Теорії прибутку

Щодо прибутку в політичній економії є різні погляди (кон­цепції). Вони різняться не лише поглядами на суть категорії, а й поглядами на джерела прибутку.

Першою спробою пояснити природу прибутку в політичній економії була теорія меркантилістів. Виходячи з суто зовніш­нього поверхового сприйняття дійсності, вони вважали, що прибуток виникає у сфері обігу, у зовнішній торгівлі внаслідок продажу товарів за кордоном дорожче, ніж їх купили. Зовніш­ня торгівля, на думку представника меркантилізму Томаса Мена, приносить користь трьох видів: користь державі, при­буток купцю, доходи королю.

Фізіократи, які прийшли на зміну меркантилістам, перенес­ли проблему одержання прибутку із сфери обігу в сферу вироб­ництва, однак вони вважали, що прибуток створюється лише в землеробстві, бо тут досить наочно видно, як вплив сил приро­ди веде до зростання споживних вартостей понад витрати ви­робництва (посіяно навесні одну кількість зерна, зібрано восе­ни значно більше).

Суттєвий доробок у розробку проблеми прибутку внесли класики політичної економії А.Сміт і Д.Рікардо. А.Сміт визна­чав прибуток як вирахування з продукту праці робітників на користь підприємця. Тим самим він зводив прибуток до при­власнення чужої, неоплаченої праці. А.Сміт зазначав, що нова вартість, яку створюють наймані робітники, розпадається на дві частини: заробітну плату і прибуток підприємця. Щоправда, А.Сміт стверджував, що прибуток - це породження не лише праці, а й капіталу.

Д.Рікардо, послідовно розглядаючи прибуток як вирахуван­ня з продукту праці робітника, сформулював закон, згідно з яким заробітна плата і прибуток перебувають у зворотному відношенні одне до одного. Він писав, що прибуток буде висо­ким або низьким відповідно до того, низька чи висока заробіт­на плата.

Представники прагматичної політекономії початку XIX ст., розробляючи проблему прибутку, зробили крок назад порівня­но з класиками. Так, вони підмінили питання про джерело при­бутку питанням про те, на якій основі можна отримати прибу­ток. Найяскравіше така трактовка прибутку була виражена французьким економістом Ж. Б. Сеєм у його теорії трьох чин­ників виробництва. Згідно з цією теорією в процесі виробниц­тва беруть участь три чинники: праця, капітал і земля, які є са­мостійними джерелами доходів. На підставі цього прибуток проголошується винагородою підприємцям за «продуктивну послугу» у вигляді витрат капіталу. Тобто прибуток — це доход, який одержує власник капіталу (підприємець), тоді як зарпла­та - доход власника ресурсу праця, рента - доход власника ре­сурсу земля.

Близькою за змістом до теорії продуктивності капіталу є теорія трудового доходу підприємців, яку започаткував англійський економіст Дж. Мілль і яку поділяли такі відомі економісти XIX ст. як Ф.Бастіа, Мак-Куллох, А.Маршалл та інші. Згідно з і нею теорією підприємці утворюють особливу групу трудящих, [іони, як і робітники, виконують соціально необхідні функції: робітники - функції виконавців, підприємці - функції органі­заторів. і перші, і другі за свою працю отримують справедливу винагороду: робітники — заробітну плату, підприємці - при­буток. Отже, прибуток як трудовий доход підприємців є лише іншою назвою заробітної плати.

Досить оригінальною теорією прибутку була теорія утри­мання, і якою виступив у середині XIX ст. англійський еко­номіст Н. Сеніор. Він стверджував, що підприємці заради виробництва і нагромадження жертвують своїм добробутом, утри­муючись від повсякденного використання коштів на особисте споживання, виявляють бережливість тощо і завдяки цьому от­римують прибуток.

