Ведмідь і кістка 5 страница

– Братик–ведмедик нарешті здався, – сказала Сюзанна. – Слава Богу.

– А я думав, у нього ще лишалося зо сім хвилин, – мовив Едді.

Роланд відрегулював ремені ранця.

– Мабуть, його годинник за останні п'ять–шість сотень років почав трохи відставати.

– Ти справді гадаєш, що він був аж такий древній, Роланде?

Роланд кивнув.

– Щонайменше. А тепер йому кінець… останньому з Дванадцяти Вартових, наскільки нам це відомо.

– Ага, а тепер спитай мене, чи мені це не до дупи, – сказав Едді, розсмішивши Сюзанну.

– Тобі зручно? – запитав у неї Роланд.

– Ні. Мені вже болить дупа. Але нічого. Просто постарайся не скинути мене на землю.

Роланд кивнув і почав спускатися схилом додолу. Едді не відставав, штовхаючи перед собою візок і намагаючись не надто сильно вдаряти його об камені, що тут і там вигулькували з землі, наче великі білі кісточки пальців. Зараз, коли ведмідь врешті–решт стулив пельку, ліс видався Едді набагато тихішим – тепер він почувався мало не персонажем одного з тих наївних старих фільмів про джунглі, людожерів і здоровенних мавп.

Знайти ведмежий слід було легко, проте йти цим слідом виявилося непросто. Миль за п'ять від галявини вони потрапили в низинну грузьку місцевість, що лише трохи відрізнялася від болота. Коли земля нарешті пішла вгору й стала трохи твердішою, Роландові витерті джинси вже просякли водою до колін, і дихав він важко, з довгим присвистом. І все ж він був трохи в кращій формі, ніж Едді, якому боротьба з Сюзанниним візком у рідкому болоті й стоячій воді видалася надто нерівною.

– Час відпочити й перекусити, – сказав Роланд.

– О, дайте їсти! – відсапуючись, видихнув Едді. Він допоміг Сюзанні вибратися з ранця і посадив її на стовбур поваленого дерева, вздовж якого бігли довгі навскісні подряпини, залишені кігтями. А потім сам сів, а точніше – впав коло неї.

– Ти забрьохав мій візок, білявий, – сказала Сюзанна. – Тепер увесь цей бруд залишиться у мене на попі.

Він іронічно підвів брову.

– От буде далі мийка для машин, то я особисто його помию. Та я навіть натру всю цю машинерію воском, щоб блищала. Домовились?

Вона всміхнулася.

– Тоді по руках, любчику.

Довкола пояса в Едді був обв'язаний один із Роландових бурдюків. Едді постукав по ньому пальцем.

– Можна?

– Так, – сказав Роланд. – Але небагато. Щоб лишилося нам усім до наступного джерела. Так нікому не доведеться себе обмежувати.

– Роланд, скаут–орел з країни Оз, – хихотнув Едді, знімаючи бурдюк.

– Що таке Оз?

– Вигадана країна з фільму, – відповіла Сюзанна.

– Ні, все не так просто. Колись мій брат Генрі читав мені книжки. Я розповім тобі якось увечері, Роланде.

– Чудово, – поважно відповів стрілець. – Мені страшенно хочеться дізнатися про твій світ більше.

– Але Оз – це не наш світ. Сюзанна сказала правильно, це несправжнє, вигадане місце…

Роланд роздав їм шматки м'яса, загорнуті в якісь широкі листки.

– Найкращий спосіб вивчити нове місце – це дізнатися, про що воно мріє. Я залюбки послухаю про цей Оз.

– Гаразд, тоді й з тобою домовились. Сьюз розповість про Дороті, Тото й Залізного Лісоруба, а я – решту. – Він увігнав зуби в свій шмат м'яса і схвально підкотив очі. М'ясо набралося пахощів листя, в яке було загорнуте, і тепер смакувало неймовірно. Едді проковтнув свою порцію, відчуваючи, що в шлунку весь час працьовито бурчить. Тепер, трохи віддихавшись, він почувався добре, ба навіть чудово. Тіло почало обростати рівномірною оболонкою м'язів, і кожна його частина зараз перебувала в злагоді з рештою частин.

