Правонаступництво держав 9 страница

Відомо ствердження, що війна — це те джерело, з якого виникла наука міжнародного права. Перша фундаментальна праця про право війни й право миру, тобто у цілому про міжнародне право, з'явилась лише у сімнадцятому сторіччі. У середні віки автори обмежувались майже виключно обговоренням jus ad helium (права на ведення війни), розмірковуючи при цьому про обставини, при яких війна вважалася б «справедливою». Доля ж тих. хто зазнавав страждань внаслідок війни, стала викликати стурбованість тільки з настанням епохи Відродження. Однак основи доктрини, згідно з якою війна повинна були обмежена бойовими діями між солдатами, що покликано виключити шкоду як цивільному населенню, так і невійськовим об'єктам, заклали Ж. Ж. Руссо і Ем. де Ваттель. Руссо і Ваттель народилися у містах Женева і Невшатєль, які пізніше увійшли до Швейцарської Конфедерації. Саме тут, у Женеві, розвивалося гуманітарне право, і саме звідси знання цього права та його вплив розповсюдились на всі країни світу; звідси його часто уживана назва: Женевське право.

У міжнародно-правовій доктрині в цілому ще не вироблено єдиного підходу до визначення поняття міжнародного гуманітарного права. Деякі автори, особливо зарубіжні, вживають термін «право збройних конфліктів». На думку ряду вітчизняних учених-міжнародників, із забороною агресивної війни так зване «право війни» трансформувалось у право самозахисту від агресії, основними елементами якого є: право на самозахист від агресії та закони і звичаї ведення війни. Ми віддаємо перевагу тим фахівцям, які вживають термін «гуманітарне право».

Правомірність вживання терміну «міжнародне гуманітарне право» не викликає сумніву як щодо форми, так і щодо змісту. Дійсно, внаслідок установлення в міжнародних відносинах «умов міжнародно-правової заборони війни як засобу зовнішньої політики держави», на перший план висувається завдання максимальної гуманізації засобів і методів ведення бонових дій з метою більш надійного захисту елементарних людських прав її свобод, а також захисту цивільних і медико-санітарних об'єктів. Зауважимо, що ще Ем. де Ваттель висунув вимогу гуманізації війни. Він пропонував ніколи не забувати, що вороги — також люди(§ 158), повстав проти грабежу та безглуздих спустошень на війні, зокрема, наполягав на збереженні будівель, що мають культурну цінність (§ 168), протестував проти бомбардування міст, вважаючи, що вогонь повинен спрямовуватись тільки на укріплення (§ 169).

Отже, як справедливо вважає польський професор Станислав Є. Нахлик, термін «гуманітарне право» охоплює ті норми міжнародного права, метою застосування яких є захист осіб, що страждають від лихоліть, викликаних збройними конфліктами, а також об'єктів, які безпосередньо не слугують воєнним цілям. Нова галузь міжнародного публічного права, яка одержала назву міжнародного гуманітарного права, формується на стику двох галузей, що склалися: права збройних конфліктів та міжнародно-правового захисту прав людини. Тут доцільно зауважити, що існує суттєва відмінність між «гуманітарним правом» і «правами людини», оскільки останніх належить дотримуватися не тільки у період збройного конфлікту.

Звернемо увагу па використання терміну «збройний конфлікт», а не «війна». Хоча термін «війна» використовується до цього часу в розмовно-побутовій мові, однак протягом останніх десятиріч вилучається із юридичного мовлення, оскільки таке явище, як війна, було поступово проголошено поза законом. Тому в данин час віддається перевага використанню словосполучення «збройний конфлікт». Це висловлювання, яке нещодавно увійшло в ужиток, охоплює будь-яку ситуацію, незалежно від її правової кваліфікації, в якій дві або більше сторін протистоять одна одній зі зброєю в руках. Разом із тим, у залежності від обставин, використовується те чи інше висловлювання.

До сказаного слід додати, що хоча сам термін «гуманітарне право» став уживатися фахівцями на початку 50-х pp. XX століття, принципи і норми: цієї галузі утворювались у процесі багатовікової практики спілкування держав. Спочатку ці норми називали законами та звичаями ведення і війни. У даний час гуманітарне право охоплює ті норми, якими пов'язані воюючі сторони в період війни або збройного конфлікту.

