Юридичне закріплення української державності у межах Московської держави

Усвідомивши безперспективність намірів будувати Українську державу як автономію у складі Польщі, Б. Хмельницький, проводячи активну й багатосторонню дипломатичну діяльність, остаточно зважився на новий план - союз із Москвою, тобто спробу побудувати Українську державу під протекторатом Москви.

З укладанням Переяславського договору розпочався новий етап юридичного закріплення (визнання) української державності, але вже у межах Московської держави. Положення договору викладено у Березневих статтях (інша назва - Статті Б, Хмельницького, Статті Війська Запорозького) і трьох царських "Жалуваних грамотах". Сукупність цих чотирьох документів і склала текст Переяславсько-Московського (чи Московсько-Переяславського) договору.

Форма державно-правових зв'язків між Україною і Московською державою

Українсько-російський договір 1654 р. через об'єктивні (стан наявних джерел) і суб'єктивні (ідеологічна та політична заангажованість) причини належить до затемнених сторінок української історії. Тому розгляньмо його докладніше. Наукову оцінку цьому важливому правовому акту, починаючи ще з XIX ст., давало багато істориків. У результаті - постали різноманітні теорії, що трактували українсько-російський договір як: персональну унію (В. Сергієвич), реальну унію (М. Дьяконов); інкорпорацію (І. Розенфельд), автономію (А. Яковлів, О. Оглоблін), васальну залежність (М. Грушевський, М. Слабченко, Л. Окіншевич), військовий союз (В. Липинський, частково М. Грушевський).

У радянській історіографії цей акт розглядався з класових позицій: спершу - як "союз українських та російських феодалів", а згодом, після 1954 р., як "возз'єднання" українського та російського народів. У незалежній Україні тема українсько-російських відносин також дістала певне висвітлення. Однак більшість висновків вчених так чи інакше перегукується з висновками їхніх попередників в українській історіографії. Крім того, зазначмо, що в сучасній, радше публіцистичній, ніж науково-історичній літературі також обстоюється думка про Переяславський договір як про союз двох незалежних держав. Але Росія, мовляв, знехтувала умовами рівноправності і дуже швидко перетворила Україну на свою колонію.

У характеристиці відносин України з Московською державою нам імпонує позиція тих дослідників (С. Макарчук), які розглядають Переяславсько-Московський договір таким, що визначав васальну залежність, протекцію Української держави - Війська Запорозького - від московського царя як сюзерена.

Протекторат у феодальну епоху був звичайною формою міжнародної васальної залежності меншої та слабшої держави від більшої та сильнішої, коли перша входила під захист (заступництво) другої Зміст протекторату визначала низка ознак. Зокрема, зміст протекції обумовлювався конкретними обставинами створення цього об'єднання, але перша й неодмінна вимога цієї угоди - військова допомога сильнішої держави (протектора) слабшій - державі-васалу. Держава, яка просила протекції, не входила до адміністративного складу держави-протектора, тобто "не розчинювалася" у ній, а зберігала свою державно-національну територію. Згідно з тодішніми міжнародними нормами, васали користувалися всіма тими правами, які випливали з угод, що визначали їхню васальну залежність аж до "права на непокору" у випадку, коли сюзерен порушував згадані угоди.

В основі російського протекторату над Україною маємо ознаки, що дозволяють трактувати його також як "військовий союз".

Власне, верховенство російської династії Романових приймалося з однією метою (принаймні з боку українців) - здолати зовнішнього ворога - Польщу.

Правовий статус Української держави - Війська Запорозького

Оригіналу документа, про який ідеться,- "Прохальних пунктів", Статей Б. Хмельницького чи більше відомого як Березневі статті,- не збереглось. Є лише чернетки проектів. Статті стали тією конституційною основою, яка визначала юридичне (правове) становище України у складі Московського царства. До наших днів вони дійшли у зіпсованому вигляді (їхня переяславська редакція містила 23 пункти, в царській редакції "Прохальні пункти" мали вже 11 пунктів). Проте основну ідею документа - встановлення таких державних відносин між Україною та Москвою, за яких за Україною зберігалася державна самостійність у зовнішніх і внутрішніх справах на умовах певного контролю міжнародних зносин з боку царя й виплати цареві данини як протекторові за оборону проти зовнішніх ворогів (А. Яковлів) - було збережено. Зважаючи на це, багато вчених розцінюють такі обмеження прав України як номінальну протекцію російського царя, як номінальну васальну залежність від Росії. Однак право провадження зовнішньої політики, яким у той час володіла Україна (за М. Грушевським),- це прерогатива саме самостійної держави.

