Глава 4 Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

Основні цілі розв’язання задач. Розв’язання задач (казусів) є окремою формою вивчення кримінального права, яка спрямо­вана на оволодіння навичками щодо практики застосування норм цієї галузі права. Така практика, в свою чергу, становить невід’ємну частину предмета кримінального права як навчаль­ної дисципліни в юридичному вищому навчальному закладі.

Отже, основними цілями розв’язання задач з кримінального права є:

а) набуття та закріплення навичок самостійної роботи з нор­
мативним матеріалом кримінально-правового характеру пере­
важно в правозастосовній (практичній) площині;

б) вироблення вміння давати власну кримінально-правову
оцінку конкретних життєвих ситуацій (фактичних обставин);

в) досягнення належного рівня обґрунтування власної кри­
мінально-правової оцінки фактичних обставин;

г) наближення навчальних форм засвоєння кримінального
права до змісту конкретних «кримінально-правових елементів»
відповідних процесуальних документів реальних кримінальних
справ.

Загальні методичні рекомендації. Будь-яка задача з кримі­нального права передбачає: а) умови; б) основне питання. Умо­вами задачі є інформація про поєднання певних фактичних обставин (юридичних фактів); іноді в умови задачі вводяться оцінки та доводи конкретних суб’єктів кримінального судочин­ства, які також мають бути «предметом дослідження» при роз­в’язанні задачі.

Значна кількість задач, крім основного варіанта умов, вклю­чає один чи кілька альтернативних варіантів. У цьому випадку умови альтернативного варіанта передбачають поєднання відпо­відних фактичних обставин, наведених в умовах основного ва­ріанта, та фактичних обставин, безпосередньо вказаних в умо­вах даного альтернативного варіанта. Останні можуть доповню­вати, уточнювати або змінювати умови основного варіанта. Тому

важливо чітко і конкретно визначити, у чому саме полягає но­вий зміст альтернативного варіанта умов задачі.

У більшості задач із Загальної частини кримінального права основне питання прямо і конкретно сформульоване в їх тексті. У більшості задач з Особливої частини кримінального права основного запитання в тексті немає. Воно «виводиться» контек­стуально і в найбільш загальній формі звучить так: «Яка кри­мінально-правова оцінка (кваліфікація) дій, зазначених у задачі суб’єктів?».

Деякі задачі, переважно із Загальної частини кримінального права, крім основного запитання, містять одне чи кілька додат­кових (проміжних) запитань. Як правило, вони спрямовані на по­легшення вирішення основного запитання задачі, тому відповідь на них має передувати остаточній відповіді на основне питання.

У деяких задачах із Загальної частини кримінального права можуть бути сформульовані конкретні завдання (рекомендації) типу: «Ознайомтесь із ст. 257 КК та коментарем до неї» чи «Оз­найомтесь з п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12. Такі завдання спрямовані на полегшення засвоєння тих положень Особливої частини кримінального права, без яких неможливо дати відповідь на основне запитання задачі із Загальної частини кримінального права. Якщо подібних завдань (рекомендацій) у тексті задач да­ного типу немає, їх повинен сформулювати викладач, задаючи таку задачу студентам для самостійного розв’язання.

У деяких задачах із Загальної частини кримінального права замість запитань можуть бути сформульовані завдання, наприк­лад: «Дайте оцінку рішенню суду» чи «Напишіть резолютивну частину вироку суду, в якому Носкову буде призначено оста­точне покарання». У цьому випадку виконання таких завдань відбувається у контексті загального розв’язання задачі і, як пра­вило, є його завершальним елементом.

Незалежно від того, чи сформульовано в задачі конкретне запитання або завдання (кілька запитань чи завдань), її розв’я­зання у найбільш загальній формі включає:

— встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин;

— формулювання власної кримінально-правової оцінки у відповідній формі (кількох формах);

— обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки;

— конкретну відповідь на поставлені в задачі питання чи зав­дання, якщо таку відповідь не було сформульовано раніше.

