З ПРЕДМЕТУ

«ПІДПРИЄМНИЦЬКА

ДІЯЛЬНІСТЬ»

АУДИТОРІЯ

ТЕМА 1. ЗМІСТ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. МІСЦЕ ПІДПРИЄМНИЦТВА В СУСПІЛЬСТВІ

1. Суть підприємництва як особливої форми економічної діяльності

2. Ознаки та принципи підприємницької діяльності

3. Суб’єкти та об’єкти підприємницької діяльності

4. Основні мотиви підприємницької діяльності

5. Економічні основи прийняття підприємницького рішення

1. Суть підприємництва як особливої форми економічної діяльності

Підприємницька діяльність - особливого роду господарська діяльність, що здійснюється у визначених умовах і завжди у визначених формах.

Бізнес (амер.) - сутність підприємницької діяльності визначаються як: гроші делают деньги

Бізнес (баварське визначення) - це діяльність суб'єкта спрямована на досягнення кращого з усіх можливих результатів і в остаточному підсумку пов'язано з економічною вигодою

Відповідно до законодавства України:

Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг і заняттю торгівлею з метою одержання прибутку.

Підприємництво як особлива форма економічної діяльності виникло одночасно із зародженням економічних відносин у суспільстві. Пер­шими підприємцями можна вважати ремісників, купців, землеробів, скотарів тощо давнього періоду, оскільки вони вели власний бізнес на засадах самостійності, ризику, об'єднання різних ресурсів і мали на меті збагачення.

Вперше термін "підприємець" як економічна категорія з'явився на початку XVIII ст. у Європі в економічному словнику Р. Кантільйона, де підприємцем називалася людина, що приймає рішення і задовольняє свої потреби в умовах невизначеності. Доход підприємця - це плата за ризик.

Сьогодні підприємництво можна розглядати з трьох сторін:

1) як специфічну функцію в економіці, що реалізується через забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства, вдоско­налення й оптимізації господарського механізму, продукування інновацій, загальне оновлення економіки тощо;

2) як особливий стиль поведінки, якому притаманні ініціатива, ризик, відповідальність, пошук нетрадиційних рішень, ділова хватка тощо;

3) як особливу форму економічної діяльності, що характеризуєть­ся триєдиною системою умов, ознак і вимог (свобода вибору напрямків і способів діяльності, самостійність у прийнятті рішень, орієнтація на досягнення комерційного успіху, відповідальність за прийняті рішення).

Отже, підприємництво - це форма економічної діяльності, спрямо­вана на отримання прибутку на основі поєднання індивідуальної та суспільної вигоди на засадах самостійності, ризику, відповідальності й інноваційності, що здійснюється індивідуально або колективно.

Метою підприємництва є створення такого продукту (товару, по­слуги, інформації тощо), який би викликав інтерес у споживача на ринку і міг би принести підприємцю прибуток.

Існування підприємництва можливе лише за наявності економічної свободи, яка включає в себе:

- економічну самостійність (можливість вільного вибору видів діяльності, форми власності та господарювання, вільне розпорядження прибутком, встановлення господарських контактів тощо);

- економічну відповідальність (відповідальність за результати господарювання, за прийняті рішення, договірні зобов'язання тощо своїм майном, продукцією, коштами, відшкодування завданих збитків та інші види відповідальності);

- економічну рівноправність (рівні економічні умови для будь-якого виду діяльності, форми власності, обсягів бізнесу: оподат­кування, доступ до ресурсів, розподіл прибутку, інвестиційна, кредитна, інноваційна політика тощо).

При існуванні достатнього рівня економічної свободи підприємни­цтво може реалізувати свої головні функції:

1) новаторську (створення та реалізація нових ідей: товарів, послуг, технологій, організації господарювання, проведення дослідних, дослідно-конструкторських розробок, поліпшення існуючих про­дуктів тощо);

2) організаційну (організація підприємницького процесу, залучення ресурсів, працівників, формування підприємства, управління його діяльністю тощо);

3) господарську (якнайефективніше виявлення, залучення та використання наявних ресурсів з максимальною віддачею і міні­мальними втратами, передусім природних, трудових та фінансових);

4) соціальну (створення продукту, який дає соціально-економічну користь як підприємцю, споживачу, так і суспільству в ціло­му);

5) особистісну (реалізація підприємця як особистості через досяг­нення власних життєвих цілей, суспільної позиції, самореалізації тощо). Головні принципи підприємництва:

- принцип соціальної відповідальності;

- принцип свободи підприємництва.

Принцип соціальної відповідальності полягає в тому, що підпри­ємець несе відповідальність перед працівниками (з точки зору забез­печення належних умов праці, кар'єрного й особистісного розвитку працівників тощо), перед споживачами (з точки зору якості й безпеки придбання, споживання та наслідків споживання продукту), перед ре­гіоном господарської діяльності (з точки зору використання місцевих ресурсів, передусім природних, піклування про екологію тощо), перед суспільством у цілому (сплата податків, підтримка державної політики реалізації суспільних інтересів).

Принцип свободи підприємництва полягає в тому, що підприємець може самостійно обирати видрі діяльності, способи її ведення, форми організації, залучати на добровільних засадах до підприємницького процесу необхідні ресурси (природні, фінансові, трудові, інформаційні тощо), самостійно налагоджувати ділові контакти зі своїми контраген­тами (споживачами, постачальниками, партнерами), вільно встанов­лювати ціни, використовувати власний прибуток тощо.

2. Ознаки та принципи прідприємницької діяльності

Є два типи ведення господарства: натуральне і товарне

Натуральне господарство - це таке господарство в який усі вироблені блага споживаються тут же.

Ціллю такого господарства є задоволення потреб виробника. Підприємництво цьому господарству не властиві.

Товарне господарство - це такий тип ведення господарства, при якому усі вироблені блага і послуги призначені для задоволення потреб товариства, що надходять у споживання через обмін, купівлю-продаж.

Товарне господарство забезпечує високий розвиток товариства.

Умовою виникнення товарного господарства є суспільний поділ праці.

Причиною виникнення товарного господарства є економічна відособленість виробника - це такий його стан (юридичне й економічне), коли товаровиробник має право розпоряджатися результатами своєї праці.

Економічною основою товарного господарства служить приватна власність на засоби виробництва, тобто основні фонди.

Підприємницька діяльність здійснюється в тому випадку, якщо вона відповідає ознакам:

1. Обмін результатами діяльності між суб'єктами ринку (товарне господарство)

2. Прагнення кожного учасника реалізувати свої інтереси

3. Прояв особистої і колективної ініціативи

4. Спроможність і готовність йти на ризик

5. Гнучкість у виборі стратегії і тактики використання різноманітних методів і прийомів досягнення наміченої цілі

Підприємницька діяльність у усьому світі здійснюється на основі цілого ряду принципів, що повинні дотримуватися в Україні:

1. Вільний вибір сфери діяльності

2. Притягнення на добровільних початках до здійснення підприємницької діяльності

3. Самостійне формування програми діяльності, вільний вибір постачальників і споживачів

4. Вільне ціноутворення відповідно до законодавства України

5. Вільне розпорядження прибутком, що залишився після виплати всіх податків і інших сум

6. Вільне здійснення зовнішньоекономічної діяльності і використання належного валютного виторгу по власному розсуді

3. Суб'єкти та об'єкти підприємницької діяльності

Ключовою проблемою при побудові підприємницьких відносин є правильне визначення суб'єктів підприємництва.

