Міжнародна система регулювання передачі об’єктів інтелектуальної власності

Головними цілями державного регулювання трансферу технології є створення оптимальних умов для ефективної реалізації національного та іноземного науково-технічного потенціалу всередині країни і за кордоном, а також забезпечення надійного захисту національних ринків від захоплення іноземними конкурентами. Діючі у країнах системи державного регулювання технологічного обміну мають низку функцій:

Ø створення законодавчо-нормативної бази, яка забезпечує національним підприємствам умови для вільного обміну технологією усередині країни і на світовому ринку;

Ø охорона об'єктів інтелектуальної власності;

Ø запобігання безконтрольному вивезенню високих технологій в інші країни;

Ø контроль за дотриманням антимонопольного законодавства;

Ø контроль за ліцензійними договорами про закупівлю закордонних технологій;

Ø укладання міжурядових договорів і участь у міжнародних угодах, які стосуються взаємного обміну технологіями між країнами-учасницями, а також передачі технології в інші країни.

Основні принципи державного регулювання економічних відносин в галузі інтелектуальної власності базуються на загальноприйнятих у світовій практиці підходах, суть яких зводиться до таких основних методів регулювання:

Ø вплив на систему ліцензування прав на об'єкти промислової власності (видача примусових ліцензій, надання прав на використання об'єктів промислової власності в режимі відкритої ліцензії тощо);

Ø економічні санкції за порушення прав патентовласників і авторів;

Ø надання податкових пільг на різні види інноваційної Діяльності;

Ø цільове державне фінансування інноваційних програм і проектів.

У сучасному світі передача технології пов'язана з великими труднощами та ризиками політичного, оборонного та іншого характеру.

Можливі такі причини обмеження передачі технології:

Ø конкурентна боротьба на світовому ринку;

Ø прагнення утримати технологічне лідерство;

Ø вимоги національної безпеки;

Ø політичні та ідеологічні мотиви;

Ø збереження вітчизняних робочих місць;

Ø національні технічні стандарти;

Ø вимоги міжнародних угод.

Процес міжнародної передачі технологій включає такі етапи:

Ø відбір і придбання технології;

Ø адаптація та освоєння придбаної технології.

За останні два століття держави напрацювали відповідні механізми регулювання міжкраїнного трансферу технології. Основними з них є:

Ø пряме державне регулювання вивезення і ввезення технології, яке здійснюється органами експортного контролю методами митного і прикордонного контролю;

Ø непряме регулювання передачі технології, яке здійснюється в більшості країн через державну систему реєстрації патентів і торгових знаків;

Ø система спеціальних дозволів уряду для одержання права експортувати той або інший технологічно місткий товар;

Ø кримінальна відповідальність за порушення законів, що регулюють міжнародну передачу технології.

В усіх країнах основними засобами державного регулювання науково-технічної діяльності на зовнішньому і внутрішньому ринках є міжнародна договірна практика і національна законодавчо-нормативна база.

Міжнародна договірна практика реалізується через різні міжнародні конвенції, угоди, економічні й регіональні союзи, міжурядові двосторонні і багатосторонні договори з питань інтелектуальної власності й науково-технічного співробітництва. Серед міжнародних організацій, що працюють у сфері інтелектуальної власності, особливе місце займає Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) зі штаб-квартирою в Женеві. ВОІВ є однією з 16 спеціалізованих організацій, що входять у систему ООН, і виконує функції адміністративного управління багатосторонніми міжнародними договорами, які стосуються інтелектуальної власності.

Причини міжнародної передачі технологій:

1. Нерівномірність економічного розвитку окремих країн і неоднаковий рівень розвитку науки та техніки в різних державах. Зосередження окремих їх видів у різних країнах, що зумовлює виробництво ними певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах.

2. Для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є важливим засобом подолання технічного відставання і створення власної промисловості.

3. Монополізація науково-технічного прогресу великими фірмами. Часто тільки їм під силу здійснення довгострокових дорогих науково-дослідних робіт.

4. Загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Крупні ТНК розглядають експорт нових досягнень науки та техніки як один із засобів створення своїх філій за кордоном чи встановлення контролю над фірмами інших країн.

5. Розвиток місцевих можливостей щодо удосконалення технології з врахуванням потреб національної економіки.

Найважливішими виконавчими структурами в міжнародному механізмі передачі технології, які забезпечують швидкий пошук партнерів, стали міжнародні регіональні Центри трансферу технологій і посередницькі фірми маркетингу науково-технічного обміну.

У Європі таким Центром є Європейська асоціація професіоналів у галузі трансферу технологій і сприяння інноваціям, створена за підтримкою ЄС у 1984 р. Основна її мета — сприяти розвитку професійних служб сприяння інновацій у Європі. До складу Асоціації входять університети, державні дослідницькі центри, інноваційні центри, фінансові установи й ін. Членами асоціації є консультанти з інновацій, інжинірингу; технологічні брокери і радники з питань інтелектуальної власності, спеціалісти за базами даних, організатори технологічних і торгових ярмарків та ін.

Якщо в більшості промислово розвинутих країн порядок передачі технології значною мірою лібералізований, а законодавче регулювання спрямоване в основному на охорону прав промислової власності, припинення несумлінної конкуренції і запобігання безконтрольного вивезення технологій, то в законодавстві країн, що розвиваються, орієнтованих на купівлю закордонної технології, увага зосереджується на контролі за технічним рівнем, актуальністю придбаних технологій для економіки країни, витратою валютних коштів, а також на захист місцевих товаровиробників від закордонних монополій і вирішення проблем зайнятості.

Порядок укладання і виконання ліцензійних угод на імпорт технологій у закордонних країнах, як правило, поширюється не тільки на ліцензійні договори, які стосуються придбання прав на об'єкти промислової власності, що охороняються, але і на ноу-хау, інші результати науково-технічної діяльності.

Важливим засобом проведення ліцензійної політики в закордонних країнах є участь держави в регулюванні патентно-ліцензійного обміну. Урядові органи різних країн безпосередньо беруть участь в укладанні міждержавних угод у сфері науково-технічного співробітництва, що сприяють комерційному обміну технологіями на ліцензійній основі. Роль держави в подібних угодах полягає у визначенні найважливіших напрямків і проектів співробітництва між країнами, реалізація яких здійснюється приватними компаніями. У таких проектах, як правило, використовується значна кількість об'єктів промислової власності і ноу-хау, що передаються за допомогою укладання ліцензійних договорів.

Різновидом міжнародної передачі технології вважається міжнародне технічне сприяння чи технічна допомога, яка активно розвивається з середини 70-х років.

Технічна допомога – технічне та технологічне сприяння країнам, що розвиваються та країнам з економікою, перехідною до ринкової, з метою доповнення й підвищення рівня необхідних для розвитку знань, виробничих навичок та кваліфікації, – як технічної, так і адміністративної.

Міжнародна технічна допомога може надаватися у формі передачі у власність, користування майна і майнових прав; консультацій із залученням експертів, у тому числі іноземних; фінансування витрат на навчання та підвищення кваліфікації спеціалістів реципієнта; обміну спеціалістами; грантів.

Грошові кошти, що виділяться міжнародними економічними організаціями й окремими країнами в рамках МТД, не надходять безпосередньо в розпорядження приймаючої сторони, а направляються на оплату й організацію роботи відповідних фахівців-консультантів.

Для одержання міжнародної технічної допомоги потенційні реципієнти (визначені у програмі, проекті міжнародної технічної допомоги резиденти України, які одержують міжнародну технічну допомогу) подають запити до спеціально уповноваженого органу, який проводить експертизу запитів та за її результатами звертається до донорів з проханням прийняти рішення про фінансування програм, проектів міжнародної технічної допомоги.

