Правонаступництво держав 8 страница

б) Архіви, документи й офіційна кореспонденція. Віденська конвенція в 24 і 27 статтях встановлює недоторканість архівів і документів представництв «у будь-який час і незалежно від місцезнаходження їх» (архівів і документів — А. Г.), недоторканістю користується також офіційна кореспонденція. Окрім цього, конвенція передбачає, що «дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затриманню» (ст. 27). Крім звичайних дипломатичних кур'єрів конвенція припускає призначення тимчасових (ad hoc) дипломатичних кур'єрів, які користуються імунітетом тільки до моменту доставки ними дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатична пошта може бути доручена командиру екіпажу цивільного літака.

в) Фіскальний імунітет. Відповідно до ст. 23 Конвенції, акредитуюча держава звільняється від усіх видів оподаткування і зборів загальнодержавного і місцевого значення стосовно власних чи орендованих приміщень представництва, крім таких податків і зборів, які є платою за конкретні види обслуговування (водо- і газопостачання, опалення, електроенергія та ін.).

г) Право представництва користуватися прапором та емблемою своєї держави закріплено в ст. 20 Конвенції. Представництву та його голові належить право користуватися прапором і емблемою акредитуючої держави на приміщеннях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування.

Особисті привілеї та імунітети глав представництв і членів дипломатичного персоналу. Особиста недоторканість, тобто гарантія від арешту або затримання, — найважливіша гарантія дипломатичного агента. Будь-який акт насильства проти дипломатичного агента, який є представником держави, розглядається як акт, спрямований проти самої держави. Країна перебування зобов'язана ставитися до дипломатичного агента з відповідною повагою і вживати всіх відповідних заходів для попередження будь-яких посягань на його особу чи гідність (ст. 29 Віденської конвенції 1961 p.). Приватна резиденція дипломата, його папери, кореспонденція і певною мірою його майно користуються тією недоторканістю й охороною, що й приміщення, документи і архіви представництва в цілому (ст. 30 Конвенції). Недоторканість майна не гарантується, якщо це пов'язано з приватновласницькою чи комерційною діяльністю дипломата.

Імунітет від юрисдикції країни перебування. Дипломати користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції країни перебування. З-під цивільної й адміністративної юрисдикції він звільняється також, але за певними винятками, що стосуються галузі приватної чи комерційної діяльності. Міжнародний звичай з давніх часів визнавав право дипломатичного агента відмовлятися давати свідчення у судах країни перебування. Зараз цей вид імунітету передбачається п 2 ст. 31 Віденської конвенції 1961 р.

Податковий імунітет-дипломатичних агентств означає звільнення від усіх загальнодержавних і місцевих податків, зборів і мит, особистих і майнових, за винятком непрямих податків, податків на спадщину, на приватні прибутки, зборів за конкретні види обслуговування тощо (ст. 34 Віденської конвенції 1961 p.).

Митні пільги. Пункт 1 «б» ст. 36 Віденської конвенції передбачає право ввезення без оплати митом предметів особистого користування дипломатичного агента або членів його сім'ї, що проживають разом з ним, включаючи предмети господарського користування.

Згідно з Віденською конвенцією (п. 2 ст. 36), особистий багаж дипломатичного агента звільняється від перевірки. Однак якщо є серйозні підстави для підозри, що багаж містить предмети, привезення і вивезення яких заборонено або регулюється спеціальними правилами (наприклад, валютними, карантинними тощо), то такий багаж може бути перевірний митними органами країни перебування у присутності власника багажу. Характерним прикладом спекулятивної діяльності є «справа Росаля». Посол Гватемали в Бельгії та Нідерландах Морісіо Росаль у жовтні 1960 р. був затриманий поліцією в Нью-Йорці. При ньому знайшли 116 фунтів наркотиків на загальну суму 4 млн. доларів. Поліція повідомила, що цей дипломат давно займався таємною спекуляцією наркотиками, а його поїздки до США були пов'язані не з його дипломатичною місією, а зі спекуляцією. На наступний день уряд Гватемали оголосив про зняття його з дипломатичної посади.

