Виникнення і структура управління реєстрового козацтва

Наміри взяти козацьке військо на державну службу сягали 20-30-х років XVI ст. Вони пов'язувалися з проектами великого князя литовського Сигізмунда І та черкаського старости Остафія Дашкевича. Але через брак коштів у скарбниці Великого князівства Литовського та незначну кількість осілої заможної верстви козацтва, на яку уряд міг би спертися, цим намірам судилося залишитися намірами. Згодом правлячі кола Великого князівства Литовського ще декілька разів зверталися до козаків, пропонуючи службу і плату при замках (востаннє 1568 р.), однак безрезультатно.

Від другої половини XVI ст., часу постання Речі Посполитої, вирішення козацької проблеми набувало ознак не тільки військово-стратегічної, а й суспільно-станової та міжнародної проблем. Козацтво, яке чимраз активніше заявляло про себе як про окрему силу, соціальний стан із визначеними правами, у тодішньому становому суспільстві виявлялося аномалією. Відповідно, вирішення козацької проблеми точилося навколо легалізації козацтва як суспільного стану, який існував реально, але не був визнаний польським урядом. Вирішення козацького питання мало також забарвлення міжнародної проблеми. Свідченням цьому було збільшення кількості несанкціонованих козацьких походів на турків, татар і в Молдавію. Вони виявляли слабкість зв'язків козацтва з властями і ставили Річ Посполиту в непевне становище з боку Туреччини. Тому необхідність розв'язання і цієї, пов'язаної з козацтвом, проблеми також ставала дедалі очевиднішою.

У суспільній думці висловлювалося чимало пропозицій щодо способів вирішення козацького питання. На початку козацько-польських відносин пропонувалися майже всі теоретично можливі способи розв'язання проблеми. Серед них: фізичне знищення козацтва, його заборона, трактування козаків як звичайних найманців, визнання козацтва як окремого суспільного стану, утворення на Придніпров'ї автономної території з козацьким самоврядуванням.

Чи не найчастіше висловлювалася ідея фізичного винищення козацтва, але вона не набувала широкої підтримки. Привілейована суспільна верства мусила зважати на суспільно-політичну роль козацтва. Усі прекрасно розуміли значення козацької служби на татарському прикордонні. Уряд таки побоювався, що у випадку репресій козаки перейдуть на службу до московського царя. А це погіршило би стратегічне становище самої Речі Посполитої. Іншою формою ліквідації козацтва, здавалося б, могла бути його заборона. Однак і тут виконавча влада поводила себе дуже стримано й не піддавалася на подібні заклики. Навіть на формальну, юридичну заборону козацтва власті погодились єдиний раз - після 1596 р. Утім, безперспективність подібної політики не викликала сумніву, і вже 1601 р. з ініціативи канцлера Я. Замойського сейм знову офіційно визнав існування козацтва.

Проте найпоширенішим у панівних колах Речі Посполитої останньої третини XVI ст. стало потрактування козацтва як форми військового найманства. Вже 1570 року, тобто відразу після Люблінської унії, польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август дає доручення вибрати з-поміж козаків на державну службу "певний почет", що мав діставати річну платню зі скарбу, і вчинити "постановлення між козаками низовими", тобто упорядкувати козацьке життя відповідно до загальнодержавного. Перша спроба реалізувати такий проект була здійснена 1572 р. зі створенням козацького загону, який мав одержувати платню з державної скарбниці. Наймані козаки (300 душ) були записані в окремий реєстр (список), від чого дістали назву "реєстрових козаків". їхнє офіційне призначення полягало в охороні південно-східних кордонів від турецько-татарських нападів. Але основна мета створеного полку козаків під командуванням шляхтича Яна Бадовського полягала в запровадженні певного контролю над Запорозькою Січчю.

Невдовзі реєстр припинив існування, але ненадовго. У 1578 р. новий польський король Стефан Баторій, проявивши законодавчу ініціативу в сеймі республіки, скористався правом наймати на військову службу корони чужинців. Це право він поширив і на козацтво.