Програми, проекти міжнародної технічної допомоги підлягають державній реєстрації Агентством координації міжнародної технічної допомоги із включенням до Державного реєстру програм і проектів міжнародної технічної допомоги. Державна реєстрація програм і проектів є підставою для акредитації їх виконавців, а також надання підтверджень щодо забезпечення відповідних пільг, привілеїв, імунітетів, передбачених законодавством України та її міжнародними договорами.

Указом про міжнародну технічну допомогу встановлено звільнення від обкладення податком на додану вартість та ввізним митом операцій з:

Ø продажу товарів (крім підакцизних) та інших предметів, робіт, послуг, які придбаваються за рахунок міжнародної технічної допомоги реципієнтами або за рахунок донорів для подальшої передачі реципієнтам як міжнародної технічної допомоги, а також з їх передачі реципієнтам на митній території України товарів як міжнародної технічної допомоги;

Ø ввезення (пересилання) на митну територію України товарів та інших предметів, що ввозяться (пересилаються) як міжнародна технічна допомога, отримання реципієнтами робіт (послуг), що надаються нерезидентами для використання або споживання на митній території України як міжнародна технічна допомога або за рахунок міжнародної технічної допомоги. У разі використання товарів та інших предметів, робіт (послуг), щодо яких було отримано пільги, не для відповідних програм, проектів міжнародної технічної допомоги податок на додану вартість та ввізне мито за такі товари сплачуються на загальних підставах.

Міжнародна технічна допомога має використовуватися лише для цілей, визначених у програмах, проектах міжнародної технічної допомоги. Контроль за реалізацією програм, проектів міжнародної технічної допомоги здійснюється спеціально уповноваженим органом. У разі виявлення порушень законодавства України, міжнародних договорів України, невідповідності реалізації програми, проекту міжнародної технічної допомоги завданням, попередньо визначеним відповідно у програмі, проекті міжнародної технічної допомоги, спеціально уповноважений орган має право зупинити здійснення програми, проекту в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Серед організаційних видів технічного сприяння можна виділити технологічні гранти та співфінансування технічного сприяння.

Технологічні гранти — це безоплатна передача технології, технологічно містких товарів чи фінансових засобів для купівлі технології, навчання та підготовки персоналу, адаптації її до місцевих умов. Отримувач не бере ніякої фінансової участі в проекті, а лише виконує організаційні функції з приймання і розміщення технічної допомоги. Донор має право брати участь через своїх представників у розподілі допомоги і нагляді за її ефективним використанням.

Співфінансування технічного сприяння передбачає часткову участь отримувача технології у фінансуванні та організаційне забезпечення її розміщення і реалізації.

Зовнішнє фінансування вважається технічною допомогою, якщо надання ресурсів:

а) надходить з офіційних джерел;

б) орієнтується на розвиток;

в) має пільговий характер (позики вважаються пільговими та визначаються як офіційна допомога розвитку, якщо мають дарчий еквівалент, що дорівнює мінімум 25 % позики).

Характерні напрями технічного сприяння:

1) програми економічного розвитку;

2) статистика;

3) програми грошової і бюджетної політики;

4) програми розвитку регіонів;

5) методика складання техніко-економічного обґрунтування інвестиційних проектів.

Форми втілення технічної допомоги в країні-реципієнті:

1) додатковий кваліфікований персонал (іноземний і місцевий);

2) навчання за місцем роботи, яке здійснює кваліфікований персонал;

3) спеціалізовані курси, організовані на терені країн-реципієнтів;

4) стипендії для навчання за кордоном;

5) документація, обладнання і технологія для забезпечення вищезгаданого.

Канали технічної допомоги:

1) двосторонній;

2) багатосторонній.

При двосторонній допомозі окремі уряди є і джерелами, і каналами допомоги (через їхні установи, що керують механізмом надання допомоги).