Аналізуючи відповідні різні оцінки і позиції вчених-міжнарод-пиків щодо змісту міжнародного гуманітарного права, можна: окреслити такі його ознаки:

По-перше, воно є складовою частиною міжнародного публічного права, яка являється сукупністю норм договірного або звичаєво-правового походження.

По-друге, його норми застосовуються у виключних ситуаціях — збройних конфліктах як міжнародного, так і не міжнародного характеру.

По-третє, норми спрямовані па захист основних прав і свобод осіб, утягнутих або тих, що можуть бути зачеплені збройними конфліктами, забезпеченні збереження об'єктів цивільного й медичного призначення, культурних та історичних цінностей.

По-четверте, досягнення цих цілей передбачає:

а) обмеження права воюючих сторін, щодо використання засобів і. методів збройної боротьби; б) встановлення міжнародно-правової відповідальності за порушення норм міжнародного права.

Підбиваючи підсумки, можна запропонувати таке визначення поняття міжнародного гуманітарного права (МГП). МГП—це сукупність принципів і норм, що встановлюють взаємні права й обов'язки суб'єктів міжнародного публічного права щодо застосування засобів і методів збройної боротьби, захисту цивільного населення та культурних цінностей, а також визначають їхню відповідальність за порушення відповідних принципів і норм.

2. Кодифікація та подальший розвиток міжнародного гуманітарного права

Норми міжнародного гуманітарного права, які регулюють найрізноманітніші аспекти і збройних конфліктів, зафіксовані у звичаях, серії конвенцій й протоколів, що є наслідком інтенсивної роботи щодо їх кодифікації. Згодом до цих джерел додалися резолюції Генеральної Асамблеї ООН та інших міжнародних організацій.

Важливим моментом у розвитку гуманітарних правил ведення війни стала Женевська конвенція 1864 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка була переглянута у 1906 і в 1929 роках. До числа перших актів, які визначали правила ведення воєнних дій, належить: Паризька Декларація від 16 квітня 1856 р. про морську війну. Однак, як справедливо відмічалось на міжнародному симпозіумі, присвяченому «праву війни» (1—3 грудня 1993 р.), центральне місце в становленні й роз; витку міжнародного гуманітарного права належить Санкт-Петербурзькій Декларації від 11 грудня 1868 р. про скасування застосування розривних та запалювальних куль. Це перший багатосторонній юридичний акт, який закріпив обмеження в засобах і методах ведення війни і який заклав початок кодифікації самостійної галузі міжнародного права — «права війни» (тепер — міжнародного гуманітарного права).

Можна погодитись з позицією румунських юристів-міжнародників Д. Попеску і Ф. Комана, які поділяють процес кодифікації норм міжнародного гуманітарного права на ряд етапів.

Перший етап кодифікації у сукупності законів та звичаїв ведення війни пов'язаний з Гаазькою конференцією 1899 і 1907 pp. Перша Гаазька конференція прийняла такі конвенції й декларації:

Дві Гаазькі.конвенції про закони та звичаї сухопутної війни (29 липня 1899 р і 18 жовтня 1907 р. — до яких додаються правила ведення сухопутної війни);

Гаазька Декларація від 29 липня 1899 р. про незастосування снарядів, єдиним призначенням яких є поширювати задушливі або шкідливі гази;

Гаазька Декларація від 29 липня 1899 р. про незастосування куль, що легко розгортаються або сплющуються у людському тілі;

Гаазька конвенція від 21 грудня 1904 р. про звільнення у воєнний час госпітальних суден від портових зборів.

Варто наголосити на особливому значенні для розвитку міжнародного гуманітарного права американських правил 1863 р. для діючих армій (т. зв. інструкція Лібера), а також ухвали Брюссельської конференції 1874 p., які є основою правил ведення сухопутної війни. Кодифікації норм права сприяло також, складений у 1880 р. Інститутом міжнародного права «Посібник до законів про війну».