«Не переживай, – подумав він. – До вечора все знов почне нити. Гадаю, він рватиметься вперед і прискорюватиме ходу, аж доки я не впаду мертвий».

Сюзанна їла охайніше, запиваючи кожен другий–третій шматок ковточком води, повертаючи м'ясо в руках, відкусуючи з зовнішнього боку.

– Закінчи розповідь, яку ти почав учора, – запропонувала вона Роландові. – Ти сказав, що, здається, починаєш розуміти, чому твої спогади ворогують між собою.

Роланд кивнув.

– Так. Гадаю, обидві гілки спогадів відповідають дійсності. Тільки одна з них «дійсніша» за іншу. Втім, це аж ніяк не перекреслює другої.

– Нічого не розумію, – зізнався Едді. – Хлопчик Джейк або був на придорожній станції, Роланде, або його не було.

– Це парадокс – щось існує і водночас його немає. Поки він не розв'яжеться, я буду роздвоєним. Це само по собі погано, але розколина дедалі ширшає. Я просто відчуваю, як вона розширюється. Це… годі передати словами.

– Як ти гадаєш, у чому причина? – спитала Сюзанна.

– Я вже вам казав, що хлопчика штовхнули просто під колеса автомобіля. Штовхнули. А хто з наших спільних знайомих полюбляв таким займатися?

На її обличчі з'явився проблиск розуміння.

– Джек Морт. Ти хочеш сказати, що це він зіштовхнув малого на проїжджу частину?

– Так.

– Але ж ти казав, що це зробив той чоловік у чорному, – заперечив Едді. – Твій друзяка Волтер. Ти казав, що хлопчик бачив його – чолов'ягу, схожого на священика. Та й хіба малий на власні вуха не чув, як той назвався священиком? «Дайте дорогу, я священик» – щось типу того?

– О, Волтер був там. Вони обидва там були, і обидва штовхнули Джейка.

– Хто–небудь, принесіть заспокійливе і гамівну сорочку, – гукнув Едді. – У Роланда поїхав дах.

Роланд не звернув на ці слова жодної уваги: він уже почав розуміти, що жартики й кривляння Едді допомагали йому боротися з переляком і напруженням. Катберт був майже такий самий… а Сюзанна по–своєму не надто відрізнялася від Алана.

– Що мене найбільше бісить у цій ситуації, – сказав стрілець, – то це те, що я просто мусив знати. Врешті–решт, я був у Морта в голові і я мав доступ до його думок так само, як свого часу до твоїх, Едді, та до Сюзанниних. Я бачив Джейка очима Морта. Дивився на нього і знав, що Морт збирається його штовхнути під колеса. Більше того – я завадив йому це зробити. Все, що для цього знадобилося, – проникнути в його тіло. Він навіть гадки не мав, що з ним сталося. Так захопився своїм наміром, що вирішив, буцімто я – надокучлива муха, що сіла йому на шию.

До Едді поволі приходило розуміння.

– Якщо Джейка не штовхали на дорогу, то він ніколи не помирав. А якщо він ніколи не помирав, значить, і до цього світу не потрапляв. А якщо його не було в цьому світі, то ти ніколи не зустрічався з ним на придорожній станції. Так?

– Точно. Тоді мені навіть спало на думку, що якщо Джек Морт збирається вбити хлопчика, то мені треба відступити вбік і допустити, щоб він здійснив свій задум. Щоб уникнути парадоксу, який зараз роздирає мене навпіл. Але я не зміг. Я… я…

– Ти ж не міг вбити малого вдруге, так? – обережно спитав Едді. – Щоразу, коли я вже вирішую, що ти машина, мов той ведмідь, ти мене дивуєш якоюсь насправді людською витівкою. Хай йому чорт.

– Едді, припини, – сказала Сюзанна.

Поглянувши на стрільцеве поникле обличчя, Едді зробив гримасу.

– Пробач, Роланде. Моя мати колись казала, що в мого рота погана звичка бігати наввипередки з розумом.

– Та нічого. Один мій друг теж таким був.

– Катберт?

