Уставний фонд та його формування. Основу майна підприємницьких структур становить статутний фонд, за допомогою якого створюється і функціонує підприємство (фірма)

Основу майна підприємницьких структур становить статутний фонд, за допомогою якого створюється і функціонує підприємство (фірма).

Статутний фонд створюється внесенням вкладів засновниками (учасниками) і може поповнюватися за рахунок прибутку від госпо­дарської діяльності підприємства, а (в разі потреби) також додатко­вих вкладів учасників, в тому числі спонсорів. Вкладом до фонду мо­жуть бути: всі види майна - будівлі, споруди, обладнання та інші ма­теріальні цінності; кошти засновників (учасників), в тому числі й у вільно конвертованій валюті; усі види майнових прав - на користу­вання землею та іншими природними ресурсами, різними майновими об'єктами, а також на використання винаходів, „ноу-хау", інших об'єк­тів інтелектуальної власності та інші права, що не належать до майно­вих, але мають товарну вартість.

Строки, розмір, порядок внесення та оцінка вкладів кожного за­сновника (учасника) в статутний фонд обумовлюються в засновни­цьких документах. Вартість майна, яку вносять учасники до статут­ного фонду, визначають за цінами, що діють на період створення під­приємства або за домовленістю учасників. Оцінка здійснюється як в українській, так і в іноземній валюті, в перерахунку за курсом Націо­нального банку України.

До моменту реєстрації підприємства, що функціонує (наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю), кожний з його учасників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше як ЗО % коштів, як зазначено в засновницьких документах, що має підтвердити банк. З цією метою за заявкою засновників відкривається у банку тимча­совий рахунок, який після реєстрації перетворюється у розрахунко­вий.

Протягом року всі учасники підприємства (фірми) повинні повністю внести свій вклад до статутного фонду. В разі невиконання учасни­ками цих зобов'язань за час прострочення вони сплачують 10 % річ­них з недовнесених сум, якщо інше не передбачено засновницькими документами.

Обсяг статутного фонду може бути збільшений або зменшений, за умови, що всі учасники повністю внесли свої вклади. Зміна обсягів статутного фонду набуває чинності з моменту реєстрації його орга­ном, який зареєстрував статут підприємства (фірми).

Кошти статутного фонду спрямовують на розвиток виробництва.

Використовувати кошти статутного фонду на заробітну плату, заохочення та інші потреби забороняється. Статутний фонд є влас-ністю засновників (учасників) у межах їх вкладів.

При виході засновника (учасника) зі складу підприємства (това­риства з обмеженою відповідальністю) або в разі ліквідації підпри­ємства засновнику сплачується вартість частини майна, пропорційно до його частки у статутному фонді. Майно, передане у користування, повертається в натуральній формі без винагороди. Статутний фонд є не тільки „підставою" для державної реєстрації, а й стартовим капі­талом. від якого залежить функціонування підприємства (фірми).

6. Державна реєстрація підприємства

Завершальним етапом процесу створення підприємства є його дер­жавна реєстрація. Процедура державної реєстрації регулюється Зако­ном України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" та Господарським кодексом.

Державна реєстрація юридичних та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвід­чення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація поширюється на усі юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, у тому числі тих, які не здійснюють підприємницьку діяльність, а також фізичних осіб-підприємців.

Державна реєстрація проводиться державним реєстратором — по­садовою особою, яка здійснює державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб-підприємців. Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором ви­ключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значен­ня або в районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізич­них осіб-підприємців включає, зокрема:

Ø перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

Ø перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реє­страції;

Ø внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу-підприємця до Єдиного державного реєстру;

Ø оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та ви­писки з Єдиного державного реєстру.

Формально з 1 липня 2004 року в Україні реєстраційні процедури проводяться за принципом "єдиного вікна", тобто підприємець подає необхідні реєстраційні документи державному реєстратору, а той са­мостійно проводить державну реєстрацію та реєстрацію у всіх інших державних органах (податковій службі, пенсійному фонді, соціальних фондах).