1. Встановлення кримінально-правового змісту наведе­них в умовах задачі фактичних обставин — досить складний поетапний процес. Його основними етапами є: 1) уточнення, попередня оцінка та систематизація фактичних обставин; 2) визначення тих норм (положень) кримінального права, які виступають правовими підставами (орієнтирами) для відповід­них висновків щодо фактичних обставин; 3) встановлення тих положень правозастосовної практики і теорії кримінального пра­ва, які уточнюють, доповнюють чи конкретизують названі вище правові підстави (орієнтири); 4) зіставлення уточнених і систе­матизованих фактичних обставин з відповідними нормами кри­мінального права та положеннями правозастосовної практики й кримінально-правової теорії; 5) формулювання проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту на­ведених в умовах задачі фактичних обставин.

1) Уточнення, попередня оцінка та систематизація фактич­них обставин здійснюються з дотриманням певних правил. Се­ред них, насамперед, можна виділити так звані загальноприй­няті презумпції, які в основному стосуються загальних умов кри­мінальної відповідальності особи. Основні з цих презумпцій передбачають таке:

а) якщо в умовах задачі конкретно не вказано дату (час) вчи­
нення суб’єктом відповідних дій (бездіяльності), а також не заз­
начено дату (час) настання інших юридичних фактів, необхід­
но виходити з того, що всі юридичні факти мали місце в межах
чинності у часі останньої редакції відповідного закону про кри­
мінальну відповідальність та (чи) інших джерел кримінального
права України;

б) якщо в умовах задачі конкретно не вказано місце вчинен­
ня суб’єктом відповідних дій (бездіяльності), а також не зазна­
чене місце настання інших юридичних фактів, слід виходити з
того, що всі юридичні факти мали місце в Україні;

в) якщо в умовах задачі конкретно не вказано вік суб’єкта
(потерпілого) чи не зазначено, що він (вона) неповнолітній (не­
повнолітня) або малолітній (малолітня), належить виходити з

того, що такий суб’єкт (потерпілий) досяг 18 років; при цьому термін «неповнолітній», вжитий в умовах задачі, означає, що особа досягла 14 (16) років, але не досягла 18 років, а термін «малолітній» — що особа не досягла 14 років;

г) якщо в умовах задачі прямо не зазначено конкретний про­
яв медичного критерію неосудності суб’єкта або прямо не вка­
зано на стан неосудності щодо вчиненого ним діяння, належить
виходити з того, що суб’єкт вчинив діяння, будучи осудною
особою;

ґ) якщо в умовах задачі не вказано термін (час), який спли­нув між окремими діяннями суб’єкта, слід виходити з того, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за попереднє діяння на момент вчинення наступного не минув;

д) якщо в умовах задачі вказано на судимість суб’єкта, необ­
хідно вважати, що на момент вчинення ним відповідного діян­
ня судимість не знято і не погашено.

Названими презумпціями слід керуватися при розв’язанні будь-якої задачі. При цьому саме тому, що вони мають загаль­ноприйнятий і практично неспростовний характер, спеціально наводити їх у рішенні не потрібно.

Друга група правил стосується уточнення специфічних фак­тичних обставин окремої задачі, які можна тлумачити неодноз­начно. На відміну від сформульованих вище загальноприйня­тих презумпцій тут у більшості випадків має діяти інша презум­пція — «всі сумніви на користь суб’єкта». Щодо окремих найтиповіших ситуацій ця презумпція набуває вигляду таких правил:

а) якщо в умовах задачі прямо не вказано, що суб’єкт вчинив
певне діяння чи мали місце окремі юридично значущі його оз­
наки (спосіб, мотив, мета тощо), таке діяння чи відповідні оз­
наки не повинні інкримінуватися суб’єкту;

б) якщо в умовах задачі описано лише відповідне діяння
суб’єкта (побив, наніс кілька ударів, відштовхнув тощо) і прямо
не зазначено наслідки такого діяння (втрата свідомості, тілесне
ушкодження того чи іншого ступеня тяжкості тощо), належить
виходити з того, що наслідки як такі не мали місця;