Двостороння допомога часто супроводжується певними умовами, яких вимагають окремі донори:

а) пов’язаність двосторонньої допомоги з придбанням товарів і послуг у країні-донорі;

б) пов’язаність допомоги із специфічним проектом, запропонованим донором («а» + «б» – «двічі обумовлена» допомога);

в) пов’язаність допомоги з предметом імпорту («а» + «б» + «в» – «тричі обумовлена» допомога);

г) вибір експертів у країнах-донорах; стажування представників країн-реципієнтів у донорських інституціях.

Сутність багатосторонньої допомоги полягає в колективній природі як керівництва, так і адміністрації допомоги. Донори і реципієнти однаково роблять внески і мають право голосу при вирішенні питань розподілу та використання цих ресурсів. Найбільшим джерелом багатосторонньої допомоги є Міжнародна асоціація розвитку (МАР), на частку якої припадає приблизно 40 % загальної суми виплачених ресурсів.

До розряду багатобічної відноситься і технологічна допомога по лінії міжнародних організацій. Однієї з перших міжнародних організацій, що стала надавати технічну допомогу країнам, що розвиваються, стала Програма розвитку ООН. Великі програми здійснюють також МВФ, Світовий банк, ОЕСР і практично всі інші організації.

Також історично склалися два підходи до донорської допомоги у процесі трансформації. Їх ефективність випробувана на історичному досвіді.

Перший підхід — “інтеграційний”, полягає на відповідальності донорів за результати і наголошує на розбудові інституцій та інфраструктур, що відповідають рівню країн-донорів. Це відбувається шляхом запровадження суворих стандартів, які перекладаються на мову конкретних вимог та заходів, що в свою чергу закладаються в календарні плани реформ. Цей підхід застосовувався лише до країн, що визначені як майбутні члени розвиненого світу — зокрема, Західної Європи після Другої світової війни та Японії. На сучасному етапі цей підхід застосовується в країнах, що є кандидатами на членство в ЄС.

Цей підхід є завжди успішним. Причинами його успіху є:

1. Технічна допомога, реалізована в країнах, що вступають в ЄС, забезпечує стратегічну рамку для процесів трансформації.

2. Країни-кандидати зобов’язані прийняти інституційні стандарти ЄС та розробити необхідні інфраструктури;

3. Ефективність допомоги безпосередньо пов’язується з календарним виконанням критеріїв інтеграції.

Застосування першого підходу відбувається внаслідок прийняття політичного рішення урядами країн-донорів і не залежить від таких факторів, як історична та культурна схожість; готовність до змін; внутрішня політична воля; рівень багатства. Наприклад, в 1948 році у Звіті Світового Банку про Японію було зроблено висновок, що з огляду на історію та культурні традиції, Японія ніколи не стане країною з ринковою економікою та демократією.

Друга форма міжнародної допомоги здебільшого нагадує доброчинність і не сприяє довгостроковій відповідальності донорів за результати. Допомога надається бідним країнам, що розвиваються, та країнам з перехідною економікою; але ця допомога ніколи не є успішною.

Недостатньо інформації, щоб визначити, чому процес публічної політики, що є фундаментом демократії, не є центральним у програмах міжнародної технічної допомоги в країнах колишнього Радянського Союзу та країнах, що розвиваються. Адже механізми публічної політики є невід’ємними для західних демократій і означають розподіл політичних посад та державних службовців-аналітиків політики в уряді; наявність процедур, стандартів, інструкцій для консультацій та комунікацій з публічної політики; інструкції, стандарти документів з розробки державної політики, “зелені книги”, “білі книги”; участь громадськості в процедурах та інституціях; кафедри аналізу політики та публічної політики в університетах.

Ця система створює можливості для партнерства між урядом та громадянам, що створює підвалини для здорового, ефективного демократичного суспільства.

Міжнародний центр перспективних досліджень розробив нову парадигму технічної допомоги в умовах відсутності інтеграційної стратегії донорів щодо України. Проекти групи аналізу політики націлені не на отримання готових порад та рекомендацій від міжнародних консультантів, а на створення інституційної спроможності.

