Основные принципы подготовки текста

Наиболее унифицированные требования к подготовке текста для телематериала определяются следующими критериями:

· точность;

· ясность изложения;

· лаконичность.

Кроме этих общих характеристик существуют и конкретные рекомендации по подготовке текста телевизионного материала.

1. Выделение в особые фразы (после точки, двоеточия, точки с запятой) придаточных предложений, вводимых словами потому что, причем, хотя, ибо, так как, а также фраз, присоединяемых к предыдущей фразе при помощи союзов а, и, но.

2. Выделение в особые фразы пояснительных сочетаний слов, присоединяемых без помощи вводящего слова.

3. Замена громоздких цитат пересказом.

4. Варьирование объема фраз (по числу слов), при чередовании длинных и коротких фраз (соблюдая пропорцию числа ударений к числу слогов – чем выше акцентная насыщенность речи, тем меньше должен быть объем фраз).

5. Расчленение при необходимости длинных сложных предложений на несколько коротких и простых.

6. Объяснение узкоспециальных и малоизвестных терминов.

7. Замена словосочетаний типа выше было сказано или о чем будет сказано ниже на разговорные конструкции: я уже говорил об этом, об этом я скажу позже. Понятия выше и ниже в телевизионной речи должны быть исключены.

8. Умеренное использование цифрового материала; округление сложных дробных чисел, использование по возможности не цифр, а дефиниций кратности, особенно, если уместна сравнительность с чем-либо: вдвое, втрое, больше половины, менее четверти и т.д.

10. Замена сокращенных слов полными, включая и довольно распространенные и т.д., и т.п.

11. Использование пунктуационного знака тире (в качестве факультативного) для выделения интонации перед актуализируемым словом.

12. Обозначение апострофом места ударения или труднопроизносимых фрагментов слов, если постановка данного ударения или произнесение фрагмента вызывают сложности у корреспондента или ведущего, озвучивающего текст.

Важнейшее свойство телевизионного текста: сочетание в себе общелитературных (книжно-письменных) норм с устно-разговорными. При этом часто возникает необходимость разграничения допустимых ненормативных речевых явлений, обусловленных спецификой телевидения, с простыми ошибками.

Первое никогда не может быть оправданием второго.

3. П. І. Чайковський і московська композиторська школа.

У творчості Ч. поєдналися романтичні та реалістичні творчі позиції. Він виступав проти натуралізму, вимагав від мистецтва глибини думки та гуманізму, стверджував, що художня правда на тотожна правді життя, і що мистецтво не копіює дійсність, а відображає її у специфічних формах та образах.

Для опер він шукав сюжети, де діяли б живі люди. Головним своїм завданням Ч. вважав правдиве відтворення душевних переживань людини. Основна тема творчості – боротьба людини за щастя, за досягнення ідеалу в житті. Боротьба нерідко закінчувалася трагічно (опера «Пікова дама»), але загалом герой (людина) перемагає у боротьбі і досягає свого ідеалу (опера «Іоланта»).

Два провідні жанри: опера і симфонічна музика. Опера приваблювала його демократичністю, симфонічна музика надавала більше простору його фантазії. Опери – це здебільшого лірико-психологічні музичні драми. Операм властиві типові прийоми розвитку: загострення драматичного розвитку зіставленням контрастних образів, картин; тимчасове відсунення головної лінії розвитку шляхом введення побутових сцен та епізодів. Основна вимога до опери – сценічність, як розвиток характерів та ситуацій. Опера має бути дієвою музичною драмою, без «нагромаджень, зайвих деталей, браку завершеності окремих номерів».

Симфонічна музика: програмна – музика, що трактує позаособисті сюжети, не програмна – присвячена вираженню «особистої душі», ліричних переживань. В Росії Чайковський є засновником лірико-драматичного напряму симфонізму.

Реформа балету. Реформа класичного танцю: адажіо – моменти найбільшої концентрації музичної думки. Реформа характерного танцю: розширив діапазон танців: у традиційних балетах – переважно національні танці, у Чайковського – гострохарактерні портрети дійових осіб. Реформа балетно-музичної драматургії: об’єднує класичний танець, характерний та пантоміму в сцени безперервного розвитку дії.

Білет 2

1. Драматургія як теорія драматичної творчості. Особливості драми як літературного роду. Драматургія, як процес вироблення дії.