в) якщо в умовах задачі вчинене суб’єктом діяння чи інший
юридичний факт описано недостатньо конкретно (пригрозив
побити, спричинив ножове поранення тощо) і відповідна кри-
123

мінально-правова оцінка неможлива без подальшої конкрети­зації, таку конкретизацію слід здійснити за найсприятливішим для суб’єкта варіантом;

г) якщо фактичні обставини викладено в умовах задачі та­ким чином, що виникають сумніви в можливості їх інкриміну­вання суб’єктові (певні юридичні факти чи їх юридично значущі ознаки могли не усвідомлюватися співучасником злочину чи особою, яка його приховує, тощо), такі фактичні обставини не повинні інкримінуватися відповідному суб’єктові;

ґ) якщо фактичні обставини викладено в умовах задачі так, що неможливо однозначно визначити, в межах якого виду вини їх можна інкримінувати суб’єктові (бажав настання певних наслідків, свідомо припускав їх настання чи легковажно розра­ховував на їх відвернення), і це впливає на зміст відповідної кримінально-правової оцінки, такі обставини мають інкриміну­ватися суб’єктові в межах «більш м’якого» виду вини.

Як уже зазначалося, наведені вище правила уточнення спе­цифічних фактичних обставин окремої задачі поширюються на більшість випадків. Проте можливі й винятки з цих правил. Так, якщо в умовах задачі вказано, що суб’єкт викрав пістолет у пра­цівника міліції у жіночому гуртожитку, а потім зберігав його у себе вдома, можна практично беззаперечно вважати, що з боку суб’єкта мало місце не лише зберігання, а й носіння пістолета — принаймні від місця його викрадення до місця зберігання.

Важливо підкреслити, що і при застосуванні наведених вище правил, і при здійсненні окремих відступів від них відбувається формулювання юридично значущих попередніх висновків, які безпосередньо впливають на зміст остаточної кримінально-пра­вової оцінки. Тому такі висновки, якщо вони потрібні, обов’яз­ково мають бути викладені у письмовій формі як окремий еле­мент розв’язання задачі.

Третя група правил стосується попередньої кримінально-пра­вової оцінки фактичних обставин. Проблема попередньої оцін­ки найчастіше виникає тоді, коли відповідні фактичні обстави­ни кореспондують із так званими кількісними та оціночними поняттями кримінального права, насамперед, з кількісними та оціночними ознаками юридичного складу злочину. Наприклад, в умовах задачі може бути вказано конкретну вартість викраде­ного майна – 62400 грн. або зазначено, що, реалізуючи умисел на позбавлення життя потерпілого, суб’єкт наніс йому в груди і

голову 28 ударів сокирою. У цих та подібних випадках постає запитання про можливість інкримінувати суб’єктові (суб’єктам) відповідні ознаки (у наведених прикладах — кваліфікуючі оз­наки «в особливо великих розмірах» та «особлива жорстокість»).

У теорії кримінального права вироблено спеціальні правила конкретизації кількісних та оціночних ознак, які вивчаються у межах його Особливої частини. Зазначені правила повинні зас­тосовуватися при формулюванні відповідних попередніх вис­новків, і це також має бути відображено як окремий елемент розв’язання задачі (див., наприклад, п. 1.1 зразка рішення за­дачі у справі Будана, Панька, Скорика та Шумського).

Що стосується систематизації фактичних обставин, то вона, по-перше, передбачає їх певне узагальнення, а по-друге, ство­рення в разі необхідності певних «блоків» (частин) відповідно до загального змісту тих інститутів, юридичних конструкцій чи окремих нормативних приписів, які можуть виступати конк­ретними правовими орієнтирами у визначенні кримінально-пра­вового змісту відповідних фактичних обставин (див., наприк­лад, п. 2 зразка рішення задачі у справі Качаліної). Конкретні правила такої систематизації передбачають, насамперед, додер­жання законів формальної логіки, а конкретні форми її відтво­рення у рішенні залежать від типу (різновиду) задачі. У пере­важній більшості випадків відтворення у рішенні певної форми систематизації фактичних обставин як його окремий елемент може взагалі не мати місця.

