Нормування штучної освітленості 2 страница

Слід зазначити, що коли розміри шумозахисної перегородки менше довжини хвилі, то значна частина звукової енергії внаслідок дифракції пошириться за перешкоду.

Якщо ж довжина хвилі менше розміру шумозахисної перегородки, що знаходиться на шляху поширення фронту хвилі, то в цьому разі за перешкодою утвориться так звана «акустична тінь».

У випадку, коли спостерігається огинання перешкоди (шумозахисної перегородки) або відбиття хвилі, то відбувається арифметичне підсумовування амплітуд хвилі у кожній точці простору. В тих точках простору, до яких обидві хвилі (падаюча та відбита) приходять у фазі, спостерігається їх підсилення. Якщо ж хвилі приходять у протифазі, то відбувається ослаблення їх результуючої амплітуди. Таке явище називається інтерференцією.

Розглянуті закони поширення звукових хвиль мають цілком визначені математичні закономірності й повинні враховуватися при проектуванні будинків, споруд, розробці технічних засобів захисту від шуму.

Вплив шуму на організм людини

Інтенсивний шумовий вплив викликає в звуковому аналізаторі людини зміни, які спричиняють відповідну реакцію всього організму. В цьому плані характерною рисою звукового аналізатора людини є ефект адаптації, який виражається в часовому зсуві (підвищенні) порогів слухової чутливості (I_о). Цей ефект викликається тривалим впливом акустичних коливань (шуму) підвищеного рівня. Підвищення слухових порогів, тобто постійне зміщення порогу слуху, виражається в розвитку професійного захворювання, яке називається глухуватістю (погіршенням слуху).

Серед численних проявів несприятливого впливу шуму на організм людини виділяють: погіршення слуху, зниження розбірливості мови, розвиток втомлення, порушення сну, серцебиття.

Літературні дані показують, що збільшення виробничого шуму на 10 дБ виражається в підвищенні рівня захворюваності працюючих в 1,2...1,3 рази.

З цього виходить, що несприятливий вплив шуму на організм людини має істотні як фізіологічні, так і економічні наслідки.

Гігієнічне нормування виробничого шуму. Оцінка рівня виробничого шуму

У нашій країні правилам гігієнічного нормування шуму приділяють увагу з 1956 р. Відповідно до медичних показань ці норми переглядаються у бік зниження ГДР. На даний час діють «Державні санітарні норми виробничого шуму, ультразвуку та інфразвуку - ДСН 3.3.6.037-99.

Непостійний шум на робочих місцях оцінюється інтегральним параметром – еквівалентним рівнем звуку в дБА. Допускається також характеризувати непостійний шум величинами доза шуму або відносна доза шуму. При цьому поняття «еквівалентний рівень шуму» виражає величину рівня шуму за певний час (у країнах СНД – за 8 годин), усереднене за правилом рівної енергії, а «доза шуму» – кількісну характеристику шуму за час його дії.

Для дослідження шуму використовують диференційний та інтегральний методи.

Диференційний метод полягає у вимірюванні рівня звукового тиску на середньогеометричних частотах кожної октавної полоси. Цей метод, в основному використовують для дослідження нового обладнання, технологічних процесів.

Інтегральний метод полягає у вимірі одночислової характеристики – рівня звуку відносно всього спектра звукових коливань. Використовують цей метод для перевірки відповідності шумової обстановки у виробничих приміщеннях, які попередньо пройшли дослідження диференційним методом.

При оцінці шуму вимірювані величини порівнюють з гранично допустимими величинами (ГДР) рівня звукового тиску чи рівня звуку (еквівалентних рівнів звуку). Причому, для тонального й імпульсного шумів граничні значення зменшуються на 5 дБ. Для коливному в часі й переривчастому шумі максимальний рівень звуку складає L_max < 110 дБ А, для імпульсного L_max < 125 дБ.

Вимірювання виконують спеціальними приладами – шумомірами типу ВШВ-003.

Вимірювання шуму виконують в такий спосіб:

· на постійних робочих місцях – в зонах розташування органів керування технологічним устаткуванням;

· у робочих зонах обслуговування машин – не менше, ніж у трьох точках робочої зони.