З їхнього середовища організовується реєстровий платний полк, який підпорядковувався князеві Михайлу Вишневецькому, старості черкаському; тут повторюються умови, складені із Сигізмундом Августом в 1570 р., а безпосередньо на чолі козаків стає шляхтич Ян Оришовський. У 1581 році було вчинено реєстр козацького полку. Цікавий його склад: козаків зібрано з усіх українських земель у різній пропорції, немало тут було також білорусів. Вольності козацькі окреслювалися у грамоті короля Баторія від 1592 року. Фактично саме цими акціями козаки й визнавалися як окремий стан.

Попри окремі суперечливі обставини в діях польського короля, козаки отримували статус регулярного війська. За свою службу вони мали отримувати платню грошима або натурою. їм було надано ряд привілеїв, зокрема: мати право власності на землю; виведення з-під юрисдикції феодалів, влади старост, воєвод, міських магістратів. Вони мали свій суд. Отже, козаки користувалися правом власної військової, адміністративної та судової юрисдикції. У володіння створеного війська було передано містечко Трахтемирів (нині село на Київщині) із монастирем для розміщення арсеналу та лікування поранених і хворих козаків. Реєстру було дано кілька гармат, королівський прапор і литаври. Окрім того, реєстровики звільнялися від податків і повинностей, мали право безмитного заняття промислами й торгівлею.

Реєстрові козаки вступали з Польською державою у договір як самостійний привілейований вільний стан. Фактично до цього часу польсько-литовське законодавство не знало такого стану, як козаки. Виникнення реєстру мало ще й те значення, що відтоді офіційно були визнані лише ті козаки, яких уписували до реєстру. Усе ж інше козацтво, тобто його переважна більшість, опинилося на становищі невизнаної, або нелегальної маси, і цим поставлено поза законом.

Реєстрове козацьке військо у польських офіційних документах називалося "Низовим" або "Запорозьким військом". Ця назва виникла через те, що нести службу воно повинно було за порогами, на низі Дніпра. "Військо Запорозьке", на відміну від війська Запорозької Січі, розташовувалось у північній частині України. Згідно з ординацією 1625 р. (Куруківська угода), польський уряд змушений був визнати за реєстровими козаками право обирати старшину і, зокрема, сотників, надавав їм адміністративні й судові повноваження щодо козацького стану. Тоді ж у реєстровому козацькому війську було запроваджено полково-сотенний устрій. Було сформовано шість полків: Білоцерківський, Київський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський. Якщо долучити їх до "вольностей" Запорозької Січі, то матимемо поважну територію, на якій було своє козацьке військо, своя адміністрація, панували православна віра, національна судова та освітня системи. Власне, було створено всі передумови держави, тобто автономності краю, що входив до складу Речі Посполитої.

Структура управління й функції посадових осіб реєстрового козацтва також були приблизно такі ж, як і в Запорозькій Січі. Відмінності полягали в тому, що вищим органом адміністративного, військового і судового управління в реєстровиків виступав уряд генеральної старшини на чолі з гетьманом, який затверджувався королем Речі Посполитої. Остання обставина ставила гетьманів реєстрових козаків у залежність від волі польського монарха. Генеральна старшина - генеральні осавули, обозний, суддя, писар - була дорадчим органом при гетьмані. А вищим органом самоуправління реєстрового козацтва також була загальна військова рада, яка принципово не відрізнялася від ради запорожців.

Польський уряд часто використовував реєстрових козаків у війнах із сусідами та для боротьби проти Запорозької Січі. Чисельний склад реєстрового війська змінювався залежно від обставин війни та вимог повсталих козаків, які від кінця XVI - першої половини XVII ст. стали рушійною силою селянсько-козацьких повстань. Так, наприклад, у 1617 р. в реєстрі налічувалось тисяча козаків. 1618 р., під час походу польського війська на Москву, до реєстру було вже записано 10 600 козаків, а 1619 р. за Роставицькою угодою між повсталими козаками і польським урядом - лише три тисячі.

Щоб остаточно підірвати сили українського народу, Річ Посполита вдалася до надзвичайних за жорстокістю репресій щодо козацтва. Після поразки козацького повстання Я. Острянина та Д. Гуні 1638 р. сейм ухвалив "Ординацію Війська Запорозького реєстрового". За цим документом реєстрове козацтво було поставлено під суворий контроль королівської адміністрації та позбавлялося багатьох привілеїв, а самі козаки перетворювались "у хлопів".