Драма (drama /греч./ - действие) - один из трех родов литературы, наряду с лирикой и эпосом, написанный в диалогической форме и предназначенный для сценического воплощения. Драма принадлежит и театру и литературе; являясь первоосновой спектакля, она одновременно воспринимается и в чтении. Драма сформировалась на основе эволюции театрального представления: выдвижение на первый план актеров, соединяющих пантомиму с произносимым словом, знаменовало ее возникновение как рода литературы. Драма предназначена для коллективного восприятия, поэтому тяготеет к наиболее острым общественным проблемам, ее основа - социально-исторические противоречия, извечные, общечеловеческие антиномии. В драме доминирует драматизм - свойство человеческого духа, пробуждаемое ситуациями, когда заветное или насущное для человека остается неосуществленными или под угрозой. Драма, как правило, построена на едином внешнем (или внутреннем) действии с его перипетиями, связанным с прямым или внутренним противоборством героев.

Универсальной основой композиции драмы является ее членение на сценические эпизоды, когда один момент плотно примыкает к соседнему, таким образом, изображаемое (реальное) время соответствует времени восприятия (художественному). В драме решающе значение имеют высказывания персонажей, которые знаменуют их волевые действия и активное самораскрытие характеров. Повествование (введение в пьесу авторского голоса, сообщения вестников, рассказы персонажей о происшедшем ранее) является подчиненным, а то и вовсе отсутствует.

Произнесенные действующими лицами слова образуют в пьесе сплошную линию, подтвержденную действиями. Речь в драме двунаправлена: персонаж вступает в диалог с другими персонажами (диалогическая речь) или же апеллируют к зрителям (монологическая речь). Речь в драме предназначена для произнесения в широком пространстве театра, рассчитана на массовый эффект, исполнена театральности, т.е. определенного рода условности. А.С.Пушкин, например, считал, изо всех родов сочинений самые неправдоподобные сочинения драматические. Хотя в образной системе драмы неизменно доминирует речевая характеристика, ее текст ориентирован на зрелищную выразительность и на возможности сценической техники, поэтому одна из важнейших характеристик драмы - ее сценичность.

Действие (драматическое) - поступки персонажей в их взаимосвязи, составляющие важнейшую сторону драматургического сюжета. Единицы действия - это высказывания, движения, жесты, мимические акты персонажей, выражающие их эмоции, желания и намерения. Действие может быть внешним, основанным на перипетиях (например, у В.Шекспира или Ж.- Б.Мольера), и внутренним, при котором перемены совершаются в умонастроениях персонажей при внешней бессобытийности (например, у А.Чехова). Внешнее действие обнаруживает себя, как правило, в открытых конфликтах, противостояниях героев или их жизненных позиций, которые возникают, обостряются и разрешаются в рамках изображенных событий. Внутреннее же действие отражает конфликты имманентные, устойчивые, непреодолимые в рамках одного произведения. Поступки персонажей взаимообусловлены, что и составляет единство действия, которое (начиная с аристотелевой Поэтики) до сих пор считается нормой драматического сюжетосложения.

2. Телевізійні жанри: реаліті шоу.

Реа́літі-шо́у або реаліті-телебачення (від англ. reality — дійсність, реальність) - телевізійний жанр, різновид розважальної телевізійної передачі та онлайн-трансляції. Сюжетом є показ дій ґрупи (або ґруп) людей у наближеній до життя обстановці. Реаліті-телебачення дуже розвинене в США і Великобританії, а відсоток реаліті-проґрам в мережі мовлення цих країн набагато вищий, ніж в Україні, проте термін «реальне телебачення» існує тільки в західній типології жанрів, в Україні в тому ж значенні вживається менш точний - «реаліті-шоу».

Даний телевізійний жанр об'єднує безліч телевізійних програм, початкова ідея жанру передбачала відповідність передачі такими ознаками:

- відсутність сценарію

- подача до телеефіру з першого дубля

- участь простих людей, а не професійних акторів

- умови зйомок, максимально наближених до реальних (інколи — екстремальні ситуації та боротьба за життя).

Впродовж довгого часу в передачі показується ніби природне життя і взаємодія ізольованої ґрупи персонажів у тій чи іншій обстановці. Декларується свобода поведінки учасників — вважається, що події розвиваються вільно, без попередньо визначеного сценарію, в чім і полягає «родзинка» реаліті-шоу. Глядача переконують, що він стає свідком не розіграної вистави, а реальних сцен із життя.

Проект, зазвичай, має якусь цілком певну задану мету. У ньому теоретично можна перемогти (отримавши за це досить вагомий приз). Учасники, таким чином, є не просто персонажами передачі, але і суперниками в боротьбі за цей приз. Зазвичай учасники проекту з тією чи іншою періодичністю вибувають з нього, на різних підставах: за результатами голосування учасників, за результатами голосування глядачів, за бажанням організаторів шоу (останнє, втім, безпосередньо робиться рідко, тому що руйнує атмосферу природності того, що відбувається).