Роланд ствердно кивнув. Він довго дивився на свою праву руку, на якій бракувало пальців, потім стиснув її в болючий кулак і знову поглянув на своїх супутників. Десь удалині, в лісових хащах, пролунав лагідний спів жайворонка.

– Ось що я думаю. Якби я тоді не ввійшов до тіла Джека Морта, він усе одно не штовхнув би Джейка в той день. Тільки не в той день. Чому ні? Ка–тет. Ось так просто. Вперше, відколи загинув останній з моїх друзів, з якими я вирушив у цю подорож, я опинився в центрі ка–тету.

– Квартету? – із сумнівом перепитав Едді.

Стрілець хитнув головою.

– Ка – це слово, яке у вашому світі означає «доля», Едді, хоча його справжнє значення набагато складніше і йому важко дати визначення. Втім, з іншими словами Високої Мови майже те саме. А «тет» означає групу людей, яких об'єднують спільні інтереси й мета. Наприклад, ми троє складаємо тет. Ка–тет – це місце, де доля поєднує багато життів.

– Як у «Мості короля Людовіка Святого», – пробурмотіла Сюзанна.

– А що це? – спитав Роланд.

– Роман про людей, що загинули разом, коли міст, який вони переходили, обвалився. У нашому світі багато хто знає цю історію.

На знак розуміння Роланд кивнув.

– У цьому випадку ка–тет поєднав Джейка, Волтера, Джека Морта й мене. То не була пастка, хоча саме це я спочатку підозрював, коли зрозумів, кого Джек Морт обрав собі за наступну жертву, бо ка–тет неможливо змінити чи підлаштувати згідно з волею якоїсь однієї людини. Але ка–тет можна побачити, пізнати й зрозуміти. Волтер побачив, і Волтер зрозумів. – Стукнувши себе кулаком по стегну, стрілець із запалом вигукнув: – Ох же ж він, мабуть, і підсміювася про себе, коли я його нарешті наздогнав!

– Повернімося до того, що могло б статися, якби ти не втрутився в плани Джека Морта того дня, коли він ішов услід за Джейком, – нагадав Едді. – Кажеш, що як не ти, то хтось чи щось інше спинили б Морта. Я правильно зрозумів?

– Так… бо то не був слушний день Джейкової смерті. До слушного дня лишалося недовго, але тоді час ще не настав. І це я теж відчув. Можливо, перед самим вчиненням задуму Морт би помітив, що на нього хтось дивиться. Або втрутився б ідеальний незнайомець. Або…

– Або коп, – додала Сюзанна. – Він міг побачити поліцейського не в тому місці і не в той час.

– Так. Справжня причина – посередник ка–тету – неважлива. Я з досвіду знаю, що Морт був хитрий, мов той старий лис. Якби він нюхом відчув бодай найменший натяк на несприятливі обставини, то він би миттю зачаївся і вичікував іншого дня.

– Мені відомо ще дещо. Полюючи на свої жертви, він маскувався. Того дня, коли він скинув цеглину на голову Детти Голмс, на ньому була в'язана шапочка і старий розтягнений светр, що був йому завеликий на кілька розмірів. Він хотів бути схожим на п'яничку, бо скидав цеглину з вікна будинку, де гніздилося багато любителів перехилити чарчину. Розумієте?

Вони закивали.

– Через багато років, того дня, коли він зіштовхнув тебе на рейки поїзда, Сюзанно, він був одягнений як робочий–будівельник. На ньому був великий жовтий шолом, який він сам називав «каскою», і фальшиві вуса. У день, коли він справді штовхнув би Джейка під машину, що розчавила його на смерть, Морт удавав би із себе священика.

– Господи, – видихнула Сюзанна. – Чоловік, який штурхонув його в Нью–Йорку, був Джек Морт, а той, кого він бачив на придорожній станції, був типом, на якого ти полював… Волтером.

– Саме так.

– А хлопчик подумав, що це один і той самий чоловік, бо вдягнені вони були в однакові чорні сутани?

Роланд ствердно кивнув.

