на душу населення. Звідси радикальні заходи щодо демократизації управління економікою, здійснення науково-технічного прогресу, індустріалізація житлового будівництва. Однак виконання цих завдань здійснювалося волюнтаристськими заходами, за допомогою звичного адміністративного тиску на господарських керівників, що в значній мірі позначилися в аграрній полі­тиці, коли відбувалися укрупнення і розкрупнення колгоспів, ліквідація т. зв. неперспективних сіл, запровадження посівів кукурудзи без урахування конкретних умов.

Після смерті Й. Сталіна сталінські принципи управління країною значною мірою продовжували діяти. Радянські люди як і раніше жили в постійному страху перед репресіями і свавіллям влади. Переважна більшість з них були позбавлені край необхідного для нормального життя. І далі не могли і не хотіли так жити, а тому палко бажали радикальних змін у країні. Відгук на їх потреби й очікування в умовах тодішніх політичних реалій мала змогу дати лише правляча в СРСР партія, яка з 1952 р. мала назву «Комуністична партія Радянського Союзу» (КПРС). Уже червневий 1953 р. пленум ЦК КПРС започаткував часткову демократизацію внутрішньопартійної демократії, припинення масових репресій. Однак вирішальне значення для поглиблення зазначених процесів мав ХХ з’їзд КПРС, який відбувся майже через три роки після смерті Й. Сталіна.

ХХ з’їзд КПРС працював з 14 по 25 лютого 1956 р. На ньому були присутні 1349 делегатів з правом вирішального голосу і 81 делегат з дорадчим голосом. Вони репрезентували близько 680 тис. членів і 420 тис. кандидатів у члени партії.

З’їзд відбувався у точній відповідності з традицією, що склалася у часи Сталіна. 14 лютого у Великому Кремлівському палаці зібралися делегати з’їзду. Всі стоячі привітали бурхливими оплесками членів Президії ЦК, а також керівників зарубіжних «братських» партій. Традиційним був порядок денний з’їзду: звітні доповіді ЦК і Центральної Ревізійної Комісії, проект директив по шостому п’ятирічному плану і вибори центральних органів партії. Все було як завжди: аналіз міжнародного і внутрішнього становища країни, діяльності партії за звітній період, чергові заклинання щодо необхідності прискорення темпів соціалістичного будівництва, обрання вищого партійного керівництва, – як було прийнято, одноголосно й на безальтернативній основі. Першим секретарем КПРС, як і очікувалося, став М. Хрущов, котрий вже встиг довести своє право на лідерство, розправившись з Л. Берією й відправивши у відставку з посади Голови Ради Міністрів СРСР свого вчорашнього союзника Г. Маленкова.

Однак уже після обрання усіх керівних органів партії відбулася подія, яка зробила з’їзд справді історичним в житті не тільки правлячої партії, але й всього радянського народу, – на закритому засіданні з’їзду, всупереч думці Президії ЦК, Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виступив з доповіддю «Про культ особи Сталіна і його наслідки», яка знаменувала розвінчання «батька усіх народів».

Напередодні з’їзду члени Президії ЦК – В. Молотов, К. Ворошилов, Л. Каганович та інші – буквально у відчаї закликали свого лідера не робити цього: Нас самих притягнуть до відповідальності. Ми були у складі керівництва, і, якщо ми не знали, то це наша біда, але ми відповідальні за все.

М.Хрущов відповідав: Ми як керівники не мали права не знати. Ми багато чого не знали, тому що був встановлений такий режим, коли ти мусиш знати тільки те, що тобі доручено... Але деякі навіть брали участь в рішенні цих питань. Тому тут відповідальність є різною.

- Хто нас питає? – кричав К. Ворошилов.

М. Хрущов відповідав: Злочин-то був. Потрібно нам самим сказати, що він був. Коли тебе будуть допитувати, тебе вже судити будуть.

Врешті-решт М. Хрущов пригрозив, що виступить від себе особисто, а потім кожний нехай пояснює свою поведінку. Це злякало опонентів. Вони побачили деякий позитив у тому, що всю відповідальність він візьме на себе.

У доповіді вперше була дана негативна оцінка особи Й. Сталіна та багатьом його діянням, засуджені масові репресії й терор, розв’язані проти радянського народу. Хоча М. Хрущов усю проблему звів до негативних рис самого Й. Сталіна, а не суті державного ладу й політичного режиму, але навіть така критика буквально шокувала багатьох комуністів, справила значний вплив на політичні процеси і психологічні настрої в країні. Доповідь М. Хрущова спонукала до переосмислення історії соціалізму, ролі партії в житті суспільства, критичного ставлення до окремих вчинків її вождів, до Й. Сталіна й сталінізму.

