Схема 1

Студенти повинні знати, що умисне вбивство – це протиправне заподіяння смерті іншій особі. Вбивство є найтяжчим злочином проти особи. Суспільна небезпека вбивства полягає в тому, що заподіянням смерті іншій людині грубо ігнорується її природне, а тому невід’ємне право на життя, яка згідно зі ст. 3 Конституції України визнається найвищою соціальною цінністю. Внаслідок вбивства життя втрачається безповоротно, що унеможливлює відшкодування заподіяної потерпілому шкоди або компенсування її якимось замінником.

Вбивство є злочином з матеріальним складом, тому обов'язковою є наявність трьох ознак:

- діяння, яке полягає в посяганні на життя іншої людини;

- наслідку у вигляді біологічної смерті потерпілого;

- причинного зв'язку між діянням та наслідком.

Вбивство може бути вчинено умисно чи з необережності.

Кваліфіковані вбивства – вбивства, скоєні при наявності обтяжуючих обставин.

Перелік таких видів вбивств встановлений у ч. 2 ст. 115. КК:

1) двох або більше осіб;

2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

3) заручника;

4) вчинене з особливою жорстокістю;

5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;

6) з корисливих мотивів;

7) з хуліганських мотивів;

8) особи чи її близького родича у зв'язку з виконан­ням цією особою службового або громадського обов'язку;

9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;

10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом;

11) вчинене на замовлення;

12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;

13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбив­ство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 КК.

Привілейовані вбивства – вбивства, скоєні при наявності пом’якшуючих обставин.

Відповідальність за привілейовані вбивства передбачена ст. 116-118 КК. До них відносяться наступні:

1) умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого (ст. 116 КК).

Стан сильного душевного хвилювання (фізіологічний афект) – це такий психічний стан, при якому інтенсивна емоція протягом короткого часу стає домінуючою, значно знижуючи здатність людини усвідомлювати свої дії і керувати ними, майже повністю втрачається функція самоконтролю і самооцінки (інтроспекції), звужується до мінімуму вольова сфера, організм людини значною мірою переходить на інстинктивні механізми керування.

Раптовість виникнення стану сильного душевного хвилю­вання означає, що такий стан з'являється одномиттєво, вибухово, як безпосередня реакція на подразник (подію, слово, жест), яка виникає несподівано, певною мірою приголомшливо для людини.

Протизаконне насильство може бути як фізичним, так і психічним. Фізичним насильством може бути заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, нанесення побоїв, позбавлення волі чи вчинення інших насильницьких дій. Психічним насильством може бути висловлена погроза застосувати фізичне насильство, запо­діяти моральну чи майнову шкоду.

Систематичне знущання – вчинення не менше трьох раз дій, кожна з яких принижує честь та гідність особистості, завдає їй моральні або психічні страждання. Такі дії можуть полягають, наприклад, у цькуванні, безпідставних звинуваченнях у протиправній або аморальній поведінці, цілеспрямованому висміюванні його дійсних або уявних вад.

Тяжкою образою слід визнавати таке умисне приниження честі та гідності особистості, яке виражене в особливо непристойній формі або за змістом є для конкретної людини особливо образливим.

2) умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після них (ст. 117 КК).

Жінка під час пологів або відразу після них перебуває в особливому фізичному і психічному стані, який знижує її спроможність цілковито усвідомлювати свої дії. Тому умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини розглядається як вбивство, вчинене за пом'якшуючих обставин.

3) умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК).

Об'єктивною стороною вбивства при перевищенні меж необхідної оборони є умисне позбавлення життя того, хто посягає, з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, коли спричинення такого результату явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Перевищення меж необхідної оборони полягає в умисному заподіянні тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Об'єктивною стороною вбивства при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, є умисне позбавлення життя особи, яка вчинила злочин, під час дій, спрямованих на її затримання і доставлення відповідним органам влади, коли спричинення смерті не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Затримання відрізняється від необхідної оборони тим, що активно діє не злочинець, а особа, яка вживає заходів для затримання злочинця, якщо при цьому не допущено явної невідповідності засобів затримання характерові і ступеню суспільної небезпечності посягання та обстановці затримання.

