Тема 14. Операції із забезпечення фінансової стійкості банку

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Приступаючи до вивчення цієї геми, студенти повинні розуміти, що вирішення основного завдання управління комерційним банком полягає не тільки у визначенні поточного фінансового стану банку, а й у визначенні оптимальних управлінських заходів, які дозволять перевести поточний стан банку в бажаний (фінансово стійкий). У самостійній роботі студентам необхідно розглянути порядок формування резервів для покриття можливих втрат від активних операцій та порядок здійснення аналізу банківської діяльності та складання фінан­сових звітів. Також доцільно засвоїти порядок регулювання діяльності банків в Україні.

План самостійної роботи

1) Формування резервів для покриття можливих втрат від активних операцій.

2) Фінансові звіти банку та аналіз його діяльності.

3) Інструкція “Про порядок регулювання діяльності банків ”.

4) Закон України “Про банки і банківську діяльність ”.

Література: 1.1; 8.

Питання 1. Формування резервів для покриття можливих втрат від активних операцій. Фінансові звіти банку та аналіз його діяльності

У процесі своєї діяльності комерційні банки певною мірою ризикують, здійснюючи активні операції. Тому з метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту кредиторів і вкладників вони формують резерви для покриття можливих втрат від проведення активних операцій.

Резерви - це матеріальні чи грошові запаси, що створю­ються на випадок необхідності. Ця частина матеріальних, фінансових ресурсів тимчасово виключена з обороту та слугує джерелом, з якого використовуються ресурси у разі крайньої необхідності. У банківській справі розрізняють обов’язкові, загальні та спеціальні резерви.

Обоє ’язкові резерви - це акумульовані комерційним банком кошти, які зберігаються на резервному рахунку у центральному банку з метою забезпечення ліквідності депозит­ної заборгованості чи інших пасивних операцій банків.

Загальні резерви - це кошти, мобілізовані банком за рахунок прибутку банку після оподаткування для відшкодування непередбачених збитків від різних видів невизначених ризиків. Для покриття збитків від банківської діяльності в цілому за результатами фінансового року комерційні банки створюють резервний фонд, який, по суті, є загальним резервом, тобто резервом коштів для покриття збитків від статутної діяльності.

Спеціальні резерви - це кошти, мобілізовані комерційним банком, на покриття сумнівних боргів, непередбачених втрат, збитків від проведення активних операцій. Формування спеціальних резервів здійснюється за рахунок витрат банку.

Отже, і обов’язкові, і спеціальні, і загальні резерви створюються для страхування ризиків: обов’язкові - для страхування ризику невиконання зобов’язань комерційних банків за депозитами та іншими пасивними операціями, спеціальні - для страхування певних ризиків невиконання зобов’язань клієнтів, контрагентів перед банком за кредитами та іншими активними операціями. Загальні резерви - для страху­вання невизначених ризиків, що притаманні діяльності банків.

Згідно з вимогами НБУ вітчизняні банки нині з метою страхування ризиків від активних операцій повинні створювати такі спеціальні резерви за активними операціями:

o резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями;

o резерв за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідуються чи зареєстровані в офшорних зонах;

o резерв на відшкодування можливих збитків за простроченими понад ЗО днів та сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями;

o резерв на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами;

o резерв для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості.

Усі зазначені резерви формуються банками шляхом віднесення на витрати. Кожен із них має свій власний напрям використання акумульованих коштів - це покриття збитків від конкретної активної операції, тобто резерв за одним видом активних операцій не може використовуватись банком для покриття збитків за іншими видами активних операцій. Саме тому резерви за активними операціями часто називають відповідними резервами. Фактично створені резерви за активними операціями не використовуються на покриття збитків від банківської діяльності в цілому. Перерахування коштів до резервів проводяться до встановленого строку подання щомісячного балансу.

Порядок формування та використання резервів за кредитними операціями, за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідуються чи зареєстровані в офшорних зонах, та за простроченими понад ЗО днів і сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями регулюється положенням НБУ від 06.07.00 № 279 (зі змінами та доповненнями до нього).

Резерви за операціями з цінними паперами формуються відповідно до Положення “Про порядок формування резерву під операції банків України з цінними паперами”, затвердженого Постановою НБУ від 15.09.11 № 281.

