Поняття консульського права. Функції консульських установ

Консульські відносини між державами почали складатися набагато раніше, ніж дипломатичні. Їх становлення й розвиток були пов’язані, перш за все з міжнародною торгівлею й торговим мореплавством. Призначені державами консули, повинні були надавати допомогу й сприяти вітчизняним купцям на території іноземної держави.

З плином часу коло питань, що входили в компетенцію консулів, їх функції набували більш багатогранного характеру. У теперішній час консульські установи покликані сприяти розвитку широкого кола питань. Підтвердженням цього є положення, що містяться у Консульському статуті України від 2 квітня 1994 р. де зазначається, що “консульські установи України захищають за кордоном права й інтереси України, юридичних осіб та громадян України. Консульські установи сприяють розвиткові дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв’язків і туризму. Консульські установи сприяють вихідцям з України та їхнім нащадкам у підтримці контактів з Україною” (ст. 1).

Діяльність консульських установ і консульські відносини між державами регулюються консульським правом. Консульське право – сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють діяльність консульських установ, визначають їх статус і функції та закріплюють права й обов’язки членів їх персоналу.

Джерелами консульського права є міжнародний договір і міжнародний звичай.

Хронологічно в цьому ряду першим стоїть міжнародний звичай, оскільки з давніх часів і до початку XX століття консульські відносини регулювалися головним чином на основі звичаю. В наш час міжнародні звичаї залишаються основою правового регулювання консульських зв’язків між державами при відсутності їх договірно-правового оформлення.

Міжнародні договори з консульських питань укладаються на багатосторонній і двосторонній основі. Універсальною конвенцією, що регулює правовідносини держав у цій сфері є Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року, яка має фундаментальне значення для консульських відносин.

Важливе значення мають і положення національного законодавства, що визначають статус, функції й структуру консульських органів, а також регулюють деякі аспекти діяльності іноземних консульських установ. В Україні такими нормативно-правовими актами є Консульський статут України від 02.04.1994, Закон України “Про дипломатичну службу” від 20.09.2001 (із змінами, внесеними згідно із Законами № 253-IV (253-15) від 28.11.2002, № 2105-IV (2105-15) від 21.10.2004).

Держави встановлюють консульські зносини на підставі взаємної згоди. Встановлення дипломатичних відносин означає й згоду на встановлення консульських відносин, якщо не вказано (зазначено) інше. Консульські відносини можуть встановлюватися та підтримуватися й при відсутності дипломатичних відносин. Розірвання дипломатичних відносин не тягне за собою автоматично розірвання консульських відносин.

Між встановленням консульських відносин і фактичним відкриттям окремої консульської установи може бути розрив у часі, оскільки згідно згоди між сторонами вирішуються не тільки питання про встановлення консульських відносин, але й для кожного конкретного випадку – про відкриття консульської установи, її місцеперебування, її клас, територіальні межі її діяльності в державі перебування.

Консульську установу зазвичай визначають як постійний державний орган зовнішніх зносин, який перебуває на території іноземної держави в силу відповідної міжнародної угоди, на який покладено виконання функцій захисту інтересів своєї держави, її громадян і організацій.

Консульські установи поділяються на два види: 1) консульські відділи, які разом з їх керівниками входять до складу членів персоналу дипломатичного представництва, що тягне за собою пов’язані з цим наслідки, особливо в сфері імунітетів та привілеїв; 2) самостійні консульські установи.

Самостійні консульські установи поділяються на класи: 1) генеральні консульства; 2) консульства; 3) віце-консульства; 4) консульські агентства. Класи встановлюються згідно з законодавством держав.

На території держави перебування на консульство покладаються певні функції:

1) захист інтересів держави представника, її громадян, фізичних та юридичних осіб;

2) сприяння розвитку торговельних, економічних, культурних, наукових зв’язків між державою перебування та державою представником, з’ясування законними засобами умов та подій у торговому, культурному, науковому житті держави перебування;

3) видача паспортів і проїзних документів громадянам акредитуючої держави й видача відповідних документів особам, які бажають поїхати до акредитуючої держави;

4) виконання нотаріальних дій й функцій органів реєстрації актів цивільного стану;

5) охорона інтересів неповнолітніх і недієздатних громадян держави-представника;

6) захист громадян своєї держави в судах держави перебування та інших органах;

7) передача судових документів, виконання окремих судових доручень, відповідно до міжнародних угод;

8) надання допомоги судам, які мають національність і літакам, зареєстрованим у акредитуючій державі, а також їх екіпажам. Розслідування будь-яких подій, які мали місце на шляху слідування суден, огляд і оформлення судових документів. Розгляд будь-яких суперечок, що виникають між капітаном, командним складом, матросами – оскільки це передбачається законами й правилами акредитуючої держави.

На консульську установу може бути покладено виконання інших функцій, які не заборонені й не суперечать законам держави-перебування або які передбачені міжнародними угодами держав.

Виконання консульських функцій загалом здійснюється консульськими посадовим особами, які за загальним правилом виконують свої функції в межах свого консульського округу – це територія держави-перебування, на яку розповсюджується повноваження консульства. Межі цієї території й місцезнаходження консульської установи встановлюються за згодою держав. Віденська конвенція 1963 р. передбачає поширення юрисдикції консульських посадових осіб за межі свого консульського округу, якщо держава перебування дасть на це згоду. Держава-представник також може доручити консульській установі, яка відкрита нею в одній державі, виконувати консульські функції на території іншої держави. І жодна з держав не повинна заперечувати проти виконання таких функцій. Консульська установа держави-представника може здійснювати в державі перебування, якщо остання не заперечує, консульські функції від імені третьої держави.