Саме в цей період радянські люди отримали ковток свободи і надію на краще, почали відчувати себе громадянами, у суспільне життя увійшло покоління, що не знало тотального страху, здатне вчитися і розуміти власне суспільство і перебудовувати його. Через деякий час ці зерна дадуть сходи. По суті змістом цього процесу були детоталітаризація та десталінізація радянського суспільства у всіх сферах суспільного життя, перехід від створеного Й. Сталіним тоталітарного режиму до авторитарного, тобто більш ліберального, позбавленої явного беззаконня влади.

Важливим напрямом десталінізації стала реабілітація невинно засуджених у роки сталінських репресій. Початок цьому процесу поклав Указ Президії Верховної Ради СРСР у вересні 1953 р. Він надав військовій колегії Верховного Суду СРСР право розглядати за поданням Генерального прокурора рішення колишніх колегій ОДПУ, «трійок» НКВС і так званої Особливої наради при НКВС-МВС СРСР. Поряд з цим у 1954 р. була створена комісія Президії ЦК КПРС з розгляду злочинів і перегляду справ усіх засуджених у 1939 – 1953 рр. за політичні злочини. Також у регіонах було створено більше ста комісій, наділених правом реабілітації й помилування.

За 1954 – 1959 рр. тільки по УРСР було переглянуто близько 4,3 млн. різних справ, що стосувалися близько 5,5 млн. людей. Крім того, переглянуто справи 64 тис. осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності в 1937 – 1938 рр. Серед реабілітованих посмертно були відомі партійні й державні діячі, керівники України С. Косіор і П. Постишев. Як дізналися ми пізніше, саме на цих особах лежить значна частка вини за організацію в 1932-1933 рр. Голодомору в Україні, але тоді їх реабілітація здавалася відновленням історичної справедливості. Чимало репресованих було реабілітовано в партійному порядку. За період від 1 березня 1956 р. до 1 березня 1957 р. Комітет партійного контролю при ЦК КПРС, ЦК компартій союзних республік, крайкоми і обкоми реабілітували в партійному порядку майже 31 тис. комуністів, раніше звинувачених у політичних злочинах. Одночасно КПК при ЦК КПРС виключив з партії 68 колишніх працівників НКВС-МДБ, які порушували законність, застосовували недозволені методи слідства, фальсифікували звинувачувальні матеріали.

Одночасно були заарештовані й, за вироком суду, розстріляні деякі особи, винні в організації масових репресій та застосуванні недозволених методів слідства, серед яких: Берія, Гоглідзе, Деканозов, Кобулов та ін. Чимало працівників органів державної безпеки позбулися своїх посад та були засуджені на різні строки ув’язнення. Проте не обійшлося тут і без використання боротьби за відновлення «соціалістичної законності» у банальній боротьбі за владу у вищий кремлівській верхівці. В Україні, як і в СРСР у цілому, припинилися масові репресії й стали переглядатися справи «ворогів народу».

За розвінчанням «культу особи» сталися спроби зламати командно-адміністративні методи управління, спроби ввести в дію стимули особистої зацікавленості в результатах праці, надати більшого динамізму економічному й соціальному розвитку СРСР, змінити його пріоритети, подолати догматичні уявлення в теорії й практиці соціалістичного будівництва.

Однак не всі запропоновані М. Хрущовим заходи знайшли підтримку у інших керівників партії й держави, передусім у колишніх соратників Й. Сталіна: Л. Кагановича, Г. Маленкова, М. Булганіна, К. Ворошилова та ін. У 1957 р. пленум ЦК КПРС звинуватив їх у створенні фракційної, антипартійної групи, протидії ленінському курсу, вивів їх із складу ЦК і виключив з лав партії, що означало на той час автоматичне відсторонення людини від будь-якої державної діяльності. У 1958 р. Головою Ради Міністрів СРСР був обраний М. Хрущов і таким чином, подібно Й. Сталіну, став суміщати керівні посади в партії й державі, що свідчило про складність переходу до нової якості державного врядування в СРСР.