Відповідно до цієї постанови для розрахунку та формування резерву банк зобов’язаний здійснювати перегляд цінних паперів, які класифіковані ним до портфеля на продаж і портфеля до погашення, не рідше одного разу на місяць з дати визнання їх на балансі. За результатами аналізу фінансового стану емітентів, поточної вартості цінних паперів, грошових потоків і доходів за цінними паперами, а також усієї наявної в розпорядженні банку інформації про обіг відповідних цінних паперів на фондовому ринку банк визначає нестандартні цінні папери, під які мають створюватися резерви.

Розрахунок резерву за операціями з цінними паперами здійснюється залежно від їх класифікації до відповідного портфеля та методу визначення балансової вартості.

Розрахунок та формування резерву під цінні папери банк зобов’язаний здійснювати щомісяця у повному обсязі незалежно від розміру його доходів за станом на перше число місяця, наступного за звітним, до встановленого строку подання оборотно-сальдового балансу.

Розмір фактично сформованого резерву за операціями банку з цінними паперами контролюється за даними оборотно-сальдового балансу.

Формування резерву здійснюється у валюті номіналу цінного папера.

Банк має право не формувати резерв під цінні папери, які емітовані центральними органами виконавчої влади та Національним банком України, незалежно від того, до якого портфеля вони класифіковані, а також під вкладення в акції (частки) бірж, депозитаріїв, платіжних систем, кредитних бюро.

Банк визначає як безнадійну заборгованість за опера­ціями з цінними паперами, включаючи нараховані за ними проценти та комісії, за якими сума накопиченої уцінки становить 100 відсотків від вартості їх придбання, а також за цінними паперами, значення показника ризику яких становить “1,0”.

Банки зобов'язані формувати резерв для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості, що виникає в процесі їх діяльності.

Для розрахунку резерву під дебіторську заборгованість банки зобов’язані щомісяця за станом на перше число місяця, наступного за звітним, здійснювати інвентаризацію дебіторської заборгованості та її класифікацію за групами ризику залежно від строків обліку на балансі, а також з урахуванням строків погашення, передбачених договорами або правилами здійснення операцій/розрахунків, що встановлені законодавством України та внутрішніми положеннями банків.

Формування резерву під дебіторську заборгованість банки зобов’язані здійснювати в повному обсязі незалежно від розміру їх доходів відповідно до суми фактичної дебіторської заборгованості та розрахункової суми резерву за станом на перше число місяця, наступного за звітним, до встановленого строку для подання форми звітності № 1-КБ “Баланс комер­ційного банку” (щомісяця).

Банк списує дебіторську заборгованість, що визначена ним як безнадійна, за рахунок резерву в порядку, установленому Національним банком України.

Звіт про класифікацію дебіторської заборгованості за групами ризику, розрахунок резерву та його формування, що складається за формою “Звіт про формування банком резерву для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості”, подається щомісяця головним банком - юри­дичною особою територіальному управлінню Національного банку України за місцезнаходженням головного банку в порядку, що встановлений Національним банком України щодо подання статистичної звітності.

Невиконання банками вимог цього Положення щодо забезпечення формування резервів під дебіторську забор­гованість у повному обсязі є підставою для вжиття Національним банком України відповідних заходів впливу згідно із Законом України “Про банки і банківську діяльність” та нормативно-правовими актами Національного банку України з питань застосування до банків заходів впливу за порушення вимог банківського законодавства.

До дебіторської заборгованості, за якою банки зобов’я­зані формувати резерв, належить заборгованість, що відобра­жається в обліку за балансовими рахунками таких груп:

1) дебіторська заборгованість за операціями з банками;

2) дебіторська заборгованість за операціями з клієнтами банку;

3) дебіторська заборгованість за господарською діяльністю банку;

4) дебіторська заборгованість за операціями банку з фінансовими інструментами;

5) дебіторська заборгованість за розрахунками з працівниками банку;

6) дебетові суми до з’ясування.

Резерв не формується під дебіторську заборгованість за операціями з грошово-речовими лотереями та індексацією грошових заощаджень.

Під час класифікації дебіторської заборгованості за відповідними групами ризику день виникнення заборгованості не враховується.