Технічна допомога від імені міжнародних організацій зазвичай виражається або у відрядженні експертів у конкретних областях до країни, що отримує міжнародну технічну допомогу, або в запрошенні фахівців із країн, що розвиваються, у штаб квартири міжнародних організацій або в їхні навчальні центри за для проведення там консультацій і семінарів. Міжнародні організації можуть відряджати своїх штатних співробітників, що мають експертні знання у визначених областях, або попросити уряду своїх країн-членів підшукати фахівця з числа національних кадрів, що міг би бути відряджений на певний строк за рахунок міжнародної організації в країну, що розвивається.

Щодо України, то Міністерство економіки України забезпечує технічне співробітництво з 14 європейськими країнами-донорами, США, Канадою, 5 країнами Азії, а також з Європейською Комісією, Програмою розвитку ООН (ПРООН), міжнародним агентством з питань атомної енергії (МАГАТЕ), Світовим банком, іншими міжнародними організаціями.

До міжнародного технологічного обміну залучаються:

- Наука – теоретичні закономірності пізнання природи;

- Техніка – досвід перетворення природи;

- Виробництво – створення матеріальних благ;

- Управління – дії щодо вирішення виробничих та інших завдань.

В сучасних умовах міжнародна передача технологій забезпечується правовим захистом, рівень якого поряд з іншими чинниками визначає місце країни в світовому господарстві, розвиток культури, науки, мистецтва, практичне використання науки і техніки, а також міжнародний обмін ними.

Правовий захист міжнародної передачі технологій спрямований на забезпечення прав фізичних та юридичних осіб на інтелектуальну власність, тобто виняткового права розпоряджатись своїми винаходами.

Відповідно до Конвенції Всесвітньої організації інтелектуальної власності система інтелектуальної власності об’єднує:

1. Титули промислової власності:

- Патенти на винаходи;

- Свідоцтва на корисні моделі;

- Патенти на промислові зразки;

- Свідоцтва на товарні знаки)знаки обслуговування);

- Фірмові найменування;

- Свідоцтво на право використання найменування місця походження.

2. Авторські права, які охоплюють наступні об’єкти:

- Наукові публікації (дисертації, монографії, статті, звіти про НДДКР);

- Літературно-драматичні, музично-драматичні та сценарні твори;

- Хореографічні твори та пантоміми;

- Музичні твори з текстом та без тексту;

- Аудіовізуальні твори, твори живопису, скульптури, графіки, дизайну та інші твори образотворчого мистецтва;

- Фотографічні твори та твори, отримані способом аналогічним фотографіям;

- Географічні, геологічні та інші карти, плани, ескізи та пластичні твори, які відносяться до географії, топографії та інших наук.

- Програми для ЕОМ, БД та інше.

i. Ноу-хау (секрети):

- Комерційного характеру;

- Технологічного характеру;

- Технічного характеру;

- Фінансового характеру;

- Організаційного характеру;

- Біотехнологічного характеру.

Першим документом між винахідниками та споживачами їх продукції у торговельних відносинах був патент.

Видача патенту – свого роду компроміс між приватними інтересами винахідників і виробників нової продукції та суспільною потребою в її використанні.

Економічний зміст патенту полягає в наданні державою на своїй території монопольного права винахідникові на використання його винаходу протягом певного терміну (15-20 р.). Це монопольне право полягає в тому, що в межах вказаного терміну дії патенту тільки його власник може виготовляти, використовувати і продавати товари, в яких втілюється його винахід або використовувати певні методи та засоби виробництва цієї продукції, але не кожен винахід може бути захищений патентом.

Патентоспроможність винаходу означає, що він пропонує технічне вирішення завдання шляхом створення нових машин чи технологічних процесів, характеризується новизною, підвищує рівень традиційного інженерного розв’язання технічного завдання і може бути використаний на практиці.

