Характерні риси лавньоруського права

Норми цивільного права княжої доби містяться, разом з іншими правовими нормами (кримінального, канонічного права та ін.), в усіх тогочасних законодавчих пам'ятках. Вони є в документах, що врегульовували внутрішньопо­літичні та господарські питання (княже законодавство), у документах зовнішньополітичного характеру (договори з Візантією), у церковному законодавстві. Головним їх джерелом є Руська правда.

Право власності. На той час ще не існувало абстракт­ного поняття права власності на річ, не було створено й спеціального терміна для позначення права власності. Поняття права власності впроваджувалося у Київській державі поступово. Руська правда містила деякі вказівки на власність княжу, боярську та церковну. В ній йдеться про княжі борті, ролейні межі, перевіси на деревах, купі­влю й продаж, позику й поклажу майна, порядок повер­нення речі справжньому власникові з неправомірного во­лодіння. Отже, можна стверджувати, що в давньорусь­кому праві застосовувався інститут права власності й права володіння.

Зміст права власності в Київській Русі залежав від то­го, хто був суб'єктом і що розглядалось як об'єкт права власності. В ролі суб'єкта права власності чи володіння згадуються як окремі особи (в сучасному розумінні -«фізичні»), так і «юридичні»: монастирі, громади, роди, Об'єктом приватної власності були як рухомі речі (одяг, зброя, прикраси, худоба, продукти промислів, збіжжя), так і нерухомі -дім і двір володільця. Холопи, челядь та їхні народжені діти, все, що набував раб, вважалися за майно володільця.

У Руській правді Ярослава ще не йдеться про влас­ність на землю, згадується лише про рухоме майно, яке належало дружинникам. Перша згадка про князівське землеволодіння міститься в Руській правді Ярославичів. Так, ст. 32 встановлює штраф три гривні за пошкодження борті у князівських володіннях, ст. 34 - штраф 12 гривень за заорювання межі, знищення «перетеса» - межового знака, зробленого на дереві у лісі. Основними формами земельної власності були князівський домен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянських общин.

Серед джерел придбання землі спочатку переважало освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Пізніше набуває поширення пряме ЇЇ захоплення у селян­ських общин, сусідів («окняження», «обоярення»). Розши­рена редакція Руської правди визнавала право вотчин­ників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо.

Існують різні погляди щодо юридичної природи се­лянського землеволодіння. Переважна більшість вчених (М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, Р. Лащен-ко та ін.) відстоює думку про земле посідання селян на

49праві власності. Інші вважають, що право власності на землю належало виключно князеві, а селяни були тимча­совими користувачами землі.

Охорона права власності феодал і в-вотчинників - од­не з головних призначень правової системи Київської Русі. Уже статті найдавнішої Короткої редакції Руської правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухомого майна. Втім, аби уник­нути повстань, давньоруське право певною мірою захи­щало від феодального свавілля й окремі інтереси залеж­ного населення. Так, у період особливого загострення со­ціальних відносин на початку XII ст. для умиротворення країни Володимир Мономах пішов на деякі поступки за­купам і смердам, обмеживши лихварські проценти (рєзи).

З розвитком законодавства відбувається диференціа­ція норм охорони приватної власності. Якщо Коротка правда визначала розмір штрафу залежно від виду й кі­лькості украденого стада, то, за статтями 41, 42 Розши­реної редакції, він залежав також від місця злочину.

Існування права приватної власності сприяло розвит­ку спадкового права. Договір Русі з Візантією 911 р., а пізніше й Руська правда вирізняють успадкування за за­коном і за заповітом тільки членами родини. Спадку­вання сторонніх осіб не передбачається. Заповіт є «ря­дом», тобто внутрішньородинним договором; заповідач виявляє не стільки власну волю, скільки волю родини щодо розподілу спадку між законними спадкоємцями. Право заповідати належало батькам щодо дітей та чоло­вікові «на виділ» дружині. Крім цього, частка майна «по душі» померлого виділялась церкві.

На думку деяких вчених, поняття спадок охоплює лише реальне майно й речі, інші (М. Владимирський-Бу-данов, М. Грушевський) у поняття спадок, окрім майна й речей, включають також права й зобов'язання. Дискусій­ним є й питання щодо спадкування землі. Проте, оскільки Руська правда серед об'єктів спадщини називає двір, це дозволяє поширити поняття спадку й на землю.

Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успад­ковували не лише сини, а й дочки (за відсутності синів). Пізніше ця норма була поширена на «біле» духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого не було

синів, вважалося вимороченим І переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківський двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розподілялася між старшими синами. Дочки отримували лише придане, а на спадкоємців покладався обов'язок видати їх заміж. До досягнення спадкоємцями повноліття майном розпоряджалася мати-вдова. Коли ж вона удруге виходила заміж,- опікун із числа найближ­чих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом із нею отримували свободу. Суперечки з приводу розподілу спад­ку, зазвичай, розглядалися церковними судами, а в окре­мих випадках - князівськими посадовцями.

Зобов 'язальне право розвивалося на потребу відносин власності. Перші зобов'язання виникали внаслідок право­порушення, пов'язаного із заподіянням матеріальної шко­ди. Як зазначається в Правді Ярослава, особа, яка злама­ла чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість речі (ст. 18 Кор. ред.). Цивільні зобов'язання витікали також з договорів. Зобов'язальні відносини виникали лише між людьми, не обмеженими у право- і дієздатності. Характерно, що невиконання сторо­ною зобов'язань могло не тільки призводити до майнових стягнень, а й надавати потерпілій стороні право на особу, котра не виконала своїх зобов'язань.

Одним із найдавніших видів угод були договори («ря­ди») купівлі-продажу. Об'єктом купівлі-продажу могло бути рухоме й нерухоме майно. Такий договір укладався в результаті словесної згоди і здійснювався фізичною передачею речі. Зауважимо: така важлива правова функ­ція як нагляд за торговими мірами й терезами у ХП-ХШ ст. належала церкві. Договори купівлі-продажу регулювали як загальний порядок торговельних відносин, так і окремі важливі торгові процедури (купівлі-продажу челядина, продажу себе в рабство, установлення добросовісного придбання речі). Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодуван­ня збитків. Що стосується купівлі-продажу землі, то іс­нує думка про збереження на деякий час права продавця на викуп проданого наділу, тобто обмежений обсяг права власності на землю покупця.

51Найповніше врегульованими були договори позики (грошей, худоби, речей, продуктів), їснує позика без сплати відсотків та із сплатою. Боржники мали сплачу­вати встановлену величину відсотків («рези» - для гро­шей, «присоп» — у випадку позики жита, «наставу» - у разі позики меду). Відсотки поділялися на річні, третні й місячні. Найлегші до оплати були річні, які, зазвичай, становили 40% (10 кун на гривню), найтяжчі - місячні. Руська правда встановила обмеження у сплаті для довго­строкової позики у розмірі 50% суми боргу щорічно (ст.

51 Розш. ред,). При цьому вважалося, якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150% боргу), зо­бов'язання щодо повернення позики боржником вважа­лися виконаними (ст. 53 Розш. ред). Коли позика стано­вила суму понад три гривні, при укладанні таких догово­рів вимагалася присутність послухів. Проте, не вимагав присутності свідків договір між купцями. У разі неспро­можності боржника сплатити борг з власної вини, він міг бути проданий на торгу у рабство. Отримані за нього гроші розподілялися поміж кредиторами. Насамперед задовольнялися претензії іногородніх гостей, чужозем­ців, князя, решта розподілялась серед інших кредиторів. Борги за холопа чи челядина платив його власник.

В умовах розвиненої внутрішньої й зовнішньої тор­гівлі право Київської Русі детально регулює питання банкрутства і розрізняє три його види. У разі банкрут­ства «без вини» (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцеві надавалася відстрочка у сплаті боргу. У разі, коли «купець проп'є, програє» чужий товар, то на роз­суд кредиторів він або продавався в холопи, або отри­мував відстрочку у сплаті (ст, 54 Розш. ред). У випадку злісного банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гостя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном (ст. 55 Розш. ред.).

Договори найму за Руською правдою укладаються тіунами й ключниками у випадку особистого найму на службу. Зазвичай, такий договір приводив до особистого рабства, якщо в умовах договору не зазначалося про ви­ключення рабства у кожному окремому випадку. Окрім того, у реальній тогочасній практиці мають місце також договори найму для виконання певної праці, договори

найму майна, реманенту (сохи, борони, приміщення), ху­доби, збіжжя, бджіл та ін.

Договір поклажі мав особливе значення у давні часи. коли відсутність внутрішньої безпеки у випадку подорожі чи народних повстань, потребувала віддавати речі на збе­реження у надійні руки. За Руської правди «тому, хто взяв па збереження, треба мати свідків». Взагалі, Руська правда вбачає у поклажі передусім моральну послугу, аніж зобов'язання; «я йому його зберіг і вчинив добро» (ст. 49 Розш. ред.).