Для визначення розміру резерву сума дебіторської заборгованості, класифікованої за групами ризику, зважується на відповідний коефіцієнт резервування.

Для визначення розміру резерву сума дебіторської заборгованості, класифікованої за групами ризику, зважується на відповідний коефіцієнт резервування:

Група ризику	Кількість днів з часу виникнення на балансі	Кіль­кість Днів прострочен­ня	Коефі­цієнт резер­вуван­ня
Дебітор­ська за­боргова­ність, що виникає за капі­тальними вкладеня- ми та з придбан­ня матері­альних активів	Дебіторська заборгова­ність з прид­бання цін­них паперів на відкри­тому (вто­ринному ринку)	Інша дебітор­ська заборго­ваність
І	0-180	0-30	0-90	0-7
II	181 -270	31-60	91-180	8-90
III	271 -360	61 -90	181 -360	91 - 180
IV (збит­ ки)	361 і біль­ше	91 і більше	361 і більше	181 і біль­ше

Резерв під дебіторську заборгованість за відповідною групою ризику формується з урахуванням кількості днів прострочення за відповідним коефіцієнтом, але не меншим, ніж коефіцієнт, що встановлений, виходячи із загального строку обліку на балансі.

Під час класифікації дебіторської заборгованості за операціями з придбання цінних паперів на відкритому (вторинному) ринку враховуються строк погашення заборгованості та факт переходу права власності на придбані цінні папери. Якщо однією із сторін договору купівлі-продажу цінних паперів повторно протягом календарного року не виконано зобов’язання за договором (не здійснена оплата або передача цінних паперів), то дебіторська заборгованість за будь - якими договорами з купівлі-продажу цінних паперів із цими контрагентами має належати до третьої або четвертої групи ризику.

Дебіторська заборгованість, що віднесена до IV (збит­кової) групи ризику за кількістю днів прострочення, визнача­ється як безнадійна.

Дебіторська заборгованість вважається збитковою та має відноситися до IV групи ризику, якщо вона обліковується на балансі 361 і більше днів або яка переоформлена новими договорами (тобто заміна одного зобов’язання іншим між тими ж особами або у разі переведення боргу на іншого боржника), або виникла у результаті переоформлення кредитної заборгованості чи за операціями з контрагентом, який одночасно має заборгованість за кредитною операцією, що класифікована банком як безнадійна, або щодо якої відомі факти, що підтверджують неможливість повернення її контрагентом банку, або яка визнана безнадійною відповідно до законодавчих актів України.

Питання 2. Фінансові звіти банку та аналіз його діяльності

Аналіз діяльності банку здійснюється з допомогою різноманітних показників діяльності комерційного банку, які ми беремо з документів, що формують інформаційну базу еконо­мічного аналізу.

Аналіз фінансової звітності - це процес, який має на меті дати оцінку поточного та минулого фінансового стану банку й основних результатів його діяльності. При цьому основною метою аналізу є визначення узагальнюючих оцінок і прогнозу майбутніх результатів діяльності банку.

Інформація, яка використовується при аналізі діяльності банку, повинна відповідати таким вимогам:

1. Доступність передбачає, що інформація, яка входить у фінансові звіти, має бути зрозумілою для користувача з певним рівнем знання бізнесу, економіки та бухгалтерського обліку.

2. Під значущістю розуміють те, що інформація у фінансовій звітності повинна бути корисною для прийняття рішень економічного характеру.

3. Для того, щоб інформація була значущою, вона має бути матеріальною. Інформація є матеріальною, якщо її ненадання або неправильне подання може вплинути на рішення економічного характеру.

4. Надійність інформації забезпечується в тому разі, коли вона не містить матеріальних помилок.

Надійність інформації передбачає:

1. правдиве уявлення, тобто позиція фінансової звітності забезпечує правдиве її подання, якщо вона може бути оцінена з достатньою точністю, щоб бути корисною;

2. перевагу змісту над формою. Іншими словами, інформація повинна надаватися відповідно до її економічної користі, а не просто за її юридичною формою;

3. нейтральність - інформація має бути вільною від упередженості, її подання у фінансовій звітності не повинно бути вибірковим для досягнення попередньо встановленого результату.