Другий етап визначається другою Гаазькою конференцією (1907. p.), яка прийняла низку конвенцій стосовно законів та звичаїв війни, маючи більш широку сферу розповсюдження, а саме:

Гаазькі конвенції від 18 жовтня 1907 р. (III — про відкриття воєнних дій; IV — про закони та звичаї сухопутної війни; V — про права та обов'язки держав (нейтральних) і осіб у випадку сухопутної війни; VI — про положення ворожих торговельних суден на початку воєнних дій; VII — про перетворення торговельних суден у судна військові; VIII — про встановлення автоматичних контактних підводних мін; IX — про бомбардування морськими силами під час війни; X — про застосування до морської війни принципів Женевської конвенції 1864 p.; XI — про деякі обмеження в користуванні правом захоплення у морській війні; XII — про утворення Міжнародно-морського суду; XIII — про Права та обов'язки нейтральних держав у випадку морської війни);

Гаазька, Декларація від 18 жовтня 1907 р. про заборону метання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль;

Лондонська Декларація від 26 лютого 1909 р. про право морської війни (не ратифікована).

Третій етап відноситься до періоду між двома світовими війнами, коли були прийняті такі головні конвенції стосовно законів та звичаїв війни: Женевський протокол від 17 червня 1925 р. про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних пазів та бактеріологічних засобів; дві Женевські Конвенції одна, присвячена тому ж питанню (і з такою ж назвою) що і Конвенції 1864 і 1906 pp., та друга – щодо поводження з військовополоненими;

Лондонський протокол та правила від 6 листопада 1936 р. про дії підводних човнів щодо торговельних суден у воєнний час.

Після другої світової війни прийняття Статуту ООН, який забороняє агресію, викликав цілий ряд заходів стосовно розповсюдження й застосування гуманітарних норм як з точки зору термінології, так і змісту в умовах сучасного світу, що обрав шлях мирного співробітництва. Міжнародно-правові норми, що регулюють поведінку держав і інших учасників у період збройних конфліктів, систематизовані в Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни: (І — про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; 11 — про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі; III — про поводження з військовополоненими; IV — про захист цивільного населення під час війни). Необхідно зауважити, що згадані конвенції вперше розповсюдили правила ведення війни на національно-визвольні та громадянські війни» а також визнали права комбатантів за партизанами й учасниками рухів опору.

Новим виміром кодифікації норм збройних конфліктів репрезентує захист культурної спадщини. З цього приводу Гаазька конференція 1954 p., прийняла конвенцію, протокол і регламент стосовно захисту культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.

Що ж до сучасного етапу розвитку процесу кодифікації, то треба • підкреслити важливість скликання Дипломатичної конференції (Женева, 1954 р.) по підтвердженню та розвитку міжнародного гуманітарного права. Учасники конференції прийняли у 1977 р. два Додаткових протоколи до Женевських конвенцій 1949 р. Перший — про захист жертв міжнародних збройних конфліктів, Другий — неміжнародних збройних конфліктів.

Отже, вищезгадані юридичні засоби поповнили сферу кодифікації норм стосовно збройних конфліктів і водночас зміцнили концепцію щодо виникнення, розвитку й утвердження міжнародного гуманітарного права.

Завершуючи розгляд цієї проблеми, зазначимо, що, ця галузь міжнародного публічного права з самого початку поділялась на дві частини; на «право Женеви» (регулювала захист жертв війни) і «право Гааги» (регулювала застосування зброї засобів і методів ведення війни). Будучи частинами цілого, вони розвивалися неоднаково. Спочатку з'явилось «право Женеви» (Женевська конвенція про захист поранених і хворих 4864 p., потім — «право Гааги» (Санкт-Петербурзька декларація 1868 p., Брюссельська конференція 1874 p.). Подальший розвиток «права Женеви» знаходить своє втілення у Женевських конвенціях 1906, 1925, 1949 і 1977 pp. (Додаткові протоколи І і II). Стосовно «права Гааги», то основні норми й принципи цієї підгалузі міжнародного гуманітарного права найбільш повно закріплені в Гаазьких конвенціях 1907 р. Після 1907 р. тільки окремі норми знайшли свій розвиток у міжнародно-правових актах. До того ж тепер склалась парадоксальна ситуація: з одного боку, з'явилися якісно нові засоби ведення війни, з іншого — продовжують діяти норми й принципи ведення збройної боротьби, сформульовані в основному в Санкт-Петербурзькій декларації та в Гаазьких конвенціях 1907 р. Звідси, як справедливо зауважує проф. І. М. Арцібасов, необхідно виконати рез. 3032 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1972 р. щодо кодифікації норм права, які застосовуються у випадку збройних конфліктів, а також розробити міжнародно-правовий акт, який би регулював застосування засобів і методів ведення війни у сучасних умовах.

