Кодифікація радянського права в УСРР у 20-х роках

— заг. назва кодифікац. робіт, здійснених в УСРР, РСФРР та ін. рад. республіках у 20-і pp. 20 ст. Була своєрідним «матеріальним втіленням» курсу на рев. законність, проголошеного з переходом до нової економічної політики, свідченням відмови від правового нігілізму перших післярев. років. Кодифікація зумовлювалася необхідністю зафіксувати в систематиз. вигляді прав, форми нових сусп. відносин, а також внутр. потребами системи рад. зак-ва (наявністю у ній істотних суперечностей, прогалин тощо). Підготовка нових кодексів розпочалася напередодні Генуезької конференції 1922 і певною мірою пов'язувалася також з можливим вступом рад. республік до світ, співтовариства. Перші підготовчі заходи щодо збору та узагальнення матеріалів для майб. широкої кодифікації були здійснені в УСРР ще в берез. 1920 (часу факт, початку роботи кодифікац. відділу НКЮ УСРР). Активні ж кодифікац. роботи розпочалися лише в кін. 1921. За 2—3 роки створено кодекси та ін. рівнозначні їм законод. акти з осн. галузей рад. права: Кримінальний кодекс УСРР 1922, Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922, Положення про судоустрій УСРР 1922, Цивільний кодекс УСРР 1922, Земельний кодекс УСРР 1922, Кодекс законів про працю УСРР 1922, Кодекс законів про народну освіту УСРР 1922, Закон про ліси УСРР 1923, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1924, Тимчасові будівельні правила УСРР 1924, Ветеринарний кодекс УСРР 1925, Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925. Стрімке зростання загальносоюз. зак-ва, прийняття Конституції СРСР 1924, відповідні зміни до Конституції УСРР 1919, а головне — зміни в сусп. відносинах у зв'язку з завершенням відбудов, періоду і проголошенням курсу на індустріалізацію та колективізацію країни породили в 1926—27 другу хвилю кодифікації. У цей час прийнято: Кодекс законів про сім 'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926, Адміністративний кодекс УСРР 1927, Кримінальний кодекс УСРР 1927, нову редакцію Крим.-процес, кодексу УСРР, а також внесено значні системні зміни до Зем. кодексу. На останньому, третьому, етапі кодифікації вже в умовах поступової відмови від непу Тимчасові буд. правила замінив Статут цивільного будівництва УСРР 1928, прийнято Гірничий кодекс УСРР 1928, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1929 і нову ред. Положення про судоустрій УСРР. Лог. завершенням кодифікац. робіт стало видання у 1929—30 семитом. Систематичного зібрання чинних законів УСРР — одного з попередників майб. рад. зводів законів. У ході кодифікації рад. юристи висунули ідею наповнення старих прав, форм новим змістом. Це виявилося у забезпеченні в нових кодексах пріоритету загальнодерж. інтересів, наданні д-ві права в разі потреби втручатися у будь-які врегульовані законом відносини, незважаючи на «традиційні права і свободи». В результаті ст. 1 ЦивК УСРР 1922 передбачала захист тільки тих цив. прав, які здійснюються відповідно до їх «соціально-господарчого призначення», а ст. 30 проголошувала недійсною будь-яку угоду, «спрямовану на явну шкоду державі». Порушуючи класичний юрид. принцип «немає злочину, якшо він не передбачений у законі», ст. 10 КК УСРР 1922 припускала визнання певного діяння злочином за аналогією. Ст. 49 цього кодексу давала можливість визнати особу соціально небезпечною через її минулу злочинну діяльність або через зв'язки зі злочин, середовищем і позбавити права перебувати в певних місцевостях строком до 3 років. У ЗК УСРР було закріплено необмежене право вилучення земель у землекористувачів «для державних і громадських потреб» і навіть можливість примус, переселення землероб, населення в ін. місцевості за рішенням ВУЦВК або губвиконкомів (ст. 223-224 ЗК УСРР). У КЗпП УСРР збереглася від часу «воєнного комунізму» норма, яка давала змогу урядові або уповноваженим ним органам у будь-який момент за нестачі роб. сили «для виконання найважливіших державних завдань» залучати її «в порядку трудової повинності» (ст. 11). Аналогічні норми були і в більшості ін. кодифікац. актів.