Існує кілька категорій суб'єктів підприємництва. Головним суб'єктом є сам підприємець.

Підприємець може бути як приватною особою, так і юридичною особою.

Як приватна особа підприємець виступає як організатор одноосо­бового або сімейного підприємництва. Діяльність такого підприємця ґрунтується на основі як власної, так і найманої праці.

Приватні особи можуть об'єднуватися в групи, зв'язуючи свої сто­сунки договірними відносинами й економічними інтересами. Такі групи набувають статусу підприємця - юридичної особи (суб'єкта ко­лективного підприємництва).

У процесі господарювання підприємець (як приватна особа, так і юридична особа) змушений взаємодіяти з іншими категоріями суб'єктів підприємництва:

—споживачами;

—державою;

—конкурентами;

—постачальниками тощо.

Кожен із цих суб'єктів також може бути як приватною, так і юри­дичною особою. Побудова взаємин підприємця з кожною з цих катего­рій суб'єктів має свої особливості і специфіку. Перш за все специфіка виявляється в рівні "активності" підприємця стосовно свого контр­агента, широти інструментарію впливу, його директивності та сили, зворотного впливу, віддачі в стосунках тощо.

Об'єктом підприємництва є продукт, створений підприємцем, який потенційно може задовольнити конкретну потребу споживача, бути йому проданим, принести підприємцю прибуток, а суспільству - користь.

4. Основні мотиви підприємницької діяльності

Взаємодія підприємця зі своїми контрагентами відбуваються на основі прийняття різноманітних рішень, ефективність яких залежить від уміння та здатності підприємця логічно й нестандартно мислити. Підприємницька логіка відображає творчу форму ділового мис­лення на основі поєднання інтуїції, практичного досвіду, попередніх досліджень і розрахунків, систематизації знань, останніх досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Логіка підприємництва - це форма мислення підприємця в при­йнятті рішень, спрямованих на досягнення бажаних цілей.

Прийняття будь-якого рішення вимагає його логічного осмислення й обґрунтування.

У найбільш загальному випадку логіка підприємництва матиме такий алгоритм мислення:

1) зародження підприємницької ідеї;

2) первинна оцінка ідеї;

3) визначення реальності практичної реалізації ідеї;

4) здійснення необхідних розрахунків;

5) експертна оцінка отриманої інформації;

6) прийняття рішення.

Приймаючи рішення, підприємець виходить із власних цілей, цілей свого підприємства, а також цілого ряду інших параметрів.

Одним із таких параметрів є мотивація підприємця. Мотивація під­приємництва - це спонукання людини до провадження підприємниць­кої діяльності.

Основні мотиви підприємництва такі:

- матеріальна зацікавленість;

- прагнення до власності;

- прагнення до влади;

- свобода в прийнятті рішень;

- підвищення власного соціального статусу;

- самореалізація;

- успішний приклад друзів, знайомих, сусідів;

- набуття незалежності тощо.

Мотиваційна система с персоніфікованою та динамічною. Залежно від конкретного підприємця та конкретних умов здійснення підпри­ємницької діяльності мотиви можуть змінюватися (змінюється їхня пріоритетність, кількість, спонукальна сила тощо).

Ці механізми описуються різними теоріями мотивації, основні з яких такі:

1)класична теорія;

2) ієрархія потреб за А. Маслоу;

3) теорія Мак-Клелланда;

4) теорія очікувань та інші.

Класична теорія визначає головним мотивом підприємницької ді­яльності матеріальну зацікавленість. Ієрархія потреб за А. Маслоу визначає п'ять рівнів потреб (фізіологічні потреби, потреби безпеки, соціальні потреби, потреби в повазі, потреби самореалізації), задово­лення потреб нижчого рівня спонукає до задоволення потреб вищого рівня. Теорія Мак-Клелланда визначає три групи мотивів: влада, успіх, соціальні мотиви. Теорія очікувань визначає, що рівень і ефективність господарювання підприємця залежить від очікуваних результатів.

5. Економічні основи прийняття підприємницького рішення

У основі прийняття підприємницького рішення лежить підприєм­ницька ідея.

Підприємницька ідея - виявлений підприємцем інтерес, який має конкретні економічні параметри й форму.

В ідеї відбувається пряме поєднання інтересу підприємця та його контрагента (споживача, постачальника, конкурента тощо).

Підприємець виступає або пасивним, або активним ініціатором ідеї.

Пасивний він тоді, коли ідея виникає незалежно від підприємця, як диспропорція ринку, тобто на основі потреб ринку. Підприємець лише "підхвачус" цю ідею і, виходячи з потреб і можливостей ринку та порівнюючи їх з власними можливостями, або приймає ідею, або відкидає її.

Активний він тоді, коли самостійно створює ідею, обґрунтовує її та реалізує, виходячи перш за все з оцінки власних можливостей, а тільки потім — можливостей ринку. Підприємець "нав'язує" власну ідею ринку, змушуючи його її прийняти.

Кожна підприємницька ідея, щоб бути успішною, повинна ґрунту­ватися на чотирьох параметрах:

1) потребах ринку;

2) здібностях підприємця;

3) можливостях підприємства;

4) умовах реалізації ідеї.

Якщо в комбінації цих складових присутні певні особливості, прита­манні лише даному підприємцю, то ідея матиме тривалий успіх (імідж підприємця, кваліфікований персонал, технологія тощо).

Основними джерелами підприємницьких ідей с:

- ринкові дослідження;

- споживачі;

- персонал, постачальники;

- спостереження за подібними товарами та послугами;

- фундаментальні та приладні дослідження;

- засоби масових комунікацій.

Для пошуку підприємницьких ідей використовують такі групи ме­тодів:

1) методи індивідуального пошуку (аналогії, інверсії, ідеаліза­ції);

2) методи групового пошуку ("мозкового штурму", конференції ідей,колективного блокноту);

3) методи активізації пошуку (контрольних запитань, фокальних об'єктів, морфологічного аналізу).

У своїй діяльності підприємець накопичує, відбирає та оцінює ідеї. Процес накопичення ідей — це процес пошуку та формування певної сукупності ідей як результату аналізу підприємницького середовища. Процес відбору ідей - це процес "відсіювання" зайвих ідей за різними критеріями залежно від конкретної ситуації. На цьому етапі залиша­ються ідеї, які реально можуть бути реалізовані підприємцем.

Результатом є формування банку підприємницьких ідей - накопи­чених ідей, які могли б скласти предмет діяльності підприємця. Процесc оцінки ідей - це процес порівняльного аналізу на основі певних параметрів кількох ідей перед остаточним прийняттям рішення щодо розв'язання конкретної проблеми.

