Брестський мир 1918 р. та його наслідки для України

Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною,Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід Росії з Першої світової війни. Берестейський мир встановлював кордони між Українською Республікою та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мішаною комісією «на основі етнографічних відносин і бажань люд-ности». Сторони обопільно відмовлялися від сплати коштів війни та покриття воєнних шкод. Договір регулював взаємне постачання хліборобських і промислових «лишків». Конкретно це означало постачання Україною 1.000.000 тонн збіжжя, м'яса, круп — до липня 1918 року. Далі обумовлено обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, повернення цивільних інтернованих, відновлення правних зносин. У Берестейському договорі була таємна стаття про поділ Галичини на польську та українську й об'єднання української Галичини з Буковиною в один коронний край. Цей пункт договору був написаний у двох примірниках: один мав австро-угорський уряд, другий — О. Севрюк. Але Севрюк показав його у Відні українцям. Тоді граф Чернін примусив Севрюка повернути свій примірник. Звичайно, поляки почули про цей таємний договір і вжили заходів, щоб він не був реалізований. Легковажність О. Севрюка внесла багато ускладнень для Галичини та Наддніпрянської України. Додатковими умовами Берестейського договору були — збройна допомога Українській Республіці для боротьби з большевиками та позика їй в сумі мільярда карбованців. Проголошення Берестейського договору застало Український Уряд на Волині, яку в той час українські війська під командою полковника Болбочана та полковника Сушка очищали від большевицьких військ. Коли поширилися чутки про наближення німців, большевицькі частини почали тікати з України. Боротьбу з большевиками фактично провадили українські війська, слідом за якими йшли німецькі. 2-го березня 1918 р. Український Уряд повернувся до Києва, а 3-го березня, вступили до нього перші ешельони німців.

Повернення Українського Уряду до Києва зустріло населення досить холодно. Надто багато пережило воно за короткий час боль-шевицької окупації, коли залишилося беззахисними перед бандами. До цього розчарування у своїй владі приєдналися різного роду конфлікти, які підривали авторитет Українського Уряду. Несподіваною була окупація України німецькими та австрійськими військами, які поділили поміж собою райони впливу. Значна частина Волині та північна Київщина були окуповані німецькими військами, південна Україна — австрійськими. Український Уряд вимагав, щоб з Австрії надіслали українські полки таУкраїнських Січових Стрільців, а замість того прийшли полки польські, німецькі та угорські, які самовільно розташовувались — без домовлености з українськими військами. А далі німці почали втручатися у цивільне управління: арештували, судили, розстрілювали самовільно. Становище Українського Уряду було дуже тяжке. Він не мав реальної сили, щоб ставити спротив німцям, які заявляли, що прийшли як друзі, щоб звільнити Україну від большевиків, але в дійсності поводилися як окупанти. У Центральній Раді не вгасали конфлікти між різними групами. Українські ес-деки та деякі не-українські партії відкликали своїх представників із кабінету міністрів, що викликало нову кризу міністерств. Щораз голосніше протестувала опозиція не-українських груп населення, які виступали проти законів про українське громадянство, українську державну мову. Поводження німецьких та австрійських військ давали цій опозиції міцний ґрунт для нових заходів дискредитації Українського Уряду. Голову Ради Міністрів запитували, на яких підставах господарює німецьке військо? На ці питання ні Рада Міністрів, ні голова делегації, що укладала договір у Бересті, ні український посол у Берліні не могли дати відповіді. Конфлікти у Центральній Раді викликав головним чином закон про націоналізацію землі. Польські поміщики Поділля та Волині звернулися до австрійського командування з проханням розв'язати селянські організації, відновити поміщицьке землеволодіння і ввести примусову селянську працю. Поміщики організували власні леґіони, з допомогою яких намагалися відібрати землі, роздані земельним комітетам, а німецькі частини допомагали тим поміщикам. На Лівобережній Україні поміщики об'єднувалися з дрібними землевласниками та заможними селянами й ухвалювали резолюції з вимогами скасувати земельний закон. Вони звернулися до Центральної Ради з вимогою розпустити соціалістичний кабінет міністрів і створити новий тимчасовий уряд з диктаторською владою. Представники цих груп зверталися до німецького війська і знаходили моральну підтримку збоку німецьких офіцерів. Усе це напружувало атмосферу довкола Центральної Ради, яка повинна була одночасно вести боротьбу проти большевиків, налагоджувати зруйноване життя, приборкувати анархію та організувати адміністративний апарат. І все це в умовах безперестанної внутрішньої боротьби й зміни кабінетів Війська Україна не мала. Після масової демобілізації Центральна Рада не створила нового війська. Проте, життя породило нове явище: «отаманію», окремі загони гайдамаків, які під проводом своїх ватажків учиняли напади, грабували, розстрілювали людей, підриваючи авторитет влади і виявляючи її безсилля. Загальне становище України було страшне. Вона витримала — економічно — три роки війни, величезні мобілізації людей, коней, худоби. Але добробут, що зберігався протягом усього часу війни, був зруйнований за один рік революції, особливо за час большевицького панування та громадянської війни. Залізничний транспорт був зруйнований, мости — висаджені у повітря або пошкоджені, паротяги та вагони — знищені або вивезені до Росії. Заводи стояли за браком робітників та палива, вугільні копальні Донбасу були залиті водою, бо внаслідок руйнації електричних машин не випомповувалось з них воду. Головне ж — наступала весна, а величезні поміщицькі лани залишалися не зорані, не засіяні, і не було надії на налагодження сільського господарства. Большевики вивезли грошові запаси банків і різні коштовні речі, що пограбували у населення.