Копні суди в українських землях

Копні суди –судові органи народних зібрань, що діяли на українських і білоруських землях у 14-18ст.

Склад копного суду був структурованим. Загалом усіх учасників копного суду називали «копниками». Копні судді (їх також називали «старцями», «копними мужами», які обирались населенням копного округу, були господарями домів і мали постійну осілість в околиці. Тільки вони мали право прийняти рішення по справі. Окрім копних суддів, на велику копу запрошували по одному-двох чоловіків з трьох сіл сусіднього копного округу. Вони мали назву в копному судочинстві «люди сторонні». У них не було права голосу, проте ці суб’єкти процесу слідкували за ходом судового розгляду. На засіданні копного суду могли бути присутні поміщики та державні чиновники, але також без права голосу. Решту копного зібрання становило селянство (громада) Отже, склад копного суду становили копники, тобто копні судді (судні мужі) та присутня на судовому розгляді громада. Кількість копних суддів не була сталою, хоча здебільшого вона становила 10-20 осіб. Їх обирали «ad hoc» (з лат. – «на випадок»), тобто окремо по кожній справі, жителі копного округу з числа членів територіальної громади. До особи, яка обиралась копним суддею ставились наступні вимоги: обізнаність у звичаєвому праві; наявність до них поваги і довіри членів громади.

Зазвичай громада обирала копних суддів перед початком «гарячої копи» (попереднього розслідування). Інколи їх обирали перед ухваленням рішення. Копні судді приносили присягу, що винного захищати не будуть. Після присяги вони кидали шапки у коло, яке обступала громада.

Копний суд був єдиним тогочасним судовим органом, який не носив станового характеру, адже в його засіданнях брали участь усі суспільні групи: від холопів-кріпаків до шляхти та представників уряду. Тому серед копних бачимо представників різних суспільних станів. Проте здебільшого ними були селяни, що мали значний авторитет серед громади.

Під час судового розгляду копні судді не тільки вели хід судового засідання, але й здійснювали примирні процедури. Особи, яким загрожував вирок копного суду про смертну кару, звертались із проханням про помилування не тільки до потерпілого, але й до копних суддів та інших присутніх на засіданні осіб. Якщо копні судді вважали це доцільним, вони звертались до потерпілого з проханням пробачити винному. Ці примирні заходи отримали назву в копному судочинстві «вложення», а саме примирення – «єднання» [5, с. 610].

Рішення копних судів називались «декретами» або «сказаннями» [8, с. 90]. Вони приймались після дослідження всіх наявних доказів і судового розгляду. Рішення копного суду приймались тільки копними суддями, хоча інші учасники копи також могли висловити свою думку з цього приводу. Копні судді разом повинні були дійти до спільного одноголосного рішення. Прийняттю рішення передувала нарада копних суддів [5, с. 493].

Копні декрети (рішення) у більшості випадків укладались в усній формі шляхом їх виголошення в присутності учасників копного процесу. Цей недолік рішень копних судів є головною причиною труднощів історико-правового дослідження копного суду та судочинства на українських землях. Коли в громаді була достатньо грамотна особа, копний декрет укладався в письмовій формі. Під цими декретами копні судді підписувались і при можливості ставили печатки. Оскільки, як правило, копні судді були неграмотними селянами, тому вони часто просили, щоб замість них підписались інші особи, зокрема возного та шляхтичів.

Після вирішення справи у копному суді позивач повинен був сплатити процент від суми позову, тобто винагороду за працю копних суддів, яка називалась «пересуд» і «пам’ятне». Проте ці витрати були незначними у порівнянні з витратами, які виплачував позивач у державних судах. Копний суд був не лише швидким і справедливим, він був ще й економічно вигідним, тому навіть поміщики звертались до нього, незважаючи на існування гродських і земських судів.

Копні судді згідно із Статутом Великого князівства Литовського 1529 р. наділялись такими ж гарантіями захисту проти фізичних і моральних посягань, як і судді державних судів. Водночас копні судді повинні були відповідати за свої дії, якщо на засіданні копного суду вели себе неправомірно чи завдали кому-небудь фізичної чи моральної шкоди. Підсумовуючи, варто звернути увагу на те, що копне судочинство було чітким і організованим процесом, регулювання якого визначало, насамперед, українське звичаєве право. Зокрема, це підтверджується тим, що копне судочинство здійснювала колегія обраних народом копних суддів, а не всі люди, присутні на копі. Права та обов’язки копного судді дозволяють стверджувати про значну гуманність копного судочинства, адже вони були не тільки суддями, але й примирювачами сторін процесу.

36. Виникнення і розвиток Запорізької Січі. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що козаки стихійно прибували на Запорожжя і будували в різних місцях так звані «городці» та засіки, або ж «січі», з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Д. Вишневецького. Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури). Отже, Запорозька Січ, маючи головні ознаки державності, все ж була лише своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не Дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

Глибока релігійність, ревний захист православної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебні. Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер, і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».