Проте практика свідчить про неефективність роботи подібних "офі­сів". Тому рекомендована така етапність реєстрації суб'єкта підпри­ємництва:

1) розробка та реєстрація в нотаріуса установчих документів;

2) відкриття тимчасового рахунку в банку для сплати частини статутного фонду;

3) реєстрація в державного реєстратора;

4) реєстрація в місцевих статистичних органах;

5) реєстрація в місцевій податковій службі;

6) реєстрація в Пенсійному фонді;

7) реєстрація в "соціальних" фондах;

8) одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів місцевого органу Міністерства внутрішніх справ;

9) відкриття постійного рахунку (рахунків) у банку.

З цього моменту підприємство може здійснювати господарську ді­яльність, якщо вона не потребує отримання спеціальних дозволів, по­годжень, патентів та ліцензій.

Підприємці-громадяни, які здійснюють свій бізнес без отримання статусу юридичної особи, подають тільки заповнену реєстраційну картку тa документ, який підтверджує оплату за реєстрацію. Держав­на реєстрація провадиться при наявності всіх документів протягом п'яти робочих днів. Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний протягом десяти днів видати свідоцтво про реєстрацію та подати ві­домості до податкової інспекції та органів державної статистики (рис. 1).

Органи статистики встановлюють коди підприємницької діяльності (рис. 2).

Свідоцтво про державну реєстрацію є основою для відкриття ра­хунків в установах банку за місцем реєстрації підприємства (фірми) або у будь-яких установах банків за погодженням сторін.

Банк, у свою чергу, зобов'язаний відкрити банківський рахунок і протягом трьох днів повідомити про це податкову інспекцію.

Перереєстрація суб'єктів підприємницького бізнесу здійснюється у порядку, встановленому для реєстрації.

Перереєстрація провадиться у разі зміни:

форм власності, організаційної форми чи назви суб'єкта бізнесу; основних положень статуту.

Суб'єкти підприємницького бізнесу мають право відкривати свої філії (відділення), представництва без статусу юридичної особи. Від­криття цих підрозділів не потребує реєстрації. Суб'єкт бізнесу тільки сповіщає про це в реєстраційний орган внесенням допоміжної інфор-мації до своєї реєстраційної картки.

Скасування державної реєстрації здійснюється за особистою за­явою підприємця, на основі рішення суду, арбітражного суду у випад­ках визнання дій підприємця недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, засновницьким документам, а також при здійсненні нестатутної діяльності.

Відмова у державній реєстрації може бути оскаржена у суді.

Відповідальність за відповідність засновницьких документів, які реєструються, несе власник або уповноважений ним орган, що подає документи на реєстрацію.

Державна реєстрація для підприємств пов'язана з певними витра­тами. що включають у себе реєстраційний збір (мито), витрати на роз­робку засновницьких документів (якщо засновник не може сам скла­сти їх), нотаріальне засвідчення, оплату статистичному управлінню за присвоєння кодів діяльності. Крім того, необхідно оплатити ліцензію (якщо діяльність підприємства підлягає ліцензуванню), відкрити роз­рахунковий рахунок у комерційному банку, виготовити печатки, штампи, бланки, товарні знаки та інші атрибути, без яких підприєм­ство не може діяти.

З моменту отримання свідоцтва про реєстрацію підприємство на­буває статусу юридичної особи. Проте слід зазначити, що і після юри­дичного оформлення створення підприємства (фірми) організаційний період ще триває. Відбувається, зокрема, остаточне формування ор­ганів управління, розроблюють і затверджують відповідні внутрішні організаційні регламенти функціонування підприємства, встановлю­ють процедури роботи і взаємодії структурних підрозділів, співробіт­ників та ін. Цей процес у структурах підприємницького бізнесу відбу­вається по-різному. Корективи тут вносить ринок, прискорюючи чи гальмуючи організаційний період.

7. Прининення підприємницької діяльності

Ринок неординарний. Конкуренція, що відбувається на ньому, одні підприємства, фірми приводить до багатства, інші - до банкрутства.

Тепер кожне підприємство, будь-яка структура підприємницького бізнесу повинні самостійно вирішувати свої проблеми. Якщо підпри­ємство змушене припинити свою діяльність, то зробити це потрібно цивілізованим способом. Звичайно, у разі припинення діяльності під­приємств (фірм) виникає безліч питань, від вирішення яких залежить майбутнє багатьох людей. Тому в усіх державах, у тому числі і в Ук­раїні, відпрацьовані нормативи, механізм поведінки в таких ситуаціях. Вони знайшли відображення у законах України „Про підприємства в Україні" (ст. 34, 35, 36), „Про господарські товариства" (ст. 19, 20, 21). „Про підприємництво" (ст. 11) та ін.

