Ведмідь і кістка 1 страница

Втретє в житті їй довелося тримати в руках зброю, заряджену справжніми набоями… і вперше – видобувати револьвер із кобури, яку закріпив на ній Роланд.

У них було багато боєздатних патронів – Роланд приніс понад три сотні з того світу, де жили собі Едді та Сюзанна Дін, поки їх звідти не витягли. Втім, мати вдосталь амуніції не означало, що її можна марнувати. Якраз навпаки. Боги несхвально ставилися до марнотратників. Спочатку батько, а потім Корт (найвизначніший учитель його життя) прищепили Роландові цю віру, тож він і досі вірив. Можливо, ці боги карають не одразу, але рано чи пізно розплата прийде… і що довше зволікаєш, то більше втрачаєш.

Спочатку потреби у набоях усе одно не було. Роланд стріляв із револьверів довше, ніж могла собі уявити ця вродлива жінка з шоколадною шкірою, що сиділа в інвалідному візку. Він виправляв її помилки: спочатку просто поставив мішені й стежив за тим, як вона цілиться й стріляє в них із незарядженого револьвера. Вона швидко вчилася. Обоє – і вона, й Едді – були Дуже здібні.

Як Роланд і гадав, обоє були природженими стрільцями.

Сьогодні Роланд і Сюзанна вийшли на галявину, що лежала менш ніж за милю від лісового табору (ось уже майже два місяці він їм правив за дім). Дні непомітно спливали. Поки Едді й Сюзанна навчалися всього, чого мав їх навчити Роланд: як стріляти, полювати, білувати здобич – спочатку знімати, а згодом дубити й вичиняти шкури вбитих тварин, а ще як споживати м'ясо туші в такий спосіб, аби не пропав жоден шматок; як шукати північ за Старою Зорею та південь – за Старою Матінкою, як дослухатися до лісу, в якому вони зараз перебували, за шістдесят миль чи далі на північний схід від Західного моря, – і стрільцеве тіло помалу зцілилося. Нині Едді повільно засвоював урок, та стрільця це не бентежило. Роланд знав, що найдовше людина завжди пам'ятає той урок, який вивчила самотужки.

Але найважливіший з–поміж уроків так і лишався найважливішим: навчитися стріляти й щоразу влучати в ціль. Навчитися вбивати.

По краях цю галявину нерівним півколом оточували темні ялинки; від їхньої глиці сочився солодкий аромат. На півдні починався обрив: земля раптово зникала, і на три сотні футів униз, наче сходи для якогось велетня, спускалися крихкі сланцеві карнизи й потріскані виступи. Посеред галявини біг чистий струмок, що брав початок у лісах. Він дзюркотів і пінився у глибокій канаві, яка пролягала в пухкій землі й крихкому камені, та стікав кам'янистим дном, що полого спускалося до того місця, де починалося урвище.

Вода спадала сходами, утворюючи кілька водоспадів, у яких вигравали гарні мерехтливі райдуги. Внизу, за краєм урвища, лежала у всій своїй величі глибока долина, яку теж обступали ялини й кілька велетенських древніх в'язів, котрі не згодилися поступитися місцем своїм суперникам. В'язи стриміли над зеленню вежами й густою рослинністю. Ці дерева могли бути старезними ще в ті часи, коли земля, з якої походив Роланд, була ще молодою. Він не бачив жодних ознак того, що долина взагалі коли–небудь палала вогнем, хоча й не відкидав, що час від часу в неї могла вдаряти блискавка. Але блискавиця була б не єдиною загрозою їхній безпеці. Колись давно в цьому лісі жили люди. За кілька останніх тижнів Роланд не раз натрапляв на те, що вони по собі лишили. Здебільшого то були примітивні предмети, але серед них траплялися черепки глиняного посуду, який могли обпалювати тільки у вогні. А вогонь був породженням зла, що з превеликою втіхою вислизало з тих рук, які його створили.

Понад цим альбомним краєвидом дугою вигиналося безхмарне блакитне небо, у якому за кілька миль звідти, каркаючи своїми старечими надтріснутими голосами, кружляло кілька круків. Здавалося, щось їх стривожило, наче наближалася буря, але, понюхавши повітря, Роланд не відчув у ньому дощу.

