Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Злочини проти трудових прав людини



Видовим об’єктом злочинів проти трудових прав людини є суспільні відносини, що забезпечують право людини на працю, на оплату праці, на охорону праці, на відпочинок і дозвілля. Із змісту багатьох підручників з кримінального права випливає те, що потерпілими від цих злочинів є громадяни України. У ст. 2 КЗпроП України, дійсно, передбачені права громадян України про працю. Проте, у ст. 5 Закону України „Про охорону праці” йде мова про охорону праці людини. Це означає, що іноземні громадяни і особи без громадянства, які працюють на підприємствах, розташованих на території України, мають також права на охорону праці, як і громадяни України. Тому потерпілими від злочинів проти трудових прав окрім громадян України можуть бути і іноземці, і особи без громадянства.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, незаконне звільнення працівника з роботи (ст. 172), так і в бездіяльності (наприклад, безпідставна невиплата заробітної плати (ст. 175).

Злочини проти трудових прав людини вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (ці злочини із формальним складом).

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти трудових прав людини є спосіб вчинення злочину (наприклад, обман, зловживання довірою, примус є способами грубого порушення угоди про працю (ст. 173). Місце, час, обстановка вчинення злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти трудових прав людини характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони. У деяких випадках мотив передбачений диспозиціями відповідних статей і має обов’язковий характер (наприклад, незаконне звільнення працівника з роботи (ст. 172) передбачає наявність особистих мотивів).

Суб’єкт злочинів проти трудових прав людини, як правило, спеціальний – особа, на яку покладено обов’язок дотримання трудового законодавства. Лише у разі примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку суб’єкт злочину загальний.

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти трудових прав людини є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до таких законів: „Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р.; „Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р.; „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” від 9 квітня 1992 р.; „Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.; „Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р.; „Про оплату праці” від 24 березня 1995 р.; „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р.; „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.; „Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати” від 19 жовтня 2000 р.; „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 серпня 2003 р. Особливе значення під час кваліфікації злочинів проти трудових прав людини набуває Кодекс законів про працю України.

3. Злочини проти особистих прав і свобод людини

Видовим об’єктом злочинів проти особистих прав і свобод людини є суспільні відносини, що забезпечують можливість збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168), так і в бездіяльності (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164).

Злочини проти особистих прав і свобод людини, як правило, із формальним складом. Вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків. Проте деякі з них належать до злочинів із матеріальним складом. Наприклад, злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166) вважається закінченим злочином із моменту настання тяжких наслідків.

Місце, спосіб, обстановка, час вчинення цих злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти особистих прав і свобод людини характеризується, як правило, умисною формою вини. Проте деякі з них вчиняються із змішаною формою вини, тобто коли протиправні дії вчиняються умисно, а ставлення до наслідків є необережним (наприклад, злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166). Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають. У деяких випадках вони передбачені диспозиціями відповідних статей і мають обов’язковий характер. Наприклад, зловживання опікунськими правами (ст. 167) вчиняється з корисливою метою на шкоду підопічному.

Суб’єкт злочинів проти особистих прав і свобод людини може бути як загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років), так і спеціальний (наприклад, батьки, опікуни, піклувальники, діти тощо).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти особистих прав і свобод людини є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися: по-перше, до законів: „Про міліцію” від 20 грудня 1990 р; „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р.; „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р.; „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.; „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р.; „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р.; по-друге, до підзаконних актів: Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти, МОЗ, Міністерства праці та соціальної політики від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88; Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновленні, осіб, які можуть усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377; Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. №564; Положення про прийомну сім’ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 26 квітня 2002 р. № 565; Положення про Державний комітет України у справах релігій, затвердженого Указом Президента України від 14 листопада 2000 р. № 1229/2000. Особливе значення під час кваліфікації злочинів проти особистих прав і свобод людини мають: Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р.; Житловий кодекс України від 30 червня 1983 р.; Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.; Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р.

4. Злочини проти деяких культурних та фізичних прав людини і громадянина

Видовим об’єктом злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є суспільні відносини, що забезпечують право людини і громадянина на освіту, наукову техніку і художню творчість, авторські і суміжні права, а також право на медичне обслуговування.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає лише в активних діях.

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є:

- настання наслідків у вигляді матеріальної шкоди та наявність причинного зв’язку між діянням і цими наслідками (наприклад, ст. ст. 176, 177);

- місце вчинення злочину (наприклад, державні чи комунальні заклади охороні здоров’я (ст. 184)

- є способи вчинення злочину (наприклад, обман, зловживання довірою, примус є способами грубого порушення угоди про працю (ст. 173).

Злочини проти культурних та фізичних прав людини і громадянина можуть бути як з формальним, так і матеріальним складом.

Суб’єктивна сторона злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета є факультативними ознаками суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єкт злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина може бути як загальним (ст. ст. 176, 177), так і спеціальним (ст. ст. 183, 184).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до Цивільного кодексу України та законів України: „Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р., „Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 р., „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р., „Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р., „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р., „Про охорону прав на сорти рослин” від 21 квітня 1993 р., „Про освіту” від 23 травня 1991 р.

Тема 27. Злочини проти власності

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти власності.

Поняття та види злочинів проти власності.

Поняття, форми та види розкрадання.

Загальна характеристика корисливих злочинів, не пов’язаних з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб.

Кваліфікуючі ознаки злочинів проти власності.

Некорисливі посягання на власність.

Під час вивчення історії розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти власності особливу увагу слід звернути на вид та розмір покарання, яке призначалося за вчинення цих злочинів.