Держава гарантує при реорганізації та ліквідації підприємств за­хист прав та інтересів працівників, яких звільняють, відповідно до тру­дового законодавства України. Підприємства можуть припинити свою діяльність не тільки з причини нерентабельності, а й тому, що зміню­ють форму функціонування, об'єднуються з іншим підприємством. відокремлюються з розподілом майна та ін. Проте в усіх цих випадках порушуються інтереси як власників, так і найманих працівників, які потребують допомоги, захисту і можуть розраховувати у цих випад­ках на державу.

Припинення діяльності підприємств (фірм) здійснюється двома шляхами реорганізації та ліквідації.

Підприємство реорганізується у таких випадках:

ü злиття з іншим підприємством та утворення в результаті нового підприємства, до якого переходять усі майнові права та обов'язки обох підприємств;

ü приєднання одного підприємства до іншого. В результаті до остан­нього переходять усі майнові права та обов'язки підприємства, що приєднується;

ü поділу підприємства. Новим підприємствам, що виникли, перехо­дять за домовленістю сторін, у відповідних частинах (частках) май­нові права і обов'язки розділеного підприємства;

ü виділення з підприємства одного або кількох нових, яким перехо­дять за актом (балансом) у відповідних частинах (частках) майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства;

ü перетворення одного підприємства в інше. До нового підприєм­ства переходять усі майнові права і обов'язки реорганізованого.

ü Ліквідація підприємства (фірми) здійснюється:

ü за особистою ініціативою власника, підприємця;

ü після закінчення строку, на який воно створювалося, або після до­сягнення мети, поставленої при його організації;

ü за рішенням вищого органу підприємства (фірми);

ü згідна з рішенням суду або арбітражного суду: за клопотанням банківських органів в разі неплатоспроможності та визнання його банкрутом; контролюючих органів за систематичне або грубе пору­шення чинного законодавства;

ü за іншими підставами, передбаченими засновницькими докумен­тами та законодавчими актами України.

Ліквідація підприємства (фірми) здійснюється ліквідаційною комі­сією, яка створюється власником або уповноваженим ним органом, а у випадку банкрутства - судом або арбітражним судом. За рішен­ням судових органів ліквідація може провадитися і органом управ­ління підприємством (фірмою).

Ліквідаційна комісія або орган, який провадить ліквідацію:

· публікує в офіційній пресі інформацію про ліквідацію підприємства (фірми);

· повідомляє порядок і строк прийняття претензій; оцінює наявне майно підприємства; виявляє дебіторів і кредиторів (розраховується з ними);

· здійснює заходи щодо сплати боргів третім особам; складає лікві­даційний баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Майно підприємства (фірми), його кошти після розрахунків з бюд­жетом, кредиторами, оплатою праці працівників розподіляються між засновниками (учасниками) пропорційно до частки їх у майні під­приємства, в порядку та за умов, передбачених засновницькими до­кументами і законодавчими актами України. Претензії, не задоволені у зв'язку з відсутністю майна, а також не визначені ліквідаційною ко­місією. вважають погашеними. Спори, що виникають у процесі лік­відації між фізичними та юридичними особами, розглядають у судо­вому порядку.

Ліквідацію підприємства (фірми) вважають завершеною, а підпри­ємство (фірму) таким, що припинило свою діяльність, з моменту за­несення запису до реєстру державної реєстрації.

ТЕМА 6. БАНКРУТСТВО ПІДПРИЄМСТВА

1. Збиткові підприємства. Санірування підприємств.

Угода

3. Банкрутство фірми

4. Ліквідація підприємств

1. Збиткові підприємства

Наслідком прийнятих невірних економічних, технологічних, маркетингових, управлінських і інших рішень є скорочення обороту, зменшення прибутку, стійкі збитки, скорочення власного капіталу, зростання заборгованості, труднощі з виплатами і в остаточному підсумку, неплатоспроможність.