Збір відеоматеріалу може здійснюватися по-різному. В одних випадках у місці проживання учасників встановлюється досить велику кількість прихованих камер, так, щоб усі події фіксувались, незалежно від того, де вони відбуваються. Учасники носять на собі апаратуру для постійного ведення звукозапису. Результати зйомки можуть проходити обробку, але іноді вони йдуть просто в ефір (з премодерацією або ж і в реальному часі). В інших випадках зйомка ведеться традиційним чином і тільки в певний час (різні колективні заходи, змагання, голосування, бесіди з учасниками, окремі побутові моменти), а з результатів монтуються передачі, періодично виходять на телебаченні.

Хоча глядачам пропонується вважати, що відбувається на екрані - реальні події, це звичайно не цілком відповідає дійсності. Навіть за відсутності явного сценарію менеджери шоу зазвичай досить жорстко керують тим, що відбувається, домагаючись, щоб глядачі не втрачали інтересу до проекту. Внаслідок цього заохочуються сварки, скандали, утворення і суперництво угрупувань всередині колективу учасників.

З часом формати реаліті-шоу почила розвиватися в кількох напрямках:

Шоу підглядання, в якому задовольняється притаманна абсолютній більшості населення Землі пристрасть підглядання і підслуховування. Цікавість і прагнення до сильних переживань, що особливо виявляються на тлі монотонного повсякденного життя, привертають увагу людей до подій, що відбуваються з персонажами шоу. Тому необхідно, щоб в характері учасника були присутні різні, але водночас типові для суспільства характери. Цінними є здібності зіграти, справити враження, залучити до себе увагу.

(Приклади шоу підглядання: "Великий Брат" (Голландія), "Велика дієта" і "Розбиті" (Великобританія); "Голод" (Росія))

Шоу оновлення (модернізації), в якому відбувається оновлення (модернізація) частини або всього життєвого простору героїв проґрами, його робочого місця або транспортного засобу. Американське шоу «This Old House», що дебютує в 1979 році, було першим такого роду. Англійське шоу «Changing Rooms», яке розпочалося у 1996 році, було шоу-оновленням житлових кімнат у DIY-стилі з додаванням змагального елемента від ігрового шоу

(Приклад оновлення-шоу: Тачку на прокачку, Ало, гараж! і Overhaulin'-демонструють модернізацію автомобілів)

Шоу виживання відрізняється нестерпними для нормального життя умовами, в яких учасники проекту б'ються за перемогу. Саме на надзвичайних і ексремальних випробуваннях перевіряється витривалість учасників, стійкість до сприйняття несподіваних перешкод і швидка реакція на їх подолання. Особлива увага приділяється надійності та відповідальності учасника, його готовності виконувати пропоновані орґанізаторами шоу вимоги.

(Приклади шоу виживання: "Survivor" (Швеція), "Alive" (США) і "Останній Герой" (Росія))

Шоу навчання, крім розважальної функції, несе в собі практичну вигоду, як для глядачів, так і для учасників. Перед учасниками ставиться завдання щодо освоєння нового фаху або підвищення фахового рівня, а у глядачів з'являється можливість отримати практичні знання. Дуже важливо, щоб учасники шоу прагнули до отримання знань і застосування їх на практиці. У активних і перспективних учасників підвищується шанс бути затребуваними в цій області.

(Приклад шоу навчання: Фабрика зірок)

Шоу гри поєднує в собі перераховані вище напрямки і викликає найбільший інтерес у глядачів тим, що неможливо передбачити сюжет і події, які зазвичай носять випадковий характер. Інтерес і азарт виникають у міру розвитку шоу. Нелінійний сюжет, зашифровані місії, пошук нестандартних рішень і несподіваний результат - основні особливості шоу гри. Учасники поміщені в нестандартні умови і долають не тільки фізичні, але й інтелектуальні перешкоди. Заздалегідь самі учасники не знають про те, як пройти наступне завдання і що чекає їх у майбутньому.

3. Віденська класична школа.

У першій половині XVIII ст. починається новий період історії інструментальної музики – утвердження симфонізму. Він заснований на багатосторонньому розкритті дійсності в художніх образах: послідовному русі, розвитку і змінах, протиріччі і конфліктному зіткненні. Його особливість – неподільне панування гомофонно-гармонічного стилю замість поліфонічного.

Принципово новаторське явище – сонатно-симфонічний цикл з різновидами: соната, концерт, симфонія та ін. В ньому композитори мали змогу висловити конфліктно-драматичний зміст життя у чисто музичній формі.