Під час вивчення злочинів проти здоров’я (ст. ст. 121–128 КК) необхідно, перш за все, з’ясувати поняття тілесного ушкодження і його види. За для цього, окрім кримінального законодавства і учбової літератури, потрібно ознайомитись із Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я від 17 січня 1995 р. № 6, зареєстрованих Міністерством юстиції України 26 червня 1995 р. № 255/791.

Злочини проти здоров'я – суспільно небезпечні умисні чи необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи.

Спрямованими на заподіяння шкоди здоров'ю визнаються лише ті злочини, головним безпосереднім об'єктом яких є здоров'я іншої особи (потерпілого). Такими не вважаються злочини, при яких заподіяння шкоди здоров'ю є додатковим наслідком і здоров'я для них є додатковим об'єктом.

Об'єктом усіх злочинів проти здоров'я є здоров'я іншої особи незалежно від його стану та наявних аномалій. Кримінально-правова охорона здоров'я має універсальний характер. Вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого (віку, громадянства, посадового стану). Кримінальний закон однаковою мірою охороняє здоров'я як юнака, так і безнадійно хворої людини похи­лого віку, як героя, так і завзятого негідника.

Заподіяння шкоди своєму власному здоров'ю утворює склад злочину лише в тих випадках, коли такі дії є способом вчинення іншого злочину (наприклад, ухилен­ня від військової служби шляхом самокалічення - ст. 409 КК).

Кримінально-правова охорона здоров'я починається з дня народження людини і забезпечується до самої смерті.

Поняття тілесного ушкодження. Тілесні ушкодження – злочин, який виражається в протиправному і винному заподіянні шкоди здоров'ю іншої особи, коли порушена анатомічна цілісність та фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого під час посягання на його здоров'я. Злочини проти здоров’я особи мають найбільш розповсюджений характер.

Відповідальність за тілесні ушкодження встановлена (ст. ст. 121-125, 128 КК).

Характер і ступень тяжкості тілесних ушкоджень визначаються судово-медичною експертизою із застосуванням трьох критеріїв: а) патологоанатомічного (медичного), що є головним. Приймаються до уваги міра прояву і характеру негативних змін в організмі потерпілого, а саме – наявність або відсутність небезпеки для його життя, розлад здоров’я, який може мати постійний або тимчасовий характер; б) економічного (додаткового); в) естетичного (додаткового), пов'язаного з наявністю або відсутністю знівечення обличчя потерпілого.

Об’єктивна сторона цих злочинів може виражатися як в дії, так і бездіяльності. Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони є вказані в законі злочинні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю і причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) та наслідками. Дії винного можуть полягати в механічному, фізичному, хімічному або психічному впливі на потерпілого. Завдання шкоди здоров’ю шляхом бездіяльності має місце, коли винний не вчинює певних дій, які зобов’язаний був і мав змогу вчинити стосовно іншої людини.

Ступінь суспільної небезпеки цих однорідних злочинів залежить від тяжкості заподіяної шкоди здоров’ю потерпілого, від способу і мотиву вчиненого злочину та повторності.

Види тілесних ушкоджень. За ступенем тяжкості шкоди здоров’ю потерпілого тілесні ушкодження поділяються на тяжкі тілесні ушкодження, тілесні ушкодження середньої тяжкості, легкі тілесні ушкодження.

До тяжких тілесних ушкоджень належать тілесні ушкодження: небезпечні для життя в момент заподіяння чи такі, що спричинили втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя визначаються ушкодження життєво важливих органів, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги за звичайним своїм перебігом закінчуються чи можуть закінчитися смертю.

Відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження передбачається залежно від обставин його вчинення ст. 121, 123, 124 КК, у випадку необережного нанесення тяжкого тілесного ушкодження – ст. 128 КК.

Тілесні ушкодженні середньої тяжкості характеризуються такими ознаками: в момент заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого і не мають таких наслідків, які передбачені для тяжких тілесних ушкоджень, спричиняють тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

До ушкоджень, які спричиняють тривалий розлад здоров’я, відносять розлад здоров’я строком понад три тижні (більш як 21 день). При цьому під розладом здоров’я розуміють безпосередньо пов’язаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес.

Під ушкодженнями, які спричиняють значну стійку втрату працездатності менш ніж на одну третину, треба розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33%.