Підприємець як основна фігура економічного процесу. Особисті якості підприємця

Підприємницька діяльність вимагає від людини, яка займається нею, певних властивостей, оскільки ґрунтується на необхідності про­яву творчих начал, природного таланту, розуму й кмітливості, а та­кож широти мислення і пізнання. Успіх у підприємництві нерозривно пов'язаний з особистими якостями підприємця, основні з яких такі:

- ініціативність і прагнення до пошуку нового;

- заповзятість і наполегливість;

- бажання і готовність до ризику;

- орієнтація на ефективність;

- самостійність і незалежність;

- здатність переконувати та налагоджувати ділові контакти і зв'язки;

- здатність до самовдосконалення;

- прагнення бути поінформованим;

- спостережливість та аналітичність.

Не кожна людина може бути підприємцем. Лише 5-10% населення потенційно здатні бути підприємцями. З іншого боку не кожен діючий підприємець володіє повним набором необхідних якостей, і не кожна людина з такою сукупністю властивостей є підприємцем.

ТЕМА 2. ВИДИ ПІДПРИЄМНИЦТВА

1. Основи види підприємницької діяльності

2. Виробнича підприємницька діяльність, її форми та види

3. Комерційна підприємницька діяльність

4. Посередницька підприємницька діяльність

5. Фінансове підприємництво

6. Страхове підприємництво

7. Консультативне підприємництво

8. Інноваційна підприємницька діяльність

1. Основні види підприємницької діяльності

Підприємництво як форма ініціативної діяльності припускає два типи господарювання:

1) здійснення безпосередньо виробничих функцій;

2) здійснення посередницьких функцій.

Перший тип пов'язаний із діяльністю, результатом якої є вироб­ництво кінцевого продукту, готового до споживання й призначеного для кінцевого споживача. Таким продуктом можуть бути як товари, так і послуги: виробництво одягу, продуктів харчування, автомобілів, меблів, надання побутових послуг, туристичних послуг, послуг з пере­везення пасажирів тощо.

Другий тип пов'язаний із наданням специфічних послуг, які забез­печують просування продукту, виробленому за допомогою першого типу підприємництва, від виробника до споживача в належному (сус­пільне прийнятному) вигляді й готовому до споживання. При цьому продукт може набувати додаткових споживчих характеристик, не змінюючи своєї суті та головної споживчої властивості. До такої ді­яльності можна віднести послуги посередників у торгівлі товарами, надання рекламних послуг, вантажні перевезення, маркетингові до­слідження тощо.

Усю підприємницьку діяльність незалежно від її належності до пер­шого чи другого типу господарювання можна поділити на різні види. Існує кілька класифікаційних ознак, за якими проводять цей поділ.

За національною належністю капіталу	За організаційно-правовою формою господарювання	За розміром	За сферою господарювання	За формами власності
- національні - закордонне - змішане - транснаціональне	- одноосібні - кооперативні - селянське (фермерське) - господарські товариства - підприємницькі об’єднання	- велике - середнє - мале - мікропідприємство	- виробниче - торгівельне - посередницьке - фінансове - страхове - консалтингове - аудиторське тощо	- приватне - державне - змішане

Кожне окремо взяте підприємство залежно від обраної класифіка­ційної ознаки може бути віднесене до будь-якої із перелічених груп.

2. Виробнича підприємницька діяльність, її форми та види

Виробниче підприємництво - це вид підприємницької діяльності, безпосередньо пов'язаний із виробництвом певного продукту кінцевого споживання, призначеного для подальшої реалізації споживачам з метою отримання прибутку.

Виробниче підприємництво є найважливішим, визначальним, про­відним видом підприємництва, оскільки саме у сфері виробничого під­приємництва створюється продукт, здатний задовольнити конкретну потребу споживача.

Основний зміст виробничого підприємництва - вироблення продук­ту (товару чи послуги), який може задовольнити конкретну потребу споживача і принести підприємцю прибуток.

Виробниче підприємництво існує у двох формах:

1) традиційне;

2)інноваційне.

Традиційне виробниче підприємництво орієнтоване на створення традиційного продукту, який відносно давно постачається на ринок; параметричні характеристики та споживчі властивості такого продук­ту незмінні протягом усього періоду постачання на ринок (наприклад, товари добувної промисловості: вугілля, газ, нафта, електроенергія тощо).

Інноваційне виробниче підприємництво орієнтоване на створення принципово нового продукту з широким використанням інновацій. Таким продуктом може бути створення нового товару, який раніше не існував, або принципове поліпшення існуючого товару, або виробни­цтво існуючого товару за принципово новими технологіями тощо.

У чистому вигляді не існує традиційного чи інноваційного виробни­чого підприємництва, оскільки при створенні будь-якого продукту тією чи іншою мірою використовуються елементи інновацій. Економічно грамотно стверджувати, що є переважно традиційні форми виробни­чого підприємництва та переважно інноваційні форми.

Крім поділу за формами виробниче підприємництво поділяється ще й на види:

1) основний;

2) допоміжний.

Основний - це вид виробничого підприємництва, результатом якого є виробництво продукту, готового до споживання.

Допоміжний - це вид виробничого підприємництва, який полягає в обслуговуванні та супроводженні основного виробництва (наприклад, інноваційна діяльність, науково-технічна діяльність, конструкторська діяльність тощо).

3. Комерційне підприємництво

Комерційне підприємництво - це вид підприємницької діяльності, безпосередньо пов'язаний з купівлею-продажем товарів для задоволен­ня потреб споживачів з метою отримання прибутку.

Комерційне підприємництво виконує важливу роль в економіці, оскільки саме у сфері комерційного підприємництва відбувається без­посередній контакт споживачів з товаром, забезпечується баланс на ринку споживчих товарів, формуються оптимальні пропорції між виробництвом цих товарів і суміжними сферами, визначається попит на товари, стимулюється виробниче підприємництво, формуються доходи бюджетів.

Основним змістом комерційного підприємництва є технологічні та комерційні операції.

Технологічні операції пов'язані з фізичним рухом товарів та є про­довженням процесу виробництва у сфері обміну (транспортування, зберігання, пакування, фасування) від виробника до споживача.

Комерційні операції пов'язані з процесом купівлі й продажу това­рів. До комерційних операцій також відносять організацію ринкових досліджень, оцінку конкурентів, встановлення партнерських зв'язків тощо.

У зв'язку з двоїстим характером комерційної діяльності розрізня­ють кілька категорій суб'єктів комерційного підприємництва:

- торговельні підприємства;

- торговельно-посередницькі підприємства;

- торговельно-виробничі підприємства;

- товарні біржі.

Основними суб'єктами комерційного підприємництва є торговель­ні підприємства: магазини, кіоски, торговельні центри, які можуть мати товарну спеціалізацію, ґрунтуватися на різних формах торгівлі тощо.

