Проголошення державності Карпатської України 1939 р

До 1938 року Закарпатська Україна належала до Чехо-Словаччиги і офіційно називалася Підкарпатською Руссю. Після адміністративної реформи 1928 її почали називати Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Україна» була заборонена, оскільки підтверджувала належність цієї землі до України, що лежала за Карпатами.

У 1938 році після Мюнхенської змови почалося членування Чехо-Словаччини. Лідери українофілів, русофілів та локалістів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою: надати автономію Підкарпатському карю. Празькй уряд затвердив першу автономію на чолі з русофілом А. Бородієм вона швидко дискредитувала себе надто відвертими зв’язками з Польщею та Угорщиною, тому крайовий уряд очолив Августин Волошин, лідер українофілів, ініціатор створення товариства «Посвіта», священник, викладач, письменник, драматург.

У січні 1939 було створеноУкраїнське національне об’єднання – політичну органцізацію закарпатського населення, яка виступала за створення суверенної держави.

На 13 лютого 1939 року призначили вибори до парламенту – сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об’єднання. 85% населення підтримали сувернітет.

15 берзня 1939 року на засіданні сейму було проголошено самостійність Карпатської України. Сейм ухвалив закон:

1) Карпатська Україна є незалежна Держава.

2) Карпатська Україна є республікою з президентом, вибраним сеймом.

3) Державна мова Карпатської України – українська.

4) Барви державного прапора Карпатської України – синя та жовта.

5) Герб Карпатської України – тризуб.

6) Національний гімн – «Ще не вмерла Україна».

Президентом Карпатської України став А. Волошин.

Але вже 14 березня 1939 року угорські війська вдерлися в Закарпаття. Німеччина дозволила їй анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Великої Британії заявили про «віроломство» Гітлера, як висловився Чемберлен у промові в Чемберлені 17 березня 1939 року. Тобто саме діяльність на заході України відкрили світовій громадсбкості очі на справжні наміри фашистів. Героїчний опір чинила Карпатська Січ – армія Карпатської України. Ще у вересні 1938 року в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже в Хусті була реорганізована у «Карпатську Січ», очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створенов Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Але, не зважаючи на існування сейму та армії, державність Карпатської України не була стійкою. Закарпатська Україна була окупована Угорщиною за підтримки фашистської Німеччини. А. Волошин разом з урядом змушений був емігрувати. У травні 1945 року радянська військова контррозвідка силоміць захопила в Празі А. Волошина і вивезла його до Москви. 70-річний священик не витримав допитів і на 52-й день після арешту помер у Бутирській тюрмі.

Проголошення незалежної держави в Закарпатті продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, але й показало, що за умов політичної ізоляції та важкої міжнародної обстановки ця держава не могла існувати без зовнішньої підтримки.

85. Приєднання Зах.України, Північної Буковини, та частини Бесарабіїї до УРСР в 1939-1940р.
14 червня 1940 р., коли німецькі війська вступали в Париж, радянський уряд направив ультиматум Литві - єдиній країни, яка мала спільний кордон із Третім рейхом. Сталін вимагав відставки литовського уряду, арешту деяких його членів і згоди на введення в країну підрозділів Червоної армії. Ультиматум був прийнятий, і наступного дня радянські війська окупували країну, яку Сталін виторгував у Гітлера у вересні 1939 р. в обмін на територію Польщі до Вісли. Услід за цим аналогічні ультиматуми були направлені Латвії та Естонії, після чого ці країни теж були окуповані.

Ще 23 травня 1940 р. генеральний штаб Румунії надіслав об'єднаному командуванню вермахту панічну телеграму з повідомленням про зосередження радянських військ біля румунського кордону. Вермахт залежав від румунської нафти, і можлива окупація цієї країни Радянським Союзом тривожила керівників німецького рейху. Проте Гітлер був схильний не втручатися в конфлікт, якщо претензії Сталіна обмежаться Бессарабією. А тому, коли в ніч на 26 червня посланнику Румунії в Москві була вручена нота ультимативного характеру, Ріббентроп порадив румунам прийняти ультиматум, щоб усунути загрозу окупації Червоною армією всієї країни.

28 червня Червона армія перейшла через Дністер. Щоб попередити спробу евакуації матеріальних цінностей і прискорити відхід румунських військ, Жуков здійснив дві повітрянодесантні операції - в районі Белграда та Ізмаїла. З липня румунські війська повністю залишили територію Бессарабії і Буковини.

Після приєднання Бессарабії і Північної Буковини Кремль доручив розмежувати новоприєднані території керівникам УРСР і Молдавської автономії у складі УРСР. Молдавська АРСР була утворена у листопаді 1924 р. на українських землях як зародок майбутньої союзної республіки, що повинна була включати територію Бессарабії і, можливо, всієї Румунії. М.Хрущов запропонував ділити територію за етнографічною ознакою. В Молдавській АРСР, за переписом 1939 р., налічувалося 304 тис. українців (50,7 % всього населення), 171 тис. молдаван (28,6 %), 61 тис. росіян (10,2 % населення). В Аккерманському повіті налічувалося 368 тис. осіб, з них: 19,6 % молдаван, 39 - українців та росіян, 43 % - болгар, німців, гагаузів та євреїв. В Ізмаїльському повіті проживало 256 тис. осіб, з них: 32 % молдаван, 34,7 - українців та росіян, 33,3 % - болгар, гагаузів та представників інших національностей. Звідси компартійно-радянське керівництво УРСР на чолі із впливовим у Москві М.Хрущовим зробило висновок про те, що до УРСР мають бути приєднані північний і два південні повіти Бессарабії у повному складі, а також сім районів МАРСР з переважно українським населенням.