Під труднощами виплати розуміють тимчасовий дефіцит поточних засобів.

Під неплатоспроможністю розуміють тривалу недостачу поточних засобів. Боржник не може більше виконувати власні зобов'язання, причинами такого положення підприємства можуть бути внутрішні і зовнішні умови.

До зовнішніх причин кризи підприємства відносяться: міждержавні, державні, регіональні

До внутрішніх причин кризи підприємства відносяться: кадрові, правові, криза соціальної сфери, криза організації, криза виробничої сфери, криза сфери безпеки, криза інформаційної сфери, криза фінансової сфери і т.д.

Оздоровлення фінансового становища підприємства або суспільства називається санацією. Якщо вона вимагає жертви від кредитора, то говорять про угоду. Якщо санірування або далі неможливі, то настає примусова ліквідація підприємства і з'являється про його банкрутство. Якщо підприємцеві вдається змусити своїх кредиторів удатися після оголошення банкрутства до часткового відмовлення, то може мати місце примусова угода.

Санірування – це система мір, спрямованих на запобігання банкрутства промислових, торговельних, банківських і інших підприємницьких структур.

Санірування передбачає наступні заходи: випуск нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу (для АТ), збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій, зменшення відсотка по облігаціях, випущених раніше, відстрочка їхнього платежу, перетворення короткострокової заборгованості в довгострокову, ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового, злиття, що знаходяться на грані руйнування підприємства з іншими підприємствами

Санірування виробництва звичайно здійснюється без кредиторів у широкому змісті. До нього відносяться всі міри спрямовані на усунення недоліків і збитку для того, щоб підприємства знову могло працювати успішно. Ця робота здійснюється з метою діагностики причин кризи і розробки шляхів його подолання. Це може відбутися: персонально, тобто шляхом кадрових перестановок, організаційно, шляхом раціоналізації виробництва, предметно, шляхом усунення не рентабельно працюючих ланок виробництва і т.д.

Банкрутство підприємства

Санація (оздоровлення) Ліквідація

на засоби на засоби примусово добровільно

власника кредитора

санація угода конкурс ліквідація

позасудова судова примусова конкурс на

угода угода угода приєднання

угода про мораторії угода про звільнення угода про ліквідацію

У більш вузькому змісті під саніруванням розуміється відновлення номінального, показаного в балансі, капіталу з наявним фактично.

Угода

Угода – це домовленість боржника з кредитором для подолання економічних труднощів і запобігання банкрутства.

Угода – це складна правова процедура, що розрізняється по змісту і по способах реалізації.

Угоду по змісту розрізняють:

1. мораторії або угода об відстрочки, при якій кредитори продовжують термін своїх вимог і погоджуються на погашення боргу

2. угода про звільнення (полегкість, квота) у цьому випадку кредитори відмовляються від частини своїх вимог

3. угода на ліквідацію, при якій боржник віддає усе своє майно кредиторам. Майно реалізується, якщо є надлишок виторгу над боргом, те його одержує боржник.

Угода по здійсненню (способам реалізації):

1. Позасудова угода

2. Судова угода

Позасудова угода – це переговори, що ведуться звичайно абсолютно вільно, найчастіше секретно. Усі кредитори повинні дати свою угоду на угоду, але немає ніякої необхідності ставити всіх кредиторів в однакові умови. Іноді боржник може укласти угоду з деякими кредиторами.

Судова угода здійснюється по визначеній процедурі і відповідно до діючого законодавства.

Боржник повинний надати в суд (арбітраж) письмове клопотання про угоду, у якому зазначені: місце і дата народження боржника, пояснення мав судові або несудові угоди, чи бал оголошений банкрутом або боржником, точна вказівка гарантій, що можуть сприяти підписанню угоди, пропозиція про обсяг, час і загальні гарантії угоди.

Як додаток варто додати: список майна, список кредиторів і боржників, пояснення з приводу майнових суперечок

Суд призначає тимчасового керуючого по угоді. Керуючий здійснює експертизу, перевіряє гарантії і приймає рішення про клопотання. Якщо клопотання відхиляється, то починає діяти положення про банкрутстві. Якщо угода буде розглядатися в суді, то про неї попереджаються всі кредитори і від них потрібне негайне надання всіх претензій.