Ліворуч від потічка стояв великий валун. Роланд поклав на нього шість уламків каменя. Кожен зі шматків був сильно поцяткований слюдою, і в теплому полуденному світлі вони виблискували, мов лінзи.

– Остання спроба, – сказав стрілець. – Якщо ця кобура незручна, бодай трохи заважає, краще скажи мені про це зараз. Ми тут не для того, аби марнувати набої.

Вона глузливо підморгнула йому, й на мить він побачив у цьому погляді Детту Волкер. Як відблиск тьмяного сонячного проміння на сталевій перекладині.

– І що ти зробиш, як ця кобура незручна, а я тобі нічого не скажу? Якщо я промажу, не влучу в жодну з цих дрібнючок? Даси мені по довбешці, як це завжди робив той твій старигань–учитель?

Стрілець усміхнувся. За ці останні п'ять тижнів він усміхався більше, ніж за попередні п'ять років разом.

– Ти ж знаєш, що я цього не зроблю. По–перше, ми були дітьми, дітьми, які ще не пройшли всіх обрядів змужніння. Дитині ще можна надавати ляпанців, щоб виправити її помилку, але…

– У моєму світі люди з вищих шарів суспільства заперечують биття дітей, – сухо відрізала Сюзанна.

Роланд стенув плечима. Йому було складно уявити, як взагалі може існувати такий світ… чи ж не було написано у Великій Книзі «Не шкодуй бука, щоб не зіпсувати дитину»?., але він сумнівався, що Сюзанна обманює.

– Твій світ не зрушив з місця, – відповів він. – Тут інакше дивляться на багато речей. Хто ж, як не я, бачив це на власні очі?

– Не сумніваюся.

– Та хай там що, ви з Едді не діти. І не варто поводитися з вами так, наче ви діти, то була б помилка з мого боку. Якщо й треба було якихось випробувань, то ви їх уже пройшли.

І хоча вголос він цього не сказав, Роланд думав зараз про те, як спритно вона підстрелила на узбережжі трьох омаристих почвар, перш ніж вони встигли загризти його й Едді. Він побачив, як вона всміхається у відповідь, і подумав, що, можливо, їй згадалося те саме.

– І що ж ти зробиш, якщо я промажу?

– Подивлюся на тебе. По–моєму, більше нічого мені робити не треба.

Вона на мить замислилася над цими словами, потім кивнула.

– Цілком можливо.

Сюзанна знову перевірила кобуру, обв'язану довкола її живота на кшталт наплічної (пристосування, яке Роланд подумки називав кріпильною муфтою) і досить просту на вигляд, але знадобилося багато тижнів проб і помилок – а також припасовування до фігури, – аби все стало на свої місця. Пояс і револьвер, що своїм пощербленим руків'ям з сандалового дерева стирчав зі старезної промасленої кобури, колись належали стрільцеві. Кобура висіла в нього на правому стегні. Більшу частину тих п'яти тижнів, що минули, він провів, намагаючись змиритися з тим, що відтепер їй не висіти там вже ніколи. Через омаро–монстрів він тепер був стрільцем–шульгою.

– Ну як? – знову спитав він.

І цього разу, підвівши голову, вона розсміялася йому в лице.

– Роланде, ця стара кобура зручна як не знаю що. То як, мені стріляти, чи ми так і будемо сидіти та слухати каркання он тих ворон?

Він відчув, як під шкіру гострими пальчиками прокрадається напруга, і подумав, що у такі миті під непривітною, грубуватою маскою Корта, мабуть, виникало те саме відчуття. Він хотів, аби вона показала майстерність… він потребував цього. Але якби виказав, наскільки сильно він цього жадає і потребує, то це призвело б до катастрофічних наслідків.

– Повтори, чого ти навчилася, Сюзанно.

Вона зітхнула, вдаючи роздратовану, але, почавши говорити, поволі споважніла, й посмішка зникла з її темного вродливого обличчя. І старий катехизм, що його Роланд почув з її вуст, сповнився нового сенсу. Він ніколи навіть уявити не міг, що почує ці слова від жінки. Як природно вони звучали… і водночас як дивно й небезпечно.

– Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька.

Я цілюся оком.

Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька.

Я стріляю розумом.

Я вбиваю не з револьвера…

Вона замовкла і вказала рукою на блискучі від слюди камінці на валуні.

– Та я нікого й ніяк не вб'ю – це ж просто дрібне каміння, та й годі.

Судячи з виразу її обличчя (трохи пихатого й водночас бешкетного), вона сподівалася, що Роланд дратуватиметься, можливо, навіть розсердиться. Однак колись Роланд уже побував У її шкурі. Він не забув, що стрільці–учні дратівливі й поривчасті, нервові й готові огризнутися в найменш слушний час… і несподівано відкрив у собі запас терпіння. Він міг навчати. Ба більше, йому подобалося бути вчителем, і час від часу він замислювався над тим, чи Корт почувався так само. Мабуть, так.

Тепер гайвороння наче побільшало: його безладні крики долинали вже з лісу поза їхніми спинами. Десь у глибині свідомості Роланд відзначив, що нові крики були радше схвильовані, ніж просто сварливі. Птахи каркали так, наче їх щось відлякнуло від їжі, якою б вона не була. Втім, у стрільця були важливіші справи, ніж думати про те, що ж могло наполохати зграю ворон. Тож він просто запам'ятав цю інформацію і знову зосередився на Сюзанні. Коли розмовляєш із учнем, то потрібна цілковита увага, інакше тебе знову клюватимуть, і цього разу вже серйозніше. І хто буде в цьому винен? Хто, як не вчитель? Бо хіба він не вчив її клювати? Не тільки її, а їх обох? Хіба не в цьому полягала сутність стрільця, якщо відкинути кілька скупих рядків обряду й остудити нечисленні залізні форшлаги[2]катехізису? Адже він (чи вона) – просто сокіл у подобі людини, навчений клювати за командою.

– Ні, – відповів Роланд. – Це не камінці.

Сюзанна трохи підвела брову й знову глузливо всміхнулася. Вона зрозуміла, що стрілець не розгнівається й не нагримає на неї (принаймні, поки що), як це часом траплялося, коли вона була нетямущою чи дратівливою, і в її погляді знову з'явилася сталь, той глумливий відблиск сонця на кинджалі, який асоціювався у нього з Деттою Волкер.

– Та невже? – Дражливі нотки в її голосі досі були добродушними, але з часом, подумав стрілець, вони стануть злими, якщо до цього допустити. Напружена, збуджена, вона вже наполовину випустила пазурі.

– Та авжеж, – відповів стрілець їй у тон. Він намагався всміхнутися у відповідь, але усмішка вийшла жорсткою і позбавленою гумору. – Сюзанно, ти пам'ятаєш білих мудаків?

Глузливий вираз на її обличчі зблід.

– Білих мудаків із Оксфорд–тауна?

Від усмішки не лишилося й сліду.

– Пригадуєш, що білі мудаки зробили з тобою й твоїми друзями?

– То була не я. То та, інша жінка. – В її очах з'явився неживий, похмурий вираз. Роланд терпіти не міг цього погляду, але водночас він був стрільцеві до вподоби. То був потрібний погляд. Він свідчив про те, що від іскри розгоряється полум'я, і скоро, вже зовсім скоро займуться великі колоди.

– Так. Не ти. Як не крути, то була Одетта Сюзанна Голмс, дочка Сари Волкер Голмс. Не та, ким ти є зараз, а та, ким ти була. Пригадуєш пожежні шланги, Сюзанно? Пам'ятаєш золоті зуби, як ти їх побачила, коли на тебе й твоїх друзів спрямовували шланги в Оксфорд–тауні? Як вони виблискували, коли їхні господарі сміялися?

Про це та багато іншого вона розповідала їм довгими ночами, біля призгаслого багаття. Стрілець розумів не все, однак слухав уважно. І запам'ятовував. Врешті–решт, біль – це засіб.

І часом – найкращий.

– Що таке, Роланде? Нащо тобі копирсатися в смітті моєї пам'яті?

Зараз змертвілі очі небезпечно виблискували. Це нагадало йому погляд Алана, коли його, добродушного, нарешті хтось виводив із себе.