Для того, щоб відповідати таким вимогам як надійність і значущість, фінансова звітність повинна містити інформацію, яка базується на певних розрахунках (наприклад, можливість повернення боргів, строки “життя” виробничих активів). З метою уникнення матеріальної недооцінки або переоцінки позицій фінансової звітності при розрахунках необхідно керуватися принципом “обережності”.

· Порівнянність фінансової звітності забезпечується у тих випадках, коли:

· є можливість порівняти фінансову звітність комерційного банку, що аналізується, з аналогічною звітністю ін ших комерційних банків для порівняльного оцінювання їх фінансового стану та результатів їхньої діяльності;

· можна порівняти фінансову звітність комерційного банку протягом певного періоду для визначення тенденцій у фінансовому стані та результатах діяльності банку.

Дотримання наведених вимог до фінансової звітності комерційних банків перевіряється в процесі перевірки її достовірності.

Перевірка звітності може бути:

1. формальна;

2. логічна;

3. обліково-контрольна.

Формальна перевірка звітності банків передбачає перевірку повноти складу наданих документів відповідно до їх складу, передбаченого Інструкцією “Про порядок складання і оприлюднення фінансової звітності банків України”, постанова Правління НБУ від 27.12.07 - № 480. Крім того, за формальної перевірки звітності перевіряється правильність її оформлення відповідно до вимог, викладених у згаданій вище постанові Національного банку України.

Логічна перевірка передбачає перевірку взаємозв’язків ідентичних показників у різних формах звітності.

Обліково-контрольна - це перевірка правильності роз­рахунку окремих показників комерційних банків.

Основним джерелом аналізу банківської діяльності є банківський баланс та спеціалізовані форми звітності. Форми звітності комерційних банків поділяються па щоденні, щомісячні та щоквартальні. Окремі джерела інформації для проведення аналізу окремих видів діяльності банку наведено у відповідних розділах посібника.

Питання 2. Інструкція“Про порядок регулювання діяльності банків”

На створення необхідних умов для стабільної діяльності банків спрямована система економічних нормативів регулю­вання банківської діяльності, яка впроваджена НБУ і є обов’яз­ковою для всіх комерційних банків.

Найважливішими економічними нормативами, які характеризують фінансову стійкість банку, його здатність виконувати більшість інших нормативів, є нормативи капіталу, зокрема, норматив адекватності регулятивного капіталу (Нг), норматив адекватності основного капіталу (Нз).

Норматив адекватності регулятивного капіталу (норматив платоспроможності) (Нг) відображає здатність банку своєчасно та у повному обсязі розрахуватися за своїми зобов’язаннями, що випливають із торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника адекват­ності регулятивного капіталу, тим більша частка ризику, що її приймають на себе власники банку; і навпаки: чим нижче значення показника, тим більша частка ризику, що її приймають на себе кредитори/вкладники банку.

Норматив адекватності регулятивного капіталу встанов­люється для запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів/вкладників банку.

Норматив адекватності основного капіталу (НЗ) встанов­люється з метою визначення спроможності банку захистити кредиторів і вкладників від непередбачуваних збитків, яких може зазнати банк у процесі своєї діяльності залежно від розміру різноманітних ризиків.

Однією з узагальнених характеристик діяльності комерційного банку, що відображають рівень його надійності з погляду можливості вчасно виконувати всі взяті зобов’язання, є ліквідність.

Ліквідність банку - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов’язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати).

Ліквідними активами є кошти в касі, які відкриті в Національному банку України та інших банках, а також активи, що можуть бути швидко проконвертовані в готівкові чи безготівкові кошти.

Банківська діяльність піддається ризику ліквідності - ризику недостатності надходжень грошових коштів для покриття їх відпливу, тобто ризику того, що банк не зможе розрахуватися в строк за власними зобов'язаннями у зв’язку з неможливістю за певних умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат.

У зв’язку з цим банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх взятих на себе зобов’язань із урахуванням їх обсягів, строковості й валюти платежів, забезпечувати потрібне співвідношення між власними та залученими коштами, формувати оптимальну структуру активів із збільшенням частки високоякісних активів із прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів.

З метою контролю за станом ліквідності банків Національний банк України установлює такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної ліквідності (Н5) та короткострокової ліквідності (Нб).