Характеристику злочинів проти власності слід розпачати з аналізу родового об’екту. Родовим об’єктом злочинів, передбачених Розділу VI Особливої частини КК, є право власності, яке полягає у володінні, користуванні і розпорядженні майном. Додатковими об’єктами можуть виступати життя, здоров’я, психічна і фізична недоторканість людини.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет (приватне, комунальне або державне майно). Майно як предмет злочину має такі ознаки: 1) юридична – право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її охоро­ною, для винного майно є чужим; 2) економічна – майно має представляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість, є втіленням праці людей; 3) фізична – це предмети, речі, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.

Не відносяться до предметів злочинів проти власності предмети, що знаходяться в природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в природних водоймах, звірі у лісі тощо. За винятком, якщо ці предмети вже витягнуті з природного стану за допомогою праці людини, або вирощуються людиною тощо. Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом мо­жуть бути право на майно, а також дії майнового характеру, наприк­лад, при вимаганні та шахрайстві. Об'єктивна сторона більшості складів злочинів проти власності сконструйована законо­давцем як злочини з матеріальним складом. Однак для закінчення таких злочинів як розбій, вимагання, погроза знищення майна не потрібно фактичного настання шкоди (так звані усічені склади злочинів).

Суб'єктивна сторона більшості злочинів проти власності характеризується прямим умислом, коли особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення. Поряд з цим знищення або пошкодження майна може бути вчинене і з непрямим умис­лом, а необережне знищення або пошкодження майна і по­рушення обов'язків щодо охорони майна можуть бути вчинені через необережність.

Злочини, що утворюють групу посягань проти власності, розрізняються між собою за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами. Їх можна поділити на: 1) корисливі (статті 165-193 КК): пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 185-191 КК); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193 КК); 2) некорисливі (статті 194-198 КК).

Загальними ознаками, що об’єднують першу групу злочинів, є: протиправне і безоплатне обертання чужого майна на користь винного або інших осіб; корисливий мотив – прагнення до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Протиправність означає, що суб’єкт не має права на майно, або вилучає його у спосіб, заборонений законом. Під безоплатністю розуміється вилучення майна без певної заміни, тобто воно не повертається, не оплачується, не відшкодовується власнику в еквіваленті його вартості.

Об’єктивна сторона цих злочинів характеризується різними способами обернення чужого майна на користь винного чи третіх осіб: 1) викраденням (ст. 185-188 КК); 2) вимаганням (ст. 189 КК); 3) заволодінням іншим шляхом (ст. ст. 190-191 КК). Більшість згадуваних злочинів відносяться до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об'єктивної сторони є наслідки – матеріальна шкода.

Суб'єктом корисливих злочинів (крадіжки, грабежу, розбію, ви­магання) є будь-яка осудна особа, якій виповнилося 14 років. В інших ви­падках – осудна особа, яка досягла 16-річного віку. У разі привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службо­вим становищем суб’єкт спеціальний – особа, якій майно ввірено чи перебувало в її віданні або службова особа.

Суб'єктивна сторона цих злочинів характеризується пря­мим умислом, корисливими мотивом і метою.

Поряд з цими загальними ознаками ці злочини мають і відмінні ознаки, характерні для конкретних складів злочинів. Вони відрізняються один від одного за способом (формою) їх вчинення, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення зло­чинної мети збагачення за рахунок чужого майна.

Злочинам цієї групи властиві наступні кваліфікуючі і особливо кваліфікуючі ознаки, тобто вчинення їх: повторно, за попередньою змовою групою осіб; організованою групою; у великих або особливо великих розмірах; із заподіянням значної шкоди потерпілому.

В кримінально-правовій літературі злочини, пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, називаються розкраданням. Під розкраданням слід розуміти – умисне протиправне обернення винною особою певним способом чужого майна на свою користь або користь іншої особи з корисливих спонукань.

Безпосереднім об'єктом посягання при розкраданні є право власності на майно.

Предметом розкрадання може бути майно, яке має вартість, ціну і перебуває у чужій для винної особи власності. Будь-яка річ, яка має матеріальну цінність, може бути предметом розкрадення, в тому числі національна й іноземна валюта, цінні папери, які мають номінальну вартість, за якою вони реалізуються, а також документи, що виконують роль грошового еквіваленту.

Об'єктивна сторона розкрадання полягає в тому, що винна особа тим чи іншим спосо­бом обертає чуже майно на свою чи іншої особи користь.

У ст. ст. 185-191 КК передбачена відповідальність за різні форми розкрадання чужого майна. Розкрадання може бути вчинене у формі крадіжки (ст. 185 КК), грабежу (ст. 186 КК), розбою (ст. 187 КК), викра­дення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання (ст. 188 КК), а також у формі вимагання (ст. 189 КК), шахрайства (ст. 190 КК), привласнення, розтрати (ч. ч. 1 і 2 ст. 191 КК), заволодіння майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК). Характерною ознакою кожної з цих форм розкрадання є особливий, притаманний лише їй, спосіб дії винної особи. При цьому будь-який спосіб розкрадання пов'язаний з наявністю спеціальної мети – обернути майно на свою чи іншої особи користь.

Обернення майна на свою або іншої особи користь – одержання матеріальної вигоди за рахунок зменшення матері­альних цінностей без оплати їх вартості та відшкодування їх еквіваленту.

Розкрадання вважається закінченим злочином з моменту обернення винним майна на свою або іншої особи користь (розбій вважаєть­ся закінченим з моменту нападу за наявності такої цілі, а вимагання – з моменту вимоги май­на під відповідною погрозою потерпілому).