Отже, такі основні привілеї й імунітети, якими користуються дипломатичні агенти на території країни перебування.

Інші категорії осіб, що користуються привілеями й імунітетами. Члени сімей дипломатичного персоналу користуються дипломатичними привілеями й імунітетами в повному обсязі при умові, що вони проживають разом з дипломатом і не є громадянами країни перебування. На практиці це питання розглядається властями країни перебування шляхом внесення до дипломатичного списку та видачі дипломатичної картки членам сім'ї дипломатичного агента.

Привілеї й імунітети осіб адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу, а також членів їх сімей регулюються ст. 37 Віденської конвенції 1961 р. Зокрема, конвенція зафіксувала нову норму міжнародного права, згідно з якою адміністративно-технічному персоналові посольств і місій надаються фактично ті ж привілеї й імунітети, що й дипломатичним агентам, за незначним винятком: адміністративно-технічний персонал не користується правом звільнення від митної перевірки особистого багажу, а імунітет від цивільної й адміністративної юрисдикції поширюється тільки на дії, вчинені ними при виконанні службових обов'язків.

Члени обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв користуються імунітетом відносно дій, вчинених при виконанні службових обов'язків, і звільняються від податків па заробіток, який вони одержують за службу в представництві.

Привілеї та імунітети транзитних дипломатів, Ст. 40 Конвенції 1961 р. дає транзитним дипломатам право на недоторканість та інші імунітети, необхідні для забезпечення проїзду чи повернення їх через треті країни.

4.5. Представництва держав при міжнародних організаціях

До закордонних органів зовнішніх зносин належать і постійні представництва держав при міжнародних організаціях. Це порівняно новий інститут міжнародного публічного права, що набув значного розвитку в післявоєнний час, у зв'язку із створенням ООН та інших міжнародних організацій як всесвітнього (ЮНЕСКО, ВООЗ та iн.), так і регіонального (ОАД, ОАЄ та ін.) характеру.

Постійні представництва держав та їхні співробітники перебувають при відповідній міжнародній організації безперервно, протягом усього строку їхніх повноважень, які видаються урядом, що направляє їх.

Такі представництва існують насамперед при Організації Об'єднаних Націй. Багато держав мають постійні представництва при спеціалізованих установах ООН. Нерідко вони утворюються і при регіональних організаціях. За загальним правилом, представництво держави при міжнародній організації може мати тільки член даної міжнародної організації.

До функції постійного представництва при міжнародній організації входять: забезпечення представництва своєї держави, охорона її інтересів стосовно до організації, підтримування зв'язків з нею, повідомлення своєму урядові інформації про її діяльність тощо.

Найбільше значення мають постійні представництва держав-членів при штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку. Акредитування постійних представників при Секретаріаті ООН здійснюється шляхом вручення постійними представниками повноважень своїх держав Генеральному Секретареві ООН. Головне завдання представництв — підтримувати необхідні зв'язки між державами-членами і ООН. Окрім представництва своєї держави в ООН, постійні представництва ведуть чималу дипломатичну роботу і поза рамками ООН, підтримуючи контакти з аналогічними представництвами інших держав, у тому числі й тих, з якими дана держава не має дипломатичних відносин. Саме це робить постійні представництва при ООН важливими органами зовнішніх зносин держав.

Україна також має свої постійні представництва при деяких з цих організацій, наприклад, у Нью-Йорку при ООН, у Парижі при ЮНЕСКО, у Відні при міжнародних організаціях та ін.

Постійні представництва як органи держави, безперечно, користуються певними привілеями та імунітетами. На відміну від власне дипломатичних привілеїв та імунітетів, які надаються згідно із загальними нормами міжнародного права, автоматично, про що йшла мова вище, без будь-яких додаткових умов, привілеї та імунітети членів персоналу постійних представництв при міжнародних організаціях значною мірою залежать від норм національного права країни перебування і від тих міжнародних угод, ясі існують між нею і відповідною міжнародною організацією.