Норматив миттєвої ліквідності (Н4) встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань за рахунок високоліквідних активів (коштів у касі та на кореспондентських рахунках).

Норматив поточної ліквідності (Н5) встановлюється для визначення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов’язань банку.

Норматив короткострокової ліквідності (Нб) встановлю­ється для контролю за здатністю банку виконувати взяті ним ко­роткострокові зобов’язання за рахунок ліквідних активів.

Кредитна діяльність банків пов’язана з кредитним ризи­ком або нездатністю контрагента виконувати частково або в повному обсязі свої зобов’язання згідно з угодою, тому банки зобов’язані оцінювати кредитоспроможність своїх контрагентів, вчасно ідентифікувати погані активи (тобто активи, за якими існує ймовірність отримання збитків), створювати необхідні резерви для списання безнадійних до погашення активів.

Кредитоспроможність - наявність передумов для одержання кредиту та здатність повернути його. Кредито­ спроможність позичальника визначається за показниками, що характеризують його здатність своєчасно розраховуватися за раніше одержаними кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разі потреби мобілізувати кошти з різних джерел і забезпечити оперативну конверсію активів у ліквідні кошти.

З метою обмеження кредитного ризику, який виникає внаслідок невиконання окремими контрагентами своїх зобов’язань, НБУ встановлює норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7).

Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) встановлюється з метою обмеження кредитного ризику, що виникає внаслідок невиконання окре­мими контрагентами своїх зобов’язань.

З метою обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою споріднених (пов’язаних) контрагентів НБУ встановлює норматив великих кредитних ризиків (На).

Норматив великих кредитних ризиків (Н₈) установ­люється з метою обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою пов’язаних контрагентів.

Кредитний ризик, що прийняв банк на одного контрагента або групу пов’язаних контрагентів, увижається великим, якщо сума всіх вимог банку до цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів і всіх позабалансових зобов’язань, наданих банком щодо цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів, становить 10 відсотків і більше регулятивного капіталу банку.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Нд), установлюється для обмеження ризику, який виникає під час здійснення опе­рацій з інсайдерами, що може призвести до прямого та непрямого впливу на діяльність банку. Цей вплив зумовлює те, що банк проводить операції з інсайдерами на умовах, не вигідних для банку, що призводить до значних проблем, оскільки в таких випадках визначення платоспроможності контрагента не завжди здійснюється достатньо об'єктивно.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Ніо), установ­люється для обмеження сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів. Надмірний обсяг сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів призводить до концентрації ризиків і загрожує збере­женню регулятивного капіталу банку.

З метою обмеження інвестиційного ризику, пов’язаного із здійсненням інвестиційної діяльності та можливою втратою капіталу інвестора, Національний банк України установив такі нормативи інвестування: норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Ні і), норматив загальної суми інвестування (Н12).

Норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Ні і) встановлюється для обмеження ризику, пов’язаного з операціями вкладання коштів банку до статутних фондів установ, що може призвести до втрати капіталу банку.

Норматив загальної суми інвестування (Ні2) встановлю­ється для обмеження ризику, пов’язаного з операціями вкладання (прямого чи опосередкованого) коштів банку до статутних фондів будь-яких юридичних осіб, що може призвести до втрати капіталу банку.

Цей норматив характеризує використання капіталу банку для придбання акцій (паїв/часток) будь-якої юридичної особи.

При проведенні комерційними банками зовнішньо­торговельних, валютних кредитних операцій, операцій на фондових і товарних біржах виникає валютний ризик у зв’язку з переходом (при розрахунках) від однієї валюти до іншої та зміною курсу національної валюти щодо іноземних валют. З метою зменшення валютного ризику НБУ встановлює певні його нормативи. Серед них: норматив загальної відкритої валютної позиції банку (Ніз), норматив загальної довгої відкритої валютної позиції (Нг₃-і), норматив загальної короткої валютної позиції (Н13.2).

Валютна позиція - це співвідношення вимог (балансо­вих і позабалансових) банку в кожній іноземній валюті. За їх рівності позиція вважається закритою, у разі нерівності - відкритою. Відкрита позиція є короткою, якщо обсяг зобов’я­зань за проданою валютою перевищує обсяг вимог, і довгою, якщо обсяг вимог за купленою валютою перевищує обсяг зобов’язань.