Потреба в швидкому розповсюдження передових технологій серед великої кількості підприємств визначила необхідність багаторазового використання винаходу впродовж терміну дії патенту не тільки його власником, але й іншими компаніями, тому в світовій практиці широко використовується така форма передачі технології як ліцензія, за якою власник патенту, зберігаючи титул власності на винахід, за собою передає покупцеві право його використання.

Товарні знаки та знаки обслуговування означають позначення, які спроможні відрізнити товари та послуги одних осіб від однорідних товарів та послуг інших осіб.

В якості товарних знаків можуть бути зареєстровані словесні, образотворчі, світлові, звукові знаки та їх комбінації.

До промислових зразків відносяться художньо-конструкторські вирішення виробу, які визначають його зовнішній вигляд, а також упаковка, яка має естетичні та інші особливості.

Авторське право розповсюджується на твори образотворчого мистецтва, літературної, музичної та кінематографічної творчості, комп’ютерні програми, інтегральні схеми, продукцію біотехнології, відео та аудіо запису. Вона захищає також право на малюнки, ескізи, креслення, які з одного боку вважаються творами мистецтва, а з іншого – мають безпосереднє відношення до знань, які використовуються у виробництві.

Розвиток системи інтелектуальної власності в цілому сприяє перетворенню науково-технічних продуктів в товари, навіть у випадках, коли на них не була встановлена штучна монополія як на об’єкт господарювання за допомогою патенту чи іншого охоронного документа.

Міжнародна передача технологій – це комплексний процес, який здійснюється в різних формах і за різними каналами.

Для великих підприємств (ТНК) передача технологій являє собою звичайну комерційну угоду, яка дає змогу проникнути на нові ринки, отримати додаткові прибутки на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), підтримати процес інновації. Для країн-імпортерів технологій цей процес є засобом збільшення інноваційного потенціалу і викликає чималі соціальні наслідки.

Канали передачі технологій:

1. Внутрішньофірмовий – закордонним філіям, ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями) («інтерналізовані трансфери технологій»).

2. Міжфірмовий – за ліцензійними, коопераційними та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами.

3. Зовнішньоторговельний – разом з експортними поставками машин, обладнання та іншою промисловою технологією («екстерналізовані трансфери технологій»).

За характером угоди міжнародна передача технології може здійснюватися на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу називають комерційною. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технологій носить некомерційний характер.

До некомерційних форм передачі технологій відносять:

- Науково-технічні публікації;

- Обмін результатами досліджень через особисті контакти та візити на науково-дослідні та промислові підприємства.

- Взаємне ознайомлення з виробничо-технічними досягненнями і досвідом.

До комерційних форм передачі технологій належать:

- Ліцензійні угоди. Їх сутність зводиться до того, що ліцензіар (власник технологій) дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка купує технологію чи відповідні права) у використанні запатентованого винаходу чи технології у вигляді ноу-хау. Ліцензіар, як правило, одержує винагороду за використання технології чи надані послуги.

- Оплата ліцензійних угод може мати вигляд:

1. Роялті – періодичних процентних відрахувань від собівартості продукції. Розмір роялті – 2-10% (3-5%).

2. Паушальних платежів – виплати ліцензіару твердої фіксованої суми за 2-3 рази.

Розрізняють:

- Патентні класичні ліцензії, коли купуються права на запатентований винахід.

- Ноу-хау – ліцензії, які передбачають передачу не тільки запатентованої технології, але й виробничого досвіду (70-80% на світовому ринку ліцензій).

Надання ліцензій здійснюється на основі укладання ліцензійної угоди, в якій ліцензіата цікавлять такі моменти:

1. Передача власності за відповідними технологіями розглядається як об’єкт купівлі-продажу;

2. Максимальна готовність предмета ліцензії для комерційного (в т.ч.) виробничого) використання.

3. Мінімізація комерційних і технологічних ризиків, а також витрат коштів і часу в зв’язку з освоєнням ліцензії.

Відносно новою формою передачі технології «в чистому» вигляді є експорт методів управління та організації.

Основною формою комерційної передачі технології в матеріальному вигляді виступає експорт машин, обладнання та інших видів промислової продукції.