– Волтер і Джек Морт навіть зовні були подібні. Не те щоб схожі, як дві краплі води, але обидва високі на зріст, з темним волоссям і дуже бліді. А зважаючи на те, що Джейк уперше і востаннє роздивився Морта, коли вже помирав, а вперше побачивши Волтера, перелякався мало не на смерть, то, гадаю, його помилку можна зрозуміти і пробачити. Якщо на цій картині і є один кретин, то це я, бо не зрозумів усієї правди раніше.

– А Морт би здогадався, що його використовують? – спитав Едді. Згадуючи власні відчуття й шалені думки в той час, коли Роланд вдерся до його свідомості, він не сумнівався, що Морт усе знав… але Роланд заперечливо похитав головою.

– Волтер діяв би надзвичайно обачно, тож Морт вирішив би, що ідея вдягнутися священиком належить йому самому… принаймні, так мені здається. Голосу чужинця – Волтера, – що нашіптував йому з глибин свідомості й підказував, що робити, він би не розпізнав.

– Джек Морт, – здивовано мовив Едді. – Увесь час то був Джек Морт.

– Так… але без Волтерової допомоги тут не обійшлося. Отже, я врешті–решт врятував Джейкові життя. Змусивши Морта зістрибнути з платформи підземки на колію перед поїздом, я змінив хід подій.

– А якщо цей Волтер мав змогу ходити до нашого світу, коли йому заманеться… можливо, у нього були власні двері… то чи не міг він використати когось іншого, щоб штовхнути твого малого під колеса автомобіля? – спитала Сюзанна. – Якщо він підказав Мортові вдягнутися священиком, то так само міг підбурити когось іншого… Що таке, Едді? Чому ти хитаєш головою?

– Бо я сумніваюся, що Волтерові це було потрібно. Волтер хотів саме того, що зараз відбувається… щоб Роланд крихта за крихтою втрачав глузд. Хіба ні?

Стрілець кивнув.

– Волтер не вчинив би так, як ти кажеш, навіть якби йому цього хотілося, – вів далі Едді, – бо Волтер був мертвий задовго до того, як Роланд знайшов двері на узбережжі. Коли Роланд потрапив у голову Джека Морта, старенький Волт уже давно перестав стромляти носа в чужі справи.

Поміркувавши над цим, Сюзанна ствердно кивнула.

– Зрозуміла… здається. Всі ці мандри в часі геть збивають з пантелику, правда ж?

Роланд почав збирати речі й пакувати їх знову.

– Час нам рухатися далі.

Едді підвівся і накинув собі на плечі рюкзак.

– Хоч одне в усій цій історії має тебе тішити, – сказав він, звертаючись до Роланда. – Ти… чи то пак цей ка–тет… зміг врятувати малому життя.

Роланд саме вовтузився з зав'язуванням ранця на грудях. Зачувши це, він підвів очі, й Едді аж сахнувся від їхньої сліпучої ясності.

– Та невже? – різко спитав стрілець. – Справді? Я крапля за краплею втрачаю глузд, намагаючись примиритися з двома варіантами однієї дійсності. Спочатку я сподівався, що той або той почне зникати, але не так сталось, як гадалось. Усе зовсім навпаки: ці дві дійсності галасують у моїй голові гучніше й гучніше, чубляться одна з одною, наче дві ворогуючі кліки, що от–от розв'яжуть війну. Тож скажи мені таке, Едді: як ти гадаєш, що почуває зараз Джейк? Як, по–твоєму, почуваєшся, коли знаєш, що ти помер в одному світі, але живеш в іншому?

Знову заспівав жайворонок, але жоден із них цього не зауважив. Едді невідривно дивився в світло–блакитні очі, що палали вогнем на блідому Роландовому обличчі, і не знайшов що відповісти.

Того вечора вони стали табором за п'ятнадцять миль на схід від поваленого ведмедя, позасинали мертвим сном (навіть Роланд усю ніч проспав, мов убитий, хоча його сни більше нагадували страхітливий карнавальний поїзд) і наступного ранку на світанні вже були на ногах. Едді, не кажучи ні слова, розпалив невеличке багаття і глянув на Сюзанну, коли десь неподаліку лісі почувся постріл револьвера.

– Сніданок, – сказала вона.

За три хвилини повернувся Роланд, через плече в нього була перекинута шкура, на якій лежав щойно обідраний кролик. Сюзанна приготувала їжу. Всі поснідали й вирушили в дорогу.