За діяльністю комерційних банків здійснюється певний нагляд. Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце у банківській сфері на різних стадіях функціонування банків.

В Україні функції банківського регулювання та нагляду покладено на Національний банк України. Система банківського нагляду скоординована вертикально та функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та регіональних управлінь НБУ й побудована за такою структурою:

· генеральний департамент банківського нагляду;

· комісія НБУ з питань нагляду та регулювання діяльності банків;

· комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків при регіональному управлінні НБУ;

· відділи банківського нагляду регіонального управління НБУ.

Питання 3. Закон України “Про банки і банківську діяльність ”

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” з метою забезпечення фінансової стійкості банку відповідно до ст. 66 цього Закону державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:

1. Адміністративне регулювання:

• реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

• встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

• застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

• нагляд за діяльністю банків;

• надання рекомендацій щодо діяльності банків.

2. Індикативне регулювання:

• встановлення обов’язкових економічних нормативів;

• встановлення норм обов’язкових резервів банків;

• встановлення норм відрахувань до резервів на покрит­тя ризиків від активних операцій;

• визначення процентної політики;

• рефінансування банків;

• кореспонденських відносини;

• управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;

• операції з цінними паперами на відкритому ринку;

• експорту та імпорту капіталу.

Основна мета здійснення нагляду - стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

Комерційні банки зобов’язані подавати відповідно до ст. 69 зазначеного Закону Національному банку України фінансову і статистичну звітність щодо роботи банку, його операцій, ліквідності, платоспроможності, прибутковості з метою оцінки фінансового стану банку.

Річна фінансова звітність, що подається до Національного банку України, має бути щорічно перевірена незалежним аудитором з обов’язковим поданням аудиторського висновку про те, чи відображає наданий фінансовий звіт дійсний фінансовий стан банку. У ст. 71 згаданого Закону вказується, що кожний банк є об’єктом перевірки інспекторами Національного банку України чи аудиторами, призначеними Національним банком України.

Перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності банку і дотримання законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів Національного банку України.

Значну роль у забезпечені фінансової стійкості банків відіграє система банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та регіональних управлінь НБУ. На рівні центрального апарату НБУ ця система представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків, департаментів та управління, до якої входять:

· департамент реєстрації та ліцензування банків;

· департамент безвиїзного нагляду;

· департамент інспектування банків;

· департамент з питань роботи з проблемними банками;

· управління координації з питань банківського нагляду.

Система банківського нагляду на рівні регіонального

управління НБУ також представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків і відповідних структурних підрозділів. Основні напрями діяльності цих підрозділів:

· підготовка висновків щодо можливості реєстрації новостворених банків, а також надання банкам ліцензій на здійснення банківських операцій;

· надання дозволів на відкриття банківських установ і на здійснення ними банківських операцій;

· інспектування банків і банківських установ;

· оброблення економічної інформації;

· здійснення нагляду за банками, які отримали сукупний рейтинг “сильний” (1), “задовільний” (2) та “посередній” (3).

Регулятивно-наглядові органи використовують різні форми і методи регулювання банківської діяльності та банківського нагляду. До основних повноважень регулятивно- наглядових органів належать такі:

· регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначати певні вимоги й умови, що є обов’язковими для отримання ліцензії на право здійснювати банківську діяльність, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

· забезпечувати розумне регулювання діяльністю банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтримуванні фінансової стабільності, а з іншого - передбачає певні вимоги до банків, наприклад, стосов­но адекватності капіталу, ліквідності, дотримання нормативів, що регламентують банківські ризики;

· регулярно отримувати від банків звітність і проводити інспекційні перевірки в банках;

· застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків, зокрема, забороняти оголошення та виплату дивідендів, накладати штрафи тощо;

· брати неплатоспроможні банки під контроль, приз­начати тимчасову адміністрацію в такі банки, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

В Україні згідно із Законом України “Про банки і банківську діяльність”, а також із законопроектом “Про Національний банк України” функції банківського регулювання та нагляду здійснює НБУ. Що стосується регулятивної функції, то її виконують різні департаменти центрального апарату НБУ з урахуванням їхнього функціонального призначення. Так, діяльність комерційних банків на валютному ринку регулює департамент валютного регулювання, департамент готівково - грошового обігу регламентує порядок роботи банків із готівковою національною валютою, департамент бухгалтерського обліку та розрахунків визначає порядок бухгалтерського обліку та звітності в банках тощо.