Зокрема, обидві сторони погодилися зберегти в Україні непорушність "давніх прав", тобто залишити недоторканним суспільний лад України, зберегти за козаками та їхніми нащадками належні їм маєтки, козацький судоустрій і порядок управління. Зокрема, підтверджувалося право козаків самостійно обирати гетьмана за давнім звичаєм - зверхником держави залишався виборний гетьман. Новообраний гетьман мав разом із старшиною присягнути на вірність цареві (яскрава ілюстрація відносин васалітету-сюзеренітету). Чинність присяги гетьмана й старшини сягала тільки до кінця їхнього життя. Саме тому згодом кожен новий гетьман приймав присягу й умови правління заново. Гетьманові надавалось право зносин з іншими державами, зміст яких він був зобов'язаний доводити до царя. А доповнення, зроблені московською стороною (обмеження стосовно Польщі й Туреччини), не було реалізовано на практиці, тож протягом усього часу дії договору (1654 - перша половина 1658 р.) гетьман Б. Хмельницький як повноправний правитель Війська Запорозького діяв цілком незалежно, зокрема у сфері зовнішньої політики й фінансів. У руках України залишалася фінансова адміністрація. Зокрема, у статтях містився пункт, який також був виявом протекторатних відносин. За ним Україна мала платити у царську скарбницю податки, але збирали їх гетьманські урядовці. Окремо визначалася загальна чисельність козацького війська (реєстр) у 60 тис. осіб, а також положення про те, що українці між собою розберуться: хто буде козак, а хто - мужик.

Певні зобов'язання були й у сюзерена. Зокрема, цар був зобов'язаний навесні розпочати воєнні дії проти Польщі. Для захисту кордонів України від поляків цар зобов'язувався надати 3 тис. чи більше свого війська. Наказувалося донським козакам не порушувати миру з Кримським ханством, доки воно буде союзником Війська Запорозького. А у випадку, коли татари вчинять напад на Україну, цар зобов'язувався спонукати донських козаків до нападу на Крим. Цар мав зобов'язання забезпечувати порохом і провіантом козацькі залоги у фортеці Кодак і в Запорозькій Січі. Окремими пунктами було затверджено розміри платні та пожалування від царського уряду козацькій старшині, а також платню рядовим козакам.

Отже, за договором 1654 р. тодішня українська держава увійшла до складу Московщини як політично самостійна: зберігала свій державний устрій і свою територію. Православна церква в Україні залишалася також самостійною, не підлеглою російському патріархатові. Російський цар мав лише право одержувати грошову данину й контролювати зовнішні зносини України. У тому й полягала залежність від Росії. Щорічна данина протекторові за військову допомогу вважалася умовою протекції. У внутрішнє життя України Росія обіцяла не втручатися.

"Гетьманські (договірні) статті"

"Березневі статті" й доповняльні царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією, основний юридичний акт, який визначав правові відносини між ними впродовж тривалого часу (І. Усенко, В. Чехович). Договір уважався "вічним", але через тогочасну персоніфікацію міждержавних зносин з обранням кожного нового гетьмана він перезатверджувався у виді "гетьманських" (або договірних) статей.

"Гетьманські статті" були документами державно-правового і міжнародно-правового характеру, своєрідними конституціями України (Д. Дорошенко), котрі визначали устрій української гетьманської держави та порядок її взаємин із Московською державою на період правління конкретного гетьмана. Юридичною основою для укладання таких договорів стали "Березневі статті" Б. Хмельницького (текст яких, на думку окремих дослідників, було сфальсифіковано московською стороною).