Відповідальність за умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості передбачається ст. 122 КК, необережного – ст. 128 КК.

Легкими тілесними ушкодженнями вважаються тілесні ушкодження які, по-перше, не містять ознак тяжких тілесних ушкоджень чи ушкоджень середньої тяжкості, по-друге, викликають короткочасний розлад здоров’я потерпілого чи незначну стійку втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК) або не спричинюють зазначених наслідків (ч. 1 ст. 125 КК).

Легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я чи незначної стійкої втрати працездатності, - це ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки тривалістю не більш як шість днів.

Короткочасним слід вважати розлад здоров’я тривалістю понад шість днів, але не більше як три тижні (21 день).

Під незначною стійкою втратою працездатності розуміють втрату загальної працездатності до 10%.

Відповідальність за умисне легке тілесне ушкодження передбачається ст. 125 КК.

Побої – злочин, що полягає в умисному завданні потерпілому ударів або вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Відноситься до групи злочинів проти здоров’я особи, однак його наслідки не передбачені законом у вигляді конкретних формалізованих ознак.

Побої – це нанесення потерпілому кількох ударів з метою завдання йому фізичного болю. Ударом вважається одноразовий раптовий потужний фізичний вплив на тіло людини будь-яким твердим предметом, що спричиняє фізичну біль, але не тягне наслідків, передбачених ст. 125 КК, тобто короткочасного розладу здоров’я або незначної стійкої втрати загальної працездатності. Внаслідок побоїв можуть виникнути тілесні ушкодження. але вони не завжди викликають ушкодження, які можна побачити, наслідки ж можуть виражатися лише у фізичному болю. Фізичний біль сам по собі може також спричинювати шкоду здоров’ю, оскільки завжди пов’язаний із змінами в клітинах і тканинах організму, що дає підстави відносити побої до злочинів проти здоров’я.

Якщо в результаті багаторазового нанесення ударів виникає шкода здоров’ю (тяжка, середньої тяжкості або легка), то такі дії оцінюються як завдання шкоди здоров’ю відповідного ступеню тяжкості і кваліфікуються відповідно за ст. 121, 122, 125 КК.

Іншими насильницькими діями можуть бути: щипання, шмагання, викручування, стискування тощо тієї чи іншої частини тіла потерпілого.

Якщо після побоїв та інших насильницьких дій у потерпілого виявляються ушкодження, їх описують, але вони не розцінюються як шкода здоров’ю. Коли ж побої та інші насильницькі дії не залишили після себе ніяких об’єктивних слідів, судово-медичний експерт у висновку вказує, що наочних ознак ушкоджень не знайдено, і не визначає ступінь тяжкості заподіяння шкоди здоров’ю. У таких випадках встановлення факту побоїв відноситься до компетенції органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду.

Мордування – злочин, який полягає в спричиненні потерпілому фізичних або моральних страждань шляхом систематичного нанесення побоїв або інших насильницьких дій.

Мордування передбачено в якості кримінально караного діяння ч. 2 ст. 126 КК і відноситься до злочинів проти здоров’я особи.

Під систематичністю дій при мордуванні розуміється багаторазове їх вчинення, не менш трьох разів протягом календарного року. При цьому кожен з епізодів може складатися із багаторазових ударів. Систематичність нанесення побоїв в мордуванні означає не тільки багаторазовість насильницьких дій, що вчинюються періодично, але і їх взаємозв’язок, внутрішня єдність, що складає певну лінію поведінки винного стосовно однієї і тієї ж жертви. Нанесення побоїв, що не носять характер мордування, під час, наприклад, обопільних сварок на ґрунті особистих ворожнечих взаємовідносин, не може бути кваліфіковано за ст. 126 КК.

Наступним способом мордування є інші насильницькі дії, що заподіюють фізичні чи психічні страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, води, тепла або поміщення чи залишення жертви в шкідливих для здоров'я умовах, також дії, пов'язані з багаторазовим чи тривалим завданням болю: щипанням, шмаганням, заподіянням численних невеликих ушкоджень тупими чи гострими предметами, дією термічних факторів та іншими аналогічними діями.