3. Норми, що регулюють захист жертв збройного конфлікту

Думка про організацію міжнародно-правового захисту жертв війни належить женевському лікарю Анрі Дюнану: на підставі свого досвіду в бою під Сольферіно (1859 р.) він виклав цю ідею у книзі «Спогади про Сольферіно». Для здійснення даної ідеї Швейцарська Союзна рада скликала за пропозицією Густава Майн'є конференцію держав, яка виробила Першу Женевську конвенцію 22 серпня І864 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях. Ця конвенція неодноразово поліпшувалась і розширювалась: у перший раз у 1906 p., потім у 1929 р. і, нарешті, у 1949 р. (тепер вона зветься Першою Женевською конвенцією 1949 р. про поліпшення участі поранених і хворих у діючих арміях. Складається із 64 статей й двох додатків).

Ухвалами Десятої Гаазької конвенції 1907 р. принципи Женевських конвенцій 1864 і 1906 pp. були розповсюджені на морську війну. Ця конвенція у 1949 р. також зазнала змін. Сьогодні вона відома під назвою Друга Женевська конвенція 1949 р. про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі.

Хоча розділ про становище військовополонених містили ще Гаазькі правила сухопутної війни 1899 і 1907 pp., проте норми їхнього режиму були вперше встановлені тільки у 1929 р. Останні набули свого розвитку в Женевській конвенцій 1949 р. про поводження з військовополоненими (вона складається зі 143 статей та 5 додатків, зветься ще Третьою Женевською конвенцією 1949рр.).

До згаданих трьох конвенцій (у 1949 р. зазнали лише новації) треба додати нову — четверту Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни) в ній нараховуються 159 статей і три додатки).

Ці чотири Женевські конвенції, об'єднані під загальною назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», 12 серпня 1949 р. були прийняті конференцією держав, в якій брали участь 58 держав. Конвенції ратифіковані більшістю держав.

На Женевській конференції по підтвердженню та розвитку міжнародного гуманітарного права, скликану Федеральною Радою Швейцарії (брали участь 140 держав), 10 червня 1977 р. прийняті па додаток до Женевської конвенції 1949 р. дві угоди: Додатковий протокол стосовно захисту жертв у міжнародних збройних конфліктах (Протокол І) і Додатковий протокол, стосовно захисту жертв збройних конфліктів; неміжнардного характеру (Протокол II), Протокол І розповсюдив гуманітарні принципи ведення війни на учасників антиколоніальних війн, війн проти іноземної окупації та расистських режимів. Протокол II ще більше розширив коло осіб, стосовно яких діють норми Женевських конвенцій 1949 p., розповсюдив їх на учасників громадянських війн.

Названі конвенції й протоколи містять багаточисельні норми, присвячені захисту жертв збройного конфлікту. Найбільш суттєві з них викладені нижче.

Правовий режим поранених, хворих та осіб, що зазнали корабельної аварії. Правове становище даної категорії осіб регламентується, як вже зазначалось вище, Женевською конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих від 12 серпня 1949 р. та Женевською конвенцією про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі від 12 серпня 1949 р. Згідно з міжнародно-правовими нормами, поранені, хворі та особи, що зазнали корабельної аварії, «повинні при усіх обставинах користуватися захистом та гуманним поводженням без будь-якої дискримінації з причин раси, кольору шкіри, релігії, статі, походження або майнового станули то інших аналогічних критеріїв» (п. 1 ст. З Конвенції про поліпшення участі поранених і хворих у діючих арміях).

Пораненими і хворими вважаються цивільні особи та військовослужбовці, які знаходяться в районі збройного конфлікту і які внаслідок травми, хвороби, іншого фізичного розладу або інвалідності потребують медичної допомоги або догляду і при цьому утримуються від будь-яких ворожих дій. До цієї категорії відносяться також породіллі, новонароджені, немічні, вагітні жінки. Цивільні особи та військовослужбовці, які наразилися на небезпеку на морі або в інших водах внаслідок нещасного випадку із судном, що їх перевозило чи літальним апаратом, і які утримуються від будь-яких ворожих дій, вважаються такими, що зазнали корабельної аварії.