Отже, незважаючи на зовн. схожість з бурж. кодексами, рад. зак-во 20-х рр. міцно стояло на сторожі «інтересів диктатури пролетаріату». А текстуально однакові статті рад. і західно-європ. кодексів використовувалися з різною класовою метою, у діаметрально відмінних соціальних умовах і застосовувалися судами, шо стояли на принципово різних позиціях. Водночас П. к. р. з. об'єктивно відповідала тим істор. соціально-екон. умовам, що склалися у період непу. Кодифікація створювала більш ліберальний режим, суттєво розширювала права й свободи особистості, забезпечувала певну стабілізацію суп-ва, відбивала в зак-ві той «переворот у поглядах на соціалізм», який відбувся у зв'язку з переходом до непу. Проте з розвитком режиму особистої влади Й. В. Сталіна і факт, поверненням до багатьох засад «воєнного комунізму» цю тенденцію не було повністю реалізовано. Особливістю першої кодифікації зак-ва УСРР було прагнення до принципової єдності рад. зак-ва, використання законод. актів РСФСР як першооснови для відповід. укр. кодексів. Водночас кодифікатори намагалися врахувати специф. екон., нац. і побутові умови України, хоча в більшості випадків відмінності з рос. аналогами були незначні. Так, у ЦивК УСРР 1922 було всього дві дрібні відмінності. КК УСРР 1922 порівняно з російським містив 11 нових статей. Ряд відмінностей, пов'язаних з існуванням в Україні комітетів незаможних селян (комнезамів), місц. специфічного земле -впоряд. процесу, умов класової б-би на селі та ін., зафіксував ЗК УСРР. У деяких випадках укр. юристи випереджали своїх рос. колег. Так, проект ЦПК УСРР, опублікований 1922, було використано для підготовки відповідного рос. кодексу. Лише в Україні було прийнято Адм. кодекс та Кодекс законів про нар. освіту.

58. Кодифікація радянського права в 20-х рр.
Нова економічна політика потребувала нормативного наповнення.
Ще в 1919 році П. Стучка запропонував розпочати кодифікацію нового права. Головне місце в ній повинна була зайняти Конституція, за якою йшло "соціальне право", яке включало в себе сімейне право і право соціального забезпечення. Далі розташовувались "майнові права", під якими Стучка розумів норми, що скасовували або обмежували ці права (про націоналізацію). Завершували план кодифікації "правила про працю", "залишки договірного права" і міжнародне право. Систематизовані таким чином норми складуть "обов'язкове для всіх право", а всі інші доповнять їх як "технічні інструкції". Такий підхід до питання про систему права був обумовлений практичною необхідністю, пов'язаною з формуванням системи радянського законодавства. Кодифікація розглядалась як черговий етап в розвитку революційної правосвідомості, як засіб "кращого в даних умовах досягнення мети" (П. Стучка). Орієнтація на "революційну правосвідомість", як на найважливіше джерело права, містилась в концепціях прибічників психологічної школи права (М. Рейснер), які ототожнювали право з революційною правосвідомістю. На протилежних позиціях стояли послідовники соціологічної інтерпретації права, які відносились до законодавства, якдо планової політики (І. Ільїнський). У1922—1927 роках у радянській Росії, а згодом і в Україні була проведена повна кодифікація всіх галузей права. Такої широкої кодифікації, та ще й проведеної в такі короткі терміни, людство не знало. Були прийняті важливі законодавчі акти, які регулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини тощо. Кодифікація права в Україні здійснювалась двома шляхами: а) рецепцією законодавства РСФРР; б) розробкою власних законодавчих актів.
Перший шлях був переважаючим, законодавство УСРР в більшості випадків було точною копією законодавства РСФРР. Радянська історико-пра-вова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів тощо. Але головна причина такої "рецепції" корінилася в прагненні більшовицької партії до уніфікації як державної, так і правової системи, що значно полегшувало б зусилля центральної влади по впровадженню в життя ідей соціалістичного будівництва. Наступним етапом кодифікаційної роботи в цьому напрямку стало створення основ союзного законодавства. В жовтні 1924 року приймаються Основи судоустрою і судочинства Союзу PCP і союзних республік, Основні начала кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік, в грудні 1928 року — Загальні начала землекористування і землеустрою СРСР. Загальносоюзні кодифікаційні акти відбили ще в більшій степені процеси централізації влади, управління і правового регулювання, які відбувалися в країні. Закінчувався неп. Розпочинався новий період державно-правової історії, в якому на зміну економічному лібералізму йшло жорстке планування. В правовій сфері створювалася закрита система права. Відходить в минуле такий критерій революційного романтизму, як "революційна правосвідомість". Командно-адміністративна система управління бере на озброєння доцільність і нормативізм.