– Камінці на брилі – то ті люди, – тихо сказав Роланд. – Люди, що замкнули тебе в камері й змусили ходити під себе. Люди з кийками й собаками. Люди, що обзивали тебе чорномазою шльондрою.

Поводячи пальцем зліва направо, він показував на камінці.

– Он той, хто щипав тебе за груди й сміявся. А он там той, хто сказав, що краще сам перевірить, чи, бува, ти не запхнула чогось собі в дупу. А ось той, хто назвав тебе мавпою в сукні за п'ятсот доларів. А там – той, хто водив своїм поліцейським кийком по спицях коліс твого візка, аж поки тобі не почало здаватися, що ти не витримаєш цього звуку і збожеволієш. І той, який назвав твого друга Леона педрилою. А той, що на самому краю, Сюзанно, – то Джек Морт. То вони. Ті камені. Ті люди.

Вона важко дихала – груди під стрільцевою кобурою з її важким вантажем набоїв поривчасто здіймалися і опускалися. Погляд тепер був прикутий не до нього, а до поцяткованих слюдою камінців. Десь позаду, трохи далі від Роланда й Сюзанни, з тріском розкололося і впало дерево, а гайвороння в небі закаркало ще гучніше. Але жодне з них цього не помітило, так вони захопилися грою, що вже перестала бути грою. Справді? – видихнула вона. – Це вони?

– Так. А тепер повтори свій урок, Сюзанно Дін, і будь щирою.

Цього разу слова злітали з її вуст маленькими крижинками. Права рука злегка тремтіла на руків'ї візка, наче двигун на марноході.

– Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька. Я цілюся оком.

– Добре.

– Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька. Я стріляю розумом.

– Так було завжди, Сюзанно Дін.

– Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбиває з револьвера, забула лице свого батька. Я вбиваю серцем.

– То ВБИЙ їх, заради твого батька! – загорлав Роланд. – ВБИЙ ЇХ УСІХ!

Її права рука між руків'ям візка і рукояткою Роландового шестизарядного револьвера здавалася розмитою плямою. За мить ліва рука опустилася, а правиця злетіла в повітря, натискаючи на курок так швидко і делікатно, наче затріпотіли крильця колібрі. Долиною розляглося шість невиразних пострілів, і п'ять із шести камінців, що лежали на поверхні валуна, зникли з поля зору.

Якусь хвилю, поки відлуння перекочувалося туди–сюди, помалу затихаючи, обидва мовчали – здавалося, навіть подих затамували. Навіть круки не галасували, принаймні ті кілька секунд.

Першим порушив тишу стрілець. Невиразним, але на диво емоційним тоном він вимовив чотири слова:

– Ти дуже добре впоралася.

Сюзанна подивилася на револьвер у своїй руці так, наче бачила його вперше. Від дула курився димок, ідеально рівний у безвітряній тиші. Вона повільно вклала револьвер у кобуру, що висіла в неї на животі.

– Добре, але не бездоганно, – нарешті мовила вона. – 3 останнім промазала.

– Хіба? – Він підійшов до валуна й підняв самотній уламок каменя. Подивився на нього, а потім кинув Сюзанні. Вона впіймала камінець лівою. Роланд задоволено відзначив, шо права рука залишалася біля кобури з револьвером. Вона стріляла краще й природніше за Едді, але, на відміну від нього, не так швидко засвоїла саме цей урок.

Якби вона була тоді з ними під час стрілянини в нічному клубі Балазара, то, можливо, їй не довелося б докладати стільки зусиль у навчанні. Але зараз Роланд побачив, що вона нарешті опанувала й цю частину. Глянувши на камінь, вона побачила в горішній його частині щербину глибиною заледве у шістнадцяту дюйма.

– Ти ледь зачепила його, – сказав Роланд, повертаючись до неї, – але у стрілянині цього буває досить. Якщо ти зачепиш супротивника, то зіб'єш йому приціл… – Він замовк. – Чому ти так на мене дивишся?

– А ніби ти не знаєш. Що, справді не знаєш?

– Ні. Твоїдумки часто лишаються загадкою для мене, Сюзанно.