Регулятивно-наглядові органи використовують різні фор­ми і методи регулювання банківської діяльності та банківського нагляду. Нагляд за банками НБУ та його установами традиційно здійснюють двома методами:

1) безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд;

2) виїзне інспектування банків.

Безвиїзний нагляд - це дистанційний моніторинг діяль­ності окремих банків і банківської системи в цілому, а також застосування наглядовими органами певних заходів з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків. У більшості країн безвиїзний нагляд грунтується на аналізі звітності (балансовий звіт, звіт про прибутки/збитки та інші супутні форми), що подається органам банківського нагляду на регулярній основі та дає їм можливість постійно поновлювати інформацію про фінансовий стан банків, зокрема, про їхню капітальну позицію, ліквідну позицію, рентабельність, а також, певною мірою, і про якість активів.

Дані звітності аналізуються та зводяться у статистичні звіти, за якими розраховуються різноманітні стандартні показ­ники. Такі звіти дають змогу:

• виявляти, чи дотримуються банками економічні нормативи;

• досліджувати тенденції в діяльності банків за певний

період;

• проводити порівняльний аналіз за групами банків.

Безвиїзний нагляд використовується як система раннього

застереження, що дає змогу наглядовим органам ухвалювати рішення про застосування до банків коригувальних заходів до загострення ситуації або до проведення інспекційної перевірки на місці. Проте потрібно зазначити, що безвиїзний нагляд може бути ефективним лише за умови, що він провадиться на основі достовірної звітності, отриманої від банків, та у разі дотримання ними певних стандартів обліку та звітності й високого рівня комп’ютеризації банківської діяльності.

Інспекційні перевірки банків на місцях мають проводитися кваліфікованими спеціалістами банківського нагля­ду, які здатні оцінити ступінь ризиків, можливих у діяльності того чи іншого банку, і визначити якість управління цими ризиками. Інспектування дає змогу органам банківського нагляду перевіряти такі аспекти діяльності банків:

- достовірність звітності;

- дотримання законів і нормативних актів;

- надійність управління банком;

- стійкість фінансового стану банку.

Порівняно з безвиїзним наглядом, інспекційні перевірки надають наглядовим органам більше можливостей щодо виявлення реальної якості банківських активів, якості управління банком і взагалі реального фінансового стану банку. Проте цей метод нагляду є більш трудомістким, потребує більшої чисельності персоналу.

Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзного нагляду та інспектування, тому що ці наглядові методи є взаємодоповнюваними. Необхідно також додати, що наглядові органи повинні мати контакт із керівниками банків і глибоке розуміння банківської діяльності.

Важливим елементом банківського нагляду є здатність наглядових органів здійснювати нагляд на консолідованій основі, тобто вони повинні розглядати діяльність банку як усередині країни, так і за її межами, аналізувати операції, що провадяться безпосередньо банком, і ті, що провадяться через дочірні організації банку. Правовою основою взаємовідносин між аудиторською організацією, органом банківського нагляду і комерційним банком, що перевіряється, є тристороння угода, згідно з якою комерційний банк уповноважує аудитора надавати наглядовому органу інформацію, необхідну для здійснення гіруденційного нагляд)'. Водночас, за наглядовими органами залишається право у будь-який час перевірити первісну документацію банку чи провести певні дослідження діяльності банку власними силами.

Запитання для самоперевірки

1) З якою метою формуються резерви комерційних банків?

2) Які види резервів існують в банківській практиці?

3) Яка структура інформаційної бази комерційного банку та з якою метою вона формується?

4) Які вимоги висуваються до інформаційної бази банку?

5) Які види перевірки звітів використовуються банками?

6) Які нормативи характеризують фінансову стійкість банку?

7) Які нормативи характеризують ліквідність та кредито­спроможність банку?

8) Які нормативи характеризують процес інвестування та валютну позицію банку?

9) Яка структура банківського нагляду та з якою метою він здійснюється?