2) Наступним етапом встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин є визна­чення тих норм (нормативних приписів) кримінального права, які виступають правовими орієнтирами відповідних висновків щодо такого змісту. Цей етап має здійснюватися з урахуванням загальних вимог і додержанням конкретних правил, що визна­чаються певним типом (різновидом) задачі.

Загальні вимоги передбачають:

а) попереднє визначення «блоків» тих норм кримінального
права, які можуть виступати конкретними правовими орієнти­
рами (інститути та субінститути Загальної частини криміналь­
ного права, групи норм Особливої частини кримінального пра­
ва тощо);

б) встановлення тих джерел кримінального права, які можуть
містити кримінально-правові норми відповідних «блоків»; у

переважній більшості випадків таким джерелом є КК України 2001 р., але в деяких випадках, крім нього, джерелами кримі­нального права можуть бути, зокрема Конституція України, КК України 1960 р., міжнародні договори, рішення Конституцій­ного Суду України;

в) вирішення питання про чинність відповідних положень названих вище джерел кримінального права щодо наведених в умовах задачі фактичних обставин: зокрема, в деяких випадках треба уточнити останню і попередню редакцію певних положень і вирішити, яка з них має застосовуватися в даному випадку; якщо має місце колізія між положеннями окремих джерел, не­обхідно визначити, яке з них має пріоритет щодо застосування.

Конкретні правила визначення норм кримінального права як певних орієнтирів щодо кримінально-правового змісту фактич­них обставин зумовлені специфікою відповідних «блоків» — інститутів, субінститутів, типових юридичних конструкцій тощо. Так, «свої» правила має, зокрема, визначення правових орієнтирів при встановленні специфічної конструкції та конк­ретного змісту юридичних складів злочинів, при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів та за сукупні­стю вироків, при звільненні від відбування покарання з випро­буванням (див. окремі зразки розв’язання задач).

3) Важливу роль у встановленні кримінально-правового змісту фактичних обставин задачі відіграють відповідні поло­ження правозастосовної практики і теорії кримінального права. Такі положення, як уже зазначалося, уточнюють, доповнюють чи конкретизують певні правові орієнтири. Крім того, ціла низ­ка зазначених положень впливає й на інші елементи розв’язан­ня задачі, насамперед, на обґрунтування здійсненої криміналь­но-правової оцінки. Тому їх визначення при розв’язанні пере­важної більшості задач є обов’язковим.

Найбільш значущими серед положень правозастосовної практики є відповідні положення постанов Пленуму Верховно­го Суду України, в яких даються роз’яснення з приводу застосу­вання чинного законодавства України. Як відомо, такі роз’яс­нення є основними правозастосовними орієнтирами для всіх судів загальної юрисдикції. Іншими джерелами положень пра-возастосовної практики можуть бути роз’яснення Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України з питань застосування законодавства, різні узагальнення такої практики

(слідчої, прокурорської, судової), а також деякі процесуальні документи (зокрема, вироки, ухвали, постанови судів різних рівнів), винесені в окремих кримінальних справах.

Положення правозастосовної практики не мають обов’язко­вого характеру, але тією чи іншою мірою відображають існуючі в певний період реальні тенденції такої практики. Тому ці по­ложення — особливо відповідні положення постанов Пленуму Верховного Суду України — мають враховуватись при розв’я­занні задачі, в тому числі й тоді, коли вони, на думку «автора» рішення, є помилковими. В останньому випадку розв’язання задачі має здійснюватися за двома варіантами: а) з урахуван­ням відповідного положення постанови Пленуму Верховного Суду України; б) з урахуванням власної позиції «автора» рішен­ня, яка має бути спеціально обґрунтована.

Як і положення правозастосовної практики, жодні положен­ня теорії кримінального права не можна розглядати як обов’яз­кові. При розв’язанні задачі можна скористатися відповідними положеннями підручника, монографії, статті чи будь-якої іншої наукової публікації або сформулювати власне теоретичне розу­міння певного кримінально-правового явища.