Уся ця картина анархії і руїни на тлі постійної боротьби соціалістичних партій викликала щораз міцнішу опозицію збоку не-соціялістичних елементів, так званої «буржуазії», властиво— поміщиків, статечного козацтва та селянства. Проголошуючи незмінність старого курсу, Центральна Рада не врахувала, яке глибоке враження залишили два місяці панування большевиків, яке велике витвере-зіння воно принесло і як багато людей визбулося соціалістичних ідей. З другого боку — панування большевиків, зруйнування Києва, жах большевицького терору та повна безпорадність Центральної Ради Дати захист, навіть спробу захисту — викликали у широких колах населення зневіру, розчарування у силі так довго очікуваного власного уряду... Чотири мільйони української армії, блискучі назви українських полків, що викликали найкращі історичні спогади і... тільки триста ідеалістів, героїв-юнаків, що вийшли під Крути, та 3.000 українського війська, що покинуло столицю на поталу ворогів. Нерозуміння Центральною Радою еволюції в поглядах мас «до» і «після» большевицького панування виявилося в питанні Установчих Зборів. Розпочаті в січні 1918 року, вони були припинені большевицького навалою. Тоді, замість 301 члена, як було визначено, обрано тільки 172, з них — 115 ес-ерів, 34 большевиків, 9 сіоністів, 5 поляків, 1 «бундовця», 1 ес-дека, 1 лівого соціяліста, 1 хлібороба-власника і 5 — від інших груп. Після повороту до Києва Центральна Рада ухвалила перевести вибори там, де вони ще не відбулися, і скликати Установчі Збори на 12 травня 1918 року. Ця ухвала викликала протест ес-ефів та самостійників, які доводили, що вибори відбувалися в ненормальних умовах і що обрані депутати тепер не відповідають волі населення. Але Мала Рада більшістю голосів українських та російських ес-ерів, меншовиків та жидівських фракцій визнала вибори правильними. Безсилля Центральної Ради створити міцну владу і налагодити адміністрацію на периферії мало наслідком те, що зникли інтерес до неї і довір'я, які характеризували її у перші часи 1917 року. У різних місцевостях України налагоджувалася власна адміністрація, яка не рахувалася з Центральною Радою. Так було в Одесі, Могилеві, Полтаві. Найбільш показовою щодо цього була Катеринославщина. Після приходу німецького війська почався рух серед заможного селянства в оборону власности на землю. 25 березня 1918 року у Лубнях відбувся з'їзд, зорганізований партією хліборобів-демократів. На цьому з'їзді зібралося коло 2.000 селян, які ухвалили резолюцію: 1) засудити політику Центральної Ради в аграрному питанні; 2) вимагати повернення їм права на землю та забраний інвентар; 3) передати землю (понад певною нормою) в оренду селянам; 4) забезпечити рівні права соціялістам і не-соціялістам і 5) вимагати ввести до Центральної Ради представників від хліборобів. Вислані з'їздом до Центральної Ради делегати нічого не добилися. Голова навіть не прийняв їх. Цілком зрозуміло, що безсилля Центральної Ради спостерігали й німецькі та австрійські командири, що прийшли з військом. Тому, що для Австро-Угорщини та Німеччини увесь сенс Берестейського договору полягав в забезпеченні хлібом, а зі стану Центральної Ради була видна її неспроможність виконати договір, союзники втрачали довір'я до Українського Уряду. Почалися конфлікти між окупантами та Урядом. Австрійці та німці з перших же днів свого приходу на Україну виявляли незадоволення з приводу неспроможности Українського Уряду виконати договір. Уже в березні австрійські агенти повідомляли свій уряд про безсилля Центральної Ради, про анархію. З огляду на тогочасний стан в Україні австрійці перестали вірити у можливість одержати належну кількість хліба до липня. Центральна Рада перебувала в ізоляції, народ її не підтримував. Взаємовідносини між окупантами і Українським Урядом псувалися, виникали гострі конфлікти. 6-го квітня головнокомандувач німецьких військ фельдмаршал Айхгорн видав наказ, щоб селяни засіяли всі свої поля, а якщо не зможуть, то щоб поміщики засіяли самі з допомогою земельних комітетів. За знищення засівів погрожу-валось суворою карою. Цей наказ викликав велике обурення в Центральній Раді. Незабаром Айхгорн видав наказ про заведення польових судів. 26-27 квітня німці роззброїли дивізію «синьожупанників». Усі ці незаконні втручання німців у справи України викликали слушне обурення серед різних верств населення.28-го квітня 1918 р., під час засідання Центральної Ради, коли промовці виступали з протестами з приводу поводження німців, до залі засідань ввійшов відділ німецького війська й арештував міністра закордонних справ М. Любинського та директора адміністративного департаменту міністерства внутрішніх справ В. Гаєвського. У всіх присутніх зроблено обшук і забрано всі папери. Правда, сама німецька влада засудила самовільну акцію тих, що вчинили цей скандал у Центральній Раді.Наступного дня, 29 квітня, на засіданні Центральної Ради ухвалено проект Конституції Української Народної Республіки, зміну земельного закону (залишалося без вивласнення не 40, а 30 десятин) і обрано М. Грушевського на президента УНР.Це було останнє засідання Центральної Ради. У той час, коли вона обговорювала закони, на з'їзді хліборобів у Києві обрано гетьмана Павла Скоропадського, і німецька влада санкціонувала переворот.