К.Маркс розробив свою теорію прибутку, яка значною мірою перекликалася з поглядами представників класичної політичної економії (спиралася на трудову теорію вартості) і суттєво відрізнялася від концепції прагматичної політичної економії. На відміну від економістів-прагматиків, які в своєму теоретичному аналізі прибутку прагнули виправдати його при­власнення власниками засобів виробництва, К.Маркс аналізує

природу прибутку Й джерела його виникнення. Зокрема він довів, що прибуток — це перетворена форма додаткової вартості. А до­даткова вартість є неоплаченою працею найманих робітників. Отже, по-перше, прибуток — категорія виробництва, а не сфери обігу, і тим більше не психологічна. І, по-друге, привласнення його підприємцями здійснюється не на основі того, що вони бе­руть певну участь у виробництві (як їхня заробітна плата), і не тому, що вони утримуються від споживання, а тому, що вони є власниками засобів виробництва, робітники ж їх (засобів вироб­ництва) не мають і тому змушені продавати свою здатність до праці (робочу силу),яка і є джерелом прибутку. Останній привласнюєть­ся підприємцями безоплатно.

Сучасні західні економісти розвивають теорії прибутку економістів ХІХ—початку XX ст., пристосовуючи їх до нових умов. Серед них можна виділити чотири основні концепції:

—теорія «продуктивності капіталу», згідно з якою прибу­ток є результатом капіталу як фактора виробництва;

—теорія «утримання», яка проголошує прибуток психоло­гічним фактором;

—теорія, яка визначає прибуток як «трудовий доход» підприємців за підприємницьку діяльність;

—теорія, в якій прибуток розглядається в як дохід, породже­ний монополіями.

Однак внесено дещо нове в ці теорії:

По-перше, вони пов'язують прибуток із нововведеннями: тех­нічним прогресом та наукою. Відомий американський еко­номіст XX ст. П.Самуельсон дає визначення прибутку як дохо­ду від чинників виробництва і також як винагороди за підприєм­ницьку діяльність і введення технічних удосконалень.

По-друге, вважається, що прибуток значною мірою зумов­лений ризиком і невпевненістю підприємців у майбутніх дохо­дах. Підприємці, які вкладають свої капітали у виробництво нових товарів, розробку природних ресурсів, або ті, які відкрива­ють нові ринки збуту товарів, не впевнені в прибутковому при­кладанні капіталу, а тому повинні отримувати прибуток як ком­пенсацію за ризик і невпевненість у майбутніх прибутках.

По-третє, багато сучасних економістів трактують прибуток як трудовий доход, тобто різновид заробітної плати. Так, анг­лійський економіст Р.Харрод пише, що прибуток люди заробляють службою, особистою старанністю, інтелектуальною діяльні­стю, мужністю. Таку саму точку зору поділяє й американський економіст Е.Сайке, який стверджує, що доход підприємця по­вністю відповідає Його праці, тій послузі, яку він надає суспіль­ству, керуючи підприємством.

По-четверте, прибуток пов'язаний з «монопольним доходом». Вважають, що прибуток можуть отримувати лише монополі­сти, тобто вони володіють певними перевагами (нововведення­ми) порівняно з іншими. Якщо нововведення стає надбанням усіх виробників, прибуток зникає.

По-п'яте, поряд з модернізацією старих теорій прибутку сучасні економісти Заходу висунули низку нових. Досить поширена серед них концепція революції в доходах. До найактивніших пропагандистів цієї концепції належить американський еко­номіст Д.Гелбрей. В умовах, коли власники і підприємці відхо­дять від керівництва господарством, управління фірмами надаєть­ся найманим менеджерам. Тому змінюється й мета підприємниц­тва. Рушійним мотивом виробництва стає не прибуток сам по собі, а задоволення потреб. На цій основі прибуток як економічна ка­тегорія зникає, відбувається вирівнювання доходів різних со­ціальних верств населення. Всі отримують справедливі доходи відповідно до участі кожного у виробництві. Формується єдність інтересів різних суб'єктів господарювання, на основі чого вини­кає гармонія між найманими працівниками та роботодавцями. Частина прибутку у вигляді дивідендів на акції привласнюється людьми найманої праці.

Тема 8