Побої та інші насильницькі дії повинні бути причиною фізичних чи психічних страждань. Під фізичними стражданнями розуміється відносно тривалий фізичний біль, а під психічними - моральні переживання чи психічна напруженість досить високого ступеню. При цьому страждання слід розглядати як тривалий і глибокий біль, який потерпілий зазнає від мордування.

Між діянням, що носять характер мордування, і наслідками, які настали, повинен бути причинний зв'язок.

Катування – будь-яка дія, якою особі умисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичні чи моральні, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу до чогось чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискри­мінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання запо­діюються державними службовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди.

Катування – злочин проти здоров’я особи, відповідальність за який передбачена ст. 127 КК.

Під злочинами проти особистої безпеки слід розуміти – злочини, які ставлять в небезпеку життя і здоров'я.

Безпосередній об'єкт злочинів проти особистої безпеки - відносини безпеки особи. Ці суспільні відносини складаються з приводу створення такого стану, при якому немає загрози, не заподіюється й не може бути заподіяно шкоди життю і здоров'ю людини, а небезпека, що виникла, нейтралізується, усувається.

Структурні елементи відносин особистої безпеки в загальних рисах такі, як і структурні елементи відносин, які виступають безпосе­реднім об'єктом інших злочинів проти особи.

Учасниками відносин особистої безпеки виступають: з одного боку, будь-яка особа незалежно від її статі, віку, демографічних даних та ін. (оскільки особиста безпека гарантується кожному членові суспіль­ства в рівній мірі, всі люди підлягають однаковому кримінально-правовому захисту), а з іншого - «всякий і кожний».

Предметом відносин є найважливіші особисті блага, які охороня­ються від заподіяння можливої шкоди, - життя та здоров'я особи. На відміну від злочинів проти життя та злочинів проти здоров'я при вчиненні аналізованих посягань шкода життю та здоров'ю заподіюєть­ся не безпосередньо діями винного, а внаслідок створення умов, коли реалізується небезпека, породжена іншими джерелами.

Зміст відносин особистої безпеки полягає у встановленні адресо­ваного всякому і кожному обов'язку:

1) утримуватися від вчинення діянь, внаслідок яких виникає реаль­на загроза (високий ступінь вірогідності заподіяння шкоди) життю та здоров'ю потерпілого;

2) вчиняти дії з нейтралізації, усунення загрози, що виникла в результаті поведінки винного або дії інших факторів.

Відмінність між злочинами проти особистої безпеки, передбаче­ними Розділом II Особливої частини КК, й суміжними посяганнями, мож­на встановити за такими ознаками:

1) колом потерпілих: коли створюється загроза конкретній особі чи будь-кому, хто потрапить до зони небезпеки;

2) підставами взяття безпеки під охорону: коли захищається без­пека особи безвідносно до її властивостей чи безпека певної кате­горії потерпілих, наприклад, працівників підприємства, де працює особа;

3) джерелами виникнення небезпеки: коли ними є фактори, за­значені раніше, або транспорт, зброя, виробництво, певні предмети.

Злочинами у сфері медичної діяльності слід вважати злочини, які вчиняються спеціальним суб’єктом – медичним або фармацевтичним працівником. Такими злочинами є:

1. Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 КК).

2. Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК).

3. Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК).

4. Порушення прав пацієнта (ст. 141).

5. Незаконного проведення дослідів над людиною (ст. 142).

6. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК).

7. Насильницьке донорство (ст. 144 КК).

8. Незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК).

Тема 24. Злочини проти волі, честі та гідності особи

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи.

Загальна характеристика і система злочинів проти волі, честі та гідності особи.

Під час вивчення цієї теми студентам необхідно ознайомитися із змістом положень Конституції України, що закріплюють права і свободи людини і громадянина, Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 21.03.1950 р., Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4.11.1950 р., Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників від 18.12.1979 р., Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р., Декларації про захист усіх осіб від насильницького зникнення від 18.12.1992 р., Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності від 15.11.2000 р. та інших нормативних актів, які знайшли відповідну регламентацію в статтях Розділу III Особливої частини КК.

Кримінальний кодекс України у Розділі Ш Особливої частини «Злочини проти волі, честі та гідності особи» передбачає відповідальність за вчинення таких злочинів: незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146), захоплення заручників (ст. 147), підміна дитини (ст. 148), торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149), експлуатація дітей (ст. 150), незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151).