Найвищої досконалості симфонізм досяг у віденській класичній школі – в творчості Гайдна, Моцарта, Бетховена. Віденська музична класика пов’язана з ідеями просвітництва: глибоке і щире вірування в перемогу розуму і справедливості, у торжество гармонії, добра і краси. Тема в творах відзначається образністю, виразністю, індивідуальною неповторністю.

Перший видатний представник – Йозеф Гайдн. В його творчості органічно сполучаються різнонаціональні елементи австрійського муз. фольклору (південнонімецькі, слов’янські, хорватські, угорські): це і справжні народні мелодії, і створені композитором в дусі народних.

Найхарактерніші образи – австрійське селянство, буття села у різних його проявах. У музиці відчутна радість життєсприймання, народний оптимізм; в ній багато світла і життєвої енергії, хоча зустрічаються й сумні і трагічні емоції – для контрасту.

Творчі доробки: симфонії, концерти для фортепіано, скрипки, віолончелі, валторни з оркестром, квартети, сонати. Симфонії Гайдн створював впродовж 40 років творчості. Усього налічується більше ста симфоній, хоча їх було більше. Ранні симфонії були ланцюгом у формуванні основ зрілого симфонізму; вони не виходять за межі розважальних жанрів. Поступово симфонії наповнюються глибоким і значущим змістом (Паризькі симфонії, 1786). Найвище досягнення – 12 Лондонських симфоній.

У музиці Моцарта поєднане трагічне і комічне, піднесене і побутове. Його творчість – це приклад мистецтва щодо пошуків оптимального втілення цілісно-гармонійного уявлення про людину, її духовний світ, стосунки з природою і суспільством.

Основою музики Моцарта є проста, ясна і виразна мелодія, в якій криється багатство внутрішнього життя композитора, його чутлива душевна організація. Симфонічна музика численна і різноманітна: серенади, дивертисменти, концерти для інструментів з оркестром, симфонії. У симфоніях яскраво проступають риси епохи «бурі і натиску». Герой – Людина з її думками, почуттями, прагненнями і пошуками. Три останні симфонії Моцарта - №39 (Мі бемоль мажор), №40 (соль мінор) і №41 (До мажор «Юпітер») є відбитками тогочасної епохи і провісниками мистецьких явищ майбутнього: До мажор – героїчні образи бетховенських симфоній. Соль мінор – геніальне передбачення романтичної лірики.

Сонати: Соната ля мінор, Соната ля мажор, Фантазія і Соната До мінор.

Людвіг ван Бетховен у своєму мистецтві втілив тему боротьби і перемоги, радощів і скорботи гігантських народних мас. Найвидатніші твори належать героїко-драматичній сфері; героям властива сміливість і пристрасність, вони наділені розвинутим інтелектом і складним внутрішнім світом.

Особливий вплив на симфонізм Б. мала музика Великої Французької революції – ритми масових пісень і гімнів, революційних маршів та увертюр. Кожна з дев'яти симфоній Б. розкриває свій, неповторний світ образів, і усі вони утворюють єдиний грандіозний цикл: Перша - підсумок раннього періоду творчості; Друга, Третя і П'ята – висловлення образів революційної героїки; Четверта, Шоста, Сьома і Восьма – звернення до емоційної сфери; і Дев’ята – філософська глибина, драматизм, висловлення людських ідеалів та устремлінь.

Героїко-громадянська тема є провідною і в симфонічних увертюрах Б. Це «Коріолан», «Леонора» №3, «Егмонт» (до трагедії Гете).

У творчості Б. утвердився остаточний класичний вид сонати. У 32х фортепіанних сонатах Б. постають поетичність, ліризм, урочистість, апофеоз. Героїчні сонати: Двадцять третя соната «Appassionata», Перша фортепіанна соната. Ліричні сонати: Друга соната, П’ятнадцята – «Пасторальна», Двадцять перша – «аврора», Чотирнадцята соната – «Місячна».

Б. завершив музикою для сучасного роялю з величезним діапазоном і новими виражальними можливостями.

Білет 3

1. Дія, основа сюжету. Дія і контрдія. Наскрізна дія. Дія та подія.

Подія — зміна властивостей об'єкта, взаємодія між об'єктами, утворення нового об'єкта або знищення існуючого об'єкта. Кожна подія містить оцінку часу, що вказує, коли воно відбувається, і місцем, де вона відбувається.

В рамках теорії відносності вся сукупність місць і часів, у які може відбуватися подія, утворюють простір-час подій.

Віддаленість подій одна від одної характеризується просторово-часовим інтервалом. В той час, як місце й час події залежать від системи відліку спостерігача, просторово-часовий інтервал є величиною незмінною, однаковою для всіх систем відліку.