Зокрема, "на вічні часи" було скасовано виборність гетьмана та іншої старшини, скорочено реєстр. Посада гетьмана заміщувалася посадою королівського старшого комісара з військовою та судовою владою над козаками. Резиденція комісара - Трахтемирів. Подавалася і форма його присяги. Козацький суд ліквідовувався. У розпорядження комісара, який обирався сеймом на пропозицію коронного гетьмана з-поміж шляхтичів, передавалася особлива гвардія з польської шляхти. На посади полковників і осавулів також призначали лише польських шляхтичів. Отож козацька старшина з комісаром мали залежати від польських гетьманів. Для нагляду за козаками й виконанням ними своїх обов'язків полковники мусили постійно перебувати у своїх полках. Було встановлено офіційні обмеження і щодо місцевості проживання реєстрового козацтва Вони мали мешкати тільки у прикордонних містах Черкаського, Канівського і Корсунського старосте. За ординацією 1638 р. найвищим виборним козацьким урядом залишався уряд сотника. Та й його сейм позбавив права на судочинство ("древних юрисдикцій, прерогативов").

Полки по черзі мають ходити в Запорожжя для охоронної служби від татар. Морські походи козакам заборонялися. А на Запорожжя козак міг іти тільки "з паспортом комісара", інакше пійманий карався на смерть. Заборонено вступати в козаки міщанам й одружувати з ними своїх дітей. Також поверталися козацькі землі "старим володільцям".

Отож, з виданням "Ординації Війська Запорозького реєстрового" козаки зводилися до помічного польського війська, призначеного для сторожової служби. Всі ознаки Козацької держави скасовувалися. Поляки намагалися силою повернути козацтво у давній статус, знищивши державні чинники в його устрої.

Реєстрові козаки сприяли пробудженню в козацтві свідомості своєї відокремленості від інших станів у польській державі. Попри офіційні обмеження, процес творення нового активного соціального стану, що став носієм і захисником української національно-релігійної самобутності, не перервався.

Отже, на середину XVII ст. в Україні фактично одна проти одної стояли дві держави-антиподи: Річ Посполита і християнська козацька республіка, чию окуповану територію прагнуло визволити запорозьке козацтво - носій державності українського народу.

42. Державний устрій україн.гетьман.держави (др.пол.17ст)

Головним наслідком Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 років стало створення Української гетьманської держави (Війська Запорізь­кого), її політичний статус здебільшого визначався успіхами чи невдачами се­лянсько-козацького війська. У разі успіхів на театрі воєнних дій з поляками, Україна виборювала статус близький до незалежності. Однак більшість часу Військо Запорізьке перебувало на правах автономії у складі Речі Посполитої. З 1654 року воно отримало автономний статус у складі Московського царства, уклавши з ним відомі Березневі статті. Березневі статті (1654 р.) визначили державний лад України (Гетьманщини) таким, в якому тісно перепліталися республіканські й монархічні начала. Зберігався військово-адміністративний апарат влади й управління, що склався під час національно-визвольної війни. Впродовж свого існування Українська гетьманська держава витворила тільки їй притаманні органи центральної та місцевої влади. Серед них виділялися:

- гетьман. Обирався на довічний термін. Йому належала вища законодавча,виконавча та судова влада. Затверджував закони після їх ухвалення Генеральною радою. Очолював збройні сили країни. Влада гетьмана не поширювалася на Слобідську Україну та на Запорізьку Січ. У нього зосереджувалися функції виконавчого характеру. Він організовував діяльність центральних органів управління, здійснював контроль і нагляд за орга­нами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки із державного фонду.