В цілому правовий статус, привілеї та імунітети постійних представництв держав-членів при ООН та спеціалізованих установах ООН, регламентуються такими міжнародно-правовими актами, як Статут ООН, Конвенція 1946 р. про привілеї та імунітети ООН, Угодою 1947 р. між ООН і США про місцеперебування центральних установ ООН, Конвенція 1947 р. про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН, У всіх цих угодах постійні представництва держав при ООН та спеціалізованих установах ООН розглядаються як установи дипломатичного характеру з відповідними дипломатичними привілеями та імунітетами. '

Проте Конвенція 1946 р. не забезпечує такі важливі імунітети, як недоторканість резиденції і повний судовий імунітет. Отже, таке обмеження імунітетів глав і співробітників постійних представництв при ООН є абсолютно невиправдане. І ще одне зауваження. Угода між ООН і США 1947 року встановила, що дипломатичними привілеями і імунітетом в повному обсязі будуть користуватися постійні представники держав при ООН у ранзі посла або посланника, а також співробітники постійних представництв, стосовно яких буде досягнута угода між Генеральним секретарем ООП, урядом США і урядом відповідної держави — члена ООН. Згідно з цим згодом була досягнута домовленість про те, що увесь дипломатичний персонал представництв держав при ООН буде користуватися дипломатичними привілеями й імунітетами в повному обсязі.

4.6. Спеціальні місії

Спеціальна місія (лат. ad hoc — спеціально, тільки для даного випадку). Віденська конвенція про спеціальні місії Ґ969 р. (набрала чинності 21.VI. 1985 р.) визначає спеціальну місію як місію, що має представницький і тимчасовий характер і посилається однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду певних питань або для виконання в цій державі певного завдання. Інакше кажучи, спеціальні місії — це делегації держав, які виконують певні функції в двосторонніх відносинах (делегації на двосторонніх переговорах, на різних церемоніях, наприклад, при вступі на посаду глави держави, на ювілеях).

Правовий статус спеціальної місії багато в чому схожий зі статусом дипломатичного представництва і визначається звичаєвими нормами міжнародного права і Конвенцією про спеціальні місії 1969 p., яка в основному, фіксує звичаєві норми або практику, що склалася в цій галузі.

Главою спеціальної місії може бути політичний діяч (глава держави, голова уряду, депутат парламенту) або інша уповноважена на це особа. В Конвенції про спеціальні міси робиться застереження, що у тих випадках, коли спеціальну місію очолюють глава держави, голова уряду, міністр закордонних справ або тоді, копи ці особи беруть участь у спеціальній міси, вони користуються в державі перебування або третій державі перевагами, привілеями й імунітетами, які визнаються за ними міжнародним правом (ст. 21).

5. Консульства

5.1. Поняття та загальна характеристика консульських установ

Нарівні з дипломатичними держави підтримують між собою і консульські відносини. Як і дипломатичні, консульські відносини здійснюються за взаємною згодою зацікавлених держав. Зокрема, Україна уклала консульські конвенції з КНР, Республікою Польща, Румунією та іншими державами. Однак консульські відносини встановлюються незалежно від встановлення і підтримання дипломатичних відносин. Так, держави, не встановлюючи дипломатичних відносин, можуть підтримувати між собою консульські відносини. Більше того, навіть якщо дипломатичні відносини розірвані, то це не призводить до автоматичного розриву консульських відносин. Наприклад, після розриву дипломатичних відносин у 1956 р. між ФРН і Югославією консульські установи цих країн функціонували, як і раніше.