Право голосу в рішенні про судову угоду мають тільки кредитори. Угода буде здійснена, якщо набирається 75 – 80 % голосів. Рішення про угоду ставати обов'язковим для всіх кредиторів.

Судова угода реєструється в торговельному реєстрі і публікується.

3. Банкрутство фірми

Банкрутство оформляється в суді з метою примусового розділу майна боржника між кредиторами.

По чинному законодавству процес про банкрутство підприємств усіх форм власності веде арбітражний суд України. Підстава для відкриття справ про банкрутство є неплатоспроможність юридичних осіб і їхніх спадкоємців, перевищення боргу, клопотання в суд від самого боржника або від одного декількох кредиторів. Якщо клопотання про банкрутство боржника, то він обов'язково надає судові список кредиторів і боржників, список власного майна. Якщо клопоче кредитор, то він повинний документально довести неплатоспроможність боржника.

Суд перевіряє, чи досить підстава для відхилення справи про банкрутство. Якщо майно боржника недостатньо, щоб покрити витрати судочинства, то клопотання про банкрутство відхиляється. У цьому випадку кредитори можуть удатися до примусового виконання.

Процедура відкриття юридичної справи супроводжується з публікацією рішення і реєстрації в реєстрі. Рішення про відкриття справи містить наступні зведення:

1. день і година відкриття справи по конкурсі про банкрутство

2. призначення ліквідаторів (тимчасовий адвокат)

3. термін прийняття рішення про склад ліквідаційної комісії і призначення зборів кредиторів

4. рішення про арешт, у якому рекомендується усім власникам майна оголосити відразу про власне майно боржника і пред'явити право вилучення

5. термін заявки до закінчення, якого кредитори можуть висунути свої вимоги

Про визнання боржника банкрутом приймає постанова, у якому призначається остаточний склад ліквідаторів. Ліквідатор одержує право керувати і розпоряджатися конкурсною масою. Він повинний діяти нейтрально, з огляду на інтереси кредиторів і солідарного боржника. Основною задачею ліквідатора є встановлення, оцінка, розпорядження і розділ між кредиторами конкурсної маси.

Конкурсна маса утвориться з конфіскованого майна солідарного боржника до моменту відкриття банкрутства.

Особисте майно боржника не відноситься до конкурсної маси.

При керуванні конкурсною масою ліквідатор вирішує такі задачі:

1. організація безперервного виробничого процесу

2. ліквідація незавершених договорів і угоди

3. розірвання договорів на навчання, послуги, здавання внайми й оренду

Ліквідатор має право на реалізацію конкурсної маси майна маючих ринкову або біржову цінність. Частина майна дозволяється продати через аукціон.

Закон України «Про банкрутство», ст. 21, називає черговість задоволення претензій кредиторів:

1. зобов'язання перед працівниками підприємства, за винятком повернення внесків у статутний фонд або виплат по акціях

2. вимоги державних і місцевих податкових органів, госстраху і соціального забезпечення

3. вимоги кредиторів не забезпечені заставою

4. вимоги по поверненню внесків у статутний фонд, вимоги виплат по акціях

5. інші вимоги

Задоволення вимог кожній наступній групі кредиторів, можливо лише цілком задовольнивши вимоги попередніх. Незадоволення вимоги вважаються погашеними після оголошення банкрутства.

4. Ліквідація підприємств

Ліквідація – це добровільне (примусове) припинення діяльності підприємства; причому все майно підприємства перетворюється в реалізовані засоби.

Ліквідація здійснюється: по особистій ініціативі власника підприємства, після закінчення терміну на яке воно створювалося або після досягнення мети, за рішенням вищого органа підприємства, на підставі рішення суду по клопотанню банку у випадку неплатоспроможності, при визнанні підприємства банкрутом, за рішенням контрольних органів у випадках систематичного або грубого порушення діючого законодавства, на підставі інших рішень (установчих документів)

Ліквідація здійснюється ліквідаційною комісією, що створюється власником або уповноваженим їм органом, а у випадку визнання банкрутства – призначеною особою.

Майно підприємства, його фінансові засоби після розрахунку з бюджетом, кредиторами, оплатою праці працівників розподіляється між засновниками пропорційно їхньої частки в майні підприємства (статутному фонді). Претензії незадоволені в зв'язку з відсутністю майна вважаються (погашеними) удоволеними.