Суб'єктом крадіжки, грабежу, розбію і вимагання може бути осудна особа, якій виповнилося 14 років. Суб'єктом шахрайства, привлас­нення, розтрати, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем – осудна особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 16 років.

Суб'єктивна сторона розкрадання характеризується виною у формі прямого умислу. Суб'єкт злочину усвідомлює, що майно, яке він викрадає, є для нього чужим і що він вчиняє протиправне вилучення тако­го майна, а також бажає його вчинити. Винний, звертаючи майно на свою користь, робить це всупереч волі власника.

Обставинами, що обтяжують розкрадання, є: повторність розкрадання; вчинення його за попередньою змовою групою осіб або організо­ваною групою; великий розмір викраденого; особливо великий розмір викраденого. До об­ставин, що обтяжують крадіжку, грабіж і розбій, крім названих, віднесено і вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.

Злочини, не пов’язані з оберненням майна на користь винного чи інших осіб (ст. ст. 192, 193, 198 КК), характеризуються заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи інших осіб чужого або нічийного майна.

Суб’єктивна сторона цієї групи злочинів характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Групу некорисливих посягань на власність складають злочини, передбачені ст.ст. 194-197 КК. Від інших злочинів проти власності їх відрізняє те, що: вони не містять корисливого мотиву; пов’язані з заподіянням матеріальної шкоди специфічними способами – шляхом знищення або пошкодження майна чи порушення обов’язків щодо охорони майна.

Ці злочини в свою чергу поділяють на: 1) діяння, що пов’язані із знищенням або пошкодженням майна чи погрозою його знищення (ст. ст. 194-196 КК); 2) діяння, що полягають у порушенні обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).

Предмету злочинів проти власності (майну), пов’язаних з його знищенням чи пошкодженням майна (ст. ст. 194–196 КК), притаманні певні особливості порівняно предметом викрадення, привласнення, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем. Викрадення нерухомого майна, лісів, надр як таких є неможливим, на відміну від їх знищення або пошкодження, які є реально можливими. До того ж, неможливо знищити право на майно, а вимагати таке право можливо.

Предметом злочинів проти власності, пов’язаних з його знищенням чи пошкодженням, може бути будь-яке майно, окрім певних його видів, знищення чи пошкодження яких визначено законом спеціальним видом знищення чи пошкодження чужого майна. КК до таких видів знищення чи пошкодження майна відносить знищення (руйнування) чи пошкодження (зіпсування) таких видів майна, як: об’єкти, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення (ст. 113 КК), релігійні споруди та культові будинки (ст. 178 КК), релігійні святині (ст. 179 КК), лісові масиви або зелені насадження (ст. 245 КК), дерева і чагарники у лісах, лісові насадження (ст. 246 КК), території, взяті під охорону держави, та об’єкти природи заповідного фонду (ст. 252 КК), радіоактивні матеріали (ст. 265 КК) тощо.

Предмет знищення або пошкодження майна – лише чуже майно. Такі дії, вчинені з власним майном, в тому числі з тим, що знаходиться в спільній власності винного та інших осіб.

Суб’єктивна сторона цих злочинів характеризується умисною (умисне знищення або пошкодження майна, погроза знищення майна) або необережною (необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов’язків щодо охорони майна) виною.

Тема 28. Злочини у сфері господарської діяльності

Історичні соціально-економічні та політичні умови виникнення кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності.

Загальна характеристика та система злочинів у сфері господарської діяльності.

Під час вивчення історичних, соціально-економічних та політичних умов виникнення кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності особливу увагу слід звернути на вплив зміни економічного устрою держави на систему цих злочинів.

Злочини у сфері господарської діяльності посягають на суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт та послуг. Так, наприклад, при порушенні порядку зайняття банківською діяльністю злочином спричиняються шкода відносинам у сфері підприємницької діяльності.

Більшість злочинів у сфері господарської діяльності вчинюються шляхом дії (наприклад, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків, контрабанда тощо). Окремі злочини можуть виразитися тільки в утриманні від дій (наприклад, ухилення від сплати податків).

Для настання відповідальності за вчинення злочинів у сфері господарської діяльності, в одних випадках, має значення настання негативних наслідків, в інших - ні. Так, при виготовленні, зберіганні, придбанні, перевезенні, пересиланні, ввезенні в Україну з метою збуту чи збут підроблених грошей, наприклад, сам факт придбання цих грошей є злочинним. А, наприклад, при доведенні до банкрутства, важливим для настання кримінальної відповідальності є настання шкідливого наслідку - банкрутство.

Говорячи про відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності, необхідно підкреслити, що настання, а в деяких випадках і суворість покарання, залежить від розміру шкоди, заподіяної цим злочином.

Всі злочини у сфері господарської діяльності характеризуються виключно умисною формою вини. Тобто особа – злочинець розуміє злочинність свого діяння, осмислює те, що це діяння призведе до покарання, але все ж таки бажає настання негативних наслідків. Крім цього під час притягнення до відповідальності постає питання про наявність мотиву та мети у діях злочинця. Тобто ми намагаємося уяснити, що конкретно спонукало людину зробити такий вчинок. Так, наприклад, відповідальність за розголошення деяких секретів виробництва окремої продукції настає тільки при наявності корисливих мотивів, метою такого розголошення є отримання винагороди.

Відповідальність за злочин настає з 16-річного віку. В деяких злочинах винною може бути особа, яка має спеціальний статус (наприклад, службова особа, платник податку тощо).