Консульство (від лат. consulo, що означає радитися, вживати заходів, дбати, (піклуватися, допомагати) — це постійна державна установа, яка є представництвом однієї держави в певному місті чи районі іншої держави для виконання консульських функцій. Завданням консульства є захист прав та інтересів держави, яку воно представляє з усіх питань неполітичного,характеру в межах виділеного йому консульського округу. Отже, консульство має право підтримувати прямі контакти лише з місцевими органами влади свого консульського округу.

Консульства, як правило, засновують у великих морських портах, у районах з більш або менш значною групою осіб, що мають громадянство держави, яку представляють ці консульства, а також у важливих центрах економічного і культурного життя країни перебування, де держава, яка направляє консула, може мати особливі інтереси.

Згідно з Віденською конвенцією 1963 р. існують чотири класи консульських установ: генеральне консульств», консульство, віце-консульство, консульське агенство. Відповідно до цього називаються і глави консульських установ. Найвищою за рангом є посада генерального консула. Консули і віце-консули можуть очолювати самостійні консульські установи, але й можуть входити до складу генеральних консульств як найближчі помічники генерального консула.

На відміну від дипломатичних представників консули не є повноважними представниками своєї держави в державі перебування. Вони представляють свою державу тільки з певного кола питань і тільки в своєму консульському окрузі.

Розрізняють дві категорії консулів: штатні і позаштатні, або почесні консули. Перші — це державні службовці,, другі — це особи, які не перебувають на дипломатичній службі, а інколи навіть і не па державній службі, і які не одержують за виконання ними своїх консульських функцій регулярної заробітної плати. Як правило, це особи, постійно проживаючі на території країни перебування, мають там джерела існування і призначені іноземного державою для захисту її прав і інтересів на території Країни проживання почесного консула без відриву від його основної діяльності.

Однак, за загальним правилом, консульські збори, що стягуються таким консульством, йдуть у дохід почесного консула, В деяких країнах, наприклад, Данії, Швеції, Фінляндії, почесних консулів набагато більше, ніж штатних.

Україна, ставши незалежною державою, започаткувала цю консульську інституцію — «Почесний консул». Наприкінці 1992 року Почесним консулом України в- Мельбурні (консульський округ — Австралія) було призначено пані Зіну Ботте, австралійську громадянку українського походження.

Консульська практика знає ще один вид консульських установ — консульські відділи дипломатичних представництв. Про його загальне визнання свідчить той факт, що цей інститут знайшов підтвердження, зокрема, у багатосторонній Віденській конвенції 1963 р. про консульські зносини (п. 3). Ці відділи очолюють завідувачі, які визнаються в якості консулів з усіма наслідками, Що випливають звідси. У своїх зносинах з урядовими установами країни перебування завідувач консульським відділом діє як співробітник дипломатичного представництва. Здійснення консульських Функції дипломатичними представниками має безперечні переваги. Не кажучи вже про певну економію коштів, це значмо спрощує саму процедуру призначення осіб, яким доручається виконувати консульські функції. Крім того, діяльність дипломатичних співробітників, що виконують консульські функції (це закріплено як загальну норму дипломатичного права в ст. З, п. 2 Віденської конвенції 1961 р. про дипломатичні зносини) не обмежена рамками певного консульського округу. Перебуваючи як члени дипломатичного персоналу в столиці країни, такі дипломати мають, можливість виконувати консульські функції практично на всій території країни перебування.

У більшості держав призначення консулів, а також прийом іноземних консулів відноситься до компетенції відомства іноземних справ. В Україні, наприклад, консульські представники призначаються Міністром закордонних справ, у США генеральні консули призначаються декретом Президента, а всі інші — Державним секретарем. Консульське право не передбачає обов’язкового одержання попередньої згоди країни перебування. Однак у сучасному міжнародному праві дедалі більшого розвитку набувають тенденції до одержання попередньої згоди на призначення глави консульського представництва від держави перебування, хоч у Віденській конвенції 1963 р. про консульські зносини цього положення немає. Вимога попередньої згоди зустрічається лише у двосторонніх угодах.