Основні вимоги до будь-яких положень теорії кримінально­го права, що використовуються у розв’язанні задачі, — їх науко­ва обґрунтованість, значимість для вирішення конкретних пи­тань кримінально-правового характеру, переконливість. З цієї точки зору особливе місце серед джерел, що містять теоретичні положення, посідають науково-практичні коментарі Криміналь­ного кодексу України. Теоретичні положення таких коментарів, як правило, відображають усталені позиції в науці криміналь­ного права на даний період, максимально враховують тенденції правозастосовної практики, орієнтують на єдність підходу до однотипних кримінально-правових ситуацій. Це, звичайно, не означає, що при розв’язанні задачі теоретичні положення нау­ково-практичних коментарів Кримінального кодексу України мають наперед визначений пріоритет перед відповідними поло­женнями інших теоретичних джерел або перед власним теоре­тичним розумінням певних питань «автором» розв’язання.

Водночас зазначене вище особливе місце науково-практич­них коментарів Кримінального кодексу України серед інших теоретичних джерел передбачає, що їх положення при розв’я­занні задач не можуть бути просто проігноровані. Якщо має

місце суперечність між положеннями окремих науково-практич­них коментарів Кримінального кодексу України або їх положен­ня суперечать положенням інших теоретичних джерел, які ви­користовуються при розв’язанні задачі, чи власній позиції «ав­тора» розв’язання, то: а) така суперечність повинна бути обов’язково зазначена у розв’язанні, б) мають бути наведені кон­кретні аргументи, які, на думку «автора», обумовлюють інший підхід до вирішення конкретних питань, ніж той, який запропо­новано у відповідному науково-практичному коментарі Кримі­нального кодексу України.

У будь-якому випадку повноцінне розв’язання задачі, якщо воно супроводжується безпосереднім використанням певних положень правозастосовної практики і (чи) теорії криміналь­ного права, вимагає наведення таких положень, як правило, в межах обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки.

4) Коли наведені в умовах задачі фактичні обставини уточ­
нено, систематизовано і попередньо оцінено, а відповідні пра­
вові орієнтири, положення правозастосовної практики та теорії
кримінального права визначено, відбувається процес їх зістав­
лення. За своїм загальним змістом він являє собою кілька взає­
мопов’язаних логічних операцій, спрямованих на одержання
«нової» інформації: яке кримінально-правове значення мають
ті чи інші фактичні обставини. Конкретний зміст кожної з та­
ких операцій залежить від того завдання, яке стоїть перед «ав­
тором» розв’язання задачі, і може бути різним: в одному випад­
ку, наприклад, йдеться про відповідність окремих фактичних
обставин ознакам юридичного складу злочину, а в іншому — про
можливість їх визнання як обставин, що обтяжують покарання
при його призначенні.

Сам процес зіставлення безпосередньо в письмовому рішенні задачі не відображається, але за необхідності, зокрема при обго­воренні обґрунтованості проміжних чи остаточних висновків на практичному занятті, може бути відтворений в усній формі.

5) Завершальним етапом встановлення кримінально-право­
вого змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин є
формулювання проміжних і остаточних висновків щодо такого
змісту.

Проміжні висновки стосуються створених раніше окремих «блоків» фактичних обставин і формулюються у межах відповід­них кримінально-правових інститутів (субінститутів), типових

юридичних конструкцій, складових частин юридичних складів злочинів тощо.

Остаточні висновки стосуються усіх наведених в умовах задачі фактичних обставин і являють собою інтегрований ре­зультат проміжних висновків. Здебільшого зміст остаточних висновків збігається принаймні з однією з тих форм криміналь­но-правової оцінки, які використовуються у реальних процесу­альних документах і, відповідно, є основними елементами роз­в’язання задачі. Такий збіг, зокрема, характерний при розв’язанні більшості задач з Особливої частини кримінального права, в якому остаточні висновки безпосередньо втілюються у форму­лу кримінально-правової кваліфікації дій суб’єкта (у формулу кваліфікації злочину) та в юридичне формулювання обвинува­чення (див. зразок розв’язання задачі з Особливої частини кри­мінального права). Водночас при розв’язанні окремих задач із Загальної та Особливої частин кримінального права такого збігу може й не бути.