- Генеральна рада — це колективний військово-демократичний козацький орган Гетьманщини, який виконував адміністративні, законодавчі, управлінські, судові функції. Лише їй належало виняткове право обирати гетьмана, генеральну старшину, інколи — полковників. Ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьману. Як правило, він відкривав засідання і головував на ньому. Рішення ухвалювалися шляхом голо­сування — підкиданням шапок або криком. Поступово компетенція Генеральної ради звужувалася, а до кінця XVII ст. її значення як центрального органу влади зовсім занепало;

- Старшинська рада — своєрідний постійно діючий станово-представницький орган, який спочатку функціонував паралельно з Генеральною радою, а з кінця XVII — поч. XVIII ст. перебрав на себе її повноваження. Старшинські ради виконували дорадчі функції. Складалися з двох палат. Верхня постійно діюча палата — колегія генеральної старшини. Нижня — стар­шинські з’їзди, скликалася двічі на рік — на Різдво Христове та Покрову. Засі­дання проводилося у гетьманській резиденції, на них головував сам гетьман. Рі­шення зборів ухвалювалися гетьманом спільно зі старшинською радою за тради­ційною письмовою формулою: “прирадили гетьман та старшина”.Стрімкий занепад старшинських рад припадає на 1760-і роки, коли Катери­на II усунула з посади гетьмана К. Розумовського, ліквідувавши таким чином ін­ститут гетьманства;

- Генеральна військова канцелярія. Створена у 1720 році. її очолював генеральний писар. Поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу (“присутствіє”). “Розпорядче присутствіє” канцелярії складалося з кількох генеральних старшин. Інколи воно виконувало функції політичного та судового контролю. Тут складалися гетьманські універсали, вирішувалися спори про належність до козацького стану, аналізувалися звіти полковників і сотників, розглядалися апе­ляції на вироки Генерального суду;

- Малоросійська колегія (1722-1727 роки) — центральний орган російської колоніальної адміністрації у Гетьманщині. її створення пояснювалося необхідні­стю наведення порядку в адміністрації та судових органах. Колегії надавалося право в апеляційному порядку переглядати всі справи, що розглядалися у Гетьманщині. Однак до неї фактично перейшла вся повнота влади в країні. Гетьман виконував лише дорадчі функції при колегії;

- Правління гетьманського уряду (1734—1750 роки) створене царизмом для управління Гетьманщиною. Після смерті у 1734 році Д. Апостола московська влада заборонила обрання нового гетьмана, передавши управління Лівобереж­ною і Слобідською Україною шістьом особам — трьом росіянам і трьом україн­цям. Правління очолював князь О.Шаховський. Наділявся надзвичайно широки­ми повноваженнями. На власний розсуд міг міняти українських представників, виступав за повне усунення козацької старшини від влади;

- Друга Малоросійська колегія (1764-1786 роки)— це орган царської вла­ди, що мав на меті остаточну ліквідацію залишків політичної автономії України. Вона складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генера­льних старшин. її очолював президент П. Рум’янцев.

Вже в перші роки свого існування колегія ліквідувала Генеральну військо­ву канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм де­партаментам.

Колегія втручалася у справи полковників. Вона наглядала за тим, щоб пол­ковники вирішували справи за участі полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати полкову військову й адміністративну влади. З цією метою передба­чалося адміністративні справи передати предводителю дворянства.

Полково-сотенна система управління. Адміністративна реформа 1648 ро­ку, в основу якої покладався полково-сотенний устрій козацького війська, заве­ршеного вигляду набула за Зборівською угодою 1649 року. За її умовами всі урядові посади на території Чернігівського, Київського, Брацлавського воє­водств, що відійшли під юрисдикцію Війська Запорізького, мали обіймати пра­вославні шляхтичі. Відтак українці отримали свою суверенну владу, тобто той атрибут державності, якого так не вистачало Війську Запорізькому.

Реформа поділила територію зазначених воєводств на окремі адміністрати­вні округи, що називалися полками. Командувач значного армійського підрозді­лу — полковник — одночасно очолював адміністративний округ, що отримав ідентичну назву — полк. Таким чином, полковники ставали не тільки команду­вачами військових одиниць, а й головами адміністрацій, управляючими фінан­сами, вищою судовою інстанцією у своєму окрузі. Кожен полк іменувався за на­звою міста чи містечка, де зосереджувалася полкова адміністрація, до складу якої входили полковники, полкова старшина, канцелярія.

Полково-сотенна система управління поширилася не тільки на етнічні укра­їнські землі, а й на частину території Білорусі. Правобережна Україна, яка після Андрусівської угоди 1667 року залишилася під владою Польщі, продовжувала живитися підтримкою місцевого населення. Хоча офіційно у 1676 році 12 право­бережних полків згорнули свою діяльність, проте у 80-х роках XVII ст. Корсунський, Богуславський, Брацлавський і Білоцерківський козацькі полки постали знову. Лише після укладення Прутського договору у 1711 році між Росією і Ту­реччиною більшість козаків Правобережної України змушені були переселитися на Лівобережжя, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережжі припинив своє існування.