Консул повинен одержати від органу, Ідо його призначає, особливий документ — консульський патент, яким засвідчується, що певна особа направляється у згаданий район даної держави консулом. При цьому зазначається, який ранг йому присвоєно. Особа, що підписує патент (глава, держави чи міністр закордонних справ), просить відповідний уряд визнати цю особу як таку і надати їй необхідності підтримки та забезпечити охорону при виконанні нею своїх функцій.

З одержанням консульського патенту владні структури країни перебування розглядають питання про падання дозволу особі, яка призначена консулом, — екзекватури. Одержавши екзекватуру, консул може розпочати виконання своєї місії. Порядок і форма видачі екзекватури регулюється внутрішнім правом країни перебування, яка має право відмовити у її видачі, не мотивуючи при цьому причини відмови (п. 2 ст. 12 Віденської конвенції 1963 p.). Екзекватура може бути окремим документом або видаватися в формі дозвільного надпису на консульському патенті.

Наприклад, 10 серпня 1993 р. заступник Міністра закордонних справ України Валентин Ліпатов вручив екзекватуру Генеральному консулу Республіки Польща в м. Києві Томажу Леонюку.

Екзекватура, як і консульський патент, необхідна лише для глав консульських установ. Відомства іноземних справ країн перебування видають консулам консульські картки, які засвідчують, що особа є консулом певної держави і має право на.пільги та привілеї відповідно до норм міжнародного права.

Щодо персоналу консульського представництва, то, як і передбачено Конвенцією 1963 p., 'він поділяється на три категорії: 1) консульські посадові особи, які перебувають на консульській службі і виконують консульські функції; 2) консульські службовці, які виконують адміністративно-технічну роботу; 3) обслуговуючий персонал. У ст. 20 Консульської конвенції зафіксована постанова, в якій ідеться про те, що в разі відсутності конкретної домовленості щодо чисельності консульського персоналу держава перебування може запропонувати, щоб чисельність персоналу не переходила за межі, які вона вважає розумними й нормальними, враховуючи обставини й умови, округу і потреби даної консульської установи. Отже, передбачений принцип комплектування консульських представництв, на думку деяких авторів, в т. ч. й автора даного видання, не може вважатися вдалим, таким, що відповідає принципу рівності держав у міжнародному спілкуванні і є новим моментом консульської практики, оскільки до прийняття цієї статті будь-якого обов'язкового порядку комплектування консульських представництв не існувало.

Розділ другий першої глави Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. присвячений питанню припинення консульських функцій. Завершення місії консула може мати місце у таких випадках: 1) відкликання консула акредитуючою державою; 2) скасування екзекватури державою перебування; 3) закінчення строку консульського патенту; 4) закриття консульської установи в даному населеному пункті; 5) припинення консульських відносин у цілому; 6) війна між державою перебування та акредитуючою державою; 7) смерть консула; 8) вихід території, де знаходиться консульський округ, з-під суверенітету держави перебування.

Найбільшого розповсюдження одержав перший з вище перелічених випадків і в основному має-місце при нормальній зміні консулів у будь-якому пункті держави перебування. При цьому держава перебування оповіщується завчасно про факт відкликання консула, а для його наступника замовляється екзекватура.

Скасування екзекватури відбувається, як правило, внаслідок порушення консулом законів держави перебування. При цьому згідно зі ст. 23 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 p., консул може бути оголошений persona non grata і перед акредитуючою державою може постати питання про його відкликання.

На випадок війни консул, який припиняє свою місію, може доручити захист інтересів співвітчизників в державі перебування консулу третьої держави.

Консульський округ — це територія держави перебування, в межах якої консульська посадова особа виконує консульські функції. Район діяльності встановлюється за взаємною згодою держав. Консульський округ завжди фіксується в консульському патенті. Наприклад, консульський округ, у межах якого Генеральний консул Республіки Польща в м. Києві виконує свої функції, складається з території всієї України. В той же час консульський округ, у межах якого Генеральний консул Угорської Республіки в м. Ужгороді виконує консульські функції, складається з території Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей.