Водночас про повну відмову від сталінізму не могло йти і мови. Критика сталінізму не могла бути послідовною. Будучи сам плоть від плоті сталінської кліки, М. Хрущов був сам замішаний у всіх акціях сталінізму і, природно, знав лише один стиль управління країною – авторитарний, сталінський.

Сталінізм (вождізм і волюнтаризм як його невід’ємні якості) час від часу проступали в обличчі цієї прогресивної людини. Маючи необмежену владу, досягнувши певних успіхів, М. Хрущов уявив себе непогрішимим. Не можна також забувати, що М. Хрущов був оплутаний густими тенетами сталінських поглядів, звичок, підходів, методів. Усвідомлення ним хибності тоталітарного режиму було неповним, половинчатим, непослідовним. Проявлялось все це в діях щодо перетворення суспільства. Вони як і раніше базувались на здійсненні авторитарної влади, не передбачали активної участі широких народних мас. Режим особистої влади продовжував існувати, хоча й в зміненому вигляді. Попри всі демократичні заклинання, М. Хрущов постійно застосовував зазначений досвід на практиці, що пізніше буде кваліфіковано як волюнтаризм. Відповідним чином такий стиль поведінки передавався його підлеглим, усій компартійній номенклатурі, яка так само, як і М. Хрущов, вийшла з попередньої епохи.

Тим не менше країна була вже новою. Життя її громадян стало не тільки не таким злиденним, як раніше, але й більш безпечним. Відносини всередині політичної еліти теж стабілізувалися. Відставка будь-якого керівника, і навіть втрата ним партійного квитка, вже не означали майже автоматичний його арешт, як за часів Й. Сталіна. Хрущовська «відлига» позитивно вплинула й на формування світогляду майбутніх управлінських кадрів, які виховувалися в дусі неприйняття сталінізму з його репресивними методами управління країною. У багатьох відносинах нове покоління радянських керівників стало «поколінням ХХ з’їзду КПРС». Період 1958 – 1964 рр. був періодом авторитарного правління М. Хрущова, але посилення автократичних тенденцій не призвело до встановлення його особистої диктатури.

13.2. Комуністична утопія

Наприкінці 1950-х рр. комуністичні ідеологи дійшли висновку, що соціалізм у Радянському Союзі переміг повністю й остаточно, а, отже, друга програма партії, що прийнята в 1919 році і ставила завдання побудови соціалізму, вже була виконана. У зв’язку з цим необхідно було прийняти нову Програму КПРС, у якій визначити завдання й шляхи переходу від соціалізму до комунізму. Влітку 1961 р. проект нової Програми був опублікований «для всенародного обговорення», яке й відбулося повсюдно під контролем місцевих партійних комітетів.

За офіційними даними, лише в Україні в обговоренні партійного документу взяло участь 790 тис. людей, до редакцій газет, журналів, на радіо і телебачення надійшло близько п’ятдесяти тисяч письмових пропозицій, побажань, доповнень і зауважень. Важко сказати, яка частка з них була написана щиро й за власним бажанням, а скільки являло собою продукт кабінетної творчості партійних працівників.

Прийняв ІІІ Програму КПРС ХХІІ з’їзд партії, який відбувся в жовтні 1961 р. ЇЇ основна мета – побудувати комуністичне суспільство, тобто таке суспільство, де не буде поділу людей на класи, нормою суспільного життя стане комуністична мораль і на основі високоефективної економіки «всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком» і здійсниться принцип «від кожного – по здібностях, кожному – по потребах».

Історичні рамки Програми КПРС були визначені у 20 років. За цей час країна мала створити відповідну матеріально-технічну базу, соціалістичні відносини перетворити на комуністичні й відповідно до Морального кодексу будівника комунізму, що містився в Програмі, виховати народні маси і кожного громадянина в дусі свідомої дисципліни, комуністичного ставлення до праці, принципів комуністичної моралі. Необхідно було здійснити контроль за мірою праці й споживання, надійно забезпечувати оборону і безпеку країни, охороняти права і свободи громадян, соціалістичний правопорядок і соціалістичну власність добитися найбільш високого рівня життя населення порівняно з будь-якою капіталістичною країною. У ході виконання останнього завдання слід було створити достаток продуктів харчування, задовольнити потреби усіх верств населення у високоякісних товарах, забезпечити кожну сім’ю благоустроєною квартирою.