На згадані категорії осіб, крім загальних положень, поширюється дія цілого ряду гуманних положень, зокрема зафіксованих у І і II Женевських конвенціях 1949 р. і Додаткових протоколах до них 1977 р.

Ст. ст. 12, 15 І та II Женевських конвенцій зобов'язують сторони, які перебувають у конфлікті, у будь-який час і особливо після бою негайно вжити всіх можливих заходів, щоб розшукати і підібрати поранених і хворих та вберегти їх від пограбування та поганого поводження, забезпечити їм потрібний медичний догляд, -а також для того, щоб розшукати мертвих і перешкодити мародерству.

Кожного разу, якщо дозволяють обставини, укладаються угоди про перемир'я або про припинення вогню з метою підібрання поранених, що залишилися на полі бою, їх транспортування, а також проведення обміну ними.

Норми, які містяться у ст. 16 вказаних конвенцій, вимагають від сторін, що перебувають у конфлікті, надання вичерпної інформації стосовно поранених, хворих та осіб, що зазнали корабельної аварії, і тимчасово опинилися під їх владою: Ці відомості повинні бути по можливості швидше доведені до відома противної сторони і до Центрального довідкового агентства у справах військовополонених у Швейцарії.

Забороняється добивати або винищувати поранених, хворих і тих, що зазнали корабельної аварії, навмисно залишати їх без медичної допомоги або догляду, піддавати цих осіб, навіть за їх згодою, фізичним каліцтвам, медичним або науковим експериментам. Згадані особи мають право відмовлятися від будь-якої хірургічної операції.

Особливий статус має. медичний персонал, що доглядає своїх поранених і хворих. Відповідно до ст. 12 1 і II Женевських конвенцій 1949 p.. сторона, яка перебуває в конфлікті і змушена залишити ворогові поранених і хворих, повинна залишити разом з ними, якщо дозволять воєнні обставини, частину свого санітарного персоналу і спорядження для догляду за ними. Медико-санітарний склад, який опинився під владою ворожої держави, не повинен вважатися військовополоненими. Їхній правовий статус не може бути гіршим, ніж звичайних військовополонених. Медичний персонал виконує свої професійні обов'язки до того часу, доки це потрібно для догляду за хворими і пораненими.

Правовий статус військовополонених. Згідно зі ст. 4 III Женевської конвенції 1949 р. військовополоненими є всі особи, які належать до складу збройних сил воюючих держав і які потрапили під владу ворога. Крім того, військовополоненими вважаються: глава держави, міністри, категорії деяких цивільних осіб, які йдуть за збройними, силами, але не входять до їх складу (члени екіпажів військових кораблів і літаків, військові кореспонденти, постачальники служб, на яких покладено побутове обслуговування збройних сил, при умові, що вони мають належним чином оформлені посвідчення), а також населення не окупованої території, яке при наближенні ворога стихійно береться за зброю для боротьби з ворожими військами, якщо воно носить відкрито зброю та дотримується законів і звичаїв війни.

Міжнародно-правові норми, які регулюють правовий статус військовополонених, містяться в І, II та III Женевських конвенціях 1949 р. і Додаткових протоколах 1977 р.

Основні норми поводження з військовополоненими можна звести до таких.

1. Військовополонені перебувають під владою ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, що взяли їх у полон. З ними треба завжди поводитись гуманно. Неприпустимим є посягання на їх життя, честь, та гідність. Вони повинні завжди користуватись захистом, особливо від усяких актів насильства або залякування, від образ юрби. Держава, що тримає в полоні, зобов'язана безоплатно забезпечити утримання військовополонених, а також надати лікарську допомогу, якої потребує стан їх здоров'я (ст. ст. 12, 13, 14, 15 Конвенції про поводження з військовополоненими).

2. Кожний військовополонений під час його допиту зобов’язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я і звання, дату народження і особистий номер. Жодні фізичні-або моральні тортури не можуть застосовуватись для одержання від військовополонених яких-небудь відомостей (ст..17 Конвенції про поводження з військовополоненими).