Мікрофон шумоміра розташовують на висоті 1,5 м, на відстані 0,5 – 1м від обладнання (при дослідженні рівня шуму в кабінах мікрофон встановлюють у її центрі). Виміри виконують за шкалою А шумоміра, у режимі «повільно». При дослідженні постійного шуму фіксують рівні звукового тиску в октавних смугах на середньо геометричних частотах, а при непостійному – еквівалентні рівні звуку.

Заходи і засоби захисту працюючих від шкідливої дії виробничого шуму

Заходи з боротьби із шумом підрозділяються на організаційні, медико-профілактичні, архітектурно-планувальні, технічні.

Організаційні й архітектурно – планувальні заходи:

· угруповання приміщень з підвищеним рівнем шуму в одній зоні будинку, відділення їх коридорами, підсобними, допоміжними, складськими приміщеннями;

· застосування результатів математичного прогнозування рівня шуму на етапі проектування будівництва або реконструкції;

· проектування по можливості більшої кількості виробничих приміщень витягнутої форми, висотою 6...7 м. При цьому забезпечується зменшення числа відбиття звукових хвиль;

· заборонено діючим стандартом перебування працюючих у зонах з рівнями звукового тиску L > 135 дБ у будь-якій октавній смузі.

Медико-профілактичні:

· проведення попередніх та періодичних медичних оглядів, диспансерне спостереження за здоров'ям працюючих в умовах підвищеного рівня шуму протягом першого року роботи (через індивідуальну чутливість людини відносно дії шуму);

· підвищення опірності організму працюючих до впливу шуму (щоденний прийом вітамінів В1, С протягом 2-х тижнів);

· використання кімнат психологічного розвантаження, санітарно-курортного лікування.

Технічні засоби захисту від шкідливої дії шуму передбачають використання трьох головних напрямків:

а) усунення причин виникнення шуму або зниження його рівня в джерелі;

б) ослаблення шуму на шляху його поширення;

в) індивідуальний захист працюючих.

Найбільш ефективним шляхом зниження шуму є заміна гучних технологічних операцій на малошумні, наприклад, штампування – пресуванням, заміна клепки – зварюванням і т. п.

Так як реалізація таких методів захисту не завжди реальна та доцільна з економічної точки зору, то застосовують зниження шуму в джерелі: застосування в механізмах матеріалів із звуковбирними властивостями, своєчасне проведення профілактики й планово-попереджувальних ремонтів.

Одним з найбільш простих рішень щодо зниження шуму на шляху його поширення є застосування звукоізолюючих кожухів – звуковідбиваючих або звукопоглинаючих.

Звуковідбиваючі кожухи забезпечують зниження рівня звуку за рахунок високого коефіцієнта відбиття. Такі кожухи можуть знизити рівень звукового тиску на 20…25 дБ.

Звукопоглинаючі кожухи забезпечують зменшення звуку за рахунок перетворення кінетичної енергії звукових хвиль у теплову при коливанні малих об’ємів повітря в порах звукопоглинаючого матеріалу. Такі кожухи можуть знизити рівень звукового тиску на 20…30 дБ.

Ослаблення аеродинамічного шуму, створюваного компресорами, системами пневмотранспорту і т. п. здійснюють глушителями різних типів.

При великих габаритах машин, устаткування передбачають спеціальні кабіни для операторів.

Значний ефект зниження шуму від устаткування дає застосування акустичних екранів, які обгороджують джерело шуму від робочого місця або зони обслуговування. Дія такого екрана може бути заснована на ефекті створення акустичної тіні, за рахунок поглинання або відбиття звукової енергії. При цьому слід пам'ятати, що ефект екранного захисту виявляється найбільш помітно лише в області високих та середніх частот і менш ефективний в області низьких частот через дифракцію хвиль, яка може призводити до огинання захисного екрана звуковим полем через невідповідність довжини хвилі і розміру екрана.