Верховна Рада СРСР 2 серпня 1940 р. прийняла закон про створення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. Північна частина

Буковини, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії увійшли до складу УРСР. Указом президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1940 p. у складі УРСР були утворені нові області: Чернівецька, в яку, крім буковинських земель, увійшла основна частина Хотинського повіту Бессарабії, і Аккерманська у складі двох повітів Бессарабії (При-дунайський край). У грудні 1940 р. центр Аккерманської області був перенесений з Аккермана в Ізмаїл. Відповідно область була перейменована в Ізмаїльську.

Після возз'єднання в 1939-1940 pp. західноукраїнських земель з основною територією України населення УРСР у червні 1941 р. зросло на 8,1 млн осіб, тобто до 41 657 тис. осіб, а територія - до 560 тис. кв. км. Безсумнівно, що це возз'єднання було актом історичної справедливості, як казали і в радянські часи. Однак у ту епоху на нього лягла тінь пакту Ріббентропа-Молотова. Питання про легітимність нових кордонів України, які були одночасно кордонами Радянського Союзу, залишалося нерозв'язаним, хоча мова йшла про корінні етнічні або віддавна колонізовані українцями землі.

На початку липня 1940 р. Верховна Рада УРСР утвердила склад виконкомів повітових рад. Вони розгорнули роботу зі створення органів управління на місцях. Після утворення Чернівецької області адміністративно-територіальний устрій Буковинського краю було приведено у відповідність із пануючим в СРСР устроєм: повіти ліквідовані, а волості об'єднані в райони. Покликані для широкої взаємодії з населенням владні структури радянських органів створювалися за найбільш масової участі місцевих жителів. Кандидатури в ці органи спочатку підбиралися компартійними комітетами і органами державної безпеки, а потім висувалися і обговорювалися на зборах робітників, селян та інтелігенції за місцем проживання або роботи. На керівну роботу в органи державної влади і управління було підібрано близько 14 тис. осіб, з них майже тисяча жінок. При комплектуванні місцевих радянських органів враховувалися інтереси всіх національностей. Зокрема, у склад сільрад було висунуто 2410 депутатів, з них - 1677 українців, 218 росіян, 214 румунів, 199 молдаван, 88 євреїв, 14 поляків. У складі рад почали працювати комісії (земельні, шкільні, дорожні, охорони здоров'я, фінансові), до яких було залучено десятки тисяч осіб з числа місцевого населення. Побудована таким чином влада сприймалася як цілком народна.

Одночасно і навіть з деяким випередженням будувалася мережа органів компартійної диктатури. Спочатку були створені Хотинський і Чернівецький повітові комітети КП(б)У, із залученням деяких колишніх працівників Буковинського і Бессарабського крайкомів Комуністичної партії Румуни. Після утворення Чернівецької області були створені обласний, три міських і 17 районних комітетів КП(б)У.

15 серпня 1940 р. президія Верховної Ради СРСР видала указ "Про націоналізацію банків, промислових і торговельних підприємств, залізничного і водного транспорту і засобів зв'язку Північної частини Буковини". Націоналізовані підприємства передавалися у підпорядкування відповідних союзних або республіканських наркоматів. Було відновлено виробництво на більш ніж 50 підприємствах, законсервованих у румунські часи. Потрібне їм устаткування терміново завозилося з підприємств-шефів східних областей УРСР. Все це дало можливість за рік підняти рівень промислового виробництва в області удвоє. Майже вдвічі збільшилася кількість промислових робітників - з 12,2 тис. до 23,2 тис. Понад 14 тис. бажаючих отримали можливість виїхати у східні області УРСР на металургійні заводи, шахти, новобудови. Таке соціальне лихо, як безробіття, було ліквідоване за півроку.

15 серпня 1940 р. президія Верховної Ради СРСР видала указ "Про націоналізацію землі на території Північної частини Буковини", за яким у державну власність перейшло 836 тис. га землі. У поміщиків і церкви було конфісковано 181 тис. га земель. У заможних селян вилучено 150 тис. га землі. Все це дало можливість виділити земельні наділи понад 60 тис. безземельних і малоземельних селян. Сільському господарству нової радянської області надавалися різноманітні пільги за рахунок напруження ресурсів східних областей. В села завозилися міндобрива і сільськогосподарські машини. Була створена державна зооветеринарна служба. Понад 60 % господарств держава звільнила від сплати податків.

Поступово буковинське село готували до суцільної колективізації. Навесні 1941 р. було організовано понад 24 тис. супряжних груп, які обробляли землю 45,5 тис. господарств. В області було також створено 62 колгоспи, які об'єднували 4,5 тис. селянських господарств.

За таким же сценарієм розгорталася радянізація і Придунайського краю. Влітку 1941 р. в області існувало 216 колгоспів із земельною площею в 215 тис. га, які об'єднували 27 тис. господарств - майже чверть їх загального числа. Кількість місцевих селян, які об'єдналися в колгоспи, була не більшою, ніж на Буковині, основну частку колгоспників складали переселенці.

86. Розчленування України німецько-фашистськими загарбниками. Характеристика окупаційного режиму.

За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом “Ост”» гітлерівська Німеччина передбачала щодо України такі заходи:
• Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель.
• Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру.
• Підрив біологічної сили слов’янських народів.
• Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів.
• Пограбування культурних цінностей, знищення пам’яток культури.
Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини (схема 6, с. 772).
Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».
Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах ІІІ рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.

В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933—1945 рр. отримала назву «Холокост» (від давньогрецького holocaustosis — знищення вогнем, жертвопринесення).
Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., у Дробицькому Яру в Харкові — понад 60 тис., в Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.
Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених.
Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.
Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.