2. Від того, чи збігаються остаточні висновки щодо кримі­нально-правового змісту фактичних обставин зі встановленою законом формою їх кримінально-правової оцінки, залежать і подальше розв’язання задачі по суті, і зміст та обсяг його пись­мового відтворення. Що стосується формулювання власної кримінально-правової оцінки, то тут можливі такі варіанти.

1) Остаточні висновки повністю збігаються зі встановлени­
ми законом формами кримінально-правової оцінки фактичних
обставин: у цьому випадку в розв’язанні відтворюються
відповідні форми такої оцінки, і саме вони є основним елемен­
том розв’язання задачі. Даний варіант характерний, як уже заз­
началося, для більшості задач з Особливої частини криміналь­
ного права, а також для задач із Загальної частини криміналь­
ного права щодо комплексного застосування окремих його
інститутів, які стосуються злочину.

2) Остаточні висновки сформульовано в межах окремого
інституту кримінального права і, відповідно, вони стосуються
лише окремого «фрагмента» встановленої законом форми кри­
мінально-правової оцінки фактичних обставин: у цьому випад­
ку в розв’язанні мають бути відтворені, насамперед, конкретні
остаточні висновки, а потім, якщо можливо, наведено і форму
(кілька форм) відповідної кримінально-правової оцінки. Цей
варіант переважно характерний для розв’язання задач із Загаль-
129

ної частини кримінального права щодо застосування окремого інституту, який стосується злочину (зокрема, стадій вчинення злочину, співучасті у злочині, множинності злочинів).

3) Остаточні висновки сформульовано в межах окремого інституту кримінального права, але їх зміст не дає можливості безпосередньо відтворити ні встановлену законом форму кри­мінально-правової оцінки фактичних обставин, ні окремий її «фрагмент»: у цьому випадку в розв’язанні безпосередньо ма­ють бути наведені остаточні висновки і саме вони розглядати­муться як відповідна форма кримінально-правової оцінки фак­тичних обставин і становитимуть основний елемент рішення задачі. Цей варіант характерний для розв’язання більшості за­дач із Загальної частини кримінального права щодо застосуван­ня окремих інститутів, які стосуються покарання та інших за­ходів кримінально-правового впливу.

Незалежно від того, який з наведених вище варіантів вико­ристовується при розв’язанні конкретної задачі, власна кримі­нально-правова оцінка відповідних фактичних обставин обов’яз­ково має бути здійснена у письмовому вигляді. При цьому, якщо така оцінка може бути викладена у передбаченій законом формі (формула кваліфікації злочину, юридичне формулювання об­винувачення, фрагмент резолютивної частини вироку щодо при­значення конкретної міри покарання тощо), додержання відпо­відної форми (кількох форм) також є обов’язковим.

Основний кримінально-правовий зміст двох найбільш типо­вих форм кримінально-правової оцінки – формули кваліфікації злочину (злочинів) та юридичного формулювання обвинувачення, а також рекомендації щодо їх написання сформульовано у до­датках до цієї глави посібника.

3. Обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцін­ки — це окремий елемент розв’язання задачі. При цьому, якщо йдеться про повноцінне розгорнуте розв’язання, він є таким же обов’язковим, як і сама оцінка. Здійснюючи обґрунтування відповідної кримінально-правової оцінки, «автор» має визначи­тися принаймні щодо двох питань: а) щодо форми обґрунтуван­ня; б) щодо «ієрархії» аргументів (доводів).

Форма обґрунтування в принципі не передбачає додержан­ня якихось жорстких правил і визначається, насамперед, типом (різновидом) задачі. Так, обґрунтування при розв’язанні задачі із Загальної частини кримінального права в межах окремого

інституту, що стосується злочину, передбачає спеціальне утво­рення відповідного «блоку» фактичних обставин, поглиблене дослідження змісту даного інституту, як правило, поетапне вста­новлення відповідності фактичних обставин конкретним його проявам і лише після цього формулювання проміжного, а потім і остаточного висновків. При розв’язанні задачі із Загальної ча­стини кримінального права щодо комплексного застосування його інститутів, які стосуються злочину, обґрунтування може бути здійснено у «знятому» вигляді й обмежуватися відтворен­ням лише проміжних висновків та визначенням впливу кожно­го інституту на кваліфікацію злочину (злочинів). Ще більш спрощена форма характерна для обґрунтування здійсненої кри­мінально-правової оцінки при розв’язанні задач з Особливої частини кримінального права (див. окремі зразки розв’язання задач).