Окрім безпосередньо торгівлі суб'єкти комерційного підприємни­цтва здійснюють:

- вивчення попиту та дослідження кон’юнктури ринку;

- пошук та вибір постачальників;

- встановлення ділових зв'язків з партнерами;

- закупівлю товарів;

- розробку асортиментної політики;

- організацію товаропостачання;

- оперативне маневрування товарними ресурсами.

4. Посередницька підприємницька діяльність

Посередницьке підприємництво - вид підприємницької діяльності, при якому підприємець представляє на ринку інтереси виробника або споживача, але сам не є таким.

Важливість посередницького підприємництва полягає в тому, що посередники точніше й повніше "відчувають" потреби споживачів, успішніше просувають продукцію на ринку, оперативніше реагують на зміну його кон’юнктури, знижують рівень товарних запасів, зменшують витрати часу і грошей виробників і споживачів, поліпшує контакт зі споживачами тощо.

Посередники використовуються при переміщенні товарів від ви­робників до споживачів за допомогою непрямого методу збуту.

Основним змістом посередницького підприємництва є сполучення економічних інтересів двох суб'єктів підприємницького процесу і по­єднання їх у єдине ціле.

Існує багато різних видів посередників.

Агент - посередник, який виступає від імені і в інтересах клієнта (виробника або споживача), при цьому він не бере на себе право влас­ності на товар, працює за комісійну винагороду.

Брокер - посередник, який виступає від імені клієнта, діє за його дорученням і за його рахунок, одержуючи від нього винагороду. Брокер завжди спеціалізується на певному виді товарів або послуг і функціо­нує в рамках брокерських контор на біржах.

Комісіонер - посередник, який за визначену винагороду за рахунок і за дорученням клієнта укладає угоди, але від свого імені. Винагорода встановлюється як певний відсоток від суми угоди.

Консигнатор - посередник, який виступає від свого імені, продаючи товар зі свого власного складу, при цьому він права власності на товар не має, а реалізує його за дорученням свого клієнта.

Дистриб'ютор - посередник, який виступає в інтересах клієнта, але від свого імені, за власний рахунок, має право власності на товар, який продає, і працює за рахунок цінової надбавки та/або комісійної винагороди. Спеціалізується на роботі з постійними клієнтами.

Дилер — посередник, який за своєю суттю подібний до дистриб'ютора, з тією різницею, що дилер спеціалізується на сталому й відносно вузь­кому асортименті товарів.

Торговий маклер - посередник, який сам участі в укладанні угоди не бере, а лише вказує на можливість її укладання.

Комівояжер - посередник, який є роз'їзним представником підпри­ємства і мас завжди при собі зразки товарів, які він не тільки продає, а й доставляє покупцю.

5. Фінансове підприємництво та його форми

Фінансове підприємництво - це вид підприємницької діяльності, який пов'язаний з купівлею і продажем одних грошей і цінних паперів за інші гроші й цінні папери з метою отримання прибутку.

Фінансове підприємництво відіграє важливу роль в економіці, оскільки воно обслуговує грошовий обіг, забезпечує інші види підпри­ємництва фінансовими ресурсами, збалансовано розподіляє капітали в економіці тощо.

Змістом фінансового підприємництва є обмін вартостей, грошовий обіг, торгівля цінними паперами та іншими фінансовими деривативами.

Ключові суб'єкти фінансового підприємництва: - банки; інвестиційні фонди та інвестиційні компанії;

- фондові біржі.

Банк - спеціалізоване фінансове підприємство, яке акумулює фі­нансові ресурси (тимчасово вільні кошти), надає їх у тимчасове ко­ристування у вигляді кредитів, здійснює посередництво у взаємних платежах і розрахунках між різними підприємствами та окремими громадянами.

Відповідно до цього банк може виконувати такі види операцій: пасивні; активні; комісійні.

Пасивні - це операції, пов'язані із залученням коштів банком, на­приклад, депозитні вклади.

Активні - це операції, пов'язані із розміщенням коштів банком, наприклад, надання кредитів.

Комісійні - це операції, пов'язані із наданням банком посередниць­ких послуг за дорученням клієнтів банку, наприклад, обмін валют.

Інвестиційний фонд - фінансова установа, яка концентрує (залучає) фінансові ресурси, як власні, так і "чужі", та інвестує їх у новий про­ект, нове підприємство.

Інвестиційна компанія - фінансова установа, яка здійснює торгівлю цінними паперами, залучає капітали та інвестує їх у діючі підприєм­ства на реалізацію ними різних інновацій.

Фондова біржа - спеціалізована фінансова установа, що працює як постійно діючий ринок, на якому проводиться оптова торгівля цінними паперами.

6. Страхове підприємництво

Страхове підприємництво - вид підприємницької діяльності, який безпосередньо пов'язаний із захистом інтересів громадян та юридичних осіб у рані настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, сформованих шляхом сплати страхових внесків.

Страхування є специфічного формою фінансового підприємництва, яке покликане забезпечити безпеку підприємців та їхніх контрагентів у разі настання різних ризиків, які несуть матеріальну чи іншу небезпеку.

Страхове підприємництво існує у трьох видах: 1)особисте страхування;

2) майнове страхування;

3) страхування відповідальності.

Особисте страхування передбачає страхування життя, здоров'я, працездатності страхувальника. Страховик повинен виплатити вста­новлену суму страхувальнику залежно від ступеня втрати здоров'я, працездатності в разі настання страхового випадку.

Майнове страхування пов'язане з володінням, користуванням і роз­поряджанням майном. У разі настання страхового випадку страховик виплачує обумовлену суму страхувальнику залежно від ступеня втра­ти/пошкодження майна.

Страхування відповідальності передбачає страхування ймовірності неповернення кредиту, заборгованості платника тощо.

Страхування здійснюється у двох формах: обов'язкове; добровільне.

Страхове підприємництво має справу виключно із добровільною формою страхування.

7. Консультативне підприємництво

Слово "консультант" походить від латинського — що радить. Під цим словом розуміється фахівець у визначеній області, що дає ради з питань своєї спеціальності.

Менеджмент-консалтинг полягає в наданні незалежних рад і допомоги з питань керування, включаючи визначення й оцінку проблем і/або можливостей, рекомендацію відповідних мір і допомога в їхній реалізації.

Методи консультування. Методи консультування можуть бути різними. Найбільш відомі і застосовувані три види консультування: експертне, процесне і навчальне.

Експертне консультування — найбільш пасивна форма консалтингу. Тут консультант самостійно здійснює діагностику, розробку рішень і рекомендацій з їх упровадження. Клієнт при цьому лише забезпечує консультанта необхідною інформацією.

При процесном консультуванні фахівці консалтингової фірми на всіх етапах розробки проекту активно взаємодіють із клієнтом, спонукуючи його висловлювати свої ідеї, пропозиції; консультанти разом із клієнтом аналізують проблеми і розробляють пропозиції. При навчальному консультуванні головна задача фахівців — підготувати ґрунт для виникнення ідей, для вироблення рішень. З цією метою вони проводять у клієнта лекції, семінари, розробляють для клієнта навчальні посібники, надаючи тим самим усю необхідну теоретичну і практичну інформацію.