На Слобідській Україні полково-сотенна система управління склалася впро­довж 1650-1660-х років зі створенням Острогозького, Сумського, Харківського, Охтирського козацьких полків. Вони проіснували до 1765 року, коли Катерина II ліквідувала слобідське козацтво, реорганізувавши козацькі полки в регулярні гу­сарські.

Отже, за полково-сотенного управління полковники ставали повновладними господарями на своїй території. За винятком слобідських, вони підкорялися тіль­ки гетьману. На Слобожанщині козацькі полки перебували у підпорядкуванні білгородського воєводи, котрий призначався із числа російських князів чи бояр.

Полк у свою чергу поділявся на 10-15 сотень. До кожної сотні входило кіль­ка містечок та багато сіл. Сотні підлягали полковому уряду. Управління ними здійснювали сотники, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) та канцелярія.

З ліквідацією полково-сотенної системи управління та автономних органів місцевого самоврядування припинила своє існування Українська гетьманська держава. Спочатку на територію Війська Запорізького була поширена царська Установа про заснування губерній, якою ліквідовувалися полки та сотні як адмі­ністративно-територіальні одиниці, а Указом військової колегії від 28 червня 1783 року замість 10 лівобережних козацьких полків створювалися регулярні ка­рабінерні кавалерійські полки.

43. Джерела права війська Запорозького (др. Пол..17ст)

Найважливішим компонентом національної систе­ми права залишалося звичаєве право. звичаєве право поширювалося по всій території Української гетьмансь­кої держави, подекуди витісняючи застарілі норми польсько-литовського права.

Найпоширенішим джерелом права Української гетьманської держави були нормативно-правові акти гетьманської влади. До них належали:

- універсали — офіційні документи, що видавалися гетьманом або генеральною канцелярією від його імені;

- ордери — акти гетьманської влади, спрямовані на вирішення конкретних суспільних, економічних, політичних питань;

- інструкціями визначалися повноваження, права та обов’язки службовців, порядок діяльності судових органів, порядок виконання рішень вищих органів державної влади;

- декретами, грамотами, листами гетьман інформував населення про ухвалення законів, їх зміст та порядок набуття ними чинності.

Поряд із нормативно-правовими актами, що діяли в Україні, були підзаконні акти Генеральної військової канцелярії. Ними впроваджувалися в дію акти вищих органів державної влади;

- джерела церковного права регулювали внутрішні церковні правовідносини. Разом із законодавчими актами Української гетьманської держави, джерелом права були міжнародні договори, серед яких виділялися:

- Зборівська угода 1649 року, укладена Україною з Річчю Посполитою. За її умовами кількість реєстрового козацького війська мала становити 40 тис. осіб. Під юрисдикцію козацької адміністрації переходили Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, всі посади в яких мали обіймати православні христия­ни. Перебування польських військ на цих територіях заборонялося. Селяни, які не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися у кріпацтво. Повстанцям гарантувалася повна амністія. Київському митрополиту обіцяно місце в сенаті, а питання про Берестейську унію мав розв’язати вальний сейм. Католики не мали права проживати в українських містах;

- Білоцерківський договір 1651 року, укладений Україною з Річчю Посполитою. За його умовами козацький реєстр зменшувався до 20 тис. осіб. Юрисдикція козацької адміністрації значно звужувалася і поширювалася лише на тери­торію Київського воєводства. На цих землях заборонялося дислокуватися поль­ським військам. Не вписані до реєстру козаки мали повернутися у підданство шляхти. Гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права зносин з урядами зарубіжних країн. Виборність гетьмана скасовувалася;

- Раднотський договір!656 року — угода між Військом Запорізьким, Швецією, Трансільванією, Бранденбургом про військовий союз для боротьби з Польщею. Вперше на міжнародному рівні визнано існування Української держави у межах території, визволеної Богданом Хмельницьким внаслідок Визвольної війни;

- Гадяцька угода 1658 року, укладена І.Виговським з Польщею про утво­рення нового державного федеративного союзу Польщі, Литви та князівства Ру­ського, до якого входили Чернігівське, Брацлавське та Київське воєводства. Згі­дно з умовами договору, Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну державну скарбницю, власну грошову систему, судочинство з діловодством українською мовою, 40-тисячну армію. Законодавча влада мала належати своє­рідним національним зборам — народній раді. Виконавча — гетьманові, найви­ща судова — трибуналу. В усіх трьох державах скасовувалася Берестейська цер­ковна унія.

Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року; повернення польським магна­там і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українсько­го селянства;

- шведсько-українська угода 1708 року, таємно укладена І.Мазепою з Кар-лом XII. Оригінал тексту не зберігся. Його зміст реконструйовано з рукопису П.Орлика “Дедукція (Вивід) прав України”, в якому містяться 6 статей договору:

1.У разі прохання гетьмана і Генеральної Ради йдеться про можливість направлення на територію України шведських військ;

2.Про повернення Україні військових трофеїв, захоплених Швецією в боротьбі з російським царизмом, якщо з’ясується, що в минулому вони належали українському народові;

3.Про визнання Швецією повноважень українського керівництва — гетьмана і Генеральної Ради;

4.Про визнання самостійності українських земель та надання гарантій невтручання шведської сторони в українські справи;

5.Про гарантії збереження державних символів України — герба і князівського титулу;

6.Про забезпечення виконання умов договору. З цією метою І.Мазепа мав передати шведам управління над п’ятьма українськими містами: Батурином, Полтавою, Гадячем, Мглином і Стародубом.

Джерелами іноземного права, які продовжували діяти на території Украї­нської гетьманської держави, був, насамперед, Литовський статут у його тре­тій редакції 1588 року. Зберігали свою силу окремі постанови польсько-литовського сейму, які глибоко вкоренилися в правову систему Гетьманщини.

Після невдачі, яку зазнало козацьке військо І.Мазепи у боротьбі з Росією, та звуження у зв’язку з цим української автономії, у Гетьманщину почало про­никати російське законодавство. Значного поширення набувають норми царсь­ких указів, зокрема, “Жалувана грамота дворянству” 1785 року, “Маніфест про скасування гетьманства” 1764 року, Указ 1783 року про закріпачення українсь­ких селян.

Гетьманські статті (Конституції) ухвалювалися українськими гетьманами і московськими царями. Першоосновою для них був договір Б.Хмельницького з Москвою 1654 року (Березневі статті). Він був складений у формі прохань української сторони до царя, що складався із 23 пунктів і називався “Проситель-ні статті”. У скороченій редакції більшість пунктів із 11 статей була затверджена царем і боярами. “Просительні статті”, царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву “Березневі статті” Б.Хмельницького. Оригінали цих документів не знайдені, відомий лише переклад з української мови на росій­ську, що зберігається у справах Посольського приказу.

Основний зміст Березневих статей полягав у тому, щоб царський уряд збе­ріг права і привілеї Війська Запорізького, українських козаків, шляхти, міщанст­ва. Йшлося також про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської скарб­ниці, право обрання гетьмана й надання йому на утримання Чигиринського ста­роства. Крім того, передбачалося право зносин з урядами зарубіжних країн, не­втручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, за­лишення селян у феодальній залежності, збереження прав Київського митропо­лита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утри­мання московських гарнізонів на кордонах України з Польщею, оборону Украї­ни від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького військового підрозді­лу у фортеці Кодак.

Деякі пункти викликали застереження з боку московського царя. Так, геть­ману заборонялося вступати в контакти з урядами Туреччини та Польщі, тобто зтими країнами, які конфліктували з московським царем.

Найвищим проявом національної правової думки Української гетьманської держави стало ухвалення у Бендерах (Молдова) 5 квітня 1710 при обранні П.Орлика Конституції. Офіційно вона називалася “Пакти й Конституція законів та вольностей Війська Запорізького” і складалася з преамбули і 16 параграфів. Це договір між гетьманом і запорізьким військом про державний устрій в Україні після визволення її від московського панування. Конституція була діючим правовим джерелом на Правобережжі до 1714 року.