Едді весь час намагався уявити, як це – мати спогади про власну смерть. Тому час від часу зупинявся мов укопаний.

Невдовзі після того, як перевалило за полудень, вони опинилися в місцевості, де більшу частину дерев було вирвано з корінням, а кущі – зрівняно з землею. Усе виглядало так, наче багато років тому тут пройшовся ураган, утворивши посеред знищеного лісу широку гнітючу алею.

– Ми вже близько від місця, яке хочемо знайти, – зазначив Роланд. – Він тут усе попригинав до землі, щоб замести сліди. Наш друг–ведмідь не хотів несподіванок. Він був хоч і величезний, але не самовпевнений.

– А для нас він несподіванок не залишив? – спитав Едді.

– Все може бути, – Роланд злегка всміхнувся і торкнувся плеча Едді. – Але не хвилюйся – несподіванки точно будуть старі.

Крізь цю зону плюндрування вони просувалися повільно. Здебільшого повалені дерева були старезні (багато з них уже майже з'єдналися з землею, яка їх породила), та все одно створювали істотну перепону на шляху і завдавали подорожнім чимало клопоту. Її подолання виявилося б доволі складним, навіть якби всі троє були фізично здоровими. А з Сюзанною, прив'язаною до стрільцевої спини ременями, це обернулося вправою на силу і витривалість.

Знищені дерева й зарості підліску таки приховували ведмежий слід, і це також уповільнювало просування вперед. До полудня вони йшли за слідами від кігтів, що виднілися на корі дерев, чіткі, мов зарубки. Але тут, на початку шляху, ведмідь ще не був аж так сильно розлючений і ці прикметні ознаки того, що звір тут проходив, зникли. Роланд просувався повільно, дошуковуючись лайна в кущах і жмутів шерсті на стовбурах дерев, через які перелазив ведмідь. Весь час, що залишався до вечора, пішов на те, щоб подолати три милі цього звалища підгнилої деревини.

Щойно Едді змирився з тим, що їм доведеться стати табором тут, у цій моторошній місцині, як почалася вузька смуга вільх. За нею він почув лунке дзюркотіння струмка в камінному річищі. Позаду, за їхніми спинами сідало сонце. Світило осяяло тьмяними червоними променями зарості, які вони втрьох щойно подолали, і перетворило повалені дерева на перехресні чорні обриси, подібні до китайських ідеограм. Роланд оголосив привал і спустив Сюзанну на землю. Випростав спину і трохи понахилявся ліворуч–праворуч, вперед і назад, тримаючи руки на поясі.

– На сьогодні все? – поцікавився Едді.

Але Роланд похитав головою.

– Дай Едді револьвер, Сюзанно.

Питально глянувши на стрільця, жінка передала Едді зброю.

– Ходімо, Едді. Потрібне нам місце – на тому боці цих дерев. Треба глянути. Можливо, там на нас чекає невеличка робота.

– Чому ти думаєш…

– Відкрий вуха.

Едді прислухався і зрозумів, що чує машинний гул. А ще збагнув, що цей шум уже якийсь час їх супроводжував.

– Але я не хочу залишати Сюзанну саму.

– Ми недалеко, а голос у неї гучний. До того ж, якщо небезпека й чигає, то вона попереду. Ближчими до неї будемо ми.

Едді поглянув на Сюзанну.

– Ідіть, але не баріться там. – Вона задумливо озирнулася туди, звідки вони прийшли. – Не знаю, чи є тут страховиська, але відчуття таке, що є.

– Ми повернемося, доки споночіє, – пообіцяв Роланд. Він рушив до природного щита, який утворювали вільхи, і за мить Едді пішов слідом за ним.

Заглибившись у зарості дерев на п'ятнадцять кроків, Едді збагнув, що вони йдуть стежкою, можливо, тією, що її роками протоптував для себе ведмідь. Вільхи згиналися Над їхніми головами на кшталт тунеля. Тепер звуки стали гучнішими, і Едді почав їх розрізняти. Один був низький, глибокий, схожий на бурмотіння. Цей шум віддавав у ступні ніг – слабка вібрація, наче під землею невтомно працював якийсь величезний механізм. Його перебивали ближчі й наполегливіші звуки – пронизливі верески, писки, цвірінчання, що перемішувалися, нагадуючи гучне чиркання.