Що стосується «ієрархії» аргументів (доводів), які викорис­товуються при обґрунтуванні власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин, то тут необхідно мати на увазі таке:

1) Всі аргументи (доводи) за характером свого впливу на зміст кримінально-правової оцінки можна поділити на обов’яз­кові й необов’язкові. До обов’язкових належать аргументи, які безпосередньо випливають зі змісту відповідних нормативних приписів кримінально-правового характеру (обов’язкові норма­тивні аргументи). Необов’язковими аргументами є ті, які вико­ристовують роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (основні правозастосовні аргументи), а також ті, що ґрунтують­ся на інших джерелах правозастосовної практики та на поло­женнях теорії кримінального права.

2) Ієрархія обов’язкових нормативних аргументів визначаєть­ся юридичною силою тих джерел кримінального права, з нор­мативних приписів яких вони (аргументи) безпосередньо вип­ливають. Відповідно до ст. 8 Конституції України вона має най­вищу юридичну силу, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Тому, наприклад, у випадку виникнення колізій між положеннями Конституції України та КК України положення Конституції України мають пріоритет перед останніми.

3) Основні правозастосовні аргументи в принципі не повинні суперечити обов’язковим нормативним аргументам, тому, за загальним правилом, у разі виникнення колізій пріоритет ма­ють останні. І лише у виняткових випадках, коли такі колізії

спричинені внутрішніми суперечностями відповідних обов’язко­вих нормативних аргументів між собою, основний правозасто-совний аргумент, що ґрунтується на одному з них, може розгля­датись як пріоритетний перед іншим.

Прикладом такого основного правозастосовного аргументу є абзац 1 п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7. У ньому правила призначення пока­рання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК 2001 р.) поширюють­ся, зокрема, і на випадки кваліфікації злочинів за однією стат­тею чи однією частиною статті Особливої частини КК, якщо один із злочинів був закінченим, а інший становив готування до злочину або замах на злочин. У цьому випадку роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, яке за своїм змістом ґрун­тується на ст. 16 КК 2001 р., але формально суперечить ст. 33 КК 2001 р., має пріоритет перед останньою статтею.

Основні правозастосовні аргументи з певною часткою умов­ності можна поділити на два різновиди: аргументи «прямої дії» та аргументи, що використовуються «за аналогією».

Прикладом основного правозастосовного аргументу «прямої дії» є посилання у розв’язанні задачі на абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12 у випадку, коли в умовах задачі вказано на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, у процесі розбою.

Посилання ж у рішенні на цей же абзац 3 п. 12 згаданої по­станови, коли в умовах задачі вказано на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потер­пілого, у процесі розбою з метою викрадення наркотичних за­собів, є прикладом основного правозастосовного аргументу, що використовується «за аналогією». Таким чином, у розв’язанні різних задач використання одних і тих самих положень роз’яс­нень Пленуму Верховного Суду України може в одному випад­ку розглядатися як основний правозастосовний аргумент «пря­мої дії», а в іншому — як основний правозастосовний аргумент, що використовується «за аналогією».

4) Інші необов’язкові аргументи — навіть якщо вони за змістом видаються більш переконливими, ніж обов’язкові нор­мативні чи основні правозастосовчі аргументи, — не можуть мати

пріоритету перед останніми. При цьому, як уже зазначалося, суперечність між основним правозастосовним аргументом (відповідним роз’ясненням постанови Пленуму Верховного Суду України) та іншим необов’язковим аргументом (наприк­лад, теоретичним правилом кваліфікації злочинів) в основному варіанті розв’язання задачі має вирішуватися на користь пер­шого. І лише в альтернативному варіанті рішення може бути наведене розгорнуте обґрунтування висновку про те, що інший необов’язковий аргумент, на думку «автора», є більш перекон­ливим, ніж основний правозастосовний аргумент.

