Провідні літературознавчі школи ХХ століття

Формальний метод — вивчення художньої літератури, зокрема аналіз літературно-художніх творів, спрямований передусім на дослідження їх форми як категорії, що визначає специфіку письменства, його іманентну сутність.

Формальний метод виник на межі XIX—XX ст. як реакція на засилля соціологічного позитивізму, на обмеженість і недоліки психологічної і культурно-історичної шкіл у літературознавстві, орієнтувався на міркування І. Канта про незацікавлений інтерес у мистецтві, переглядав канонічну формулу єдності змісту і форми, що не підлягала продуктивному творчому розв'язанню.

Справжня художня дійсність, на переконання німецького вченого К. Фідлера, має відображати буяння барв, співвідношення світла і тіні поза категорією змістовності.

У літературознавстві формальний метод застосували Ф. Брюнетьєр, О. Вальцель, Ф. Дібеліус, Л. Шпітцер, які надавали пріоритету формотворенню, засвідченому добою Ренесансу (кларизм, ясні лінії, замкнута форма) та бароко (мальовничість, глибинна побудова композиції, відкрита форма, затемнення ясності), шукали «вищу математику форми» у лінгвістичному плані, встановлювали типологію романних форм (роман пригод, роман характерів), прояснювали стилістичні смаки того чи того автора тощо

Міфологічна школа — напрям у фольклористиці та літературознавстві початку XIX ст., запроваджений німецькими романтиками: гейдельберзькими (Л. Арнім, К. Брентано, Й. Геррес та ін.), енськими (брати А. та Ф. Пілегелі), які спиралися на естетику Ф.-В.-Й. Шеллінга («Філософія мистецтва», 1802—1803), на уявлення про міф як універсальне значення, «природну релігію», необхідну умову існування мистецтва, достеменну основу поезії, намагалися віднайти генетичне праджерело міфотворення.

Компаративізм, компоратизм — порівняльний, порівняльно-історичний методи, які застосовуються при вивченні споріднених мов, у літературознавчій теорії і практиці.

Компаративістика, або Компаратистика, Порівняльне літературознавство — наукова дисципліна, метою якої є виявлення міжлітературних зв'язків на основі зіставлення творів та явищ національних письменств одного чи різних історичних періодів. У європейській філології вона відповідає літературознавству, у східнослов'янській, для якої характерний вплив школи О. Веселовського, стосується також порівняльної фольклористики.

Гносеологі́зм у літературознавстві (грец. gnosis — пізнання, logos — вчення; гносеологія — теорія пізнання) — сукупність поглядів на літературу як форму пізнання об'єктивної дійсності.
Гносеологізм перебільшує питому вагу і роль пізнавальних елементів у художній літературі. Визнаючи специфіку мистецтва, в тому числі художньої літератури, представники гносеологізму не визнають особливого предмета мистецтва, а зводять специфіку до образної форми відображення дійсності. Ґрунтовну критику однобічного гносеологізму в «радянській естетиці» дав свого часу В. Іванов у книзі «Практика і естетична свідомість», але, незважаючи на це, прояви гносеологізму у сучасному літературознавстві зустрічаються дуже часто у формі таких тверджень, як «художнє пізнання», «поет пізнає суть зображених явищ», «література — форма суспільної свідомості» тощо.
Проблема критики гносеологізму має сенс у контексті літературознавства, яке спирається на теорії відображення і пізнання. Гносеологізм в естетиці і літературознавстві був відкинутий феноменологами на початку XX ст. (Р. Інгарден), відтак — структуралістами і постструктуралістами (Юлія Кристева, Р. Барт). Нові літературознавчі школи в Європі та Америці впливали на зміну трактування проблеми «дійсність — література» багатьма вченими в колишньому СРСР (Ю. Лотман, М. Поляков та інші).

[1] Манн Т. Собр. соч.: В 10 т. М., 1960. Т. 6. С. 8.

[2] Гуковский Г.А. Реализм Гоголя. М.; Л., 1959. С. 200.