Наблизивши рот упритул до вуха Едді, Роланд сказав:

– Гадаю, зараз нам не зашкодить трохи помовчати.

Вони пройшли ще п'ять кроків, і знову Роланд спинився. Витяг револьвер і дулом відсунув убік гілляку, що згиналася під вагою забарвленого в сонячний колір листя. Крізь відкритий маленький отвір Едді зазирнув на галявину, де так довго жив ведмідь. То була його база, звідки звір часто робив вилазки, плюндруючи все навколо й навіюючи жах.

Жодної рослинності; земля вже віддавна була втоптана намертво. З–під кам'яної стіни заввишки приблизно п'ятдесят футів витікав струмок і біг через усю галявину, яка формою нагачувала вістря стріли. На тому березі струмка, це зупинилися чоловіки, біля стіни стояла металева будка заввишки близько дев'яти футів. Її вигнутий дах нагадав Едді вхід до метро. Спереду будка була розфарбована навскісними жовтими й чорними смугами. Земля на галявині не була чорною, як верхній шар грунту в лісі. Вона мала дивний відтінок сірого, подібний до пилу. Всюди валялися кістки, і за мить Едді збагнув, що саме їх він прийняв за сірий грунт – древні кістки, що аж розсипалися на порох.

На землі метушилися, неугавно тріскотіли й верещали якісь створіння – це їх стрілець і Едді чули, наближаючися до галявини. Четверо… ні, п'ятеро. Маленькі металеві пристрої, що з них найбільший за розміром не переважав цуценя коллі. Едді зрозумів, що то чи роботи, чи щось подібне. Вони були схожі між собою – і з ведмедем, якому вони, поза сумнівом, прислужували, – тільки одним: крихітною антеною радара, що несамовито кружляла довкола осі.

«Ще кілька капелюшків–розумак, – подумав Едді. – Господи, та що ж це за світ такий?»

Найбільший із пристроїв трохи скидався на трактор «Тонка», який Едді отримав був на свій шостий чи сьомий день народження. Він їздив по землі, збурюючи гусеницями сірі хмарки кісткової куряви. Другий нагадував щура з іржостійкої сталі. Третій на вигляд здавався змією, зібраною зі з'єднаних сталевих частин, – плазун повзав своєю траєкторією і вигинав спину. Усі вони разом, утворивши на дальньому кінці струмка нерівне коло, невтомно кружляли по ньому і вже прорили в землі чималий рівчак. Це видовище породило в пам'яті Едді комікси з журналу «Сетедей Івнінґ Пост», які його мати чомусь не хотіла викидати і зберігала в передпокої їхнього помешкання. У коміксах знервовані чоловіки з цигарками в зубах, чекаючи, поки їхні дружини народять, протоптували в килимах цілі борозни.

Коли очі призвичаїлися до простої географії галявини, Едді побачив, що на ній значно більше, ніж ці п'ятеро різносортних почвар. Погляд вихопив принаймні дюжину, але за кістковими рештками ведмежих жертв могло ховатися значно більше. Різниця була в тому, що ці інші не рухалися. Члени ведмежого механічного почту впродовж довгих років один по одному вимирали, аж поки їх не лишилося тільки п'ятеро… та й ті, судячи з тріскучих, верескучих та іржавих звуків, були не надто здорові. Особливо причмелений і непевний вигляд мала змія, що накручувала кола слідом за механічним щуром. Час від часу прилад, що ходив за змією (сталевий присадкуватий блок на міцних ніжках), наздоганяв її й давав їй копняка, наче наказуючи «Ворушися, щоб тобі!».

Едді стало цікаво, для чого ж вони призначені. Певно, що не для не захисту. Ведмідь міг захистити себе сам, як і передбачала його конструкція. Едді гадав, що якби вони троє трапилися йому, коли ведмідь був у розквіті сил, то звір би, недовго думаючи, прожував їх і виплюнув. Можливо, ці маленькі роботи були його командою техобслуговування, або розвідниками, або посланцями. Він здогадувався, що вони можуть бути небезпечними, але тільки в тому разі, якщо їм доведеться захищатися… чи захищати господаря. На войовничих вони не були схожі.