З приводу визначення родового об’єкта злочинів, закріплених у цьому розділі, існують такі точки зору: М.Й. Коржанський вважає, що родовим об’єктом злочинів проти особи є “суспільні відносини, які визначають суспільні властивості особи: її громадянство, вік, освіту, ім’я та ін.”. А.І. Рарог відмічає, що родовим об’єктом таких злочинів є “сама по собі особа – людина, яка розглядається не лише як біологічний індивід (hоmо sapiens), але й як істота соціальна, як учасник (суб’єкт) існуючих суспільних відносин”. Існують й інші, подібні визначення родового об’єкту цих злочинів, виходячи з яких можна зробити висновок, що ним є відносини, які забезпечують існування людини в суспільстві. Тобто відносини, пов’язані з її життям, здоров’ям, волею, гідністю та іншими цінностями людини.

Виходячи з назви розділу, можна припустити, що видовим об’єктом усіх злочинів, що містяться у Розділі ІІІ, є свобода, честь та гідність людини. Проте, перш ніж дійти такого висновку, необхідно встановити, який зміст вкладений в такі поняття, як «свобода», «честь» та «гідність», оскільки в Кримінальному кодексі України їх визначення відсутнє.

В юридичній і філософській літературі питання щодо змісту такого явища як свобода досить активно обговорювалося на протязі усього часу існування людства.

Серед визначень цього поняття найбільш відомі такі: свобода полягає саме в тому, що ми можемо діяти або не діяти відповідно до нашого бажання чи вибору; свобода – це основана на пізнаній необхідності здатність вибору і діяльність з урахуванням цієї необхідності, свобода - надана людині можливість думати і поступати у відповідності до своїх переконань, поглядів, домагатися здійснення своєї мети і, таким чином, реалізовувати своє „я” в об’єктивному світі, змінюючи його на основі законів розвитку природи і суспільства”.

Проаналізувавши усі точки зору щодо поняття „свобода”, ми пропонуємо наступне його визначення: свобода – це можливість людини до певної поведінки у відповідності до своїх бажань, потреб та інтересів, яка здійснюється в межах закону та на основі можливостей і умов, що надаються суспільством і не суперечить інтересам оточуючих.

Щодо таких понять як честь та гідність, то в законодавстві також відсутнє їх визначення. Найбільш розповсюдженою є точка зору згідно якої, честь – це оцінка, яка дається суспільством конкретній людині; гідність – це позитивна самооцінка людини.

Визначивши сутність понять, ми можемо стверджувати, що серед злочинів, які закріплені у ІІІ розділі лише склад злочину ст. 149 має своїм об’єктом волю, честь та гідність людини, оскільки, здійснюючи торгівлю людьми, злочинець, обмежуючи свободу людини, поводиться з нею як з товаром, передаючи її за плату чи безоплатно. Інші злочини, закріплені у Розділі ІІІ, посягають лише на суспільні відносини, пов’язані з волею людини.

З об’єктивної сторони усі злочини, закріплені у цьому розділі здійснюються шляхом активної поведінки. Більшість із них вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного суспільно небезпечного діяння, тобто є формальними за конструкцією свого основного складу. Лише окремі вважаються закінченими з моменту настання злочинного наслідку. Зокрема, в ст. 146 КК наслідком є фактичне обмеження потерпілого у свободі пересування. Для окремих злочинів обов’язковими є інші ознаки об’єктивної сторони, зокрема місце – психіатричний заклад у злочині, передбаченому ст. 151 КК.

Суб’єктивна сторона основних складів аналізованих злочинів характеризується виною у вигляді прямого умислу. Для окремих із них обов’язковою є мета. Так, у ст. 147 КК вказується, що захоплення заручників здійснюється з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення або утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Ст. 149 КК також передбачає мету, як обов’язкову ознаку цього складу злочину. Окремі статті вказують на мотив, як обов’язкову ознаку злочину, зокрема ст. 148 КК передбачає, як обов’язковий, корисливий або інші особисті мотиви.

Суб’єктом злочинів проти волі, честі та гідності є фізична, осудна особа, які досягли 16-річного віку. Лише у ст. 147 КК допускається відповідальність особи, яка досягла 14-річного віку.