• Способи залучення клієнтів консалтинговою фірмою.

Особливості ринку консультаційних послуг полягають у тому, що у фірм, що займаються цим видом діяльності, відсутня можливість показати "зразок свого товару", "зразок своєї послуги". Тому перед такими фірмами дуже гостро коштує задача залучення клієнтів.

Способи залучення клієнтів різні. Це може бути рекламування своїх можливостей; залучення клієнтів через посередників; використання рекомендацій попередніх замовників, що позитивно відзиваються про діяльності фірми, і ін.

Найбільш простий і широко застосовуваний спосіб — рекламування. Фірма поширює різного роду рекламні довідки, рекламні оголошення, у яких приводяться її можливості в області консультування, зразкова вартість послуг, посилання на успішно виконані проекти. Широко поширена така форма залучення клієнтів, як використання посередників. Ними можуть бути співробітники фірм-клієнтів, що користуються довірою у свого керівника. У західних країнах розроблені спеціальні методики для пошуку такого посередника. На ці мети виділяються спеціальні засоби.

Звичайно, що вирішує фактором, що визначає престиж фірми-консультанта, служить її успішна, результативна попередня діяльність. Позитивні рекомендації великих або навіть середніх клієнтів — краща реклама.

Визначену роль у забезпеченні замовлень по консультуванню може зіграти імідж фірми-консультанта. Наявність візитної картки, проспекту, що відповідає обстановка в офісі, зовнішній вигляд, одяг і привітність співробітників фірми — усе це може вплинути на позитивне рішення замовника співробітничати з даної фірмою-консультантом.

8. Інноваційна підприємницька діяльність

З ростом рівня розвитку економіки зростає значення використання нововведень у широких масштабах.

Можна виділити дві основні форми підприємництва: створення й економічна реалізація нововведень (інноваційне підприємництво) і чисте ринкове підприємництво (маркетинг у широкому його розумінні).

Найбільше повно сутність підприємництва виявляється в нововведеннях, де створюється нова, що раніше не існувала комбінація факторів виробництва (нова виробнича функція).

На жаль, найважливіша конкурентна перевага — рівень розвитку науки й інтелектуальна продукція (патенти ноу-хау, інформація) використовуються в нашій практиці винятково слабко. Аналізуючи конкурентоздатність основної маси російської продукції на світових ринках, Д. Кузин показав, що практично по всіх позиціях основна маса цивільної продукції явно уступає закордонним аналогам.. Це особливо чітко проявилося в даний час в умовах масового виходу на зовнішній ринок. Можливості конкурувати на світовому, та й російському ринку товарів були різко обмежені як тільки зникли переваги низьких цін на ресурси і фактори екстенсивного росту.

Необхідно сформулювати ряд важливих положень, що визначають зміну економічного клімату в інноваційній сфері.

1. Підвищення в умовах ринкової економіки уваги до оцінки майбутніх запитів споживачів.

2. Необхідність працювати зі споживачами в самому тісному контакті, допомагаючи їм використовувати пропонований новий продукт або технологію для формування їхнього бізнесу.

3. Загострення відносини до часу, що проходить з початку перевірки нововведення до одержання економічного результату. Почалася хвиля стиску часу, відведеного на нововведення, і пошук оптимального співвідношення вкладення капіталу в довгострокові інноваційні проекти з яскраво вираженим комерційним характером.

Комерціалізація процесу нововведень помітно підсилюється, міняються темп і масштаби підприємницької діяльності в цій області.

На відміну від виробничого процесу інноваційний процес характеризується:

• численністю і невизначеністю шляхів досягнення мети і високим ризиком;

• неможливістю детального планування й орієнтації
на прогнозні оцінки;

• необхідністю подолання опору як у сфері сформованих економічних відносин, так і інтересів учасників інноваційного процесу.

Ці особливості в підприємництві слабко враховуються, що різко знижує інноваційну культуру.

Складність проблеми складається і тім, що просте нагромадження наукових результатів у будь-яких масштабах автоматично не вливається в інноваційний процес. Передача знань по ланцюжку від однієї фази інноваційного процесу до іншої вимагає додаткової, посередницької системи. Така система по-істоті являє собою ринок нововведень, що входить складовою частиною в товарний ринок.

Ринок нововведень утвориться в умовах невизначеності, що випливають з характеру інноваційних процесів, і в специфічному середовищі взаємин учасників ринку.

Ринок нововведень можна визначити як систему економічних форм і механізмів, зв'язаних з інноваційним підприємництвом, умовами і місцем реалізації товарів – нововведень. Ринковий механізм, як відомо, включає ціни, гроші, кредит (із властивим йому відсотком) і інші вартісні категорії. До ринку нововведень мають відносини попит та пропозиція нововведень, масштаб цін, покриття попиту сукупністю нововведень і ін. Ринковий механізм обслуговує звертання товарів-нововведень і є чинником його керування. Одночасно він використовується для впливу на виробників нововведень і підприємців. У табл. 1. приведено зразковий товарний розріз ринку нововведень і загальну характеристику груп інноваційних товарів.

Таблиця 1. Товарний розріз ринку нововведень

Вид інноваційного товару	Характеристика товару
Одиничне нововведення	Найбільш масовий інноваційний товар, що представляє собою продукт інтелектуальної діяльності з визначеним терміном життя і морального старіння
Об’єктивне нововведення	Кілька взаємозалежних нововведень, що утворять нову споживчу цінність і відбивають визначені тенденції розвитку техніки і технології
Базове нововведення	Комплекс взаємозалежних нововведень, що забезпечують потреби в нових продуктах або нова якість економічного росту
Програмне нововведення	Комплекс одиничних об'єктів і базових нововведень, аж до взаємозамінних, що забезпечують нова потреба

Становлення ринку нововведень варто розглядати в зв'язку з розвитком підприємництва в сфері інновацій. На початку цього шляху довелося відмовитися від прямого керування виробництвом на користь підприємництва, адаптуватися до нових, ринкових умов господарювання. Нарешті, з'явилися активні незалежні суб'єкти ринку, що здійснюють інноваційне поводження, суть якого — у безперервному пошуку нововведень і диверсифікованості виробництва, активному залученні в цей процес фінансового капіталу й інтелектуального потенціалу.

ТЕМА 3. ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ПІДПРИЄМНИЦТВА

1. Поняття підприємницького середовища та його складові елементи

2. Політико – правове середовище підприємницької діяльності

3. Податкова політика та її вплив на підприємництво

4. Ризик підприємницької діяльності, його види та способи зменшення

5. Державне регулювання підприємницької діяльності

1. Поняття підприємницького середовища та його складові елементи

Підприємницька діяльність можлива лише за наявності ефектив­ного підприємницького середовища.