3. Всі речі і предмети особистого користування, за винятком зброї, коней, військового спорядження та воєнних документів, залишаються у військовополонених. Розпізнавальні знаки і знаки державної належності, відзнаки і предмети, що мають, головним чином, суб'єктивну цінність, відбирати у військовополоненого не можна (ст. 18 Конвенції про поводження з військовополоненими).

4. Військовополонених у найкоротший строк після захоплення їх у полон евакуюють у табори, розташовані далеко від зони воєнних дій для того, щоб вони були в безпеці (ст. 19 згаданої Конвенції).

5. Держава, що тримає у полоні, може також піддати військовополонених інтернуванню. Вона може зобов'язати їх не виходити за встановлену межу табору, або ж, коли табір огороджено, не виходити за огорожу, якщо від них цього вимагають (ст. 21).

6. Інтерновані військовополонені можуть бути розміщені тільки у приміщеннях на суші, що дають цілковиту гарантію відносно гігієни і збереження здоров'я (ст. 22).

7. Умови перебування військовополонених у таборах щодо приміщень, харчування і одягу повинні бути не менш сприятливі, ніж умови, якими користуються тилові частини військ держави, що тримає в полоні (ст. 25).

8.Держава, що тримає у полоні, може використати працездатних військовополонених як робочу силу з урахуванням їх віку, статі, звання, а також фізичних здібностей. Офіцерів ні в якому випадку не можна примусити працювати (ст. 49).

9. Військовополонені можуть бути притягнені у примусовому порядку до роботи тільки в сільському господарстві, окремій галузі промисловості, у будівництві, на транспорті, у торгівлі, сфері комунальних послуг і в домашньому господарстві (ст. 50). Оплата їхньої праці має бути не нижчою, ніж оплата праці громадян цього району (ст. 62).

10. Військовополонені підлягають законам, статутам і наказам, що діють у збройних силах держави, яка тримає їх у полоні (ст. 82).

11.Втеча військовополонених з табору не вважається кримінальним злочином і карається в адміністративному порядку. Військовополонений, який після втечі з табору знову потрапив у полон, не підлягає покаранню за першу втечу (ст. 92).

12. Військовополонені мають право листуватися зі своїми рідними, знайомими, одержувати посилки, що містять продукти харчування, одяг, медикаменти, книги, апаратуру для наукових робіт, музичні інструменти, спортивний інвентар (ст. 72).

13. Військовополонені звільняються і репатріюються негайно після припинення воєнних дій. Для цього між воюючими можуть укладатися спеціальні угоди (ст. ст. 111. 118). Однак ті, проти кого порушено кримінальну справу, або вже засуджені, можуть бути затримані до закінчення слідства чи до відбуття строку покарання (ст. 119).

14. На території воюючих, а також нейтральних держав повинні функціонувати спеціальні бюро для повідомлення даних про полонених, пересилання їхніх речей, листів тощо (ст. 122).

15. Особливе значення має ст. 126 Конвенції про поводження з військовополоненими, яка.уповноважує" державу-покровительку або гуманну організацію, що її замінює, відвідувати усі місця, де знаходяться військовополонені. Представники такої держави або такої організації повинні мати доступ у всі приміщення, які використовуються для військовополонених, і мати можливості без свідків спілкуватися з ними або їхніми довіреними особами.

4. Міжнародно-правовий захист цивільного населення, об'єктів

і культурно-історичних цінностей під час війни або у випадку

збройного конфлікту

Цивільне населення. Особливістю норм гуманітарного права до Другої світової війни було те, що вони захищали тільки особовий склад збройних сил. Тривожне зростання кількості втрат серед цивільного населення під. час війн двадцятого століття свідчить, що до нього (населення) в умовах збройних конфліктів відносяться немилосердно. Міжнародне гуманітарне право зразу після війни засвоїло цей гіркий урок минулого. Найбільш суттєвим нововведенням і найбільш значним успіхом Женевської конференції 1949 р. стала «Четверта Конвенція про захист цивільного населення під час війни».