Ліквідація вважається завершеної, а підприємства ліквідованим з моменту внесення запису про це до державного реєстру.

Види реорганізацій: Злиття. Виділення. Приєднання. Роздягнув підприємства. Перетворення

ТЕМА 7. УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

Етапи процесу планування.

2. Визначення та управління ринковими стратегіями

3. Бізнес-план: поняття, функції, структура.

4. Організаційні структури підприємницької діяльності

5. Контроль в підприємницькій діяльності

Етапи процесу планування.

Оскільки маркетингове середовище постійно змі­нюється, підприємства повинні відповідним чином до цих змін пристосовуватися, щоб підтримувати страте­гічний баланс між своїми можливостями та умовами ринку. Процес, під час якого підприємства здійсню­ють аналіз бізнес-середовища і своїх можливостей, ух­валюють рішення щодо напрямків маркетингової дія­льності і втілюють ці рішення на практиці називають плануванням маркетингу.

Процес планування маркетингу охоплює чотири етапи:

& аналіз;

& планування;

& реалізація;

& контроль.

Аналіз. Процес планування починається з всебіч­ного аналізу стану справ на підприємстві. Підприємс­тво повинно проаналізувати середовище, в якому воно функціонує, з метою виявлення сприятливих можли­востей та уникнення загроз. Необхідно провести аналіз сильних і слабких сторін організації. Аналіз є основою кожного з наступних етапів процесу планування: маркетингу, позаяк забезпечує їх необхідною інфор­мацією (рис. 1).

Планування		Реалізація		Контроль
АНАЛІЗ

Рис. 1. Співвідношення чотирьох етапів процесу планування маркетингу.

Планування. На етапі планування підприємство вирішує, які заходи необхідні здійснити щодо кожної своєї бізнес-одиниці. Маркетингове планування вклю­чає визначення маркетингових стратегій, які будуть сприяти досягненню підприємством його загальних та окремих цілей. Основна увага при цьому приділяється плануванню маркетингу, товару або марки.

Реалізація. На етапі реалізації плани підприємст­ва втілюються в життя. Реалізують маркетингові пла­ни співробітники організації, які взаємодіють як із працівниками своєї фірми, так і з представниками

інших підприємств.

Контроль. Контроль включає в себе аналіз і оцінку результатів виконання планів і пов'язаної з цим діяль­ності, а також здійснення коректуючи заходів, в разі необхідності, задля досягнення поставлених цілей. Аналіз виконання планів надає інформацію та оцінку, які необхідні для інших сфер діяльності підприємства. Як правило, підприємства складають стратегічні, тактичні та річні плани.

Стратегічний план створюється з тим, щоб допо­могти підприємству використати в своїх інтересах можливості в середовищі, яке постійно змінюється. Це процес встановлення і збереження стратегічної відпо­відності між: цілями і можливостями фірми, з одного боку, та мінливими умовами ринку - з іншого.

Довгостроковий план окреслює основні частини • сили, які будуть впливати на організацію протягом _На ступних декількох років. Він містить довгострокові цілі, основні маркетингові стратегії, які будуть використані для їх досягнення, і визначає необхідні ресурси. Такий довгостроковий план щороку оновлюється з ме­тою внесення коректив у відповідності із змінами,. відбуваються у середовищі маркетингу.

Річний план є короткостроковим планом, який окреслює поточну ситуацію, цілі підприємства, страте­гію на найближчий рік, програму дій, бюджет та фор­ми контролю.

Стратегічне планування є фундаментом для інших видів планування на підприємстві. Стратегічний план включає в себе декілька компонентів:

· місію;

· стратегічні цілі;

· SWOT- аналіз;

· аналіз бізнес-портфеля, цілей та стратегій.

Місія визначає основну мету діяльності підприємс­тва. Формулювання місії - це формулювання цілі фір­ми: до чого вона прагне в найбільш широкому смислі. Чітке формулювання місії діє як "невидима рука", яка спрямовує співробітників фірми, даючи їм можливість працювати незалежно і в той же час колективно для досягнення загальних цілей фірми.

Місію розглядають у письмовому вигляді як офі­ційну програмну заяву. Вона містить відповіді на такі запитання:

ü Яким бізнесом ми займаємося?

ü Хто є нашими споживачами?

ü Яка мета нашої діяльності?

ü Яким буде наш бізнес?

Місія фірми повинна бути:

Ø реалістичною;

Ø конкретною;

Ø базуватися на особливостях фірми;

Ø стимулюючою.

На кожному рівні управління місію фірми необхідно перетворити в конкретні стратегічні цілі.

Місія, яка правильно сформульована, породжує іє­рархію завдань, які включають професійні цілі і маркетингові завдання. Ці завдання повинні бути макси­мально конкретними і чітко вимірюваними.

Отже, місія фірми визначає філософію діяльності підприємства і основний напрям її, а стратегічні цілі - конкретні завдання, які стоять перед фірмою.

SWOT- аналіз дає можливість виявити сильні та слабкі сторони фірми, можливості та загрози при проведенні стратегічного аудиту. Після проведення аудиту нако­пичується велика кількість інформації різного ступеня важливості і надійності. SWOT- аналіз очищує цю ін­формацію та виділяє найважливіші результати внут­рішнього і зовнішнього аудиту. Внутрішні сильні та слабкі сторони розглядаються в комплексі із зовнішні­ми можливостями та загрозами (рис. 2.)

		Джерела   Внутрішні (контрольовані)     Зовнішні (неконтрольовані)

Рис. 2. SWOT- аналіз

. Сильні і слабкі сторони в SWOT- аналізі зовсім не передбачають переліку всіх особливостей підприємства, а лише тих, які належать до ключових факторів успіху. Визначаючи можливості та загрози, необхідно передбачити події, які можуть суттєво вплинути на подальшу діяльність підприємства.

Після формулювання місії фірми і визначення стратегічних цілей керівництво підприємства повинно спланувати свій бізнес-портфель - перелік видів діяльності і товарів, якими буде займатися фірма. Кра­щим вважається такий бізнес-портфель, який оптима­льним чином пристосовує сильні і слабкі сторони фірми до умов ринкового середовища. Фірмі необхід­но, по-перше проаналізувати наявний бізнес-портфель і вирішити на які напрямки діяльності спрямувати бі­льше або менше інвестицій, і по-друге, розробити стратегію зростання для внесення в бізнес-портфель нових товарів або напрямів діяльності

2. Визначення та управління ринковими стратегіями

Першим кроком при аналізі бізнес-портфеля є ви­явлення ключових напрямів діяльності, які визнача­ють місію фірми, їх можна назвати стратегічними елементами бізнесу.

Стратегічний елемент бізнесу (СЕБ) - це напрям діяльності фірми, який має власні місію та цілі, функ­ціонування якого можна планувати незалежно від ін­ших напрямів. СЕБ може бути підрозділом фірми, то­варною групою або торговою маркою.

На наступному етапі аналізу бізнес-портфеля необ­хідно оцінити привабливість різних СЕБ і вирішити, на яку підтримку заслуговує кожен з них.

Мета стратегічного планування полягає у визна­ченні способів оптимального розподілу ресурсів фірм^и для використання у своїх інтересах привабливих мож­ливостей маркетингового середовища. Тому у більшос­ті стандартних методів аналізу портфеля СЕБ оцінка здійснюється у двох вимірах - з точки зору привабливості ринку або галузі, до яких належить СЕБ, і з точки зору міцності позицій СЕБ на цьому ринку або даній галузі. Найбільш поширені методи аналізу і планування бізнес-портфеля розроблені в "Бостон консалтинг груп" (провідна фірма - консультант в сфері управління) і в компанії "Дженерал Електрик".

Матриця "Бостон консалтинг груп" дає можли­вість підприємству класифікувати всі свої СЕБ стосо­вно співвідношення "темпи зростання галузі - частка ринку". Вертикальна вісь, темпи зростання ринку, ви­значає ступінь привабливості галузі. Горизонтальна вісь, відносна частка ринку, визначає міцність стано­вища компанії на ринку. Дана матриця передбачає чотири типи СЕБ: "зірки", "дійні корови", "важкі діти", собаки", (рис. З.).

Відносна частка ринку