Злочини у сфері господарської діяльності умовно можна об'єднати в декілька груп:

1) злочини у сфері банківської системи України: незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200 КК); незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК);

2) злочини у сфері бюджетної системи України: порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 210 КК); видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку (ст. 211 КК);

3) злочини у сфері кредитно-фінансової системи України: виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК); контрабанда (ст. 201 КК); ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК); ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212); незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204 КК);підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків (ст. 215 КК); незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок (ст. 216 КК); ухилення від сплати внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування (ст. 212 1 КК).

4) злочини у сфері підприємництва та іншої діяльності суб’єктів господарювання: порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю (ст. 202 КК); зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК); незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва (ст. 203 1 КК); фіктивне підприємництво (ст. 205 КК); протидія законній господарській діяльності (ст. 206 КК); легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК); умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 1 КК); порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК); порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння (ст. 214 КК).

5) злочини у сфері конкурентних відносин: примушування до антиконкурентних узгоджених дій (ст. 228 КК); незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229 КК); незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231 КК); розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232 КК).

6) злочини у сфері банкрутства: фіктивне банкрутство (ст. 218 КК); доведення до банкрутства (ст. 219 КК); приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 КК); незаконні дії у разі банкрутства (ст. 221 КК).

7) злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів: шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК); порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів (ст. 223 КК); виготовлення, збут або використання підроблених недержавних цінних паперів (ст. 224 КК).

8) злочини у сфері обслуговування споживачів та захисту їх прав: незаконне виготовлення, збут або використання державного пробірного клейма (ст. 217 КК); обман покупців та замовників (ст. 225 КК); фальсифікація засобів вимірювання (ст. 226 КК); випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 227 КК).

9) злочини у сфері приватизації державного та комунального майна: незаконна приватизація державного, комунального майна (ст. 233 КК);незаконні дії щодо приватизаційних паперів (ст. 234 КК);недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання (ст. 235 КК).

Тема 29. Злочини проти довкілля

Історія криміналізації злочинів проти довкілля.

Поняття та види злочинів проти довкілля.

Під час вивчення історії криміналізації злочинів проти довкілля особливу увагу слід звернути на причини та умови криміналізації цих злочинів.

Основне завдання Розділу VIII Особливої частини КК «Злочини проти довкілля» - охорона суспільних відносин в сфері охорони довкілля і раціонального використання природних об'єктів, своєчасного їх відновлення.

Довкілля - це навколишнє природне середовище, яке оточує людину і створює природні умови для її життя.

Розділ складається з 19 статей (ст. ст. 236-254 КК), що передбачають відповідальність за діяння, які посягають на екологічну безпеку, на суспільні відносини в сфері її захисту.

Екологічна безпека - це такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Ці злочини можуть проявлятися в таких діях: 1) порушення певних правил (ст. 236, ст. 240, ст. 242 КК); 2) невжиття заходів (ст. 237 КК); 3) приховування або перекручування відомостей (ст. 238 КК); 4) забруднення або псування природних об'єктів, їх знищення чи пошкодження (ст. 239, ст. 241, ст. 243, ст. 245 КК) 5)певні незаконні дії (ст. 246, ст. 248, ст. 249 КК).

Ці діяння можуть мати тяжкі наслідки: призвести до загибелі людей чи спричиненні інших тяжких наслідків, масове захворювання людей, загибель об'єктів тваринного і рослинного світу.

Відповідальність за ці діяння можуть нести особи, яким виповнилося 16 років і які під час вчинення цих дій здатні були усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Однак, за злочини передбачені ст. ст. 236, 237, 238, 239, 241, 243, 253, 254 КК відповідальність несуть особи, на яких законом покладені певні обов'язки щодо охорони довкілля, виконання певних правил і норм. Це експерти державної екологічної експертизи, службові установи підприємств, установ, організацій (ст. 236 КК), особи, на яких покладено обов'язки дезактивації та інші відновлюванні заходи щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення (ст. 237 КК), капітани та інші службові особи морських і повітряних суден та інших перебуваючих у морі споруд (ст..243 КК) та ін. Найбільш важливим є встановлення відповідальності для другої категорії осіб, тому, що законом встановлено їхній прямий обов'язок щодо охорони довкілля і усунення наслідків його забруднення.

Вказані особи несуть відповідальність за свої дії лише при наявності у них певного психічного ставлення до своїх дій і їх наслідків. Так, можливе пряме бажання вчинити певні дії, але при цьому ставлення до наслідків буде не прямим, тобто наслідки наступають через необережність. Але також вказані дії можуть вчинюватись через необережність (тобто коли особа не бажає вчинити дії, що призведуть до певних наслідків; може їх передбачати, але розраховує на їх ненастання; або взагалі їх не передбачає, хоча повинна їх передбачити).

Студенти повинні знати визначення наступних понять.

1. Екологічні злочини (злочини проти довкілля) - суспільне небезпечні діяння, що становлять загрозу для суспільства та навколишнього природного середовища.

Навколишнє природне середовище – це не тільки не займана, але й природа створена людиною.

2. Довкілля - навколишнє природне середовище, яке оточує людину і створює природні умови для її життя.

3. Законодавством передбачено встановленні ліміти на використання водних, лісових, рибних ресурсів та надр, атмосферного повітря.

4. Екологічна експертиза - один із найефективніших засобів запобігання шкоди, яка завдається навколишньому природному середовищу, а також здоров'ю людини.