Окремі вади українсько-російської угоди 1654 р. (не зовсім чітке в юридичному розумінні формулювання: "перехід гетьмана і Війська Запорозького під руку московського царя"), деякі її положення сприяли тому, що царський уряд Росії використав як юридичну підставу для наступу на права і вольності Української держави та її народу. Це безпосередньо позначилося на змісті "Гетьманських статей", які впродовж другої половини XVII ст. виявляли стійку тенденцію до обмеження суверенітету гетьманської України. Результатом реалізації цієї тенденції стала зміна форми взаємовідносин між Військом Запорозьким і Московським царством. Українська держава з васальної трансформувалася в автономну державу у складі Московського царства.

Найперше, обмеження українського суверенітету виявились у ставленні до гетьманської влади. Наприклад, за (порядком першими після "Березневих") "Другими Переяславськими статтями" (1659 р.) гетьман (Ю. Хмельницький) не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів). Йому не дозволялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам. Козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобирати гетьмана. Гетьман без згоди ради не міг призначати або звільняти полковників і генеральну старшину. Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського патріарха, а новообраному митрополитові заборонялось приймати посвяту від Константинопольського патріарха. З метою посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувались у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані.

"Батуринські статті" (1663 р.) містили пункти, за якими гетьманська адміністрація зобов'язувалася забезпечувати харчами московське військо в Україні, повертати московським поміщикам селян-утікачів, українським купцям заборонялися ввезення і продаж горілки й тютюну в Московській державі. Через кілька років гетьман Іван Брюховецький у Москві підписав ще одну угоду, яка заступила положення Батуринської.

"Московські статті" (1665 р.) ще більше посилювали військово-адміністративну й фінансову залежність Війська Запорозького від московського уряду. Українські міста й землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялося вступати у дипломатичні зносини з іншими державами; обмежувалося право вільного вибору гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів; збільшувалася кількість московських військ в Україні; збирання податків з українського населення (крім козаків) відтоді покладалося на московських воєвод.

"Глухівські статті" (1669 р.) гетьмана Дем'яна Многогрішного, попри незначні поступки царського уряду (податки збиралися тільки козацькою старшиною, обмежувалася чисельність московського війська в Україні тощо), у цілому також були спрямовані на обмеження державних прав України московським урядом. Гетьману й надалі заборонялося вступати в безпосередні зв'язки з іншими державами. Значно обмежувався перехід селян у козацтво.

"Конотопські статті" (1672 р.) гетьмана Івана Самойловича значно обмежували гетьманську владу на користь старшини. Гетьман не мав права позбавити старшину посад чи покарати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду. Особливо обмежувалися політичні права гетьманського уряду в царині зовнішньої політики. Зокрема, козацькі посли не мали права брати участь у перемовинах із представниками польського уряду в Москві у справах, що стосувалися Війська Запорозького. Лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу правобережному гетьманові Петру Дорошенку в його боротьбі проти Польщі.

"Коломацькі статті" (1687 р.) гетьмана Івана Мазепи в основному повторювали свій попередній прототип, однак містили й нові положення, які значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Зокрема, гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина - скидати гетьмана. Обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями, заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами. У гетьманській столиці Батурин розміщувався полк московських стрільців. Стаття 19 договору перед гетьманом і старшиною ставила питання про необхідність тісного державного об'єднання України з Московською державою та ліквідації національної відокремленості українського народу.

Отож, у процесі становлення Козацько-гетьманської держави важливе місце посідав Переяславський договір (1654 р.). У політичному аспекті цей документ юридично засвідчував на міжнародному рівні відокремлення України від Речі Посполитої, а в правовому-створення військово-політичного союзу антипольської спрямованості у формі сюзеренітету-васалітету з династією Ром а нових сусідньої Московської держави. Ілюстрацією стосунків васалітету-сюзеренітету стала, зокрема, практика присяги на вірність цареві новообраного гетьмана разом із старшиною та укладення між ними договірних (гетьманських) статей. Останні для царського уряду впродовж XVII ст. стали юридичним засобом обмеження українського державного суверенітету, важелем трансформації форми Української держави в автономію. Це засвідчує навіть побіжний аналіз текстів "гетьманських статей". Зафіксована у них динаміка міждержавних змін показує той самий напрям їх розвитку - поступове, але неухильне обмеження суверенних прав України.