Позичковий процент. банки 2 страница

Ліквідація

Санація

Банкрутство

Індивідуальне відтворення та життєвий цикл підприємств формуються залежно від організаційної форми, виду та форми власності господарських суб’єктів.

Відповідно до чинного законодавства в Україні існують такі форми підприємств, їх види:

- індивідуальне підприємство – ґрунтується на особистій власності особи та її праці;

- сімейне підприємство – засноване на власності та праці членів однієї сім ї;

- приватне – засноване власниками майна з правом використати найману працю;

- колективне підприємство – засноване на власності трудового колективу, кооперативу, громади, релігійної організації;

- державне комунальне підприємство – засноване на загальнодержавній власності;

- спільне підприємство – засноване на основі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності).

2. Підприємництво, його суть, принципи, умови та функції

Поняття «підприємництво» надзвичайно містке. В ньому переплітаються сукупність економічних, юридичних, політичних, історичних і психологічних відносин. Складалося воно протягом значного часу, змінюючись під впливом базисних і надбудовних інститутів, психології людей.

А. Сміт, один з тих, хто заклав теоретичні підвалини підприємництва, розглядав підприємця як власника. Саме цим визначаються його дії в економічному житті, мотивація, поведінка, психологія.

Поняття «підприємець» часто вживають як синонім таких понять як «господар», «бізнесмен». Людину, яка організувала своє діло, веде його, називають підприємцем. Найхарактерніші риси підприємця, які виділяють його з господарюючих суб’єктів, найбільш влучно сформулював Й.Шумпетер, перелічивши його головні функції:

- виготовлення нового блага або нової якості певного блага,

- освоєння нового ринку збуту,

- отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва,

- проведення нової відповідної реорганізації.

Для того, щоб здійснювати постійний пошук нових способів комбінації ресурсів, слід на думку Шумпетера, мати відповідні якості: волю і здібності, виділяти визначальні моменти діяльності, бачити їх у реальному світлі, бути спроможним «плисти проти течії», долаючи опір соціальних сил, здійснювати вплив на інших результатами успіху, духовною свободою, витратами сил і енергії.

Перелічені риси підприємця можуть бути реалізовані за умов:

- економічної свободи людини,

- права вибору сфери діяльності для реалізації своїх потенцій,

- персональної економічної відповідальності за результати роботи, наслідком якої може бути прибуток або банкрутство.

Отже, підприємець – суб’єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер застосування капіталу.

Підприємництво – це тип господарської поведінки підприємців з організації розробки, виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку.

У вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності акумулюється сутність підприємництва. Його мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не будь-яких кон’юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів виробництва, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

Функції та умови існування підприємництва

Сутність підприємництва розкривається через основні функції – творчу, ресурсну, організаційну.

Творча функція підприємництва полягає у сприянні генерування та реалізації нових ідей, здійснені техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком.

Ресурсна функція ПЕРЕДБАЧАЄ, ЩО ВОНО НАЦІЛЕНЕ НА найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва.

Організаційна функція підприємництва зводиться до поєднання ресурсів виробництва в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їх використанням.

Підприємець як явище господарського життя завжди розвивається у певному соціально-економічному та історичному середовищі. Саме тому для його безперервного відтворення необхідні певні передумови. Можна виділити чотири їх групи:

- економічні – полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багатосуб єктні (приватні, колективні, державні, кооперативні) власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків, вибору господарських контрагентів;

- політичні – полягають у створенні в країні сприятливого політичного клімату для здійснення стабільної політики в країні. Така політика має надати усім господарюючим суб’єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури мають захищати всі види власності, в зокрема інтелектуальної, а також створювати сприятливий підприємницький клімат завдяки відповідній податковій, кредитній, митній та іншій політиці;

- юридичні – ґрунтуються на законодавстві, нормативних актах, розроблених у країні. Останні мають створити для усіх учасників ринкових відносин однакові «правила гри», тобто надати однакові права і повну економічну свободу, не допускати втручання органів державного управління в господарську діяльність будь-якого суб’єкта за винятком законодавчо зумовлених випадків.

3. Розвиток підприємницької діяльності в Україні

В Україні прийняті і діють ряд нормативних актів, які заклали підвалини для формування підприємництва. Важливе місце серед них належить Господарському кодексу України. Згідно з ним в Україні підприємництво здійснюється за такими принципами:

- вільний вибір діяльності на добровільних засадах;

- залучення до здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

- самостійне формування програми діяльності;

- вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

- вільне наймання працівників, залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

- вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановленних законодавством.

- самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою – зовнішньоекономічної діяльності;

- використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Важливою умовою формування і розвитку підприємництва в Україні є гарантії та всебічна підтримка його державою. Вона законодавчо забезпечує гарантії для всіх підприємців незалежно від обраних ними форм підприємницької діяльності та власності, однакові права й можливості стосовно доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів, свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від виявів несумлінної конкуренції та монополізму у будь-якій сфері підприємницької діяльності.

Розвиток підприємницьких структур, розширення можливостей вільного підприємництва потребує не лише правового забезпечення, а й економічної, матеріально-технічної та організаційної підтримки держави.

Економічна підтримка має передбачити:

- запровадження надійної фінансово-кредитної бази підтримки підприємництва шляхом створення мережі спеціалізованих комерційних банків і страхових компаній для надання індивідуальних позик;

- відкриття доступу підприємцям до іноземних кредитів;

- формування розгалуженої мережі суспільних і приватних неприбуткових фондів розвитку підприємництва, які б надали гарантії за кредитами;

- запровадження державного страхування комерційного ризику підприємств на випадок фінансових та інших витрат;

- встановлення пільгового оподаткування прибутків підприємців, що здійснюють інноваційні проекти;

- розв’язання соціальних проблем.

Матеріально-технічна підтримка передбачає такі заходи:

- передачу або продаж на пільгових умовах підприємницьким структурам з державного сектору різноманітного устаткування виробничого призначення відповідно до процесу роздержавлення і приватизації;

- комерціалізацію сфери торгівлі і громадського харчування, корпоратизацію великих і середніх підприємств різних галузей економіки;

- створення технопарків і баз прокату обладнання для прискореного розвитку інноваційної діяльності.

Організаційна підтримка підприємницької діяльності має сприяти налагодженню процедури регулювання підприємництва з боку державних інститутів завдяки виробленню раціональних форм обов’язкової звітності про створення, порядок реєстрації та функціонування суб’єктів підприємництва, підготовки підприємницьких кадрів, їх інформованості з питань підприємництва, що вимагає відкриття спеціальних навчальних закладів, перепідготовки викладачів, організації інформаційних центрів, проведення наукових досліджень з питань підприємництва в державних наукових і навчальних закладах.

Контрольні питання

1. Підприємництво, як первина ланка економіки.

2. Назвіть основні форми підприємств.

3. У чому сутність підприємництва?

4. За яких умов може існувати підприємництво як економічне явище?

5. Охарактеризуйте основні принципи підприємницької діяльності згідно з Господарським кодексом України.

ТЕМА 10. КАПІТАЛ. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК

План

1. Капітал: основні концепції визначення його суті.

2. Основний і оборотний капітал. Амортизація.

3. Кругооборот і оборот капіталу підприємства. Час і швидкість обороту капіталу.

4. Витрати і доходи підприємства.

5. Доходи підприємства. Економічний, бухгалтерський та чистий прибуток.

6. Витрати виробництва їх суть та види.

1. Капітал: основні концепції визначення його суті.

Різні економічні школи по-різкому визначають суть капіталу. Проаналізуємо найбільш розповсюджені в економічній науці теорії капіталу. З точки зору натуралістичної, або речової, концепції, яка розроблялася представниками класичної та неокласичної політекономії, капітал – це або засоби виробництва, або готові товари, які призначені для продажу. Так, А.Сміт вважав, що капітал являє собою накопичений запас речей (машин, інструментів, сировини), накопичену працю, тобто все те, що використовується у виробництві з метою виготовлення готової продукції і після її реалізації отримання прибутку. Д. Рікардо писав, що капітал – це засоби виробництва. А. Маршалл зараховував до капіталу всі речі, які створюють передумови виробництва. Аналогічні підходи існують і в сучасній економічній науці. П. самуельсон, наприклад, визначає капітал як виробниче обладнання великих фабрик, складів готової продукції і напівфабрикатів.

З точки зору монетаристської, або грошової, теорії капітал – це гроші, які приносять процент. Основи цього підходу були закладені ще в період меркантилізму, проте у ХУІІІ – ХІХ ст.. грошова концепція була відсунута на другий план теоріями натуралістичного напряму. Але в ХХ ст.. велике значення у відродженні інтересу до кредиту та грошей в якості капіталу мала теорія Дж. М. Кейнса. В подальшому у поглядах його прихильників відбулася диференціація. Ті вчені, які зайняли монетаристські позиції, виходять з того, що капітал – це гроші або їх замінники – кредитні гроші, а інші пов’язують поняття капіталу з отриманням доходу, причому останнє пов’язується не тільки з речовими факторами, а й з людськими.