З’ясувавши наведені вище питання можна перейти до аналізу окремих складів злочинів проти основ національної безпеки.

1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146)

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, пов’язані зі свободою людини, а саме з правом вільно пересуватися у просторі, самостійно обирати собі місце знаходження – так звана фізична свобода. Потерпілою від цього злочину може бути будь-яка особа, в тому числі і малолітня.

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 146 може вчинюватися у двох альтернативних формах: 1) незаконне позбавлення волі; 2) викрадення людини.

Незаконність позбавлення волі полягає у тому, що воно відбувається: а) всупереч встановленому законодавством праву людини вільно пересуватися, якщо таке обмеження не відбувається на підставі нормативно-правових актів, зокрема Законом України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”; б) за відсутності обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема необхідної оборони, крайньої необхідності, затримання особи, що вчинила злочин та ін.

Викрадення людини означає заволодіння живою людиною, яке супроводжується захопленням і переміщенням її в певне місце з подальшим обмеженням свободи пересування.

Як і у випадку незаконного позбавлення волі, термін, на протязі якого особа утримується у неволі має оціночне значення і в окремих випадках може свідчити про малозначимість діяння, а в інших – бути обтяжуючою обставиною діяння.

Закінченим злочин викрадання буде з моменту коли особа, яка була переміщена у певне місце фактично обмежена у свободі пересування.

З суб’єктивної сторони незаконне позбавлення волі і викрадення людини вчиняються лише з прямим умислом. Тобто злочинець усвідомлює те, що незаконно обмежує іншу особу у свободі пересування, передбачає, що в результаті свого діяння особа опиниться у положенні, коли вона не зможе пересуватися у відповідності зі своїм волевиявленням і бажає цього.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 146, є фізична, осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

2. Захоплення заручників (ст. 147)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є фізична свобода та особиста недоторканість людини.

Додатковим безпосереднім об’єктом виступає громадська безпека, оскільки злочин, передбачений ст. 147, посягає також на безпечні зовнішні умови існування будь-якої людини як члена суспільства.

Потерпілим від даного злочину може бути: а) заручник, тобто людина, яка захоплена суб’єктом злочину та (або) перебуває під його контролем, життя, здоров’я чи особиста свобода якої є своєрідними гарантіями виконання певних вимог, що висунуті чи можуть бути висунуті до третіх осіб; б) будь-яка інша людина, яка постраждала при захопленні або триманні особи як заручника. Враховуючи те, що захоплення або тримання як заручника неповнолітнього передбачене як кваліфікований вид злочину (ч. 2 ст. 147), потерпілим, якщо йдеться про заручника, за ч. 1 ст. 147 КК може бут лише особа, яка досягла 18 років. До кола потерпілих від цього злочину, не входять представники влади, працівники правоохоронних органів та їх близькі родичі, що захоплені чи тримаються як заручники за обставин, вказаних в ст. 349 КК.

Об’єктивна сторона цього злочину може виражатися у двох формах: захопленні особи як заручника і триманні особи як заручника.

Захоплення заручника означає будь-яке посягання на особисту недоторканість людини, що призвело до обмеження її фізичної свободи, вчинене з метою подальшого використання цієї людини як заручника.

Захоплення заручника завжди пов’язане з незаконним позбавленням волі чи викраденням людини, за допомогою яких вчинюється цей злочин. При цьому додаткова кваліфікація за ст. 146 не потрібна.

Тримання особи як заручника передбачає фактичний контроль над нею, що дає можливість спричинити їй певну шкоду, якщо не будуть виконані вимоги злочинця.

Злочин слід вважати закінченим з моменту фактичного обмеження у свободі пересування людини, яка захоплена чи утримується у якості заручника, незалежно від тривалості такого обмеження.

З суб’єктивної сторони цей злочин вчинюється з прямим умислом. Обов’язковою ознакою захоплення заручників є мета – спонукання осіб, зазначених у ч. 1 ст. 147 КК до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Характер вимог на кваліфікацію не впливає. Вони можуть бути як законні, так і незаконні. До них можуть відноситися такі, як вимога відмовитися від укладення угоди, звільнення заарештованого чи засудженого, змінити запланований курс руху літака тощо.

Суб’єктом цього злочину є особа, яка досягла 14-річного віку.