Ш.чюбпо-сімейне право до прийняття християнства ре­гулювалося звичаєвим правом, яке допускало багатожен­ство, купівлю, викрадення і приведення нареченої. Відомо, що князь Володимир Великий мав 5 дружин і близько 800 наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київській Русі відповідно до візан­тійського канонічного права. Проте, якщо візантійські джерела розглядали шлюб як звичайний договір, то для церкви шлюб - не договір, а таїнство. Установлювалася одношлюбність (моногамія). Церква забороняла укладен­ня шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. При укладанні шлюбу звертали увагу на вільне волевиявлення сторін. Візантійські джерела ви­значають різну межу шлюбного віку, а реальна практика на Русі не завжди збігалася з цими вимогами. Обмежень, щодо максимального віку вступу у шлюб, не встановлено.

Ускладненою була процедура розлучення. Розлучення оформлялося, зазвичай, церковним судом. Залишаючи дружину без достатніх на те причин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його залежав від соці­ального стану подружжя. Про родичів Руська правда згадує хіба що у першій статгі Короткої Редакції Ярос­лава як зобов'язаних правом і обов'язком кровної по­мсти. Руська правда відрізняє дітей законнонароджених від незаконнонароджсних (від наложниці-невільниці).

Давньоруське право знало досить розвинений інс­титут опіки. Опікунами малолітніх дітей за відсутності батька й матері призначалися, зазвичай, ближні родичі. На них покладався обов'язок прийняти майно підопічних І повернути його в цілості по досягненні підопічними

53повноліття. Прибутки з підопічного майна визнавалися як винагорода опікунові за його працю. За будь-які втра­ти опікун ніс матеріальну відповідальність. Опіку вста­новлювали органи влади, а також міг визначати батько за життя.

Руська правда та інші джерела права не відрізняли кримінального правопорушення від цивільно-правового. Заподіяння потерпілому фізичної, матеріальної чи мо­ральної шкоди визначалось як «обіда», тобто кривда. Отже, злочин, як і в стародавні часи, вважався тільки приватним ушкодженням людини або майна. Згодом злочин також вважався порушенням публічного правопорядку: крім обов'язку приватного відшкодування матеріальної чи мо­ральної шкоди, злочинець підпадав державній карі.

Злочини поділялися на такі види:

• проти князівської влади (повстання, змова з воро­гом);

• проти церкви (чародійство, віровідступництво, цер­ковна татьба, грабування могил, волхвування тощо);

• проти особи (убивства, каліцтва, ушкодження здо­ров'я);

• проти честі (образа, побої);

• майнові (розбій, крадіжка, підпал, пошкодження або незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо);

• проти родини (двоєженство, двосмужжя, кровозмі­шання, подружня зрада, покидання подружжя);

• проти моралі (зґвалтування, сексуальні збочення тощо).

Суб'єктами злочину були тільки вільні люди. За хо­лопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу.

Життя, честь і майно представників панівних класів за­хищалися суворішими санкціями, ніж життя, честь і май­но простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. З (Розш. ред.): «Якщо хто уб'є князівського мужа в розбої, а голов-ніка не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова - 80 гривень, а за простолюдина - 40 гри­вень». Стосовно віку кримінальної відповідальності, то таких відомостей джерела староруського права не міс­тять.

Руська правда розрізняє суб'єктивну сторону злочину проти життя, умисел та необережність. Так, якщо вбив­ство вчинено у стані афекту, випадково («у пиру»), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 6 Розш. ред.), Коли ж убивство вчинено умисно («стал на розбой»), «то за разбойника люди не платять, но відадять й всего с же-ною й с детми на поток й на разграбление» (ст. 7 Розш. ред.)- Умисний убивець називався розбійником, неумис-ний - головником або убійником.

Деякі види вбивств (намірене тілесне ушкодження із смертельним наслідком, вбивство чоловіком дружини за подружню зраду) каралися легше. Окремі вбивства були безкарними: вбивство нічного злодія, вбивство внаслідок провокації тощо.

Посилена відповідальність встановлювалась за злочини проти честі. Так, за удар мечем, «не вийнявши його із пі­хов, або ручкою меча» карали вчетверо важче (12 гривень за ст. 23 Розш. ред.), ніж за удар і несмертельне поранення гострою стороною меча (3 гривні за ст. 28 Розш. ред.).