Різновидом міжнародної передачі технологій вважається міжнародне технологічне сприяння чи технічна допомога, яка активно розвивається з сер. 70-х рр..

Технічна допомога – технічне та технологічне сприяння країнам, що розвиваються, та країнам з економікою перехідною до ринкової з метою доповнення, підвищення рівня необхідних для розвитку знань, виробничих навичок та кваліфікації як технічної, так і адміністративної.

Зовнішнє фінансування вважається технічною допомогою, якщо надання ресурсів:

- Надходить з офіційних джерел;

- Орієнтується на розвиток;

- Має пільговий характер (має дарчий еквівалент, що дорівнює мінімум 25% позики).

Характерні напрями технічного сприяння:

- Програми економічного розвитку;

- Статистика;

- Програми розвитку регіону;

- Програми грошової і бюджетної політики;

- Документація, обладнання і технологія для забезпечення вищезазначеного.

Канали технічної допомоги: двосторонній, багатосторонній.

При двосторонній допомозі окремі уряди є і джерелами і каналами допомоги. Двостороння допомога часто супроводжується певними умовами, які визначають окремі донори:

- Пов’язаність двосторонньої допомоги з предметом імпорту (а+б+в – «тричі обумовлена допомога»);

- Вибір експертів у країнах-донорах;

- Стажування представників країн-реципієнтів у донорських інституціях.

Сутність багатосторонньої допомоги полягає в колективній природі як керівництва, так і адміністрації допомоги. Донори і реципієнти однаково роблять внески і мають право голосу при вирішенні питань розподілу та використання цих ресурсів. Найбільшим джерелом багатосторонньої допомоги є Міжнародна асоціація розвитку, на частку якої припадає бл. 40% загальної суми виплачених ресурсів.

Розрізняють 3 основні види ліцензійних угод:

- Угода виняткової ліцензії – надає ліцензіату ексклюзивні права на використання винаходу чи секрету виробництва у межах, обумовлених в угоді. Ліцензіар уже не може надавати аналогічні до ліцензії права іншим фірмам. Це не обмежує права ліцензіара на самостійне використання даної ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим особам першої угоди. Найчастіше обмеження стосується території, в межах якої ліцензіат може використовувати свої виняткові права. Виняткова ліцензія – найбільш поширена форма ліцензійних угод у світовій практиці, яка характерна для несерійних товарів.

- Угода простої ліцензії – дозволяє ліцензіату на певних умовах використовувати винахід чи ноу-хау, залишаючи при цьому ліцензіару право як самостійно використання, так і видачі аналогічних за умовами ліцензії іншим зацікавленим покупцям. Розповсюджується в тих галузях, де предмети ліцензії відносяться до сфери масового виробництва, а продукція, що виробляється, не підлягає точному обліку. При цьому потреба в ній настільки велика, що наявність декількох ліцензіатів на ринку однієї країни не буде перешкоджати нормальній реалізації продукції, що виробляється, за ліцензію. Найчастіше – це виробництво ліків, харчових продуктів тощо.

- Угода повної ліцензії – дає ліцензіату всі права на використання винаходу (секретів виробництва) протягом терміну дії угоди. При цьому сам ліцензіар на цей термін позбавляється права використання предмету ліцензії. Договір повної ліцензії, як правило, укладається у випадках, якщо ліцензіар не має можливості для самостійного використання винаходу або проведення комерційної роботи щодо реалізації винаходу на ринку іншим потенційним покупцям.

Термін дії ліцензійної угоди коливається від 3 до 10 р. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких не потребує великих капітальних витрат – 3-7 р. Для патентних ліцензій, об’єктом яких є продукція з коротким терміном морального старіння – 5-7 р. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставкою обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7-10 р.

До нових форм передачі технології, коли її основними носіями виступають люди, в першу чергу кваліфіковані кадри та менеджери, відносяться угоди інжинірингу, франчайзингу, управлінські контракти.