3. Підміна дитини (ст. 148)

Безпосереднім об’єктом цього злочину є свобода дитини, або передбачене Конституцією України право людини на дитинство. Крім того, від цього злочину страждають відносини, пов’язані з правом дитини виховуватися в сім’ї з батьками, а також з правом батьків виховувати дитину. Ці відносини слід визнати додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом цього злочину.

Потерпілими від злочину слід вважати дитину. Кримінальний кодекс України не містить визначення поняття “дитина”. Таке визначення міститься в ч. 1 ст. 6 Сімейного кодексу України, де вказано, що особа має правовий статус дитини до досягнення нею повноліття.

Між тим, виходячи зі смислу норми, під дитиною у цій статті слід розуміти, як правило, немовля – особу, ідентифікувати яку за її індивідуальними ознаками її батьки чи інші законні представники з тих чи інших причин ще повною мірою неспроможні. Наприклад, підміна відбулася до того, як мати здатна була запам’ятати щойно народжену дитину, або до передачі дитини батькові у разі смерті матері тощо. „Чужою” називають дитину, яка не є біологічно рідною для особи, яка здійснює підміну дитини.

Об’єктивна сторона злочину полягає в підміні, тобто заміні іншою, новонародженої або грудної дитини (немовляти). Підміна може здійснюватись у формі: а) заміни суб’єктом злочину однієї чужої дитини на іншу, яка для нього є також чужою; б) заміни власної дитини на чужу або чужої дитини на власну; в) надання суб’єктом злочину батькам (законним представникам) чужої дитини під виглядом їх рідної дитини (наприклад, замість зниклої дитини, яка давно померла, батькам повертається чужа дитина.

Згода батьків однієї дитини на підміну не змінює злочинної сутності діяння, оскільки при цьому ігнорується воля інших батьків (законних представників).

Злочин вважається закінченим з моменту здійснення підміни чужої дитини.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою складу злочину є мотив – корисливий, який полягає у прагненні винного до збагачення, або інші особисті мотиви, наприклад заміна своєї хворої дитини на здорову чужу дитину.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла 16 років і для якої одне з немовлят або обоє немовлят є чужими. Також суб’єктами даного злочину можуть бути батьки, якщо вони передають свою дитину іншим особам, взамін на чужу.

4. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини (ст. 149)

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, пов’язаним зі свободою, честю та гідністю людини.

Відповідно до ч. 2 та ч. 3 ст. 149 КК додатковим факультативним безпосереднім об’єктом цього злочину можуть бути відносини, пов’язані зі здоров’ям людини, її життям, встановленим порядком здійснення посадовими особами своїх повноважень, а також пов’язаним із правом дитини виховуватися в сім’ї з батьками та з правом батьків виховувати дитину.

Аналіз ч. 1 ст. 149 КК зробити висновок про те, що об’єктивна сторона цього складу злочину може виразитися у наступних формах: торгівля людьми; здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина; вербування людини; переміщення людини; переховування людини; одержання людини.

Під торгівлею слід розуміти передачу та отримання людини у фактичну, а не юридичну, незаконну власність за певну грошову винагороду. Вербування людини - це дії, пов’язані із схилянням особи працю­вати чи надавати послуги на певних умовах, як правило, за матеріальну винагороду. Переміщення людини — це вчинення суб'єктом злочину будь-яких дій по переміщенню у просторі потерпілої особи з одного місця в інше. Переховування людини- це вчинення суб’єктом злочину будь-яких дій, спрямованих на те. щоб унеможливити або утруднити встановлення. того, де на даний час знаходиться потерпіла особа. Під передачею людини слід розуміти вчинення однією особою певних дій, пов'язаних із наданням потерпілого іншій особі (одержувачу). Під одержанням людини слід розуміти заволодіння людиною чи її тримання особою, якій людина була передана.

Вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини можливі лише шляхом використання суб'єктом злочину обману, шантажу та уразливого стану потерпілої особи.

За конструкцією склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 149 КК формальний.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 149 КК України, вчинюється з прямим умислом. Торгівля, тобто купівля-продаж людини здійснюється з корисним мотивом. Ця озна­ка суб’єктивної сторони для особи, що продає людину, є обов’язковою. При здійсненні іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само при вербуванні, переміщенні, переховуванні, передачі або одержанні лю­дини, в тому числі внаслідок торгової угоди, мотиви можуть бути різними. Тому для цих дій мотив є факультативною ознакою.