Консульський, корпус — це глави консульських установ, які знаходяться в будь-якому населеному пункті держави перебування. В ширшому розумінні — усі консульські посадові особи іноземних консульських установ у даному населеному пункті, а також члени їхніх сімей. До консульського корпусу входять позаштатні (почесні) консули і співробітники консульських відділів дипломатичних представництв. Консульський корпус очолює старший за рангом і за часом одержання екзекватури глава консульської установи, який виконує в основному церемоніальні функції: репрезентує увесь консульський корпус; знайомить прибулих членів консульського корпусу з особливостями і традиціями країни перебування; розглядає внутрішні питання в межах консульського корпусу; захищає права членів консульського корпусу на випадок їх обмежування в державі перебування.

5.2. Функції консульських установ

Функції консульських установ досить різноманітні. Вони визначаються в багатосторонніх міжнародних угодах (Віденська конвенція про консульські зносини 1963, Європейська конвенція про консульські функції 1967), двосторонніх консульських конвенціях (наприклад, Консульська конвенція між Україною і Республікою Польща від 8 вересня 1991 р. та ін.), у договорах про торгівлю і мореплавство, а також у внутрішньодержавному законодавстві (наприклад, Положення про дипломатичні представництва та) консульські установи іноземних держав в Україні 1993 p.).

Згідно з Конвенцією про консульські зносини 1963 року, яка відображає в цьому плані діюче міжнародне право, до основних функцій консульських установ відносяться:

— охорона і захист прав та інтересів держави, яку вони представляють, її громадян і юридичних осіб на території консульського округу;

— заохочення торгівлі.та сприяння розвиткові економічних, культурних і наукових зв'язків між договірними сторонами;

— виконання адміністративних і нотаріальних функцій стосовно громадян акредитуючої держави;

— допомога і сприяння суднам морського і повітряного флотів своєї держави, а також їхнім екіпажам;

—- спостереження за економічним, правовим і політичним життям свого округу й інформування з цих питань відомства закордонних справ своєї держави та ін.

Усе це загальні напрями. А крім того — поточна консульська робота: оформлення віз на в'їзд у свою країну; витребування документів та довідок на вимогу громадян; ведення обліку громадян своєї держави і видача їм паспортів та інших посвідчень; реєстрація фактів народження чи смерті громадян своєї держави; ведення обліку й оформлення шлюбів, розлучень, якщо хоча б одна з осіб, що одружується або розлучається, є громадянином держави, яку представляє консул.

Значне місце в консульській діяльності належить питанням, що стосуються спадкового майна, яке відкрилось на території країни перебування консула. Тут консул виступає на захист спадкових прав, які належать громадянам його країни. До традиційних консульських функцій належить допомога і сприяння суднам, які плавають під прапором країни, що її представляє консул, і заходять до порту консульського округу. При цьому консульські службові особи можуть звертатися за сприянням до конкретних властей держави перебування.

При виконанні своїх функцій консульства керуються правом своєї держави, а також міжнародним правом, насамперед міжнародними договорами своєї держави з державою перебування консульства. Природно, що консульства виконують свої функції з урахуванням права держави перебування.

Консульства безпосередньо спілкуються тільки з місцевою владою свого округу, а з центральною владою і владами інших округів — через дипломатичного представника своєї держави.

Такий приблизно зміст завдань і функцій консульств, що визначається ст. 5 Віденської конвенції 1963 р. про консульські зносини.

5.3. Консульські привілеї та імунітети

Для виконання своїх функцій консульські установи та члени їх персоналу наділяються консульськими імунітетами і привілеями. Вони надаються, як говориться в преамбулі Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р., «не для користі окремих осіб, а для забезпечення ефективного здійснення консульськими установами функцій від імені їхніх держав».

У консульському праві, як і в дипломатичному, розрізняють дві категорії імунітетів і привілеїв: а) загальні привілеї та імунітети консульської установи як такої; б) привілеї та імунітети персоналу консульського представництва, що мають особистий характер.