5) Серед необов’язкових аргументів, що їх використовують при розв’язанні задач (крім основних правозастосовних аргу­ментів), якась ієрархія у принципі неможлива. Однак якщо між деякими з них існують суперечності (колізії), такі аргументи мають бути наведені, а потім зроблений вибір на користь одно­го з них. При цьому бажано сам вибір також обґрунтувати. По­дібне обґрунтування, як уже зазначалося, стає обов’язковим у разі, коли точка зору «автора» розв’язання суперечить позиції, сформульованій у науково-практичному коментарі Криміналь­ного кодексу України.

У деяких випадках викладач, задаючи студентам дві-три за­дачі на наступне практичне заняття, може дозволити їм не пи­сати розгорнуте обґрунтування при розв’язанні однієї з них. Однак і в цих випадках таке обґрунтування має бути здійснене в повному обсязі, його ключові моменти зафіксовані в письмо­вому розв’язанні, щоб у разі необхідності відтворити відповідні аргументи в усній формі.

4. Сформулювавши власну кримінально-правову оцінку фак­тичних обставин у відповідній формі і належним чином обґрун­тувавши її, «автор» розв’язання задачі тим самим, як правило, дає відповідь на всі запитання та завдання, які в ній постав­лено. І лише тоді, коли окремі запитання за своїм змістом ма­ють не лише кримінально-правовий, а й процесуальний харак­тер, на них треба відповідати окремо. Наприклад, у задачах із Загальної частини кримінального права можуть бути сформу­льовані запитання типу: «Чи підлягає апеляція задоволенню?» або «Яке рішення має прийняти апеляційний суд?». Відповідь на такі запитання має даватись у розв’язанні після написання основної — «кримінально-правової» його частини і зводитися до відповідної констатації типу: «На підставі викладеного апе-133

ляція адвоката задоволенню не підлягає» або «Таким чином, апеляційний суд має змінити вирок місцевого суду і переква­ліфікувати дії суб’єкта з ч. 2 ст. 121 на ст. 122 і ч. 1 ст. 119 КК».

Методичні рекомендації щодо розв’язання задач із Загаль­ної частини кримінального права в межах окремого інституту, який стосується злочину. Особливості даного типу задач пе­редбачають поглиблене дослідження змісту якогось конкретного інституту кримінального права, що стосується злочину. Тому розв’язання таких задач як окремі елементи включає:

— уточнення та попередню оцінку фактичних обставин (фа­культативний елемент);

— систематизацію тих фактичних обставин, які охоплюють­ся змістом відповідного інституту (обов’язковий елемент);

— визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орієнтирів, які впливають на зміст інституту, що розглядається (обов’язковий елемент).

— зіставлення систематизованих фактичних обставин з пра­вовими, правозастосовними та теоретичними орієнтирами відповідного інституту (обов’язковий елемент, який у письмо­вому вигляді в рішенні може не наводитись);

— формулювання проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту відповідних фактичних обставин у межах інституту, що розглядається (обов’язковий елемент);

— написання формули кримінально-правової кваліфікації та юридичного формулювання обвинувачення (обов’язковий еле­мент, якщо таке написання можливе);

— відповідь на конкретні запитання задачі, якщо така
відповідь не сформульована у попередніх елементах рішення
(факультативний елемент).

При цьому у функціональному плані перший з виділених вище елементів розв’язання задачі (якщо він потрібний) виступає за­гальною передумовою правильності такого розв’язання; другий-п’ятий елементи відображають процес формулювання власної кри­мінально-правової оцінки фактичних обставин і тим самим її об­ґрунтування; п’ятий (у частині остаточних висновків) або шостий (якщо він можливий) елементи фіксують відповідну форму влас­ної кримінально-правової оцінки фактичних обставин; сьомий елемент (якщо він є у розв’язанні) дає відповідь на запитання за­дачі, що мають переважно процесуальний характер.