Підприємницьке середовище - це соціально-економічна система, яка характеризується наявністю економічної свободи, присутністю під­приємницького корпусу, домінуванням ринкових економічних зв'язків та наявністю і можливістю використання необхідних ресурсів.

Отже, підприємницьке середовище складається з чотирьох осно­вних елементів:

- держава;

- підприємництво;

- споживачі (домогосподарства);

- ресурси.

Підприємницьке середовище поділяється на внутрішнє та зо­внішнє.

Внутрішнє середовище підприємства - це механізм життєдіяльності підприємства, що забезпечує його самовідтворення.

Внутрішнє середовище складається з багатьох елементів, які знахо­дяться під постійним наглядом і впливом підприємця. Він самостійно й директивне формує внутрішнє середовище, здійснює моніторинг за його станом. Основними елементами внутрішнього середовища є:

- підприємець;

- місія підприємства;

- цілі підприємства;

- працівники;

- технології;

- ресурси;

- структура управління;

- результат діяльності підприємства тощо.

Зовнішнє середовище підприємства - це структурно-просторове оточення, яке складається з факторів впливу на функціонування під­приємства.

Існують різні підходи до класифікації цих факторів:

1) за сферою оточення (мікросередовище й макросередовище);

2) за ступенем впливу (фактори прямого впливу і фактори непрямого впливу);

3) за характером дії (фінансово-економічні фактори, організаційно-правові, соціально-психологічні);

4) за напрямком впливу (стимулюючі, стримуючі).
Незалежно від поділу фактори зовнішнього середовища не можуть

управлятися підприємцем, тобто зовнішнє середовище не контрольо­ване підприємцем.

Найбільш поширеним і зрозумілим є поділ факторів зовнішнього середовища на фактори прямої та фактори непрямої дії. До факторів прямої дії належать:

- споживачі;

- постачальники;

- державні органи;

- конкуренти;

- профспілки.
Фактори непрямої дії:

- політичні;

- науково-технічні;

- соціально-психологічні;

- стан світової економіки (національної, регіональної) тощо.
Характер впливу факторів прямої та непрямої дії на підприємство

різний. Перші впливають на підприємство безпосередньо, крім цього підприємство тією чи іншою мірою може частково вплинути на них. Другі впливають на підприємство або опосередковано (через інші фак­тори), або в якихось певних ситуаціях, але підприємець позбавлений можливості впливати на ці фактори.

2. Політико-правове середовище - робоче підприємницьке середовище

Політико-правове середовище - соціально-економічна система, яка складається з підприємницького корпусу, державних органів і груп громадськості, які впливають на окремі підприємства, обмежуючи свободу їхніх дій в інтересах суспільства.

Політико-правове середовище, відповідно, складається з трьох еле­ментів: підприємництва, держави та громадськості. Головну роль у цьому "трикутнику взаємодії" відіграє держава, оскільки саме вона формує основні параметри підприємницького середовища, приймаючи відповідні закони та інші нормативні акти.

Основні закони, які формують підприємницьке середовище: — Господарський кодекс;

- Закон України "Про власність";

- Закон України "Про господарські товариства";

- Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців";

- Закон України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності";

- Закон України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності";

- Закон України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" та інші.

Державне регулювання підприємницької діяльності здійснюється за допомогою двох груп методів:

1) економічних (непрямих);

2) адміністративних (прямих).

До економічних належать податки, державне підприємництво, ці­льове фінансування, грошово-кредитні механізми тощо. До адміні­стративних - укази, прямі заборони, встановлення квот, нормативів, лімітів тощо.

У реальному житті ці методи використовуються завжди в комплексі і їхнє поєднання мас назву державної економічної політики. Основні складові державної економічної політики:

- фіскальна політика;

- грошово-кредитна;

- науково-технічна;

- інвестиційна;

- регіональна;

- інноваційна;

- політика підтримки малого підприємництва тощо.
Головним державним органом державної виконавчої влади у сфері підприємництва є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.

3. Податкова політика та її вплив на підприємництво

Однією зі складових державної економічної політики є податкова політика. В основі податкової політики лежить податкова система, яка є формою мобілізації фінансових ресурсів і подальшим їх використан­ням для надання суспільних послуг населенню, утримання державного апарату та виконання ряду інших завдань.

Основний елемент податкової системи — податки, які виконують важливі функції:

1) фіскальну;

2) розподільчу;

3) регулюючу.

Фіскальна функція полягає у формуванні за допомогою податків державних доходів.

З допомогою розподільчої функції відбувається перерозподіл дохо­дів суб'єктів господарювання у відповідності з цілями, принципами і нормативами доцільності й справедливості.

Регулююча функція врегульовує суперечності, які виникають при реалізації індивідуальних, групових та суспільних інтересів, зокрема збалансовує різні сфери підприємницької діяльності, розвиток окре­мих територій тощо.

Податкова політика - це система визначення та встановлення роз­мірів, методів і форм побудови й стягнення податків.

Таку систему, виходячи з впливу держави на формування податко­вих нормативів, поділяють на "тверду" і "м'яку".

"Тверда" податкова політика ґрунтується на таких принципах: окреме підприємство не може впливати на формування податкових нормативів, податкові нормативи встановлюються на основі несклад­них критеріїв, підприємство не може отримувати індивідуальних пільг, жорстка податкова дисципліна.

"М'яка" податкова політика ґрунтується на принципах: окреме підприємство може впливати на формування податкових нормативів, підприємства можуть отримувати індивідуальні пільги в оподатку­ванні, м'яка податкова дисципліна (допускаються порушення в опо­даткуванні).

У реальній практиці господарювання використовується поєднання "твердої" та "м'якої" політики, залежно від конкретної соціально-економічної ситуації. У кожному разі податкова політика завжди спря­мована на забезпечення:

- сталого економічного розвитку;

- цінової стабільності;

- повної зайнятості;

- мінімального гарантованого рівня доходів;

- створення системи соціального захисту громадян тощо.

Податкова політика с могутнім інструментом державного регулю­вання підприємництва, дієвим механізмом економічного впливу на суспільне виробництво, його структуру, динаміку, розміщення, при­ скорення науково-технічного прогресу. Податками можна стимулювати або стримувати ділову активність підприємницького сектора.

Поняття, цілі та завдання державної звітності

Державна звітність с важливим елементом взаємодії підприємниць­кої структури й державних органів. З іншого боку державна звітність є важливим елементом управління підприємством.

Звітність відображає результати діяльності підприємства. Це дає змогу оцінити ефективність його господарювання, прогнозувати змі­ни основних його параметричних характеристик, зокрема результа­тів діяльності, сприяє прийняттю необхідних управлінських рішень тощо.

Звітність підприємств поділяється на: 1) фінансову; 2)статистичну.

Фінансова звітність містить інформацію про фінансовий стан, ре­зультати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період. Фінансова звітність повинна містити всю інформацію про фак­тичні та потенційні наслідки господарських операцій та подій, здатних вплинути на рішення, що приймаються на її основі.