Ноток захисту в його голосі не було, і Сюзанна роздратовано похитала головою. Коломийка її мінливих настроїв часом виводила його з себе. Так само й Сюзанну дратувало те, що він, здавалося, не міг втриматися, аби не бовкнути того, що в нього крутиться на язиці. Таких буквалістів, як Роланд, вона ще не зустрічала ніколи.

– Гаразд, – мовила вона. – Я скажу, чого я на тебе так дивлюся, Роланде. Боти вчинив паскудство. То був брудний трюк. Ти сказав, що не будеш мене лупцювати, не зможеш вдарити, навіть якщо я вередуватиму… але одне з двох: або ти мені збрехав, або ти дурень. Але я знаю, що ти не дурний. Кожен чоловік і кожна жінка моєї раси можуть засвідчити, що вдарити людина може не тільки рукою. Там, звідки я родом, є один віршик: «Камінь і палиця трощать кості…

– …а ущипливі слова мене не ранять», – закінчив Роланд.

– Ну, ми говоримо трохи не так, але сенс такий. Як не назви, це все одно бридко. Те, що ти зробив, називається не «доганою на порожньому місці». Твої слова завдали мені болю, Роланде. Тільки не кажи, що ти ненавмисно. Вона сиділа у візку, дивлячись на нього знизу вгору, і її погляд світився таким розумом і такою безжальною цікавістю, що Роланд уже не вперше подумав: «Білі мудаки зі світу Сюзанни мусили бути або дуже хоробрими, або страшенно тупими, якщо наважилися стати на її шляху, хай навіть вона сидить у інвалідному візку». Але Роланду вже доводилося мати з ними справу, тож він сумнівався, що річ була у хоробрості.

– Я не думав про те, чи буде тобі боляче, – терпляче пояснив він. – Ти вишкірила зуби й збиралася вкусити, тож я вставив тобі в щелепу палицю. І це подіяло… хіба ні?

Вираз її обличчя змінився: тепер у ньому читалося прикре здивування.

– Мерзотник!

Замість відповіді він вийняв револьвер з її кобури, двома самотніми пальцями правої руки відкрив барабан і почав лівою вставляти набої в гнізда.

– З усіх пихатих, зарозумілих…

– Тобі треба було вкусити, – так само терпляче сказав стрілець. – Якби ти цього не зробила, то схибила б на всіх мішенях – бо стріляла б рукою й револьвером замість ока, розуму й серця. Чи то був трюк? Зарозумілість? Навряд. Як на мене, Сюзанно, це ти була в душі зарозумілою. Як на мене, це ти потай збиралася вдатися до трюків. Але мене це не обходить. Навпаки. Стрілець без зубів – то взагалі не стрілець.

– Хай йому чорт, я не стрілець!

Він це пропустив повз вуха – міг собі дозволити. Якщо вона не стрілець, тоді він пухнастик–шалапут.

– Якби ми в щось грали, то, може, я поводився б інакше. Але це не гра. Це…

Його ціла рука на мить піднялася до чола й застигла там, пальці були складені дашком якраз над лівою скронею. Сюзанна помітила, що кінчики пальців дрібно тремтіли.

– Що тебе тривожить, Роланде? – тихо спитала вона. Рука повільно опустилася. Він закрив барабан і повернув револьвер у кобуру, що тепер належала їй.

– Все нормально.

– Ні, тривожить. Я ж бачу. Едді також. Це почалося майже тієї ж миті, як ми зійшли з узбережжя. З тобою щось негаразд, і стає дедалі гірше.

– Все гаразд, – повторив він.

Простягнувши вперед руки, вона взяла його долоні в свої. Весь її гнів кудись випарувався, принаймні на ту мить. Вона відверто поглянула стрільцеві у вічі.

– Едді та я… це не наш світ, Роланде. Без тебе ми тут загинемо. У нас є твої револьвери, і ми вміємо з них стріляти, ти нас добре навчив, але все одно ми загинемо. Ми… ми залежимо від тебе. Тож розкажи мені, що з тобою. Тільки дозволь, а я спробую тобі допомогти. Ми спробуємо.