Одним з розповсюджених заходів зниження шуму є акустична обробка приміщень. Застосування такого технічного рішення дозволяє знизити шум у результаті дії механізму поглинання. Ефективність захисту в цьому разі також залежить від співвідношення розміру пор в облицювальному матеріалі й довжини звукової хвилі і, природно, характеризується найбільшим коефіцієнтом на високих і середніх частотах.

У багатоповерхових промислових будинках важливий захист приміщень і від структурного шуму, який виникає при закріпленні устаткування, що характеризується підвищеним шумом, на елементах конструкції будинку. Ослаблення передачі такого шуму по будинку здійснюється шумоізоляцією і шумопоглинанням, а також влаштуванням так званих «плаваючих підлог» – підлог виробничих приміщень, які не зв'язані жорстко з конструктивними елементами будинку.

Як індивідуальні засоби захисту від шуму застосовують спеціальні вкладиші у вушну раковину – вставки (беруші) до 100 дБ, шумозахисні навушники ВЦНИИ ОТ 1-7 від 100 дБ до 120 дБ, а також шолом з навушниками при шумі більше 120 дБ.

Тема 11

,,Випромінювання оптичного діапазону.”

Тема 12

,,Іонізуюче випромінювання.”

1. Види іонізуючих випромінювань, їх фізична природа та особливості розповсюдження.

Дуже складна та багатопланова природа радіації створює труднощі у володінні знаннями про основні радіобіологічні закономірності її дії і усвідомленні меж реальної небезпеки. Серед органів чуття людини природа не передбачила апарат, який би сигналізував про наявність радіації, її рівні і степені небезпеки. Неможливість виявлення радіації без використання спеціальних приладів, відсутність досвіду контакту з нею, безумовно створює психологічну основу для емоційної напруги і реактивних станів. Складність і багатоплановість радіації, багатообразність одиниць для кількісної оцінки випромінювань затруднюють сприяння і розуміння проблем, які зв’язані з її біологічною дією на людину. Рівень радіації - оцінка дії іонізуючого випромінювання на атмосферне повітря за одиницю часу. (одиниця вимірювання Р/год, фоновим допустимим рівнем радіації є 50 мкР/год).

Іонізуючим випромінюванням називається любе випромінювання, яке прямо чи побічно викликає іонізацію середовища (тобто утворення заряджених атомів чи молекул – іонів).

Іонізуючі властивості мають космічні промені, а також природні іонізуючі випромінювання Землі, тобто поклади радіоактивних речовин.

Штучними джерелами іонізуючих випромінювань є: ядерні реактори, прискорювачі заряджених частин, рентгенівські установки, штучні радіоактивні ізотопи.

Джерела іонізуючих випромінювань широко використовуються в різних областях народного господарства. Наприклад: для дефектоскопії металів, контролю якості зварних з’єднань, автоматичного контролю технологічних операцій, визначення рівня агресивного середовища в замкнутих об’ємах, боротьба з статичною електрикою. Іонізуючі випромінювання використовуються також в сільському господарстві, геологічній розвідці, медицині, атомній енергетиці і т.п.

Контакт з іонізуючими випромінюваннями має велику небезпеку для здоров’я і життя людини. Однак, при виконанні певних технологічних і операційних вимог, використання радіоактивних речовин є безпечним.

Радіоактивність – це властивість деяких хімічних елементів (урану, торію, полонію, плутонію) самовільно розпадатись і випускати невидимі випромінювання.

Радіоактивні речовини розпадаються з строго визначеною швидкістю, яка вимірюється періодом напіврозпаду, тобто часом, за який розпадається половина всіх атомів. Радіоактивний розпад не може бути зупинений чи прискоренийяким-небуть способом. (Атомні станції – сповільнюють).

До іонізуючих випромінювань відносяться: корпускулярні випромінювання – (альфа, бета і нейрони) і електромагнітні випромінювання (гама та рентгенівське), які мають здатність при взаємодії з речовиною утворювати в ній заряджені атоми і молекули – (іони).

Альфа–частини представляють собою потік ядер гелію, який випускається речовиною (який несе подвійний позитивний заряд і масу, яка рівна 4). Їх енергія не перевищує кількох МеВ (мегаелектронвольт). Чим більша енергія частинки, тим більша повна іонізація, яку вона створює в речовині. Пробіг альфа-частинок,які випускають радіоактивні речовини, становить 8-10 см. в повітрі, 10-50 мм. в алюмінії, а в м’якій біологічній тканині – кілька десятків (30 мікронів) (0,03…0,04 мм). Маючи порівняно велику масу, альфа-частинки швидко тратять свою енергію при взаємодії з речовиною, що обумовлено їх низькою проникаючою спосібністю і високою питомою іонізацією, яка утворюється в повітрі на 1 см. шляху – кілька десятків тисяч пар іонів (до 30 тисяч пар іонів).

Бета частинки – потік електронів чи позитронів, який виникає при радіоактивному розпаді. Швидкість їх близька до швидкості світла (300 000 км/с), максимальна енергія лежить в діапазоні кількох МеВ (до 3 МеВ). Максимальний пробіг в повітрі складає 18 метрів, в металах – 1мм, в біологічних тканинах – 1-2см. Іонізуюча можливість бета-частинок менша (кілька десятків пар на 1 мм. пробігу), а проникаюча можливість вища, як альфа-частинок, так як вони мають значно меншу масу і більшу швидкість розповсюдження в речовині.

Гама-випромінювання – це високочастотні електромагнітні випромінювання, які виникають при переході атомів з одного енергетичного стану в інший в процесі ядерних реакцій чи радіоактивного розпаду. Гама-промені мають велику проникаючу здатність – (вони вільно проходять через тіло людини та інші матеріали) і мають малу іонізуючу дію. Енергія їх лежить в границях від 0,01 до 10 МеВ.

Рентгенівське випромінювання – це електромагнітні випромінювання з дуже короткою довжиною хвилі (0,006-2нм), які виникають при бомбардуванні речовини потоком електронів. Рентгенівське випромінювання являє собою діапазон енергії квантів, які є в границях від 1КеВ до 1МеВ, в залежності від величини прискорюючої напруги між атодом і катодом. Рентгенівські промені можна створити в любих електровакуумних установках, в яких використовується достатньо велика напруга (десятки і сотні кіловольт). Рентгенівське випромінювання має малу іонізуючу здатність і велику глибину проникнення.

Нейтронне випромінювання – характеризується тим, що нейтрони при проходженні через речовину взаємодіють тільки з ядрами атомів, передають їм частину енергії, а самі змінюють напрямок свого руху. Ядра атомів,,вискакують” з електронної оболонки, і проходячи через речовину, проводять їх іонізацію. Нейтрони також створюють і наведену реактивність. Нейтрони тратять частину своєї енергії при зіткненні з атомами водню. Тому в якості сповільнювачів нейтронів використовують легкі речовини – вуглець, парафін.

2. Основні одиниці вимірювання та дози радіоактивності.

Активність (А) радіактивного ізотопа – це число розпадів атомних ядер за одиницю часу.

За одиницю активності приймають розпад в секунду – одиниця беккерель (Бк).

Спеціальною одиницею активності є кюрі.

Кюрі (Кі) – це активність ізотопа, в якого за 1 сек. відбувається 3,7* розпадів ядер атома (1 Кі = Бк)

Похідні одиниці (які використовуються на практиці):

1 мКі (мілікюрі) = 1 Кі

1 мкКі (мікрокюрі) = 1 Кі

Для характеристики джерела випромінювання щодо ефекту іонізації розрізняють експозиційну дозу, поглинаючу дозу і еквівалентну дозу.

Експозиційна доза (Х) – представляє собою відношення повного заряду іонів одного знаку, який виникає в малому об’ємі повітря, до маси повітря в цьому об’ємі

.

За одиницю експозиційної дози приймають кулон (:) на кілограм - (кл/кг).

Спеціальною одиницею експозиційної дози (позасистемною) є рентген (Р),

1Р = 2,58*10^-4 Кл/кг.

1 рентген (Р) – це доза, яка в 1см³ сухого повітря при нормальних умовах утворює в повітрі іони, які несуть заряд кожного знаку в одну електростатичну одиницю.

Ця одиниця характеризує іонізуючу здатність рентгенівського і гама-випромінювання в повітрі, але не поглинаючу енергію.

Похідні від рентгена є:

1 мілірентген (мР) = 10^-3 Р;

1 мікрорентген (мкР) = 10^-6 Р.

Поглинаюча доза випромінювання – це відношення середньої енергії (Е) випромінювання, в деякім об’ємі середовища, до маси (m) цього об’єму,

За одиницю поглинаючої дози випромінювання береться джоуль (:) на кілограм (Дж/кг).

Спеціальною одиницею поглинаючої дози випромінювання є рад,

1 рад = 10^-2Дж/кг = 100 ерг.

Похідними одиницями є:

Мілірад (мрад) =

Мікрорад (мкрд) =

Новою одиницею поглинаючої дози в системі СІ є – Грей (Гр),

1 Гр = 1 Дж/кг = 100 рад.

Величина поглинаючої дози залежить від властивостей випромінювання і поглинаючого середовища.

При опроміненні людини дозою 0,25-0,5 Гр можливі зміни в крові, понад 1 Гр - розвивається враження всього організму, при 2 - 4 Гр - без лікування можлива смерть, вище 6 - 10 Гр - летальність 100 %.

Еквівалентна доза (Н) – величина, яка введена для оцінки радіаційної небезпеки хронічного опромінення і визначається добутком поглинаючої дози (Д) на середній коефіцієнт якості випромінювання (з таблиць).

Н=Д*Кя

Нова одиниця еквівалентної дози є – зіверт (Зв).

Спеціальною одиницею еквівалентної дози є бер (біологічний еквівалент рентгена). 1 Зв = 100 бер; 1 Зв = Дж/кг;

Похідні одиниці: мілізіверт, мілібер, мікрозіверт, мікробер.

Еквівалентна доза і коефіцієнт якості повинні використовуватись тільки для цілей радіаційної безпеки при значеннях Н не більше 5 ГДД.

Величину експозиційної дози на робочому місці можна вирахувати за такою формулою

,

де А – активність джерела, мКі;

К_у – гама-постійна ізотопу, яка береться із таблиць

t – час опромінення (год);

R – відстань від джерела до робочого місця в (см).

Поглинута еквівалентна та експозиційна доза за одиницю часу (1с) називається потужністю дози й вимірюється в Гр/с (1 Гр/с = 1 Вт/кг).

3.Біологічна дія іонізуючих випромінювань на організм людини.

В ураженому організмі атоми і молекули клітин іонізуються, в результаті чого відбуваються складні фізико-хімічні процеси, які впливають на характер подальшої життєдіяльності людини. Чим більше проходить в речовині актів іонізації під дією випромінення, тим більший біологічний ефект. Іонізація живих тканин організму приводить до розриву молекулярного зв’язку і зміни хімічного складу структури різних з’єднань. Зміна в хімічному складі значної кількості молекул приводить до загибелі клітин. Під впливом іонізуючих випромінювань в організмі може відбуватися: заторможення функцій кровотворних органів, порушення нормального згортання крові, збільшення хрупкості судин, розлад діяльності шлунково-кишечного тракту, зниження опору організму інфекційним захворюванням.

Розрізняють зовнішнє і внутрішнє опромінення.

Зовнішнє опромінення – це джерело іонізуючих випромінювань, розміщене ззовні організму. Внутрішнє опромінення – це попадання радіоактивних речовин всередину організму, при вдиханні повітря, при питті зараженої води. Це опромінення дуже небезпечне, так як викликає довго не заживаючі язви, які поражають різні органи.

В результаті дії на людину всіх природніх джерел радіації (космічні промені, радіоактивні речовини Землі, оточуючі предмети, вода, земля) – середня сумарна доза опромінення складає приблизно 125 мбер в рік.

Крім природного опромінення, людина опромінюється і іншими джерелами. Наприклад: при просвічування шлунку – 1.5-3 Р, зубів – 3-5 Р, легень (фотографія) – 0,15-0,2 Р, рентгеноскопія – 4,7-19 Р, при перегляді телепередач безпосередньо біля телевізора (з великим екраном) – 0,5 мР/год.

Одноразове опромінення в дозі:

25-50 бер – призводить до незначних швидкопроходящих змін в крові;

80-120 бер – появляються початкові ознаки променевої хвороби;

270-300 бер – гостра променева хвороба (можлива смерть в 20% випадках);

550-700 бер – смерть наступає в 50% випадках.

Захворювання, які викликані радіацією, можуть бути гострими і хронічними. Гострі ураження наступають при опроміненні великими дозами на протязі короткого часу. Хронічні захворювання бувають як загальні,так і місцеві. Розвиваються вони завжди в скритій формі.

Наслідки променевої хвороби – це підвищена можливість появи злоякісних пухлин і хвороби кровотворних органів.

Розрізняють 3 степені променевої хвороби:

- для першої степені – легкої степені променевої хвороби – характерні незначні болі голови; в’ялість; слабість; порушення сну і апетиту;

- для другої степені – вказані признаки хвороби для першої степені посилюються, також виникає порушення обміну речовин; судинні і серцеві зміни; розлад органів травлення і т.п.;

- для третьої степені хвороби – є ще більш різке проявлення перерахованих симптомів. Порушується діяльність генетичних органів; проходить зміна центральної нервової системи; бувають крововиливи; випадання волосся.

Персонал віком до 18 років не допускається до роботи з джерелами

іонізуючого випромінювання.

4.Нормування іонізуючих випромінювань.

Основним державним документом, що встановлює систему радіаційно-гігієнічних регламентів для забезпечення прийнятих рівнів опромінення як для окремої людини, так і для суспільства є ДНАОП 00.3-3.24-97,,Норми радіаційної безпеки України” (НРБУ-97).

Також гранично-допустимі рівні іонізуючих втпомінювань визначаються,,Нормами радіаційної безпеки” - НРБ-76/87 та,,Основними санітарними правилами роботи з радіоактивними і іншими джерелами іонізуючих випромінювань” - ОСП-72.

За допустимими основними дозовими границями, встановлюються такі категорії осіб, які опромінюються:

- категорія А – персонал - професійні працівники, що мають безпосередній зв'язок з джерелами іонізуючого випромінювання. Загальна доза опромінення на рік - 5 бер (50 мЗв).

- категорія Б – обмежена частина населення - люди, які за умов проживання або розміщення можуть піддаватись опроміненню. Для них гранична доза опромінення - 0,5 бер/рік.

- категорія В – решта населення держави. Доза не нормується, але не повинна перевищувати природній фон - від 40 до 200 мбер/рік.

Різні тканини тіла неоднаково радіо чутливі. В залежності від сприймання опромінення органами людини, вони поділяються на 3 групи критичних органів:

I-а група - все тіло, гонади (статеві залози, що виробляють статеві клітини) та червоний кістковий мозок;

II-а група - м’язи, щитовидна залоза, жирова тканина, печінка,нирки, селезінка, шлунково-кишковий тракт, легені,кристалик ока та інші органи, за виключенням тих, які відносяться до 1 і 3 групи;

III-я група - шкіра, кісткова тканина, кістки, передпліччя, гомілка, долоні, ступні.

В якості основних дозових границь, в залежності від групи критичних органів, для категорії А встановлена гранично-допустима доза за рік (ГДД), для категорії Б – визначена границя дози за рік (ГД).

Дозові границі зовнішнього та внутрішнього опромінення, бер за рік	Група критичних органів
I	II	III
Гранично-допустима доза для категорії А, (ГДД)
Границя дози для категорії Б, (ГД)	0,5	1,5

ГДД – це найбільше значення індивідуальної еквівалентної дози за рік, яка при рівномірній дії на протязі 50 років не викликає в стані здоров’я персоналу (категорія А) несприятливих змін, які можуть виявити сучасними методами.

Еквівалентна доза Н (бер), яка накоплена в критичнім органі за час Т (років) з початку професійної роботи, не повинна перевищувати значень, які одержуємо з формули: Н = ГДД*Т.

В любому випадку доза, яка накопичується до 30 років, не повинна перевищувати 12 ГДД. Якщо доза, яка одержана працівником, за попередній період роботи з джерелом іонізуючих випромінювань, залишається невідомою, то потрібно виходити з передбачення, що він щорічно одержував по 1 ГДД. Одноразове зовнішнє опромінення при дозі 5 ГДД, а також одноразове поступання в організм радіонуклідів 5 ГДД – розглядається як потенційно небезпечне. Кожне аварійне опромінення як 2 ГДД повинно бути так скомплектовано, щоб в наступні 5 років, доза не перевищувала еквівалентної дози Н (бер/рік).

А кожне аварійне опромінення більше як 5 ГДД повинно бути скомплектовано так, щоб в наступні 10 років доза не перевищувала еквівалентної дози Н (бер/рік).

Для людей, які працюють з радіоактивними речовинами, обов’язковий індивідуальний дозиметричний контроль і спеціальні медичні органи.

Обмеження опромінення населення (категорія Б) визначається можливим виникненням віддалених ефектів і генетичних наслідків. Регламентація і контроль за опроміненням населення категорії В відноситься до компетенції Міністерства здоров’я (України).

У випадку радіаційної аварії головне санітарно-епідеміологічне управління Міністерства здоров’я, виходячи з масштабу аварії встановлює тимчасові допустимі рівні опромінення і допустимі поступання радіонуклідів в середину організму.

Забруднення радіоактивними речовинами вимірюється числом альфа і бета частинок, які вилітають з 1 см² поверхні за 1 хвилину.

5. Загальні принципи захисту при роботі з радіоактивними речовинами.

Умови безпеки при використанні радіоактивних ізотопів в промисловості вимагають проведення захисних заходів не тільки у відношенні людей, які безпосередньо працюють з радіоактивними речовинами, але і у відношенні людей, які знаходяться у приміщеннях поряд, а також населення, яке живе на близькій відстані від підприємства.

Забезпечення безпеки працюючих з радіоактивними речовинами створюється таким чином (шляхом):

- екранування;

- встановлення ГДД опромінення;

- будівельно-планувальні рішення;

- використання ЗІЗ і колективного захисту;

- зонування приміщень і територій.

Захист працюючих з радіоактивними ізотопами від шкідливих наслідків випромінювання створюється системою технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичними заходами.

Приміщення, в яких працюють з радіоактивними ізотопами, повинно бути окреме, ізольоване від інших приміщень і спеціально обладнане. Стіни, стеля і двері роблять гладкими, щоб не було тріщин. Всі кути в приміщенні закругляються для облегшення прибирання. Стіни покривають масляною фарбою на висоту 2 м. Підлога виготовляється з щільних матеріалів, які не вбирають рідини. Вона покривається лінолеумом чи поліхлорвініловим пластиком. В приміщенні необхідно передбачати повітряне опалення. Обов’язково повинна бути припливно-витяжна вентиляція не менше як з 5-ти разовим кратним обміном повітря.

Для роботи з газоподібними аерозольними радіоактивними речовинами використовують бокси. Для цього в боксі створюють розріджене повітря, щоб не було витікання повітря з боксу (100-200 Па). Для роботи з радіоактивними речовинами використовують також спеціальні витяжні шафи.

До технічних засобів відносяться обладнання різних екранів з матеріалів, які відбивають і поглинають радіоактивне випромінювання. Екрани роблять як стаціонарні так і пересувні. При розрахунку захисних екранів визначають їх матеріал і товщину.

6. Правила зберігання,обліку і транспортування радіоактивних речовин, ліквідація відходів.

Радіоактивні речовини потрібно зберігати так, щоб їхнє випромінювання не могло спричинити шкоди обслуговуючому персоналу. Для зберігання і транспортування РАР використовують контейнери, стінки якого служать захисним екраном. Контейнери виготовляють з свинцю, чавуну, сталі або алюмінію. При зберіганні контейнери розміщують у підвальних або заглиблених приміщеннях. Товщина сінки контейнера розраховується, виходячи з вимог, щоб доза опромінення на поверхні контейнера і на певній відстані від нього, не перевищувала заданої безпечної величини.