На основі даних бухгалтерського обліку підприємства зобов'язані складати фінансову звітність, яку підписують керівник та бухгалтер підприємства.

Фінансова звітність підприємства (крім бюджетних установ, пред­ставництв іноземних суб'єктів господарської діяльності та суб'єктів малого підприємництва) містить:

- баланс;

- звіт про фінансові результати;

- звіт про рух грошових коштів;

- звіт про власний капітал;

- примітки до звітів.

Для суб'єктів малого підприємництва і представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності національними положеннями (стан­дартами) встановлюється скорочена фінансова звітність у складі ба­лансу та звіту про фінансові результати.

Форми фінансової звітності підприємств (крім банків) і порядок їх заповнення встановлюються Міністерством фінансів України за по­годженням з Державним комітетом статистики України.

Форми фінансової звітності банків і порядок їх заповнення встанов­люються Національним банком України за погодженням з Державним комітетом статистики України.

Звітним періодом для складання фінансової звітності с календарний рік. Проміжна звітність складається щоквартально наростаючим під­сумком з початку звітного року в складі балансу та звіту про фінансо­ві результати. Баланс підприємства складається за станом на кінець останнього дня кварталу (року).

Підприємства зобов'язані подавати квартальну та річну фінансову звітність органам, до сфери управління яких вони належать, трудо­вим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів. Органам виконавчої влади та іншим корис­тувачам фінансова звітність подається відповідно до законодавства. Термін подання фінансової звітності встановлюється Кабінетом Міні­стрів України.

Фінансова звітність підприємств не становить комерційної таємни­ці, крім випадків, передбачених законодавством.

Відкриті акціонерні товариства, підприємства - емітенти обліга­цій, банки, довірчі товариства, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії та інші фінансові установи зобов'язані не пізніше 1 червня наступного за звітним року оприлюднювати річну фінансову звітність та консолідовану звітність шляхом публікації в періодичних виданнях або розповсюдження її у вигляді окремих дру­кованих видань.

Статистична звітність містить вартісні показники і складається на підставі первинної бухгалтерської звітності.

Статистична звітність торкається показників з продукції, праці, фінансів і зовнішньоторговельної діяльності.

До основних форм статистичної звітності належать:

- терміновий звіт промислового підприємства (Л'І'1-ГІ);

- квартальний звіт підприємства по продукції (№1-П);

- звіт про товарооборот (№1-торг);

- обстеження діяльності підприємства за рік (№1-підприємництво);

- звіт з праці (№1-ПВ);

- звіт про стан заборгованості із виплати заробітної плати (№1-ПВ);

- звіт про використання робочого часу (№3-ПВ);

- звіт про фінансові результати і дебіторську заборгованість (№1-Б);

- звіт про наявність та рух основних фондів, амортизацію (№11-ОФ).

Статистична звітність підприємств подається органам державної статистики, органам, до сфери управління яких вони належать, тру­довим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, іншим адресатам відповідно до законодав­ства.

4. Ризик підприємницької діяльності, його види та способи зменшення

Здійснення підприємницької діяльності нерозривно пов'язане з ризиком, оскільки ризик є невід'ємним атрибутом підприємництва. Створення і ведення власного бізнесу практично не можливе без різно­го роду ризиків.

Підприємницький ризик - це ймовірність втрати (недоотримання) доходів (ресурсів) при здійсненні підприємницької діяльності.

Залежно від середовища підприємства ризик поділяється на зо­внішній і внутрішній. Зовнішній ризик обумовлений дією на підпри­ємство зовнішнього середовища і здатний впливати на діяльність під­приємства. Як правило, такий ризик неможливо усунути, а можливо лише пристосуватися (підготуватися) до нього. Внутрішній ризик обу­мовлений функціонуванням внутрішнього середовища підприємства і піддається регулюванню. Він пов'язаний безпосередньо зі станом елементів внутрішнього середовища, їхніми взаємозв'язками та вза­ємним впливом.

До зовнішніх ризиків відносять: ризик законодавчих змін, по­датковий, екологічний, політичний, форс-мажорний ризик тощо. До внутрішніх ризиків відносять: виробничий, комерційний, кадровий, фінансовий, управлінський тощо.

Залежно від місця виникнення ризик поділяється на:

- виробничий;

- комерційний;

- фінансовий;

- інвестиційний;

- ринковий.

Ризики підрозділяються на наступні основні види: виробничий, комерційний, фінансовий (кредитний), інвестиційний і ринковий.

Виробничий ризик зв'язаний з виробництвом і реалізацією продукції (робіт, послуг), здійсненням будь-яких видів виробничої діяльності.

На цей вид ризику найбільший вплив роблять скорочення наміченого обсягу виробництва і реалізації продукції, перевищення планових матеріальних і трудових витрат, зниження цін, шлюб, дефекти виробів, рекламації й ін.

Комерційний ризик виникає в процесі реалізації закуплених підприємцем товарів і надання послуг. У комерційній справі необхідно враховувати такі фактори, як невигідна зміна (підвищення) ціни закуповуваних засобів виробництва, зниження ціни, по якій реалізується продукція, утрата товару в процесі звертання, підвищення витрат звертання.

Фінансовий ризик може виникнути при здійсненні фінансового підприємництва або фінансових (грошових) угод. На фінансовий ризик поряд з факторами, характерними для інших видів підприємницького ризику, впливають і такі, як неплатоспроможність однієї зі сторін фінансової угоди, обмеження на валютно-грошові операції і т.п.

Причиною інвестиційного ризику може бути знецінювання інвестиційно-фінансового портфеля, що складає з власних і придбаних цінних паперів.

Ринковий ризик зв'язаний з можливим коливанням ринкових процентних ставок, національної грошової одиниці або закордонних курсів валют, а можливо, тим і іншим одночасно. Любою ризик залежить від партнерів по угоді. Для ухвалення рішення про доцільність участі потенційних партнерів у здійсненні проекту проводять аналіз ризику.

Ризик може бути виміряний за допомогою абсолютних та відносних показників.

В абсолютному вимірі ризик визначається розміром можливих втрат у натуральних або грошових показниках (кілограмах, метрах, гривнях тощо). У відносному вимірі ризик визначається величиною втрат у порівнянні з якоюсь базою (наприклад, порівняння фактичного при­бутку з очікуваним).

При настанні ризикової події підприємство зазнає певних втрат, а саме:

- матеріальних;

- трудових;

- фінансових;

- часових;

- спеціальних.

Підприємницького ризику не потрібно уникати і боятися. Ризик необхідно вміти передбачати, прогнозувати, прагнучи знизити його до якомога нижчого рівня.

Отже, управління ризиком передбачає оцінку ступеня ризику, роз­робку заходів щодо його зниження, практичну реалізацію розроблених заходів.

При оцінці ступеня ризику використовують статистичні, експертні та розрахунково-аналітичні методи оцінки.