5. Більшість злочинів проти довкілля передбачають тяжкі наслідки, наприклад, загибель людей або створення небезпеки для їхнього життя і здоров'я, масову загибель тварин, знищення і пошкодження рослин, екологічне забруднення значних територій, виснаження природних ресурсів.

6. Під виснаженням природних ресурсів слід розуміти їх неправильне використання, що призвело до зниження продуктивності запасів ресурсів і безпечних умов їх використання, до зменшення стоку поверхневих вод чи скорочення запасів підземних вод.

7. Масове знищення тваринного або рослинного світу означає:

- приведення у непридатний стан рослин на великих площах, у великому розмірі або на значну суму;

- знищення або приведення у непридатний або в частково непридатний стан врожаю сільськогосподарських рослин у великій кількості або на значну суму;

- знищення тварин;

- знищення посівного матеріалу, земель, насаджень;

- знищення та отруєння риби.

8. За своїм видовим об’єктом всі злочини проти довкілля можуть бути поділені на: 1) злочини проти екологічної безпеки (ст. ст. 236, 237, 238 і 253 КК);2) злочини у сфері земле використання, охорони надр та атмосферного повітря (ст. ст. 239, 240, 241 і 254 КК); 3)злочинів у сфері водних ресурсів (ст. ст. 242, 243 і 244 КК); 4) злочини у сфері лісокористування, захисту рослинного та тваринного світу (ст. ст. 245, 246, 247, 248, 249, 250, 251 і 252 КК).

Тема 30. Злочини проти громадської безпеки

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти громадської безпеки.

Загальна характеристика та система злочинів проти громадської безпеки.

Характеристика окремих складів злочинів проти громадської безпеки.

Під час вивчення цієї теми студенти повинні з’ясувати і вивчити визначення наступних понять.

Злочини проти громадської безпеки — це навмисні чи необережні суспільно небезпечні діяння, що заподіюють істотну шкоду чи створюють реальну погрозу заподіяння шкоди безпечним умовам життя суспільства.

Відповідальність за дані злочини передбачена статтями Розділу IX Особливої частини КК.

Високий ступінь соціальної небезпеки обумовлюється не тільки кількісною характеристикою, але і внутрішніми властивостями самих злочинів проти громадської безпеки (особливостями об'єкта і діяння, різноманітним характером наслідків). Злочини проти громадської безпеки руйнують сформовані суспільно корисні соціальні зв'язки, що складаються між різними суб'єктами в процесі їхньої діяльності. Вони об'єктивно шкідливі для необмежено широкого кола суспільних відносин (недоторканості особи, збереження майна, нормальної діяльності державних і суспільних інститутів, екологічної безпеки і т.ін.), а їхні наслідки досить важкі для суспільства.

Специфіка злочинів, що зазіхають на загальну безпеку, полягає в тому, що вони відбуваються в будь-яких сферах життєдіяльності суспільства, торкаються його глибинних інтересів в області забезпечення безпеки і нормальних умов існування, пов’язані із заподіянням тяжкої шкоди широкому колу юридичних і фізичних осіб.

Як видовий об'єкт кримінально-правової охорони безпечні умови життя суспільства (суспільна безпека) містять в собі сукупність суспільних відносин по забезпеченню недоторканності життя і здоров'я громадян, майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, суспільного спокою, нормальної діяльності державних і суспільних інститутів.

За особливостями об'єктивної сторони ці злочини вчинюються шляхом як дії (більшість злочинів), так і бездіяльності. Шляхом бездіяльності можуть вчинюватися злочини, для яких характерне порушення яких-небудь правил – недбале збереження вогнепальної зброї чи бойових припасів, порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. ст. 264, 270 КК).

Суб'єктивна сторона злочину проти суспільної безпеки характеризується в основному умисною формою вини.

За віковим критерієм суб'єкта, то по досягненні 14-річного віку відповідальність настає за бандитизм, здійснення терористичного акта, розбій з метою викрадення вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів, а також вимагання цих предметів (ст. ст. 257, 258, ч. 3 ст. 262 КК). За вчинення інших злочинів проти громадської безпеки відповідальність настає по досягненні 16 років.

Залежно від характеру вчинюваних дій, злочини проти громадської безпеки можна поділити на три групи:

1. злочини, пов’язані із створенням злочинної організації, терористичної групи та інших злочинних об’єднань (ст. 255–261);

2. злочини, пов’язані із незаконним поводженням із зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами чи радіактивними матеріалами (ст. 262–266);

3. злочини, пов’язані із порушенням різних правил, що забезпечують громадську безпеку (ст. 267– 270).

Особливу увагу слід звернути на аналіз наступних складів злочинів.

Створення злочинної організації – злочин проти громадської безпеки, відповідальність за який передбачена ст. 255 КК.

Перелік дій, які підпадають під дію цієї статті, досить широкий. Об'єктивна сторона злочину може виражатися крім створення злочинної організації у керівництві такою організацією; участі у ній; участі у злочинах, вчинюваних такою організацією; у організації, керів­ництві чи сприянні зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп.

Безпосереднє створення злочинної організації передбачає організаційні дії у вигляді: підбору учасників злочинного формування з наступним розподілом їх ролей в організації; пошуку матеріальних засобів, які необхідні для функціонування організації: грошей (створення спільної каси ("общака") з визначенням джерел її поповнення та цілей, на які гроші з неї можуть витрачатися тощо), транспорту, приміщень, сховищ; розробки планів; пошуку об'єктів нападу, рекету та ін. Таке створення також передбачає об'єднання осіб або груп осіб у стійке формування з ієрархічною структурою, з визначенням необхідної кількості учасників (як учасників зло­чинів, так і осіб, які забезпечують діяльність злочинної організа­ції), спеціалізації (злочинної спрямованості діяльності організації) і створенням на цій основі структурних підрозділів (ланок) для забезпечення функціонування злочинної організації з метою спільного вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів.