Теорії “людського капіталу” з’явилися у 60-і роки ХХ ст.., це було зумовлено розвитком НТР і зростанням особистого фактора у виробничому процесі. Їх розробляли Г.Беккер, Дж. Мінер, Т. Шульг та ін. На їх думку, у виробництві взаємодіють два фактори: “фізичний капітал”, який охоплює засоби виробництва, і “людський капітал”, до якого зараховують знання, навички, енергію. Величина “людського капіталу” оцінюється доходом, який він здатний приносити.

Названі концепції хоча і характеризують з певних позицій сутність капіталу, проте не є досить повним, в них практично не розглядаються соціально-економічні аспекти сутності капіталу.

Однобічність у підходах до проблеми, що досліджується, значною мірою подолана в концепції капіталу К. Маркса, в якій дано найбільш ґрунтовне та комплексне визначення капіталу.

Свій аналіз К. Маркс починає зі ствердження, що ні гроші, ні засоби виробництва самі по собі не є капіталом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли їх власник вступить у певні соціально-економічні відносини з іншими людьми (виробниками засобів виробництва, робітниками, які пропонують на ринку праці свою здатність працювати, торговцями, що реалізують готову продукцію, тощо) з метою створення умов для виробництва певної продукції, забезпечення поєднання засобів виробництва (за визначенням К. Маркса, це постійний капітал) з робочою силою (цей елемент виробництва він називає змінним капіталом). В результаті взаємодії речового та особистого факторів підприємець отримує продукцію, у вартості якої буде втілена додаткова вартість (К. Маркс вважає її тільки функцією змінного капіталу. У саме це твердження не приймається більшістю західних учених-економістів). Після реалізації виготовленої продукції додаткова вартість набирає форми прибутку – кінцевої мети капіталістичного виробництва.

На підставі здійсненого дослідження К. Маркс дає таке визначення капіталу: капітал – це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто само зростає.

Рух капіталу здійснюється за схемою: Г – Т – Г, де Г = Г + г, де Г – первісно авансовані гроші, Т – товар, Г – гроші, які кількісно збільшилися, зросли на величину г. Цей приріст грошей, або капіталу, К. Маркс за умов капіталістичного виробництва називає додатковою вартістю.

2. Основний і оборотний капітал. Амортизація.

Відповідно до способу перенесення вартості на створений продукт капітал у виробничій форм поділяється на основний та оборотний.

До основного капіталу відносять будівлі, споруди, машини, обладнання та ін. Вони багато разів використовуються у виробничих циклах і переносять свою вартість на готовий продукт частинами, в міру зносу.

До оборотного капіталу відносять сировину, допоміжні матеріали, пальне та ін. Вони використовуються повністю за один виробничий цикл і протягом нього переносять свою вартість на готовий продукт. До оборотного капіталу належить також вартість робочої сили, яка набирає форми фонду зарплати.

Оборотний капітал у сукупності із капіталом обігу (це частина капіталу підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формах – грошові кошти, кошти в розрахунках, готові вироби) утворюють оборотні засоби.

Процес переносу вартості основного капіталу протягом його служби на вартість виробленого товару називається амортизацією. Щорічні амортизаційні відрахування, які утворюють амортизаційний фонд, здійснюються за спеціальними нормами, які у кожній країні встановлюють державні органи.

Норма амортизації – це відношення суми амортизаційних відрахувань (перенесеної за рік вартості засобів праці) до первісної вартості основного капіталу, що використовується. Розраховується цей показник за формулою:

А

Н_а = ^{_______ .} 100 %,

ПВ_ок

де Н_а – норма амортизації; А – щорічна сума амортизаційних відрахувань; ПВ_ок – первісна вартість основного капіталу.

Амортизаційний фонд частково використовується на капітальний ремонт елементів основного капіталу, проте основна його частина нагромаджується у грошовій формі для того, щоб у майбутньому придбати нові машини, обладнання та ін. На заміну тих, що зносилися.

Зношування основного капіталу відбувається під впливом двох факторів: 1) виробничого використання – в результаті нього засоби праці втрачають свою споживчу вартість, фізично зношуються; 2) технічного прогресу, розповсюдження досягнень, якого зумовлює появу дешевших або досконаліших засобів праці, тобто спричиняє моральний знос основного капіталу, що використовується. За сучасних умов саме моральний знос зумовлює необхідність швидкого поновлення елементів основного капіталу, що, в свою чергу, приводить до впровадження в практику господарювання ринкових країн різних форм прискореної амортизації. Як відомо, в Україні також з 1.01.1997 р. введені нові річні норми амортизаційних відрахувань на реновацію основного капіталу (для будівель, споруд та передатних обладнань – 5 %; для транспортних засобів та інформаційних систем – 25 %; для інших елементів основного капіталу – 15 %), проте вони, як стверджують дослідники, за сучасних, нестабільних економічних умов дуже часто не виконуються, фактичний строк амортизації основного капіталу складає 25 – 30 років, а його знос у промисловості становить більш ніж 60 %.