Загальні правила Частини II Конвенції, а особливо норми Додаткових Протоколів 1977 p., передбачають, що Сторони, які знаходяться у конфлікті, «повинні завжди проводити відмінності між цивільним населенням та комбатантами», що «цивільне населення складається з усіх осіб, які-є цивільними особами». Отже, населення, що не входить до складу збройних сил, вважається мирним і перебуває під особливим міжнародно-правовим захистом. Скажімо, якщо проти збройних сил ворога забороняється застосовувати тільки варварські та віроломні засоби ведення війни, то застосування будь-якої зброї проти мирного населення виключається зовсім. Цей загальний принцип конкретизується в окремих спеціальних положеннях IV Гаазької конвенції 1907 p., IV Женевської конвенції 1949 p., Додаткових Протоколів 1977 р.

Основні норми стосовно захисту цивільного населення безперечно містить Четверта Женевська конвенція 1949 р. Ці норми умовно можна звести в декілька груп. Найбільш.численною є група норм, що складають розділ II Конвенції: вона розповсюджується не тільки на неприятельських іноземців і на нейтральних осіб без громадянства, але також і на власних громадян даної держави (ст. ст. 13—26). Ці норми регулюють положення ПР° захист цивільних госпіталів, допомогу дітям, пораненим ' хворим, а так само й встановлюють обов'язок держав, що домовляються, допускати вільну пересилку медикаментів і медичних засобів, предметів, необхідних для здійснення церковних обрядів, призначених виключно для цивільного населення, а також усяких надсилань необхідних продовольчих продуктів, одежі і засобів для підтримання здоров'я дітей до 15 років, вагітних жінок і породілей.

Сторони, що воюють, повинні за будь-яких обставин поважати особистість, честь, сімейні права, релігійні переконання і обряди, звички і звичаї кожної людини без жодної дискримінації з причин раси, релігії, політичних переконань тощо. Особливим заступництвом і захистом користуються поранені і хворі, а також інваліди та вагітні жінки (статті 16, 27 IV Женевської конвенції 1949 p.).

Забороняється вжиття будь-яких, заходів, що можуть Заподіяти фізичне страждання або призвести до знищення осіб з числа мирного населення. Спеціально застерігається зобов’язання не допускати посягань на честь жінок (ст. 27).

До другої групи відносяться норми про іноземців, що знаходяться під владою однієї з воюючих сторін, ці норми стосуються також громадян нейтральних і воюючих держав, якщо ці держави не підтримують нормальних дипломатичних відносин з державою, що захопила військовополонених. Статус згаданих осіб регулюється постановами частини III розділу II Конвенції (статті 35—46).

Усі ці особи мають право на гуманне поводження з ними та захист від нападів й образ. Беззастережно забороняються взяття заложників, колективні покарання, як і всякі інші засоби залякування або терору (статті 33—34).

Статті 35—46 Конвенції містять особливі постанови стосовно іноземців, що знаходяться на території сторін, які беру і ь участь в конфлікті. Зокрема, ст. 35 фіксує право таких осіб на їх виїзд із окупованої території, якщо він не суперечить державним інтересам країни. А ст. 38 говорить, що становище іноземців регулюється правилами стосовно поводження з цією категорією осіб у мирний час.

Нарешті, нормами статей 79—118 (розділ IV) регулюється режим осіб, інтернованих як на своїй власній, так і на окупованім території. Досить докладно регулюються питання розміщення інтернованих (ст. ст. 83—88), організації їх харчування, гігієни та медичної допомоги (ст. ст. 89—92), здійснення релігійної, інтелектуальної та фізичної діяльності (ст. ст. 93—95), підтримання зносин із зовнішнім світом (ст. ст. 105—116).

Статус цивільних об'єктів. З принципом неприпустимості ведення воєнних дій проти мирного населення та жорстокого ставлення до нього тісно пов'язані постанови ст. 27 Гаазької конвенції 1907 р. стосовно правил сухопутної війни, які передбачають, що при облогах та бомбардуваннях має бути вжито всіх необхідних заходів, щоб оберігати, наскільки це можливо, храми, будинки, які служать цілям науки, мистецтва і благодійності, історичні пам'ятники, госпіталі й місця, де перебувають хворі й поранені, при умові, щоб ці будинки й місця не служили одночасно воєнним цілям.