Керівництво організацією – це дії по підбору кадрів, роз­робці планів вчинення злочинів, визначенню виконавців конкрет­них злочинів та постановці завдань, отриманню звітів про вчи­нені злочини, розподілу отриманих грошей або цінностей та ін.

Участь у діяльності злочинної організації передбачає вступ до неї, прийняття обов'язків члена організації; участь у розробці планів та їх реалізації; виконання обов'язків, передбачених рол­лю в організації та спеціалізацією, дотримання дисципліни та встановлених правил поведінки тощо.

Участь у злочинах - це участь відповідно спеціалізацією та визначеною керівництвом роллю особи в організації у вчиненні конкретних тяжких або особливо тяжких злочинів, які розроблені у злочинній організації.

Під організацією, керівництвом чи сприянням зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріальним забезпеченням злочинної діяльності чи коорди­нацією дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп розуміється створення іншої форми організованої злочинності - злочинної спільноти. Тобто створення тимчасового або постійного органу, який був би координуючим центром діяльності більшості злочинних груп і організацій, які діють на конкретній території (місто, область, регіон) або займаються де­якими спільними для цих груп і організацій видами злочинної діяльності (розповсюдження наркотиків, нелегальна імміграція, збут викраденого, легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом тощо).

Це можуть бути: організація зустрічей керівників злочинних груп і злочинних організацій (передбачає попередні переговори стосовно спільних дій; підготовку місця для проведення сходки, визначення питань, які підлягають вирішенню), керівництво та­ким тимчасовим об'єднанням (головування на сходці), сприяння такій зустрічі, згода керівників інших злочинних груп та угрупувань на участь у такій злочинній спільноті, інших членів злочинної організації або керівників її структурних підрозділів.

Об'єктивна сторона цього злочину передбачає таку мету спільноти, що створюється: розроблення планів конкретних зло­чинів або перспектив злочинної діяльності в регіонах; умов спільного вчинення злочинів (поділення території або сфер впли­ву чи видів злочинної діяльності між організованими групами і злочинними організаціями); матеріальне забезпечення функціону­вання злочинної діяльності (створення "общака" як спільної каси для декількох злочинних організацій та розподіл коштів); коор­динація (узгодження та розподіл) дій злочинних організацій та організованих груп; вирішення конфліктних ситуацій, які виник­ли між злочинними організаціями та організованими групами, коли керівник виступає у ролі мирового судді, та ін.

Суб'єктивна сторона злочину передбачає прямий умисел та мету створення злочинної організації – вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Кожний учасник організації усвідом­лює, що разом з іншими він приймає участь у здійсненні цієї злочинної мети, а також бажає прийняти участь у її діяльності.

Бандитизм – злочин, якій полягає у організації озброєної банди з метою нападу на під­приємства, установи, організації чи на окремих осіб, а та­кож участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі (ст. 257).

Особлива суспільна небезпека бандитизму полягає в тому, що банди вчинюють вбивства, зґвалтування, насильницькі заволодіння майном, транспортними засобами, зброєю, наркотиками, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна та інші подібні дії. Сама організація і існування озброєної банди вже представляє серйозну загрозу для суспільства, безпеки людей, для власності, нормального функціонування державних, громадських і приватних підприємств, установ та організацій.

Банда (від італійського banda - збройний загін) - це один із видів організованої групи або злочинної організації тобто найбільш небезпечна форма співучасті.

Обов'язковими ознаками банди є:

– кількісна ознака – наявність в організованій групі чи злочинній організації декількох осіб (трьох і більше);

– стійкість злочинного угрупування;

– озброєність злочинного угрупування;

– загальна мета учасників злочинного угрупування — учи­нення нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб;

– спосіб вчинення злочину — напад на підприємства, уста­нови, організації чи на окремих осіб.

У зв'язку з тим, що банда є одним із видів організованої групи або злочинної організації, що передбачає об'єднання де­кількох осіб (трьох і більше), вона повинна складатися не менше, ніж з трьох осіб, кожна з яких здатна нести кримінальну відповідальність.

Стійкість, як ознака банди, має місце тільки в тих випадках, коли організована група або злочинна організація створені для заняття злочинною діяльністю, вчинення, як пра­вило, не одного, а декількох нападів (не менше двох) невизначеної кількості. В окремих випадках банда може бути ство­рена для вчинення лише одного, але особливо небезпечного нападу, який вимагає особливої підготовки. Наприклад, для нападу на банк, поштовий потяг тощо. Угрупування слід вважати стійким за умови, що воно є стабільним і згуртованим. Про стійкість угрупування можуть свідчити досконалість його орга­нізаційної структури, постійність форм і методів злочинної діяль­ності тощо.

Озброєність банди свідчить про наявність у неї зброї. Якщо у банди немає зброї, то немає і банди та бандитизму. Саме озброєність для нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб у сполученні зі стійкістю та іншими ознаками й утворює той ступінь суспільної небезпеки злочинного угрупу­вання, який обумовлює його віднесення до банди.

Під зброєю необхідно розуміти пристрої, прилади та інші предмети, конструкційне призначені і технічно придатні для враження живої або іншої цілі, тобто зброю у вузькому, власному значенні слова. Зброя може бути вогнепальною, холодною, вибуховою та іншою.