Серед майнових злочинів найтяжче (зазвичай, на «по­тік і пограбування») каралися підпали і рецидивні випа­дки конокрадства.

Досить просто розв'язувалась проблема співучасті: розподіл функцій не проводився і всі співучасники зло­чину відповідали порівну.

Система покарань має певну динаміку щодо сутності та видів. Найдавнішим інститутом охорони правопорядку і карою була помста. Вона сягає доби приватної розплати. Згодом помста підпадає під контроль держави і значно обмежується, а в середині XI ст. синами Ярослава Мудрого замінюється на грошовий викуп (ст. 2 Розш. ред.).

За Руською правдою покарання були досить м'якими. До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Свро-гіі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправда, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за державні злочини. Так, у 1068р. були страчені через повішення учасники повстання про­ти князівської влади.

На думку відомого історика права С. Юшкова, смерт­на кара застосовувалась за вбивство боярина.

Вищою мірою покарання були потік і пограбування, колц. злочинця позбавляли особистих і майнових прав.

55Покараного ставили поза правом і виганяли з общини. Майно його конфісковувалося на покриття шкоди, решта -до княжої скарбниці. Коли ж майна не вистачало на по­криття шкоди, злочинця поневолювали.

Поширеними були грошові покарання (віра й про­даж), які стягувалися до княжої скарбниці. Віра присуд­жувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі 1, 3 та 12 гривень - за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначалося, сплачувалася подвій­на віра. Це були значні матеріальні стягнення, якщо взя­ти до уваги, що за 2 гривні можна було купити корову або до десяти баранів. Слід зазначити, що Володимир Великий замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно відбилося на прибутках державної скарб­ниці. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдалося розшукати тощо). Інколи платилася тільки полувіра. Грошові виплати здійснюва­лися родичам убитого (головництво), а також потерпі­лим від «обід» (урок).

Судовий процес мав змагальний (обвинувальний) характер, сторони в ньому були рівноправними. Він по­чинався із заклича - публічного звернення потерпілого на торгу про пропажу та її прикмети (ст. 32 Розш. ред.)- Хоча чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, деякі процесуальні дії могли застосо­вуватися тільки за кримінальними справами. До такої процесуальної дії було віднесене гоніння сліду, тобто по­шук злочинця за його слідами. Якщо слід приводив до верви, вона мала видати винного або платити дику віру.

Специфічною процесуальною дією був звод. Він здійс­нювався тоді, коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ придбав («поиди на свод, кде єсть взял»,- ст. 35 Розш. ред.), той, у свою чергу, міг вказати на третього і т. д.

Судовими доказами були: свідчення видоків (очевид­ців правопорушення), послухів (свідків доброї слави підо­зрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зі­знання. У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовуватись присяга (рота), яка супроводжувалась цілуванням хреста, а також суди Божі (судовий поєдинок,

ордалії - випробування водою чи розпеченим залізом). При випробуванні водою підозрюваного кидали зв'язаним у воду і, якщо він потопав, вважався невинним («Погану людину вода не бере»). При випробуванні розпеченим залі­зом невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків. Судові рішення виносились в усній формі, а до їх виконання залучались спеціальні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

* * *

Право Київської Русі складалося й розвивалось у про­цесі еволюції Давньоруської держави. Серед основних його джерел був звичай. На нормах звичаєвого права ба­зувалися писані джерела права: міжнародні договори, князівське законодавство, церковні статути. Найважли­вішою пам'яткою давньоруського права є Руська правда, в якій найповніше розкриті характерні для того часу пра­вові норми. Право Київської Русі було правом привілеїв, Його норми охороняли власність і забезпечували приві­лейоване становище панівної феодальної верстви. Фео-дально залежне населення перебувало поза законом.

Завдання для індивідуальної роботи

1. Дайте загальну характеристику джерел права Київ­ської Русі.

2. Охарактеризуйте структуру Руської правди (Корот­кої і Розширеної її редакцій).

3. Розкрийте зміст права власності в Київській Русі,

4. Охарактеризуйте розвиток зобов'язального права в Київській Русі.

5. Розкрийте зміст спадкового права в Київській Русі.

6. Розкрийте відмінності у шлюбно-сімейному праві до і після прийняття християнства на Русі.

7. Охарактеризуйте поняття та види злочинів у Київсь­кій Русі.

8. Які види покарань застосовувалися за злочини в Київській Русі?

9. Який характер мав судовий процес на Русі? Охарак­теризуйте основні процесуальні дії та судові докази.

57 Тема 5

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА ТА її ПРАВО