Важливою частиною Програми КПРС було всебічне розгортання й вдосконалення соціалістичної демократії, залучення всіх радянських громадян до активної участі в управлінні державою і господарським і культурним будівництвом, поліпшення роботу державного апарату. Мова йшла про розширення ролі та прав місцевих Рад депутатів трудящих, про систематичне оновлення складу керівних органів, про широку участь в управлінні громадських організацій та об’єднань про постійний державний і суспільний контроль, всемірний розвиток свободи особистості й прав радянських громадян. У Програмі містилися «завдання» по виробництву електроенергії, сталі, нафти, вугілля, мінеральних добрив, тканин, взуття, м’яса і зерна, а також інших продуктів на 1980 рік. Ці завдання в 5-6, а то й у 10 разів перевищували показники 1960 р.

Необхідно зазначити, що серед переважної більшості керівних кадрів панував некритичний підхід до оцінки плану комуністичного будівництва, в тому числі щодо економічного розвитку країни. Вони явно не розуміли реальну дійсність і оголосили безпосереднім і найближчим завданням побудову комунізму в найближчі роки.

Разом з тим, виходячи з позицій принципу історизму, буде несправедливим занадто критично ставитися й до явно утопічних планів партії, так само, як і до одностайного їх «одобрямсу». Адже підґрунтям для планів комуністичного будівництва та їх підтримки з боку багатьох людей, і не тільки партійної номенклатури, були цілком реальні й досить вагомі успіхи в економічному і науково-технічному розвитку країни. Достатньо високими були темпи розвитку промисловості й сільського господарства. СРСР став виробляти майже п’яту частину світової промислової продукції. У 1957 р. був запущений перший штучний супутник Землі. У квітні 1961 р. на орбіту Землі виведений космічний корабель «Восток» з першим космонавтом Юрієм Гагаріним на борту. Радянський Союз відкрив космічну еру. З кінця 1950-х рр. розгорнувся рух колективів і ударників комуністичної праці. Тільки в Україні за право носити звання колективів і ударників комуністичної праці на початку 1960 р. змагалось близько 50 тис. бригад, змін, дільниць, цехів, підприємств, бригад і ферм у колгоспах і радгоспах

Пізніше в умовах застою в сфері економіки рух за комуністичну працю буде перейменований в рух за комуністичне ставлення до праці. Він нібито охопить цілі заводи, фабрики, шахти, установи, більшість робітників, колгоспників, інженерно-технічних працівників. Про кількість його учасників будуть зобов’язані регулярно звітувати своєму керівництву партійні, профспілкові й комсомольські штаби, що стане одним з головних критеріїв результативності їх роботи. Однак чим більшим на папері буде число учасників зазначеного руху, тим менше їх буде насправді. Рух, який завдяки непідробному ентузіазму перших його учасників відіграв певну роль у зростанні продуктивності праці й соціально-економічному розвитку країни, увійде в традиційне русло формалізму.

Важливою запорукою успішного будівництва комунізму і одночасно демократизації суспільства вважалося підвищення керівної ролі партії в державному будівництві, в усьому політичному господарському й культурному житті країни. Зростання її чисельності супроводжувалося якісними змінами в її складі. Важливим було те, що в партію вступали не ті, хто хотів: в неї відбирали.

Партія мала характер ордену, що призначений для створення керівного ядра країни. Вона прагнула грати провідну роль у всіх націях і верствах населення СРСР, передусім серед робітників, оскільки вони були основними виробниками засобів виробництва, а також тому, що партія правила від їхнього імені. Починаючи з 1956 р. нових членів приймали здебільшого з робітників. До 1961 р. їх питома вага збільшилася з 30 до 38%. від загальної кількості комуністів.

Рівень освіти комуністів був вище середньої по країні. Особи, що мали вищу і середню освіту, становили 43% членів партії проти 16% серед населення країни. Часто у комуністів була спеціальна освіта, тому що при Хрущові в партію приймали здебільшого технічних спеціалістів, а не адміністративних працівників.

Компартійні керівні кадри були вихована в сталінські часи. Значна частина з них – це колишні фронтовики. На початку 1960-х рр. частка колишніх військових в управлінському апараті всіх рівнів значно збільшилася у зв’язку зі скороченням у 1960 р. на 1/3 Збройних Сил СРСР, унаслідок чого чимало колишніх офіцерів опинилися на відповідальній партійній, радянській, господарській роботі. Ці люди привнесли в стиль політичного керівництва армійську дисциплінованість, прагнення виконувати, а не обговорювати накази.