Банда визнається озброєною, якщо зброя є хоча б у одного з її учасників. Однак при цьому необхідно, щоб інші учасники знали, що в банді є зброя і вона може бути застосована під час нападу. Для складу бандитизму не вимагається, щоб зброю було застосовано, пущено в хід при нападі. Для відповідальності за бандитизм достатньо того, що зброя була в розпорядженні банди і могла бути застосована.

Банда створюється з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб. Під нападом слід розуміти дії, спрямовані на досягнення злочинного результату за допомогою насильства над потерпілим або створення реальної загрози його застосування.

Разом з тим як бандитизм слід розглядати і дії банди, пов'язані із заволодінням чужим майном, вимаганням, зґвалтуван­ням, угоном транспортних засобів, пошкодженням шляхів сполучення і транспорту та іншими аналогічними діями. Тому немає бандитизму там, де група осіб об'єдналася для вчинення хоча і злочинних дій, але не пов'язаних з нападом на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб. Наприклад, для фальшування грошей чи для заняття контрабандою.

Суб'єктивна сторона складу бандитизму характеризується виною у формі прямого умислу. До прямого умислу при орга­нізації озброєної банди входить усвідомлення того, що особа орга­нізує озброєну банду для вчинення нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб, та бажання організувати таку банду.

У самому законі при описі складу бандитизму немає вказівок на мету нападів. Тому бандитизм може вчинюватися з метою розкрадання, вбивства, зґвалтування, звільнення винних з-під охорони, вчинення злісного хуліганства та ін.

Суб'єкт бандитизму – будь-яка особа, що досягла до моменту вчинення злочину 14 років.

Терористичний акт – злочин, передбачений ст. 258 КК, який полягає у застосуванні зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з ме­тою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами, або при­вернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста). Під дію ст. 258 КК підпадають також погроза вчинення зазначених дій з вказаною вище метою, а також створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації.

Терористичний акт (від лат. terror - страх, жах) є одним із найнебезпечніших злочинів проти громадської безпеки. Він створює загальну небезпеку, може заподіювати значну чи тяжку шкоду життю і здоров'ю ні в чому не повинних осіб, власності, довкіллю, нормальному функціонуванню органів влади, підприємств, установ чи організацій, характеризується використанням зброї, жорстокістю, насильством, здатний дестабілізу­вати соціально-політичну обстановку в суспільстві чи в окремих регіонах, дезорганізувати роботу органів влади, викликати у населення обстановку паніки, напруги, незахищеності і громадського неспокою, почуття тривоги і занепокоєння, страху і безпорадності тощо.

Під застосуванням зброї необхідно розуміти використання її вражаючих властивостей проти життя, здоров'я людини, майна або довкілля. До інших дій, які створили небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків відносяться застосування отруйних речовин, газів, затоплення, обвали, камнепади, руйнування будівель, будинків, споруд, шляхів і засобів сполучення, пошкодження об'єктів довкілля, систем життєзабезпечення та ін.

Для закінченого складу терористичного акту у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших загально небезпечних дій необхідно щоб вони створювали реальну небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків. Наприклад, виникнення паніки і небезпека дестабілізації соціально-політичної обстановки у населеному пункті, дезорганізація нормальної діяльності тих чи інших підприємств, установ та організацій.

Змістом погрози вчинення загально небезпечних дій є відо­мості (інформація) про готовність їх вчинення. Погроза є за­лякуванням, психічним насильством, засобом психічного впливу, на органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, на службових осіб, об'єднання громадян, юридичних або фізич­них осіб, тому вона повинна бути доведена до їх відома. Саме з цього моменту терористичний акт у формі погрози вчинення загально небезпечних дій є закінченим. Вона (погроза) повинна бути наявною (дійсною) і реальною. Наявність погрози означає її існування в об'єктивній дійсності, а реальність – те, що є підстави вважати, що погроза може бути виконана, її здатність викликати таке сприйняття. Зовні погроза вчинення загально небезпечних дій може бути виражена як безпосередньо, так і опосередковано, як відкрито, публічно, так і анонімно, усно чи письмово, демонстрацією зброї та ін.

З суб'єктивної сторони терористичний акт може бути вчинений лише з прямим умислом. Винний усвідомлює, що вчиняє загально небезпечні дії, які створюють небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, або погрозу вчинення зазначених дій і бажає їх вчинення. При погрозі немає значення, чи дійсно винний мав намір привести її у виконання, реалізувати.

Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони терористич­ного акту є спеціальна мета – порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення або впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста).

Суб'єктом терористичного акту може бути будь-яка особа, що досягла 14 років.

Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами – злочин, передбачений ст. 263 КК, що полягає у носінні, зберіганні, придбанні, виготовленні, ре­монті, передачі чи збуті вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових ре­човин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу, а також у носінні, виготовленні, ремонті або збуті кинджалів, фінських ножів, кастетів чи іншої холодної зброї без передбаченого законом дозволу.

Родовим об'єктом цих злочинів є громадська безпека, а безпосереднім об'єктом – безпека від зброї, бойових припасів, вибухових речовин та вибухових пристроїв.

Предмет злочину – вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої та радіоактивні матеріали. Предмети злочину по­винні бути придатними для використання за своїм призначенням. Для вирішення питання про те, чи є відповідні предмети зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами, а також при необхідності з'ясування придатності зброї, боєприпасів або вибухових речовин до використання, потрібні спеціальні знання, призначається експертиза з проведенням її у відповідних експертних установах. Визначення лише придатності предмета для використання за призначенням може бути з'ясовано і за участю спеціаліста. Оцінюючи докази щодо визначення зброї, бойових припасів та вибухових речовин, слід мати на увазі, що основною характерною ознакою цих предметів є їх призначення для ураження живої цілі та знищення чи пошкодження оточуючого середовища. Вони можуть бути як саморобні, так і виготовлені промисловим способом.