До привілеїв та імунітетів консульської установи за Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 року належать: недоторканість консульських приміщень (за винятком «надзвичайних обставин»), службових архівів, листування, майна і засобів пересування, які належать консульству; звільнення від обшуків, реквізиції та інших виконавчих дій; звільнення від усіх податків і зборів; вільні зносини з властями країни, яка призначила консула, дипломатичними представництвами і консульствами своєї держави з допомогою звичайних засобів зв'язку, а також з допомогою шифру й дипломатичної пошти. Консульства, як і дипломатичні представництва, мають, право користуватись прапором і емблемою своєї держави. Прапор може вивішуватися й на резиденції глави консульства та засобах пересування, якими він користується. Всі зазначені привілеї та імунітети, які забезпечуються консульству, як бачимо, дуже близькі до дипломатичних привілеїв та імунітетів.

Віденська конвенція 1963 p., національне право держав відносять до особистих привілеїв та імунітетів консульських посадових осіб насамперед особисту недоторканість. Ст. 41 цієї конвенції формулює цю загальну норму консульського права так:

«1. Консульські службові особи не підлягають ні арештові, ні попередньому ув'язненню, крім як на підставі постанов компетентних Судових властей у разі вчинення дуже тяжких злочинів; 2. За винятком випадків, зазначених у п. 1 цієї статті, консульські службові особи не можуть бути ув'язнені і не підлягають ніяким іншим формам обмеження особистої свободи, крім як у порядку виконання судових постанов, що вступили у законну силу». Аналогічно розглядається питання про недоторканість консульських осіб внутрідержавним правом України (ст. 25 Положення від 10 червня 1993 p.).

Імунітет від юрисдикції. Загальний принцип тут полягає в тому, що всі працівники консульських установ не підлягають під юрисдикцію країни перебування відносно дій, вчинених ними при виконанні своїх службових обов'язків. Та якщо йдеться про їхні приватні вчинки, то в таких випадках імунітет їм не надається. Це положення закріплено у Віденській конвенції (ст. 43). Українське Положення від 10 червня 1993 р. у ст. 25 передбачає аналогічний порядок.

Привілеї та імунітети надаються тільки штатним консулам.

Консули та інші співробітники консульських установ не звільняються від обов'язку давати свідчення в суді чи при розгляді справи в адміністративному порядку. Але загальновизнаним, наприклад, є положення про те, що консульські службові особи можуть відмовитись від свідчення про обставини, що стосуються їхньої службової діяльності.

Консульські конвенції і внутрідержавне право звільняють консульських службових осіб від усіх податків і особистих повинностей, крім оплати за конкретні види обслуговування. Митними привілеями консули користуються на тих підставах і в тих самих рамках, що й відповідні категорії персоналу дипломатичних представництв.

МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО

1. Поняття міжнародного гуманітарного права: історичний огляд і термінологія

Незважаючи на міжнародно-правову заборону застосування збройної сили у міжнародних відносинах, держави ще нерідко вдаються до неї при розв'язанні спорів і конфліктів, які виникають між ними. За підрахунками Стокгольмського міжнародного інституту проблем миру, протягом останніх двох років у світі відбулося понад 30 великих, збройних конфліктів. В результаті цих конфліктів загинули тисячі людей, з'явилося понад 37 мільйонів" біженців. До яких великих руйнувань і жертв може призвести збройний конфлікт, красномовно свідчать, зокрема, трагічні події в Чечні.

Це зумовлює необхідність правового врегулювання суспільних відносин, які виникають у ході збройного конфлікту, з мстою його максимально можливої гуманізації.

З давніх-давен існує низка договірних і звичаєво-правових принципів і норм, які воюючі,, а також сторони, що не беруть участі у військовому конфлікті, зобов'язані дотримуватися існуючих на цей випадок спеціальних норм міжнародного права.