У їхньому вигляді взагалі було щось жалюгідне. Більша частина команди вже вимерла, господар загинув. Едді здалося, що вони якимось чином про це довідалися і тепер випромінювали не погрозу, а дивну нелюдську тугу. Старі й майже спрацьовані, вони стривожено крокували, каталися й звивалися своїм шляхом скорботи на цій забутій Богом галявині, й Едді наче відчував, що може прочитати їхні сплутані думки: «Ох лишенько, що ж тепер робити? Кому ми тепер потрібні, тепер, коли Його нема? І хто про нас подбає тепер, коли Його нема? О–хо–хо, лишенько, лишенько…»

Відчувши, як його хтось смикає ззаду за ногу, Едді мало не закричав від жаху та несподіванки. Він круто розвернувся, зводячи курок Роландового револьвера, і побачив Сюзанну, яка дивилася на нього широко розплющеними очима. Едді з силою видихнув і обережно відпустив курок, дозволивши йому стати на місце. Потім став навколішки, поклав руки Сюзанні на плечі, поцілував у щоку й прошепотів на вушко:

– Я ж мало не всадив кулю в твою дурненьку голівку. Що ти тут робиш?

– Хотіла подивитися, – прошепотіла вона у відповідь, анітрохи не сконфузившись. Роланд також присів коло неї, і Сюзанна перевела погляд на нього. – А ще мені було страшно залишатися там самій.

Після того, як вона проповзла за ними весь шлях через гущавину, на шкірі залишилося чимало подряпинок, але Роланд мусив зізнатися самому собі, що вона, коли забажає, рухається безшумно, мов привид. Принаймні він не почув ні звуку. Із задньої кишені штанів стрілець дістав ганчірку (останній шмат того, що колись було його сорочкою) і обтер Сюзанні з рук маленькі цівки крові. Оглянувши свою роботу, він наостанок торкнувся неглибокого порізу на її лобі.

– Ось так, – сказав він самими губами. – Гадаю, ти заслужила гарного вигляду.

Однією рукою він відсунув зарості дикого винограду і якихось зелених ягід на рівні Сюзанниних очей, а потім чекав, поки вона зосереджено визирала на галявину. Нарешті вона почалася назад, і Роланд відпустив гілки.

– Мені їх шкода, – прошепотіла вона. – Хіба не божевілля з мого боку?

– Зовсім ні, – також пошепки заперечив Роланд. – Як на мене, то це свого роду творіння великого смутку. А Едді покладе край їхнім стражданням.

Едді одразу ж захитав головою.

– Так, ти це зробиш… звісно, якщо не хочеш сидіти тут, як ти кажеш, навкарачки всю ніч. Цілься в капелюхи. В маленькі верткі штуки.

– А що як промажу? – розлючено зашепотів Едді.

Роланд знизав плечима.

Едді підвівся і неохоче знову звів курок стрільцевого револьвера. Подивився крізь шпарину в кущах на сервомеханізми, що кружляли й кружляли своєю самотньою нікому не потрібною орбітою. «Це наче в цуценят стріляти», – хмуро подумав він. А тоді побачив, як один із них, той, що нагадував ходячий ящик, висунув із себе потворного вигляду пінцет і на мить стиснув ним змію. Змія від несподіванки задзижчала і стрибнула вперед. А ходячий ящик знову втягнув пінцет усередину.

«Ну… може, не такі вони вже й цуценята», – вирішив Едді й знову озирнувся на Роланда. Роланд відповів йому незворушним поглядом, склавши руки на грудях.

«В біса дивний час ти обрав для навчання, друже».

Втім, подумавши про те, як Сюзанна спочатку стріляла ведмедеві в дупу, а потім рознесла на друзки його датчик, коли він мчав на них із Роландом, Едді трохи засоромився. Та його підштовхувало ще дещо: частково він хотів це зробити, так само, як тоді, в «Похилій вежі», частина його «я» схотіла повстати проти Балазара і його банди розбійників. Можливо, це прагнення було нездоровим, але від того не менш привабливим: «Побачимо, кому пощастить… зараз побачимо».