Під вогнепальною зброєю розуміється зброя, призначена для механічного ураження цілі на відстані снарядом, який отримує напрям руху за рахунок енергії порохового чи іншого заряду. До вогнепальної зброї, як предмета злочину, належать усі види бойової, спортивної, нарізної, мисливської (крім гладкоствольної мисливської) зброї, для проведення пострілу з якого використовується сила тиску газів, що утворюються при згоранні вибухової речовини (пороху або інших спеціальних горючих сумішей).

До бойових припасів належать патрони, артилерійські снаряди, бомби, міни, гранати, бойові частини ракет і торпед та інші вироби в зібраному стані, споряджені вибуховою речовиною і призначені для стрільби з вогнепальної зброї чи вчинення вибуху.

До вибухових речовин належать порох, динаміт, тротил, нітрогліцерин та інші хімічні речовини, їх сполуки або суміші, здатні вибухнути без доступу кисню.

Вибухові пристрої – це пристрої, споряджені вибуховою речовиною і призначені для вчинення вибуху.

Складові частини і деталі бойових припасів, що містять вибухові речовини (запали, детонатори, підривники, гранати без підривників та ін.) відносяться до предметів злочину в якості вибухових речовин.

Не є предметом злочину пневматична зброя, сигнальні, стар­тові, будівельні, газові пістолети, ракетниці, а також вибухові пакети й інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей.

Предмет злочину, передбаченого ч. 2 ст. 263 КК, є кинджали, фінські ножі, кастети та інша холодна зброя. Холодна зброя – це знаряддя та пристрої, які відповідають стандартним зразкам або історично виробленим типам зброї, чи інші предмети, що мають колючий, колючо-ріжучий, рубаючий, роздріблюючий або ударний ефект (багнет, стилет, ніж, кинджал, нунчаку, кастет тощо) і призначені для ураження живої цілі.

Кинджали — це колючо-рубаляча і колючо-ріжуча зброя; фінські ножі – колючо-ріжуча зброя, а кастети — ударно-роздробляюча зброя.

До предмета злочину не належить спортивна холодна зброя (шпага, рапіра, еспадрон). Конструктивна особливість цієї зброї така, що вона призначена не для враження цілей, а для спортивних цілей (вона не міцна, їй не притаманні вражаючі ознаки, вістря і леза клинків затуплені, клинки при уколах згинаються тощо).

Незаконне носіння холодної та вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових речовин є умисною, без відповідного дозволу, дією по їх перемі­щенню, транспортуванню винною особою безпосередньо при собі (у руках, в одежі, сумках, спеціальних футлярах, в транспортному засобі тощо) за умови можливості швидкого їх використання.

Незаконним зберіганням вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових речовин є умисні, без належного дозволу дії, пов'язані з володінням незалежно від тривалості часу будь-яким із зазначених предметів, що знаходяться при винній особі, у вибраному і відомому їй місці.

Придбання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв – це їх отримання від інших осіб будь-якими, крім викрадення, привласнення, вимагання (що утворюють самостійний склад злочину) способами - шляхом купівлі, обміну, в якості подарунка, винагороди за послугу, відшкодування боргу тощо.

Під незаконним виготовленням холодної, вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових речовин слід розуміти умисні, без отримання дозволу у встановленому законом порядку, дії по їх створенню чи пере­робленню з будь-яких предметів, в результаті чого вони на­бувають властивостей холодної чи вогнепальної зброї, бойових припасів або вибухових речовин.

Злочин є закінченим, якщо виготовлений предмет може бути використаний як зброя, боєприпаси, вибухові речовини або вибуховий пристрій незалежно від незавершеності тих чи інших частин або оздоблювальних (оброблювальних) робіт.

Ремонт зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв – це відновлення у них втрачених вражаючих властивостей.

Передача вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв – це віддання (вручення) їх іншій особі особисто (безпосередньо) (наприклад, для збереження, тимчасового використання) або через посередника, а також дії посередника по її відданню (врученню).

Збут холодної, вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових речовин є умис­ною, поза встановленим порядком дією винної особи по їх передачі іншій особі шляхом продажу, обміну, дарування, оплати за борг тощо.

Поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами або вибуховими пристроями тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, коли воно вчинюється без передбаченого законом дозволу, тобто є незаконним. Винний не має ні дійсного, ні уявного права на їх вчинення.

Дозвіл на право носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передачу та збут зброї, бойових припасів, вибухових речовин та вибухових пристроїв видається певними державними органами, передбаченими законом.

Дозвіл на право носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт та збут зброї, бойових припасів та вибухових речовин надається органами Міністерства внутрішніх справ України. Військовослужбовцям, працівникам МВС та співробітникам СБУ дозвіл на носіння вогнепальної зброї видають відповідні начальники.

З суб'єктивної сторони ці злочини можуть бути вчинені тільки з прямим умислом, при якому винний усвідомлює, що він незаконно (без передбаченого законом дозволу) поводиться зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами або вибуховими пристроями, і бажає цього. Цілі і мотиви злочинів можуть бути різними.

Суб'єктом цього злочину може бути будь-яка особа, якій виповнилося 16 років.





Дата публикования: 2014-11-03; Прочитано: 800 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.041 с)...