3. Кругооборот і оборот капіталу підприємства. Час і швидкість обороту капіталу.

Щоб підприємницька діяльність почала здійснюватися, необхідно мати певну величину капіталу у грошовій формі. Його наявність і цілеспрямований рух повинні забезпечити індивідуальне відтворення на рівні якогось конкретного суб’єкта господарювання. Індивідуальне відтворення – це безперервний процес виробничого поєднання факторів виробництва з метою створення товарів і отримання доходів. Вихідним моментом індивідуального відтворення є кругооборот капіталу.

Перш ніж дати загальне визначення поняттю “кругооборот капіталу”, необхідно в певній послідовності розглянути стадії його руху:

Перша стадія. Рух капіталу починається зі стадії обігу, на якій капітал виступає у грошовій формі (Г) і виконує функцію забезпечення виробництва засобами виробництва (ЗВ) та робочою силою (РС):

ЗВ

Г – Т

РС

Друга стадія. Після того як уже створені умови для початку виробництва, починається рух капіталу безпосередньо на стадії виробництва (В). На цьому етапі капітал виступає у виробничій (або продуктивній) формі і виконує функцію виробництва товарів і створення вартості, невід’ємною частиною якої повинна бути додаткова вартість.

Третя стадія. Одержання підприємцем вартості та додаткової вартості неможливе, якщо капітал, тепер уже в новій функціональній формі – товарний, знову, як і на першій стадії, не пройде сферу обігу. Основною функцією капіталу в товарній формі є реалізація виробленого товару (Т) й отримання певної суми грошей (Г), яка кількісно дорівнює Г (первісно авансовані гроші) та г, що і є, за визначенням К. Маркса, додатковою вартістю:

Т – Г.

Таким чином, послідовний рух капіталу, протягом якого він проходить три стадії (обігу, виробництва, обігу), набуває трьох функціональних форм (грошової, виробничої, товарної) і виконує певні функції, називається кругооборотом капіталу. Схематично він має такий вигляд:

ЗВ

Г – Т... В... Т – Г

РС

У цій схемі крапками позначено процеси закінчення попередньої стадії і перехід до іншої.

Рух капіталу не припиняється із завершенням одного кругообороту, вони постійно повторюються. Кругооборот капіталу, який розглядається не як окремий акт, а як постійно поновлюваний процес, називається оборотом капіталу. Він вимірюється часом і швидкістю.

Час обороту капіталу – це період, протягом якого ресурси проходять сфери виробництва та обігу і повертаються до вихідної (грошової) форми. Час обороту капіталу складається із двох частин: 1(часу виробництва та 2) часу обігу. В свою чергу, час виробництва включає в себе робочий період, перерви у процесі праці часу у виробничих запасах, а час обігу – час продажу продукції та час придбання факторів виробництва.

Швидкість обороту капіталу. Оскільки час обороту індивідуальних капіталів неоднаковий (у деяких галузях він триває кілька років, а в деяких – значно менший і може тривати кілька місяців, тижнів або днів), то для здійснення аналізу швидкості обороту необхідно мати якусь загальну міру. Такою мірою прийнято вважати рік (360 днів). Швидкість обороту капіталу вимірюється кількістю оборотів за рік:

n = ^_____ ,

о

де n – кількість оборотів за рік;

360 – кількість днів у році;

о – тривалість одного обороту.

Підприємці завжди намагаються скоротити час обороту капіталу або прискорити швидкість його обороту, оскільки це при тій самій величині авансованого капіталу дозволить отримувати більше прибутку.

4. Витрати і доходи підприємства.

У процесі кругообороту й обороту капіталу витрати виробництва (С + V) відокремлюються від вартості (c + v + m) і починають функціонувати як автономна категорія. Це пояснюється в основному двома моментами. По-перше, тим, що підприємці для продовження процесу виробництва частину виручки за реалізовану продукцію, адекватну первісно авансованому капіталу, знову й знову повинні повертати у виробництво для відновлення спожитих факторів виробництва. По-друге, витрати виробництва сприймаються підприємцем як його внутрішня вартість, відшкодування якої за рахунок виручки від реалізованої продукції є неодмінною умовою його існування. Будь-яке падіння виручки нижче витрат, які підприємець робить на здійснення виробництва, веде до “проїдання” авансованого капіталу, а якщо це продовжується систематично – загрожує банкрутством.