Він ніколи не належав до людей, що добре розуміють самих себе чи бодай намагаються себе збагнути. Самоосмислення (не кажучи вже про самоаналіз) було йому чуже. Він просто діяв – швидко звірявся з тим, що відбувалося в його цілком загадковій душі, а потім діяв. З них усіх він єдиний був якнайкраще пристосований, був людиною, чия глибоко романтична сутність приховувалася в брутально простій коробці, складеній з інстинктів і прагматизму. Так і цього разу: швидко зазирнувши всередину, він вирішив усе їй розповісти. О так, із ним справді щось коїлося. Авжеж. Щось дивне відбувалося з його свідомістю: просте, як його природа, й чуже, ніби моторошне життя блукальця, до якого ця природа його змусила.

Він уже розтулив рота, аби сказати: «Знаєш що, Сюзанно, я розповім тобі, що зі мною відбувається, в трьох словах: я втрачаю глузд». Але не встиг він почати, як у лісі зі страшним скреготом впало ще одне дерево. Цього разу звук пролунав ближче, і зараз вони не були поглинені змаганням сили волі, замаскованим під урок, тож обидва почули його, а до того ж і схвильоване каркання ворон, що розляглося слідом за ним, і відзначили, що дерево впало десь поблизу їхнього табору.

Сюзанна дивилася в той бік, звідки долинув звук, але зараз її широко розплющені від переляку очі повернулися до обличчя стрільця.

– Едді! – мовила вона.

З лісової твердині за їхніми спинами вирвався крик – неймовірний і всеохопний вереск люті. Впало ще одне дерево, потім ще одне. Дерева валилися зі звуком, що нагадував обстріл із міномета. «Вони сухі, – подумав стрілець. – Мертві дерева».

– Едді! – Цього разу вона закричала. – Хай там що воно таке, це поряд із Едді! – Її руки метнулися до коліс візка й почали натужно його розвертати.

– Нема часу. – Роланд ухопив її попід пахви й підняв з візка. Він і раніше ніс її на руках там, де візок не міг проїхати (вони з Едді обидва її несли), але Сюзанну досі вражала його надприродна й безжальна швидкість. Щойно вона сиділа у візку, придбаному в найкращій крамниці медичних товарів у Нью–Йорку восени 1962 року. А вже наступної миті опинялася у Роланда на плечах і хитко балансувала там, наче учасниця спортивної групи підтримки, ухопившись міцними стегнами за його шию, поклавши долоні йому на голову і вся підібравшись. Стрілець побіг, тримаючи її на плечах. Тріснуті підошви чобіт гепали по всипаній глицею землі між борознами, що їх проорали колеса її візка.

– Одетто! – гукнув він, від хвилювання звертаючись до неї на ім'я, під яким знав її раніше. – Не впусти револьвер! Заради ймення твого батька!

Зараз Роланд мчав поміж деревами. Мереживо тіней і яскраві ланцюжки сонячних відблисків химерною мозаїкою ряхтіли на них, а стрілець біг дедалі швидше і швидше. Тепер схил пішов униз. Сюзанна підняла ліву руку і вчасно відвела вбік гілку, що замірилася було скинути її зі стрільцевих плечей. Тієї самої миті права рука шугнула до руків'я його старезного револьвера, аби вберегти його від падіння. «Миля, – подумала Сюзанна. – Скільки треба часу, щоб пробігти милю? Скільки, якщо він мчатиме стрілою, як оце зараз? Якщо тільки йому пощастить втриматися на цих ковзких голках, то недовго… але часу може забракнути. Хай тільки з ним нічого не станеться, Господи, – нехай мій Едді буде живий–здоровий».

І, немов у відповідь, вона почула, як лісом розляглося ревіння невидимого звіра. Той оглушливий голос прозвучав як гуркіт грому. Як трубний голос фатуму.

Він був найбільшою істотою в лісі, який колись називали Великим Західним. Найбільшою і найстаршою з–поміж усіх. Коли цей ведмідь, як брутальний цар–мандрівник, вийшов із пітьми незвіданих обширів Зовнішнього світу, велетенські старезні в'язи здалися Роландові лише гілочками, що самотньо стирчать із землі.