Статистичні методи полягають у вивченні даних щодо фактичних втрат у минулому, які мали місце за подібного ризику та умов. Експерт­ні методи ґрунтуються на узагальненні думок досвідчених підприємців та/або фахівців, для чого проводиться їхнє опитування. Розрахунково-аналітичні методи полягають у визначенні впливу зміни доходу (при­бутку) у разі настання ризикової події.

До основних заходів щодо зниження ризику відносять організаційні та економічні.

Серед організаційних найважливішими є моніторинг за потенційно ризиковими подіями, залучення до цього процесу спеціалістів, про­гнозування тенденцій розвитку ринкової кон’юнктури тощо. Серед економічних – страхування та самострахування (створення власного резервного фонду).

5. Державне регулювання підприємницькою діяльністю

Відношення, пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності, регулюються законом «ПРО підприємницьку діяльність», 07.02.1991 і іншими законодавчими актами України

Закон «ПРО підприємницьку діяльність» визначає загальні правові, економічні і соціальні початки здійснення підприємницької діяльності громадянами і юридичними особами на території України, установлює гарантії свободи підприємництва і його підтримки.

Організаційні форми підприємництва (ст. 6)

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця.

Порядок створення, діяльності, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України.

У випадку коли цей порядок спеціальним законодавством не встановлений, підприємець керується дійсним законом і своїм статутом.

Загальні гарантії прав підприємців (ст. 12)

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних і інших ресурсів.

Забезпечення матеріально-технічним і іншим ресурсам, централізовано що розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і постачань для державних потреб.

У передбачених законом випадках підприємець або громадянин, що працює в підприємця по найманню, може бути притягнутий до виконання в робочий час державних обов'язків. Орган, що приймає таке рішення, відшкодовує підприємцю відповідні збитки.

Суперечки про відшкодування збитків вирішуються судом або арбітражем відповідно до їхньої компетенції.

Державна підтримка підприємництва (ст. 14)

· З метою створення сприятливих організаційних і економічних умов для розвитку підприємництва держава: на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі і нежилі помешкання, законсервовані і недобудовані об'єкти і спорудження, неиспользует устаткування), необхідні для здійснення підприємницьке діяльності у відповідності зі статтею 12 дійсного Закону сприяє організації матеріально-технічного забезпечення й інформаційного обслуговування підприємців, підготуванню і перепідготовці кадров

· здійснює початкова облаштованість незасвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх у кредит підприємцям

· стимулює за допомогою економічних важелів (цільові субсидії, податкових пільг і т.д.) модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції і послуг

· надає підприємцям цільові кредити робить підприємцям інші види помочі.

Державне регулювання підприємництва (ст. 15)

Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від прояву несумлінної конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

Органи державного керування будують свої відношення з підприємцями, використовуючи:

· податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення податків і відсотків по державних кредитах, податкових пільг, цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій

· державне майно і систему резервів, ліцензії, лізинг, соціальні, екологічні й інші норми і нормативи

· науково-технічні, економічні і соціальні, республіканські і регіональні програми

· договори на виконання робіт і постачань для державних потреб

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не припускається, якщо вона не торкається передбачених законодавством України права державних органів по здійсненню контролю за діяльністю підприємців

Державні органи і посадові особи можуть давати підприємцям указівки тільки у відповідності зі своєю компетенцією, установленої законодавством. У випадку видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець управі звернутися в суд або арбітраж із заявою про визнання такого акта недійсним.

Збитки, заподіяні підприємцю в результаті виконання вказівок державних або інших органів або їхніх посадових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також унаслідок неналежного здійснення такими органами або їхніми посадовими особами передбачених законодавством обов'язків у відношенні підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Суперечки про відшкодування збитків вирішуються судом або державним арбітражем.

Крім названих вище гарантій і підтримки з боку держави, воно повиннео сформувати умови щозабезпечують ефективну діяльність підприємцю:

· дотримання зобов'язань виконання договорів і контрактів повинно забезпечуватися чинним законодавством (у нас підприємницьку діяльність регулює біля 20 законів)

достатньо довгий час приватний підприємець повинний бути захищений від зовнішнього і внутрішнього втручання

· створення такої податкової системи, що спроможна забезпечити режим найбільшого сприяння для підприємницької діяльності

· кредитна політика повинна стимулювати накопичення й інвестиції приватного капіталу.

ТЕМА 4. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ПІДПРИЄМНИЦТВА

1. Класифікація форм організації бізнесу

2. Характеристика одноосібних підприємств

3. Характеристика та особливості партнерських підприємств

4. Франчайзинг як форма партнерських підприємств

5. Правові форми організації підприємницької діяльності в Україні

6. Сутність, переваги та недоліки колективних підприємств

7. Сутність та особливості різних видів об’єднань підприємств

1. Класифікація форм організації бізнесу

У підприємницькій діяльності одним із найважливіших є питання про правову форму її організації. Фірма або компанія - це загальна назва, що використовується для будь-якого підприємства. Вона лише відображає той факт, що підприємство має права юридичної особи, проте поняття "фірма" ("компанія", "організація", "установа") не відо­бражає організаційно-правового статусу підприємства.

Організаційно-правова форма господарювання - це форма здій­снювання господарської (в тому числі підприємницької) діяльності з відповідною правовою основою, яка визначає характер відносин між засновниками (власниками), режим майнової відповідальності по зобов'язаннях підприємства, порядок створення, реорганізації, лік­відації, управління, розподілу прибутків і збитків, можливі джерела фінансування тощо.

Найбільш значущими ознаками, які відрізняють одну організаційно-правову форму підприємства від іншої, є:

- кількість учасників (засновників) підприємства;

- хто є власником капіталу;

- джерела майна;

- межі майнової відповідальності;

- спосіб розподілу прибутків і збитків;

- форма управління підприємством тощо.

Вибір організаційно-правової форми підприємства може залежати від:

- ступеня відповідальності засновників (власників);

- оподаткування;

- потреби у фінансових ресурсах;

- управлінських здібностей підприємця;

- передбачуваної тривалості існування підприємства;

- можливості зміни власника.

Конкретний перелік організаційно правових форм у різних країнах різний і залежить від їхнього нормативно-правового поля. Проте існує міжнародна класифікація організаційних форм підприємництва, за якою розрізняють:

1) одноосібні володіння;

2) партнерства (товариства);

3) корпорації.

2. Характеристика одноосібних підприємств

Одноосібне володіння - організаційна форма, згідно з якою власни­ком підприємства с окрема фізична особа або сім'я.

Ця особа (сім'я) найчастіше є єдиним працівником цього підприєм­ства. Дуже часто таке підприємство не має статусу юридичної особи. За цієї форми підприємець-власник отримує весь прибуток, але й несе весь тягар ризику і відповідальності.

До переваг одноосібного володіння відносять:

- простота заснування;

- низькі витрати на створення підприємства;

- повна самостійність і свобода прийняття рішень;

- оперативність реалізації прийнятих рішень;

- максимальна мотивація бізнесу;

- забезпечення повної конфіденційності діяльності.
До недоліків одноосібного володіння відносять:

- труднощі залучення великих капіталів;