Відокремлююсь від вартості, витрати виробництва (затрати на знаряддя праці, сировину, матеріали, паливо, трудові і природні ресурси, енергію та ін. Затрати на виробництво і реалізацію) набувають форми собівартості (вартість для себе). Отже, собівартість – це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Залежно від повноти представлених затрат у вітчизняній господарській практиці розрізняють декілька видів собівартості. Див. схему 1.

Схема 1.

Види собівартості

(функціональні)

Індивідуальна

	Цехова
Види

Виробнича(фабрично-заводська)

Повна(комерційна)

Індивідуальна – це затрати на виробництво одиниці певного виду продукції. Цехова – всі затрати виробництва в межах певного цеху, за винятком загальнозаводських. Виробнича – сума затрат на виробництво продукції, що включає виробничі й загально управлінські витрати підприємства. Повна собівартість включає фабрично-заводську, а також затрати, пов’язанні з реалізацією продукції (поза виробничі затрати).

За економічним змістом витрати, що входять у собівартість, ділять на: основні пов’язані безпосередньо з виробництвом продукції; накладні – включають витрати на організацію, управління, технічну підготовку й обслуговування виробництва, проценти за кредит банку, витрати на охорону праці та оплату праці управлінського апарату, канцелярські витрати тощо. Практично такий поділ знаходить застосування при калькуляції собівартості, де витрати поділяються на прямі – пов’язані з даним процесом виробництва (на сировину і матеріали, оплату основних виробничих працівників і т.д.). Вони відносяться на окремі види продукції. І непрямі – пов’язанні з роботою підприємства в цілому.

Собівартість – один з найважливіших показників ефективності роботи підприємства, її зниження, - прямий шлях до підвищення прибутковості. Для того, щоб ефективно сприяти зниженню собівартості продукції, необхідно насамперед знати її структуру.

Співвідношення елементів витрат у повній собівартості витрат на виробництво продукції називається її структурою. Див. схему 2.

Схема 2.

Структура витрат на виробництво промислової продукції в Україні.

(1989 р. – в % до підсумку)

Сировина і основні матеріали 64,8

паливо 5,1

енергія 2,5

амортизація 10,7 100

амортизація і відрахування на

соцстрах 14,3

інші витрати 2,6

На підприємствах різних галузей структура собівартості неоднакова. Наприклад, у вугільній промисловості на першому місці стоять витрати на заробітну плату, у легкій промисловості значну частину собівартості складають витрати на сировину і матеріали. Тому в пошуках резервів для зниження собівартості у вугільній промисловості основна увага повинна приділятися економії живої праці шляхом її механізації, а в легкій промисловості – економії матеріальних ресурсів.

У зниженні собівартості зацікавлені як окремий підприємець, так і суспільство в цілому. Так, підприємство зниження індивідуальної собівартості (індивідуальних витрат) порівняно з суспільною (середньою, яка є основою ринкових цін) забезпечує додатковий прибуток (надлишкова додаткова вартість). Розміри такого прибутку будуть тим більшими, чим меншою буде індивідуальна собівартість порівняно з суспільною. Для суспільства низька собівартість порівняно з суспільною. Для суспільства низька собівартість означає, по-перше, ефективне використання ресурсів, які завжди є обмеженими. По-друге, можливість використання вивільнених ресурсів для виробництва додаткових матеріальних благ. По-третє, зниження собівартості окремими підприємцями створює передумови для зниження цін. В цілому все це веде до зростання прибутку суспільства.

Результатом будь-якого виробництва є продукт або благо. Маса вироблених матеріальних благ і послуг у грошовому вираженні за певний період (доба, місяць, рік) складає валовий продукт (ВП) підприємства (держави). Сума грошей, отримана підприємством за реалізований валовий продукт, називається виручкою.

Вартісна структура ВП неоднорідна. Вона, як відомо з попередніх тем, складається з двох частин: старої переносної вартості і нової вартості. Перенесена вартість відтворює матеріальні затрати (постійний капітал) на його створення, а нова вартість утворює чистий продукт підприємства. Реалізований чистий продукт – це валовий доход підприємства.

Відповідно до цього ефективне господарювання передбачає чітко визначене використання реалізованого ВП (грошової виручки). Одна його частина, еквівалентна матеріальним затратам, повертається у виробництво з метою відшкодування спожитих елементів постійного капіталу. За рахунок другої (валовий доход) формується фонд оплати праці та прибуток підприємства. Отже, з точки зору використання ВП підприємства виступає як сукупність двох величин: витрат виробництва (собівартості) і прибутку. Див схему 4.