Більшість партійних і радянських керівників характеризувалися сильними вольовими якостями, величезною працездатністю й цілеспрямованістю. Вони не сумнівалися у безмежних можливостях соціалістичного ладу, вірили, що цілі обрані правильно й потрібно йти до них і тільки до них – не хитатися, не відхилятися, не допускати поступок всьому, що не відповідає соціалістичним ідеалам. Образ таких людей яскраво уособлює П. Шелест, який з 1963 по 1972 р. обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України. Водночас характерними рисами більшості партійних і радянських керівників цього часу залишалися консерватизм, боязнь відповідальності, формалізм у роботі.

З метою демократизації партійного життя на ХХ з’їзді КПРС (1956 р.) до статуту партії було внесено часткові зміни, які розширювали права ЦК компартій союзних республік, обкомів партії. ЦК дозволялося, зокрема, відкривати і припиняти видання районних і міських газет, відомчих журналів; визначати періодичність, обсяг і наклад усіх видань, які виходили на території республік, встановлювати обсяг радіомовлення в республіці й областях, включаючи мовлення для національних меншин.

Деяке послаблення централізму призводило до поступового зростання політичної активності в республіках. Хоча ключовим суб’єктом політичної діяльності залишалися президія і апарат ЦК КПРС, можливості керівних партійних і державних органів союзних республік помітно зростали Підтримавши М. Хрущова в критичний період, українська політична верхівка зміцнила власні позиції. У 1957-1958 рр. кандидатами в члени президії ЦК КПРС обрано голову президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченка і нового першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного. Влітку 1963 р. М. Підгорний став секретарем ЦК КПРС.

Відповідно до рішення партійного з’їзду в Україні, як і в цілому по країні, було вжито заходів щодо скорочення й здешевлення всього адміністративно-управлінського апарату, покращенню роботи всіх ланок, подоланню бюрократизму, недопущенню фактів нечуйного ставлення до потреб населення. В партійних і державних органах була перебудована робота з листами і скаргами людей, організований прийом відвідувачів, систематично стали приймати населення керівні працівники радянських та інших державних керівних установ.

Водночас за ініціативою М. Хрущова здійснювалися спроби от змінити номенклатурний характер партійного керівництва. Так, у першій половині 1957 р. Президія ЦК скасувала сумнозвісну систему «пакетів», тобто запроваджену Й. Сталіним видачу крупних грошових сум, які часом перевищували офіційну платню в 2-3 рази. Однак незрівнянно більшого удару номенклатурі було завдано на ХХІІ з’їзді КПРС, де був прийнятий новий Статут партії. В ньому був пункт про те, що при виборах партійних органів додержується принцип систематичного оновлення їх складу і спадкоємності керівництва. При кожних чергових виборах склад ЦК КПРС і його Президії оновлюється не менше ніж на одну четверту його частину. Члени Президії обираються, як правило, не більше ніж на три скликання поспіль. Склад ЦК компартій союзних республік, крайкомів, обкомів оновлюється не менше ніж на одну третину на кожних чергових виборах; склад окружкомів, міськкомів, райкомів партії, парткомів або бюро первинних організацій – наполовину. При цьому члени цих керівних партійних організацій можуть бути обраними не більше ніж на три строки. Для обрання на наступний строк потрібно було не менше трьох чвертей голосів членів партії, що брали участь у голосуванні. Все це означало, що партійні керівники не можуть більше ставитися до своєї роботи як до довічного привілею. І якщо з’їзди КПРС проводилися раз у п’ять років, то вибори у обкоми, міськкоми і райкоми проводилися раз у два роки. Відтак граничний строк для більшості партійних керівників середньої ланки становив лише 6 років.

Представлена на ХХІІ з’їзді КПРС партійна номенклатура мусила одноголосно проголосувати на з’їзді за зазначені положення Статуту партії, однак була ними роздратована і відтоді чекала нагоди, щоб усунути з посади ініціатора партійної реформи. Не винятком в цьому була й українська політична еліта.

Водночас працівники керівних партійних та державних органів стали заручниками явно утопічних планів М. Хрущова. Прорахунки у визначенні шляхів і темпів розвитку суспільства й держави стали результатом збереження недемократичних методів керівництва партією і державою. Як і в часи Й. Сталіна, в партійних організаціях право на висловлення істини в останній інстанції в часи М. Хрущова зберігалося лише за ним. Будь-які його новації приймалися та ухвалювалися без серйозної критики і всебічного обговорення.