59. Кодифікація радянського цивільного права в 20-ті рр.
Цивільне право було тією галуззю права, яка в першу чергу забезпечувала проведення нової економічної політики. Кодифікація цивільного права розпочалася відразу ж після проголошення курсу на неп. Але до прийняття цивільного кодексу необхідно було законодавчо вирішити ряд проблем по запровадженню принципу матеріальної зацікавленості суб'єктів підприємницької діяльності шляхом надання їм більшої самостійності в господарській діяльності. На базі об'єднання великих державних підприємств були створені трести, які були переведені на господарський розрахунок. Законодавче оформлення трести отримали тільки 2 липня 1923 року, коли було прийнято декрет ВУЦВК "Про державні промислові підприємства, які діють на засадах комерційного розрахунку". Виходячи з принципів непу радянська влада дозволила організацію і діяльність приватних і кооперативних підприємств. Згідно з постановою РНК УСРР "Про кустарну і дрібну промисловість і сільськогосподарську кооперацію" від 21 червня 1921 року кожний громадянин набував права вільно займатися кустарними промислами і створювати дрібні промислові підприємства. Нова економічна політика вимагала денаціоналізації невеликих будівель. Це було зроблено "Житловим законом" від 1 листопада 1921 року, який регламентував також питання оренди будівель. Обсяг і межі приватногосподарської діяльності були визначені постановою ВУЦВК "Про основні приватні майнові права, що визнаються УСРР, охороняються її законами і захищаються судами УСРР" від 26 липня 1922 року. Постановою повністю виключалось з цивільного обігу право власності на нерухомість. Право власності на нерухоме майно допускалося лише при умові, якщо воно не було виключене з цивільного обігу. Постанова проголошувала відновлення таких цивільно-правових інститутів, як винахідницьке, авторське і спадкове право. Спадкування за заповітом і за законом допускалося при умові, що вартість спадщини не перевищувала 10 тис. золотих крб. Основні положення цього нормативного акту були включені в Цивільний кодекс УСРР, який було затверджено постановою ВУЦВК від 16 грудня 1922 року. Цивільний кодекс УСРР 1922 року був повною рецепцією Цивільного кодексу РСФРР. Він складався з чотирьох частин. У загальній частині визначались основні положення, суб'єкти і об'єкти цивільних прав, угоди і позовна давність. У розділі "Речове право" викладались норми, які регулювали право власності, право забудови і заставу майна. Розділ "зобов'язу-вальне право", окрім загальних положень, містив норми, які регулювали зобов'язання з договорів і зобов'язання з безпідставного збагачення і нанесення шкоди. Четвертий розділ присвячувався спадковому праву. Цивільний кодекс УСРР мав таку ж кількість статей, що і Цивільний кодекс РСФРР. Зміст статей обох Кодексів був ідентичним. Ст. 1 Цивільного кодексу зазначала, що "цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення". Введення такого неправового критерію, як "соціально-господарське призначення" давало судам значний простір тлумачення закону. Навіть не закріплені в законі майнові права, якщо вони здійснювалися всупереч з їх "соціально-господарським призначенням" (що визначав суд), на підставі ст. 1 могли бути анульовані. Принципу законності протиставився принцип доцільності, що не могло не привести до правового нігілізму. Законодавець всіляко підкреслював, що майнові права приватних осіб (як фізичних» так і юридичних) є поступкою, що підпорядковується загальній ідеї про пануючу роль соціалістичної власності. Поряд з державною і кооперативною власністю Цивільний кодекс виокремлював приватну власність, яка мала три форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об'єднання (загальна власність); власність приватних юридичних осіб. Ст. 54 ЦК зазначала, шо "предметом приватної власності можуть бути: ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості, що мають найманих працівників не більше передбаченої особливими законами кількості, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке невилу-чене з приватного обороту майно". Досить розвинутим в ЦК було договірне право. Забезпечувалась певна свобода договорів. Загальні умови, за якими укладались договори, також регламентувались ЦК. Так, ст. 33 ЦК визнавала недійсним будь-який договір, якщо він укладався однією з сторін під впливом "крайньої нужди" і на не вигідних для неї умовах. Ініціатива розірвання такого договору могла виходити не тільки від зацікавленої сторони, а й від державних органів і громадських організацій. Очевидною була соціальна спрямованість цієї норми.