Еге ж, це точно була шиза.

«Уяви, що це просто тир і ти хочеш виграти для своєї коханої плюшевого собачку, – подумав він. – Чи ведмедика». Він взяв на мушку ящик з ногами, але тут Роланд торкнувся його плеча, і Едді роздратовано озирнувся.

– Повтори свій урок, Едді. І будь щирим.

Сердитий, що його відвернули, Едді нетерпляче цикнув крізь зуби, але Роланд не відвів погляду, тож Едді глибоко вдихнув і спробував очистити свій розум від усього: від тріскотняви приладів, яким давно вже час на заслужений відпочинок, від болю в тілі, від думки про те, що Сюзанна тут, спирається на долоні й спостерігає за ним, від подальшої думки, що вона найближче з усіх до землі і виявиться найвірогіднішою жертвою, якщо раптом він промаже й котрась із бляшанок вирішить помститися.

– Я стріляю не рукою. Той, що стріляє рукою, забув обличчя свого батька.

Та це якийсь жарт, подумав він. Свого старого він би не впізнав, навіть якби наштовхнувся на нього на вулиці. Але відчував, що ці слова справляють свій магічний вплив – прочищають мізки й заспокоюють нерви. Він не знав, чи сам зроблений із того тіста, з якого ліплять стрільців. Ця думка здавалася йому малоймовірною, навіть попри те, що він досить пристойно тримався під час стрілянини в Балазаровому нічному клубі. Але в душі любив той холодок, що опановував його після прочитання слів старого–престарого катехизму, якого навчив їх стрілець; холодок і те, як захоплювало дух від ясності й прозорості, якої набувало все навколо. Але була ще й інша частина його, котра розуміла – це лише черговий смертоносний наркотик, який не надто відрізняється від героїну, що звів у могилу Генрі та й його самого мало не вбив. Проте на отримання витонченої напруженої насолоди віл моменту це ніяк не впливало. Вона вібрувала в ньому, наче туго натягнуті дроти на вітрі.

– Я цілюся не рукою. Той, що цілиться рукою, забув лице свого батька. Я цілюся оком. Я вбиваю не з револьвера. Той, що вбиває з револьвера, забув обличчя свого батька. – А тоді, несподівано для самого себе, він вийшов із прихистку дерев і заговорив до деренчливих роботів, що кружляли на дальньому боці галявини: – Я вбиваю серцем.

Нескінченне кружляння спинилося. Один із них тоненько задзижчав, що могло означати сигнал тривоги. Антени радарів, кожна завбільшки з половинку шоколадного батончика, повернулися на звук його голосу.

І Едді відкрив вогонь.

Один за одним вибухали, наче глиняні голуби, датчики. Жаль полишив серце Едді. Зараз у ньому панував тільки той холод і знання, що він не зупиниться, не зможе зупинитися, поки завдання не буде виконане.

Грім пострілу прорізав повітря сутінкової галявини і відбився від камінної стіни з гострими виступами, що стояла на ширшому краї. Сталева змія двічі перевернулася, і її тіло, смикаючись, опинилося на землі. Найбільший механізм (той, що нагадав Едді трактор «Тонка» з його дитинства) спробував порятуватися втечею. Та щойно він смикнувся вбік зі своєї наїждженої колії, Едді кулею відправив його антену в небуття. Пристрій упав квадратним носом униз, і зі сталевих очниць, у яких містилися його скляні очі, вирвалися тоненькі язички синього полум'я.

Єдиний датчик, у який він не влучив, належав сталевому щурові. Та куля з тонким комариним писком одскочила від металевої спини робота. Щур вистрибнув із колії, обійшов півколом штуковину в формі коробки, яка ходила за щуром, і з дивовижною швидкістю помчав уперед галявиною. Робот сердито деренчав, і в міру наближення Едді зміг роздивитися, що в нього є рот із довгими гострими виступами. На зуби це не було схоже. Це було схоже на голки швейної машини, що ходором ходили вгору і вниз. Ні, цуценятам до цих штук далеко, вирішив Едді.