Мирова угода в господарському процесі та порядок її затверження

Можливість мирового врегулювання господарських спорів — иажлива передумова рівноваги господарських відносин. Цей процесуальний інститут:

а) сприяє економії часу, сил і коштів держави та учасників процесу;

б) забезпечує вирішення спору за допомогою соціально-еко- номічних чинників, які всебічно враховують інтереси сторін, а не лише формалізованих постанов;

н) усуває конфліктний стан господарських відносин, ос­кільки сторони спору, мирно вирішивши господарський спір, ІїІЛЬШОЮ мірою, ніж при розгляді судом спору, схильні до продовження господарського співробітництва¹.

Згідно зі ст. 78 ГПК відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін виклада­ються в адресованих господарському суду письмових заявах,

'Див.: Притика Д. Арбітражний процес: Навч. посіб. — Харків, 2001. — С. 248.

що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами.

До прийняття відмови позивача від позову або до затверд­ження мирової угоди сторін господарський суд роз’яснює сто­ронам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін.

Мирова угода може стосуватися лише прав і обов’язків сторін щодо предмета позову.

Про прийняття відмови позивача від позову або про за­твердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

У разі визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення позову за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

У роз’ясненні «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» Вищий арбітражний суд України наголошує на певних особливостях укладання мирової угоди та її затвердження господарським судом. Зокрема, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ч. З ст. 26 ГПК), а отже, вправі укладати мирові угоди на загаль­них підставах.

Представник будь-якої із сторін вправі укладати мирову угоду від її імені лише у разі, коли відповідні повноваження прямо обумовлені у довіреності.

Мирова угода може містити й часткові поступки, наприклад, про зменшення позовних вимог або про часткове визнання позову.

Умови мирової угоди мають бути викладені чітко й одно­значно з тим, щоб не виникало неясності і спорів з приводу її змісту під час виконання.

Суддя має роз’яснити сторонам процесуальні наслідки припинення провадження у справі.

В ухвалі про затвердження мирової угоди у резолютивній частині докладно й чітко викладаються її умови і зазначається про припинення провадження у справі (п. 7 ч. 1 ст. 80 ГПК), а також вирішується питання про розподіл між сторонами судових витрат.

! Господарський суд не затверджує мирову угоду, якщо вона не відповідає закону або за своїм змістом є такою, що не може бути виконана згідно з її умовами, або якщо така угода остаточно не вирішує спору чи може призвести до виникнення нового спору. Мирова угода не може вирішувати питання про права і обов’язки

і юрін, які можуть виникнути у майбутньому, а також стосуватися І Іран і обов’язків інших юридичних чи фізичних осіб, які не беруть участі у справі або, хоча й беруть таку участь, але не є учасниками мирової угоди. Укладення мирової угоди неможливе і в тих ви­падках, коли ті чи інші відносини твердо врегульовано законом і попи не можуть змінюватись волевиявленням сторін.

У разі ухилення однієї із сторін від виконання мирової угди наказ про примусове виконання не може бути видано, оскільки провадження у справі господарським судом припине­но. Однак інша сторона у цьому випадку не позбавлена права шсрнутися на загальних підставах з позовом про спонукання но виконання мирової угоди.

Мирова угода затверджується господарським судом, про що виноситься ухвала, провадження у справі, у якій суд затвердив мирову угоду, припиняється.

Таким чином, укладення мирової угоди є спільним правом для позивача та відповідача, яке не належить іншим учасникам процесу.

При цьому, згідно зі ст. 22 ГПК України господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, не затверджує мирової угоди, якщо ці дії суперечать законодавству, або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси, а також якщо мирова угода за своїм змістом така, що не може бути виконана. У цих випадках спір сторін підлягає розгляду по суті і розв’язується згідно з вимогами чинного законодавства.

Відповідно до ст. 121 ГПК України мирова угода, укладена сторонами у процесі виконання судового рішення, подається на затвердження господарському суду, який прийняв відповідне судове рішення. Про затвердження мирової угоди господарський суд виносить ухвалу.

Як справедливо зазначається в літературі, особливістю цієї ми-рової угоди є те, що в результаті її затвердження провадження у справі не може бути припинено на підставі ст. 80 ГПК України. Відповідне затвердження має безпосереднє значення лише для ви-конавчого провадження з погляду відстрочення, розстрочення чи зміни способу виконання судового рішення згідно з положеннями Закону України «Про виконавче провадження».

За результатами затвердження мирової угоди між сторонами виконавчого провадження останнє підлягає закінченню, про що виноситься постанова державного виконавця.

Мирова угода у провадженні про банкрутство є окремою стадію справи про банкрутство та фактично досить рідкісним явищем. Пояснюється це тим, передусім, що мирова угода за економічною природою передбачає поступки обох сторін, але провадження у справах про банкрутство не передбачає поступок із боку боржника.

Зокрема, мирова угода в процедурі банкрутства згідно зі ст. 37 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», крім домовленості про відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, може містити також умови про виконання зобов’язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на активи боржника або його корпоративні права; задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону.