Білет 17. 1. Розслідування та облік професійних захворювань на підприємстві

1. Розслідування та облік професійних захворювань на підприємстві

Зв’язок профзахворювання з умовами праці працівника визначається на підставі клінічних даних і санітарно-гігієнічної характеристики умов праці, яка складається санепідстанцією. Така характеристика видається за запитом керівництва лікувально-профілак­тичного закладу, що обслуговує підприємство, спеціаліста з профпатології міста (області), клінік науково-дослідних інститутів (НДІ) гігієни праці і профзахворювань, завідуючого спеціалізованим відділенням профпатології міської (обласної) лікарні.

У разі підозри на профзахворювання лікувально-профілактичний заклад направляє працівника з відпо­відними документами, перелік яких встановлюється МОЗ, на консультацію до спеціаліста з профпатології міста (області).

Для встановлення остаточного діагнозу і зв'язку профзахворювання з впливом виробничих факторів і трудо­вого процесу спеціаліст з профпатології направляє хворого до визначених МОЗ спеціалізованих лікувально-профілак­тичних закладів, перелік яких додається (додаток № 10).

Для встановлення остаточного діагнозу в разі необхід­ності до цих закладів направляються і хворі, які проходять обстеження в науково-дослідних інститутах медичного профілю, що не ввійшли до зазначеного переліку.

Перелік закладів МОЗ, які мають право встановлю­вати остаточний діагноз профзахворювань, переглядається через кожні п’ять років.

У спірних випадках діагноз профзахворювання встановлюється Інститутом медицини праці (м.Київ).

Порядок повідомлення про випадки профзахво­рювань

На кожного потерпілого від профзахворювання клініками НДІ гігієни праці і профзахворювань, спеціалізо­ваними відділеннями обласних (міських) лікарень, які мають право встановлювати остаточний діагноз профзахво­рювання, складається повідомлення (додаток № 11).

Протягом трьох днів після встановлення остаточного діагнозу профзахворювання повідомлення надсилається підприємству, де працює хворий, санепідстанції та лікувально-профілактичному закладу, які обслуговують це підприємство.

Усі вперше виявлені хронічні професійні захворю­вання і отруєння (надалі — профзахворювання) підлягають розслідуванню.

Віднесення захворювання до професійного прово­диться відповідно до списку професійних захворювань, затвердженого МОЗ.

І розслідування причини кожного випадку профзахворювання протягом семи днів з моменту одержання повідом­лення про профзахворювання.

Розслідування профзахворювання проводиться комісією з розслідування, яка призначається наказом керівника санепідстанції. До її складу входять: працівник санепідстанції (голова комісії), представники профспілкової організації, трудового колективу, лікувально-профілактичного закладу, а також спеціаліст з профпатології місцевого органу управління охороною здоров’я і власник підприємства.

Власник підприємства зобов’язаний подати до комісії з розслідування дані лабораторного дослідження шкідливих факторів виробничого процесу з інструментальним вимірюванням їх значення, необхідну документацію на цей процес (технологічні регламенти, вимоги і нормативи з безпеки тощо), забезпечити комісію з розслідування приміщенням, транспортом і засобами зв’язку, організувати друкування, оформлення і тиражування матеріалів розслідування.

Комісія з розслідування зобов’язана:

скласти програму розслідування причин профзахво­рювання;

розподілити функції між членами комісії;

розглянути питання про необхідність залучення до її роботи експертів;

провести розслідування обставин та причин профзахво­рювання, скласти акт розслідування за формою (додаток № 12), в якому намітити заходи щодо запобігання розвиткові профзахворювання, забезпечення нормалізації умов праці, а також визначити відповідальність підпри­ємства і посадових осіб за виникнення профзахворювання.

Комісія з розслідування проводить гігієнічну оцінку умов праці хворого за матеріалами раніше проведених атестацій робочих місць, результатів обстежень і досліджень, а в разі необхідності — лабораторні дослідження шкідливих виробничих факторів з інструментальним, і вимірюванням їх значень. Аналізує наявну документацію: і амбулаторні картки, історію хвороби, висновки лікувально-профілактичних закладів, приписи органів державного нагляду за охороною праці та інші.

За результатами розслідування профзахворювання і власник підприємства видає наказ про визначення заходів і щодо запобігання профзахворюванням, а також про притягнення до відповідальності осіб, з вини яких допущені порушення санітарних норм і правил, що призвели до виникнення профзахворювання.

Про здійснення заходів щодо запобігання профзахво­рюванням, запропонованих комісією з розслідування, власник підприємства в термін, зазначений в акті, і письмово інформує санепідстанцію.

Контроль за правильним та своєчасним розслідуванням профзахворювань, оформленням документації, а також здійсненням заходів щодо усунення причин, які призвели до профзахворювання, здійснюють органи та установи державного нагляду за охороною праці МОЗ.

Громадський контроль за розслідуванням профзахворювань здійснюють трудові колективи через обраних ними уповноважених з питань охорони праці, а також професійні спілки в особі своїх виборних органів та представників.

Порядок реєстрації та обліку профзахворювань

Реєстрація і облік осіб, у яких вперше виявлено (профзахворювання, ведеться в спеціальних журналах за формою, затвердженою МОЗ, які заповнюються:

на підприємстві та в установах санітарно-епідеміологічної служби па підставі повідомлень про профзахворювання та актів їх розслідування; у лікувально-профілактичних закладах па підставі медичної картки амбулаторного хворого, виписки з історії хвороби, лікарського висновку про діагноз при обстеженні в стаціонарі, а також повідомлення про профзахворювання. У журнали також записуються результаті постійного лікарського спостереження за здоров’ям та працездатністю кожного працівника, у якого виявлено профзахворювання.

Звітність про профзахворювання

Форми державної статистичної звітності про профзахворювання затверджуються Мінстатом за поданням МОЗ. Районні та міські санепідстанції у визначені терміни подають звіти санепідстанціям Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським та галузевим санепідстанціям, які надсилають звіти Головному санітарно-епідеміологічному управлінню МОЗ.

2. Ергономічні вимоги до організації робочого місця. Режим праці і відпочинку.

Важливим завданням ергономіки є підвищення ефективності праці працівників систем «людина — машина — середовище». При цьому, як свідчать наукові та практичні дослідження, ефективність праці персоналу прямо пропорційно залежить від раціональності організації робочих місць.

Під робочим місцем розуміють зону, оснащену необхідними технічними засобами, у якій відбувається трудова діяльність виконавця або групи виконавців, що спільно виконують ту чи іншу операцію чи роботу.

Організацією робочого місця називається система заходів щодо оснащення робочого місця засобами і предметами праці та їх роз­міщення в певній послідовності в просторі.

За рівнем механізації робочі місця поділяються на автоматизовані, механізовані і робочі місця, де виконуються ручні роботи. Робочі місця поділяються також на індивідуальні та колективні. Залежно від спеціалізації робочі місця можуть бути універсальними, спеціалізованими, спеціальними.

Залежно від функцій, що виконує оператор у системі, робочі місця класифікують таким чином:

~ робоче місце оперативного керування (існує для виконання завдання управління, видачі команд, розпоряджень, ін.);

~ інформаційно-довідкове робоче місце (слугує для запиту й отримання довідок про стан системи в цілому або її окремих ланок, а також для формування, передачі та прийому символьної або графічної інформації);

~ робоче місце ручного введення інформації (існує для оперативного введення символів чи графічної інформації);

~ робоче місце функціонально-технологічного контролю (забезпечує оперативний функціональний контроль за станом технічних засобів і каналів зв'язку);

~ робоче місце програміста ПЕОМ (слугує для зв'язку з обчислювальними машинами, а також для налагодження машинних програм);

~ комбіноване робоче місце (являє собою робоче місце змішаного типу із суміщенням функцій, які перераховано вище).

Проектуючи робоче місце, необхідно обов'язково враховувати специфіку трудової діяльності оператора та психофізіологічні, антропометричні, біомеханічні характеристики людини.

Просторова організація робочого місця являє собою заходи щодо розміщення в певній послідовності у просторі засобів та предметів праці з урахуванням антропометричних даних, вибору раціонального розміщення робочих зон, робочих поверхонь, фізіологічно раціональної робочої пози, а також проектування раціональних конструкцій засобів організаційного оснащення.

Взагалі, у конструюванні та організації робочих місць операторів рекомендовано враховувати такі основні ергономічні умови, що забезпечать:

— достатній робочий простір для працівника, що дозволяє робити всі необхідні рухи і переміщення під час експлуатації та технічного обслуговування устаткування;

— достатні фізичні, зорові та слухові зв'язки між працівником та обладнанням, а також між людьми в процесі виконання єдиного трудового завдання;

— оптимальне розміщення робочих місць у виробничих приміщеннях, а також безпечні та достатні проходи для працівників;

— необхідне природне й штучне освітлення для виконання трудових завдань, технічного обслуговування;

— дозволений рівень акустичного шуму і вібрації, що утворюються через роботу обладнання робочого місця чи іншими джерелами шуму та вібрації;

— оснащення робочих місць засобами захисту від впливу шкідливих речовин, виробничих факторів (фізичних, хімічних, біологічних, психофізіологічних).

Уже доведено, що ергономічно організоване робоче місце насамперед раціональне й економічне з позицій втрати енергетичних сил людиною. По-друге, воно забезпечує швидкість, безпечність, простоту технічного обслуговування робочого місця в нормальних і аварійних умовах. По-третє, відповідає функціональним характеристикам роботи.

Важливими моментами, які необхідно врахувати для організації робочого місця, є такі:

~ робоча поза;

~ конфігурація та спосіб розміщення панелей індикаторів та органів управління;

~ потреба в огляді робочого місця;

~ необхідність використання робочої поверхні для писання або інших робіт, установлення телефонних апаратів, іншої техніки, допоміжних засобів;

~ простір для ніг та стоп при роботі сидячи.

Відповідно з основами законодавства про працю та Кодексу законів про працю (КЗпП), нормальна тривалість робочого часу для всіх категорій робітників і службовців не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Розрізняють основні види робочого часу: нормальна тривалість, скорочена тривалість, неповний робочий день, ненормований робочий день.

Нормальна тривалість. При шестиденному тижні тривалість щоденної роботи (зміни) не може перевищувати 7 год (із скороченням роботи у передсвятковий і передвихідній день до 5 год, щоб підсумкова норма на тиждень не перевищувала 40 ч. При п'ятиденному тижні тривалість дня - 8 год 15 хв (з скороченням п'ятого, передвихідного дня на 1 ч. 15 хв).

Скорочена тривалість робочого часу відповідно до Кодексу законів про працю встановлюється:

1. для робітників і службовців на роботах у шкідливих умовах - не більше ніж 36 годин на тиждень;

2. для робітників і службовців у віці 16-18 років - 36 годин, а для осіб від 15 до 16 років - 25 годин на тиждень.

Крім того, законодавством скорочена тривалість робочого часу встановлена також для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших). Список виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, які дають право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством.

Неповний робочий час - це передбачений у відповідному порядку робочий день меншої тривалості, ніж нормальний робочий день, відповідних категорій працівників. Число осіб, яким він може бути встановлений, законом не обмежене.

Ненормований робочий день є однією з умов роботи певних категорій трудівників, чия робота за специфікою і характером не завжди вкладається в рамки нормального робочого дня. Робота понад нормальну тривалість робочого дня зумовлюється виробничою необхідністю. На працівників з ненормованим робочим днем поширюються основні положення нормального режиму робочого часу. Ненормований робочий день може застосовуватись:

• для адміністративного, управлінського, технічного і господарського персоналу;

• для осіб, чия робота не піддається точному обліку часу;

• для осіб, які розподіляють час роботи на свій розсуд;

• для осіб, чиє робочий час за характером роботи дробиться на частини невизначеної тривалості.

Робота у вихідний може бути оформлена письмовим розпорядженням керівника підприємства та узгоджена з профкомом; в розпорядженні слід вказати, коли працівнику буде наданий день відпочинку замість невикористаного.

Понаднормова робота, робота у святкові і вихідні дні допускається лише в таких випадках:

• при оборонних роботах;

• при суспільно необхідних роботах (ремонт громадського транспорту, центрального опалення, систем електроенергії, газопостачання, каналізації і т.п.);

• при необхідності закінчення розпочатого, якщо припинення може призвести до псування матеріалу або машин;

• при тимчасових роботах на ремонті та відновленні механізмів або споруджень у тих випадках, якщо їх поломка призводить до припинення робіт значної кількості трудящих;

• для продовження роботи при неприбуття змінного працівника, якщо робота не допускає перерви; в цих випадках адміністрація зобов'язана негайно вжити заходів для заміни змінника іншим працівником.

До надурочних робіт, в свята і вихідні, до чергувань після робочого дня, а також до чергувань у свята і вихідні не приваблюють:

• інвалідів війни та праці;

• осіб з активною формою туберкульозу;

• робітників і службовців молодше 18 років;

• працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять;

• студентів вузів і технікумів, які знаходяться на практиці.

Загальна кількість надурочних робіт для кожного працівника протягом року не повинна перевищувати 120 ч., протягом тижня - 4 ч. Понаднормові роботи протягом двох днів підряд забороняються.

3. Методи захисту людини від дії електричного струму. Прицип розрахунку заземлення.

Електричний струм – це спрямоване переміщення електричних зарядів усередині провідної речовини (усередині металів, рідких провідників і т. д.).

Основними заходами захисту від ураження електричним струмом є такі:

1. Застосування малих напруг і електричний поділ мереж. Для забезпечення безпеки електроспоживачів варто застосовувати напругу до 42 В, приміщеннях із підвищеною небезпекою – 36 В, в особливо небезпечних – 12 В. Як правило, при використанні електроустаткування з такою напругою враховується те, що одяг, взуття мають певний опір, немає щільного (зварного, болтового) контакту з землею і т. д.; в аварійних ситуаціях струм через тіло людини не досягає невідпускаючого порогу.

2. Контроль ізоляції. При порушенні ізоляції мереж і устаткування корпусу, конструкції, на яких вони змонтовані, труби, в яких прокладені проводи, можуть виявитися під небезпечною напругою. Тому контроль ізоляції є необхідною мірою, що попереджує небезпеку ураження електричним струмом.

3. Захисне заземлення – це навмисне з’єднання із заземленим пристроєм металевих частин електроустаткування, що нормально не знаходяться під напругою, але можуть виявитися такими у випадку ушкодження ізоляції.

4. Захисне відключення – це система захисту, що забезпечує безпеку шляхом автоматичного відключення (протягом не більш 0,2 сек.) електроустановки у випадках замикання струмоведучої частини на землю, зниження опору ізоляції, несправності заземлення і т. д.

5. Захист від випадкового дотику до струмоведучих частин досягається шляхом використання огороджень і відповідних кон-струкцій електроустановок; блокувань; розташування струмопровідних частин на недоступній висоті (наприклад лінії електро-передач); застосування подвійної ізоляції.

6. Вирівнювання потенціалів для того, щоб зняти існування і необхідність вирівнювання потенціалів, познайомимося з таким поняттям, як “крокова напруга”, уточнимо поняття “напруга дотику”.

При з’єднанні струмопровідної частини із землею (пробій ізоляції, падіння проводу ЛЕП на землю) точка входу струму в землю буде мати найвищий потенціал, який має і струмопровідна частина. У міру віддалення від цієї точки у будь-яку сторону потенціал землі буде зменшуватися за експоненціальним законом. На відстані від точки замикання, що дорівнює 20 м, потенціал землі стає рівним нулю.

Людина, що потрапила в зону замикання і виходить із неї в будь-яку сторону кроками, потрапляє в ситуацію, коли одна нога знаходиться в одній точці землі, а інша – у другій. Потенціал першої точки більший, ніж потенціал другої. Отже, на відстані кроку людини буде існувати різниця потенціалів. Ця напруга називається “кроковою”.

Різниця потенціалів між двома точками землі в зоні замикання на землю на відстані кроку (0,8 м) по радіусу до точки за-микання називається кроковою напругою.

Різниця потенціалів між точкою замикання на землю і точкою землі, у якій знаходиться людина при торканні точки замикання, називається напругою дотику.

Ізолюючі захисні засоби – це засоби, виготовлені з ізоляційного матеріалу (бакеліт, текстоліт, фарфор, гума, пластмаса та ін.). Вони, у свою чергу, поділяться на основні й додаткові.

Основні захисні засоби – це такі, ізоляція яких надійно витримує робочу напругу електричної установки. За допомогою основних засобів можна торкатися струмопровідних частин, що знаходяться під напругою. До них відносяться: оперативні і вимірювальні штанги; ізолюючі і струмовимірні кліщі; покажчики напруги; спеціальні пристрої для ремонтних робіт (ізолювання майданчика, східці, ланки телескопічних вишок і т. д.). В установках до 1 000 В основними захисними засобами є: діелектричні рукавички; інструмент з ізольованими ручками (заводського виготовлення); індикатори.

Додаткові захисні засоби – це такі засоби, що не гарантують надійну ізоляцію від робочої напруги і є додатковим заходом.

Огороджуючі захисні засоби. До них належать: ширма, бар’єри, щити, сітки і т. д.; ізолюючі накладки і ковпаки (з ізоляцій-ного матеріалу); переносні захисні заземлення; попереджувальні, забороняючі плакати.

Допоміжні захисні засоби. Застосовуються для захисту від падіння з висоти (захисні пояси, страхувальні канати), підйому на висоту (пазурі, східці, драбини), захисту від світлових, теплових, механічних, хімічних впливів електричного струму (захисні окуляри, протигази, рукавиці, фартухи, костюми, спецвзуття та ін.).

Захисне заземлення – навмисне приєднання до землі металевих частин електроустаткування, що можуть виявитися під напругою внаслідок ушкодження ізоляції. Основне призначення захисного заземлення – знизити напруга дотику до безпечної величини.

Принцип розрахунку заземлення:

Розраховується заземлюючий контур струмоприймача!

1. Визначають опір одного заземлювача

2. Визначають кількість заземлювачів

3. Визначають опір з’єднувальної полоси

4. Розраховують опір заземлюючого контуру. Він повинен бути менше або дорівнює 4 Ома.

4. Обов'язки державних органів щодо забезпечення пожежної безпеки

Центральні органи виконавчої влади, Рада Міністрів Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого та регіонального самоврядування в межах своєї компетенції організують розроблення та впровадження у відповідних галузях і регіонах організаційних і науково-технічних заходів щодо

запобігання пожежам та їх гасіння, забезпечення пожежної безпеки населених пунктів і об'єктів.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи:

забезпечує здійснення державного пожежного нагляду, пожежної охорони населених пунктів і об'єктів, координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади з питань удосконалення пожежної охорони;

одержує безкоштовно від міністерств, інших органів виконавчої влади, органів місцевого та регіонального самоврядування, підприємств, установ та організацій інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань;

залучає до розроблення актуальних проблем пожежної безпеки, проведення консультацій та експертиз вищі навчальні заклади та інші установи, а також окремих учених, висококваліфікованих фахівців.

Рішення Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи з питань пожежної безпеки, що належать до його компетенції, є обов'язковими для органів виконавчої влади, а також підприємств, установ, організацій та громадян.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади:

проводять єдину науково-технічну політику з питань пожежної безпеки;

розробляють і реалізують комплексні заходи, спрямовані на поліпшення пожежної безпеки об'єктів;

здійснюють методичне керівництво та контроль за діяльністю підвідомчих об'єктів у галузі пожежної безпеки.

Для координації і вдосконалення роботи, пов'язаної із забезпеченням пожежної безпеки та контролем за її проведенням, в апаратах міністерств, інших центральних органів виконавчої влади створюються служби пожежної безпеки.

Органи виконавчої влади, що здійснюють матеріально-технічне забезпечення виробництва найважливіших видів продукції, повинні передбачати задоволення потреб пожежної охорони та об'єктів народного господарства в пожежній техніці, обладнанні, засобах протипожежного захисту. Випуск цієї техніки, обладнання та засобів включається до державного замовлення.

Власники підприємств, установ та організацій або уповноважені ними органи (далі - власники), а також орендарі зобов'язані:

розробляти комплексні заходи щодо забезпечення пожежної безпеки, впроваджувати досягнення науки і техніки, позитивний досвід;

відповідно до нормативних актів з пожежної безпеки розробляти і затверджувати положення, інструкції, інші нормативні акти, що діють у межах підприємства, установи та організації, здійснювати постійний контроль за їх додержанням;

забезпечувати додержання протипожежних вимог стандартів, норм, правил, а також виконання вимог приписів і постанов органів державного пожежного нагляду;

організовувати навчання працівників правил пожежної безпеки та пропаганду заходів щодо їх забезпечення;

у разі відсутності в нормативних актах вимог, необхідних для забезпечення пожежної безпеки, вживати відповідних заходів, погоджуючи їх з органами державного пожежного нагляду;

утримувати в справному стані засоби протипожежного захисту і зв'язку, пожежну техніку, обладнання та інвентар, не допускати їх використання не за призначенням;

створювати у разі потреби відповідно до встановленого порядку підрозділи пожежної охорони та необхідну для їх функціонування матеріально-технічну базу;

подавати на вимогу державної пожежної охорони відомості та документи про стан пожежної безпеки об'єктів і продукції, що ними виробляється;

здійснювати заходи щодо впровадження автоматичних засобів виявлення та гасіння пожеж і використання для цієї мети виробничої автоматики;

своєчасно інформувати пожежну охорону про несправність пожежної техніки, систем протипожежного захисту, водопостачання, а також про закриття доріг і проїздів на своїй території;

проводити службове розслідування випадків пожеж.

Обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна повинні бути визначені у договорі оренди.

На підприємстві, в установі та організації з кількістю працюючих 50 і більше чоловік рішенням трудового колективу може створюватися пожежно-технічна комісія. У виняткових випадках її функції може виконувати комісія з охорони праці. Типове положення про пожежно-технічну комісію затверджується Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Повноваження в галузі пожежної безпеки асоціацій, корпорацій, концернів, інших виробничих об'єднань визначаються їх статутами або договорами між підприємствами, що утворили об'єднання. Для виконання делегованих об'єднанню функцій в його апараті створюється служба пожежної безпеки.