Колись дуже давно в Західному Лісі жив собі Прадавній Народ (за останні тижні Роланд не раз знаходив викопні рештки його діяльності), який залишив ці землі, бо боявся велетенського ведмедя, не піддатного смерті. Зрозумівши, що вони зовсім не господарі віднайдених земель, його спробували вбити, але їхні стріли лише дратували звіра, не завдаючи суттєвої шкоди. Та, на відміну від інших лісових мешканців (навіть хижих чагарникових котів, що жили й плодилися в піщаних схилах на заході), він не дивувався, звідки летять стріли. Ні, він, цей ведмідь, знав, де їх джерело. Знав. І за кожну стрілу, що впиналася в його плоть під кошлатою шкурою, він забирав три, чотири, а то й півдюжини життів Прадавнього Народу. Дітей, якщо міг їх дістати. Жінок, якщо не міг вхопити дітей. їхніх воїнів він зневажав, і це було найгірше приниження.

Врешті–решт, зрозумівши, хто він насправді, вони припинили спроби його вбити. Авжеж, він був втіленням демона – чи тінню якогось бога. Його називали Мір, що мовою цього народу означало «світ під світом». Його зріст сягав сімдесяти футів. Але зараз, через вісімнадцять чи більше століть незаперечного владарювання у Західному Лісі, ведмідь помирав. Можливо, його смерть чаїлася в мікроскопічному організмі, що потрапив усередину разом із їжею чи водою, можливо, її спричинив старезний вік, та найвірогідніше, і те, і те подіяло разом. Суть полягала не в причині, а в наслідку – в міфічному мозку ведмедя, пожираючи його, швидко розмножувалася колонія паразитів. І після незліченних років розважного й брутального перебування при своєму розумі Мір сказився.

Ведмідь і раніше знав, що в його лісах знову з'явилися люди. Він був царем лісу, і хоча той простягався на величезні відстані, увагу правителя не оминала жодна значуща подія. Новоприбулих він уникав, та не тому, що боявся, а тому, що йому було до них байдуже, так само, як і їм до нього. А тоді паразити почали свою підривну роботу, він шаленів усе більше і зрештою впевнився у тому, що повернувся Прадавній Народ, люди, що ставили пастки й палили ліс та незабаром знову почнуть вдаватися до своїх старих дурних витівок. Лежачи в своїй останній печері за тридцять миль від новоприбулих і з кожним новим світанком стаючи слабшим, ніж увечері, він поступово дійшов висновку, що Прадавній Народ нарешті знайшов дієву зброю: отруту.

І цього разу він прийшов не помститися за якусь дрібну подряпину, а знищити цих людей, стерти їх з лиця землі, поки їхня отрута ще не встигла його вбити… але дорогою всі думки зникли. Залишилася тільки сліпа розпечена лють, рипуче дзижчання чогось угорі голови – чогось, що крутилося у нього в скроні й раніше просто тишком–нишком робило свою справу, – а ще запах, що поступово дужчав і не давав йому втратити шлях до табору трьох подорожніх.

Ведмідь, чиє справжнє ім'я було зовсім не Мір, прокладав собі дорогу крізь ліс, наче ходячий будинок, кошлата вежа з червонувато–бурими очима. Ті очі горіли від лихоманки й шаленства.

Величезна голова, на якій дорогою з'явився вінок зі зламаного гілля і ялинової глиці, безперервно крутилася з боку в бік. Мало не щохвилини ведмідь чхав, і тоді лісом розносився притлумлений вибух – АП–ЧХИ! – і з його ніздрів разом зі шмарклями вилітали хмарки звивистих білих паразитів. Лапи, озброєні крученими кігтями, шарпали дерева. Він ішов на задніх лапах, глибоко вгрузаючи в м'яку чорну землю під деревами. Від ведмедя пахло свіжим бальзамом і тхнуло старим кислим лайном.

Те, що сиділо в нього в голові, скрекотало й верещало, верещало й скрекотало.

Шлях ведмедя залишався майже незмінним: пряма лінія, що приведе його до табору тих, хто насмілився повернутися до його лісу, зважився влити йому в голову це темно–зелене страждання. Прадавній це народ чи новий, він має померти. Натрапивши на сухе дерево, ведмідь часом відступав від прямої лінії, щоб звалити його. Йому подобався сухий тріск, з яким гучно валилося на землю дерево. Коли гнилий стовбур опинявся на землі чи лягав на одного зі своїх побратимів, ведмідь рушав далі крізь навскісні промені сонця, у яких танцювали хмарки деревного пилу.

За два дні до того Едді Дін знову почав різьбити з дерева – це вперше він спробував вирізьбити щось відтоді, як йому минуло дванадцять років. Він пам'ятав, як йому подобалося це робити, і вважав, що у нього непогано виходило. Ці згадки губилися в пам'яті, розпливалися, але принаймні один чіткий спогад був: його старший брат Генрі терпіти не міг, коли він різьбив.

«Ой, гляньте, дівчисько! – казав Генрі. – А що це дівчисько сьогодні робить? Будиночок для своїх ляльок? Чи горщик, щоб було куди пісяти своїм манюнім пісюнчиком? О–хо–хо… ну хіба ж не краса?»

Генрі не міг підійти й наказати Едді, щоб той перестав щось робити. Він ніколи не казав: «Ану, малий, годі! Розумієш, у тебе це дуже гарно виходить, а коли у тебе щось виходить, я нервуюся. Бо насправді все має виходити у мене. У мене. У Генрі Діна. Тому от що я робитиму, братику: я просто братиму тебе на кпини. Я не буду говорити: «Не роби цього, я нервуюся», бо ти ще подумаєш, чи я, бува, не шизонувся. Але я можу тебе підколювати, бо хіба ж це не обов'язок старших братів, га? Все частина цілого. Я тебе дійматиму, й дражнитиму, й насміхатимуся, поки ти… курва… НЕ ПРИПИНИШ ЦЕ! Добре?»

Нічого доброго в цьому насправді не було, але в родині Дінів зазвичай усе відбувалося так, як хотів Генрі. І донедавна здавалося, що нічого страшного в цьому нема – доброго також, але страшного геть нічого. Між цими двома поняттями була невеличка, проте суттєва різниця, хай вам це буде відомо. Існувало дві причини на те, чому така поведінка Генрі здавалася нормальною. Одна причина була на поверхні, друга – прихована.

На поверхні було те, що Генрі мав Наглядати за Едді, поки пані Дін була на роботі. Йому весь час доводилося Наглядати, бо, хай вам це буде відомо, у Дінів колись була сестра. Якби вона вижила, то була б зараз на чотири роки старшою за Едді й на чотири роки молодшою, ніж Генрі, але в тому–то й річ – вона померла. Коли Едді було два рочки, її збив п'яний водій. Коли це сталося, вона стояла на хіднику й спостерігала, як грають у класики.

Малим Едді часом думав про сестру, слухаючи, як Мел Ален коментує матчі на каналі «Янкі бейсбол». Коли хтось забивав, Мел нестямно кричав: «Курва, він їх зробив! ДО ПОБАЧЕННЯ!» От так і п'яниця «зробив» Глорію Дін, курва, до побачення. Тепер Глорія була на розкішній верхній палубі небес, і сталося це не тому, що їй не пощастило, не тому, що штат Нью–Йорк вирішив не забирати у кретина прав після третьої ДТП і навіть не тому, що Господь нахилився підняти горіх. Це сталося тому (як без угаву торочила пані Дін своїм синам), що за Глорією ніхто не Наглядав.

Завданням Генрі було пильнувати, щоб з Едді не сталося чогось подібного. Зі своїм завданням він справлявся, та це було нелегко. Принаймні пані Дін та Генрі дійшли в цьому згоди. Вони обоє часто нагадували Едді про те, як багато Генрі поклав на жертовний олтар, аби убезпечити Едді від п'яних водіїв, грабіжників, наркашів, ба навіть злих прибульців, які так і шастають поблизу верхньої палуби, прибульців, що, можливо, захочуть спуститися зі своїх HЛO на реактивних лижах, що працюють на ядерній енергії, і вкрасти кілька малюків. Таких, наприклад, як Едді Дін. Генрі й так страшенно нервувався через свій жахливий обов'язок, тож змушувати його переживати ще більше було б не по–людськи. Якщо Едді робив щось, від чого Генрі нервувався ще більше, Едді мусив негайно це припинити. То була своєрідна плата Генрі за той час, який він витратив, Наглядаючи за Едді. Якщо так подумати, то виходило, що робити щось краще за Генрі – геть нечесно.