Для вербування, переміщення, переховування, передачі та одер­жання людини обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета зло­чину, а саме експлуатація потерпілої особи.

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку. Частиною 2 ст. 149 КК України передбачається здійснення цього злочину спеціальним суб’єктом – службовою особою, шляхом використання свого службового становища, а також особою, від якої потерпілий знаходиться в матеріальній чи іншій залежності.

Частини 2 та 3 цієї статті передбачають кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки цього злочину.

5. Експлуатація дітей (ст. 150)

Безпосереднім об’єктом злочину є свобода людини. Потерпілим від цього злочину може бути лише дитина, яка не досягла віку, з якого відповідно до Кодексу законів про працю України дозволяється працевлаштування.

Потерпілими від цього злочину є особи: 1) молодше 14 років; 2) у віці від 15 до 18 років з порушенням умов, передбачених ст. ст. 188 та 190 КЗпП.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає в експлуатації дитини, яка відноситься до однієї з названих вище категорій потерпілих.

Експлуатація дитини, у контексті ст. 150 КК означає:

а) фактичне виконання дитиною певної роботи. Така робота може здійснюватись у будь-якій сфері виробництва, торгівлі, наданні різноманітних послуг, однак до неї не може бути віднесена діяльність, яка за своїми об’єктивними ознаками передбачена КК як злочин певного виду і на яку дитина погодилась, усвідомлюючи її протиправний характер (виготовлення або збут порнографічних предметів, проституція, збут наркотичних засобів тощо);

б) залучення дитини до виконання певної роботи відбувається з наміром отримати прибуток; такий прибуток може пов'язуватись, зокрема, з тим, що: 1) дитина взагалі не буде отримувати винагороду за свою працю; 2) дитина буде отримувати таку винагороду за свою працю, яка не відповідає її характеру, тривалості чи інтенсивності; 3) дитина буде отримувати належну винагороду за свою працю, однак при цьому винний також отримає прибуток.

Злочин вважається закінченим з моменту початку роботи дитиною, праця якої використовується суб’єктом злочину. Фактичне отримання прибутку не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину.

З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Обов’язковою метою експлуатації дитини є отримання прибутку.

Ставлення винної особи до наслідків у вигляді істотної шкоди для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини може характеризуватися тільки необережністю.

Суб’єктом злочину виступає особа, яка досягла 16-ти років. Якщо зазначені в ст.150 КК діяння вчинить службова особа, то її дії кваліфікуються за сукупністю ст.150 та ст.364 або ст.365 КК, якщо діяння, передбачені останніми статтями, містять всі ознаки складу відповідного злочину.

6. Незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є воля та фізична недоторканість особи. Додатковим факультативним об’єктом злочину може бути життя та здоров’я особи.

Потерпілим від цього злочину є психічно здорова особа.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає в поміщенні в психіатричний заклад психічно здорової особи. Поміщення в психіатричний заклад означає поміщення у відповідний стаціонар такого закладу для здійснення обстеження стану психічного здоров’я особи, діагностики, лікування і нагляду за нею. Способами вчинення можуть бути і насильство, погрози, обман, фальсифікація документів тощо.

Злочин слід вважати закінченим з моменту, коли психічно здорова особа поміщена в психіатричну лікарню.

Місцем цього злочину є психіатричний заклад – це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо будь-якої форми власності, діяльність яких пов’язана з наданням психіатричної допомоги.

З суб’єктивної сторони цей злочин здійснюється з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що поміщує в психіатричний заклад завідомо психічно здорову людину і бажає цього.

Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути лише лікар-психіатр, який відповідно до встановленого законодавством України порядку одноосібно чи у складі комісії приймає рішення про поміщення особи у психіатричний заклад. Якщо людина поміщується до психіатричного закладу без такого рішення приватною особою, вона несе відповідальність за відповідною частиною ст. 146 КК.

Тема 25. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.

Загальна характеристика і система злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.

Визначення статевої свободи та статевої недоторканності особи. Значення наведених понять для кваліфікації злочинів.

Під час вичення історії розвитку кримінального законодавства щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи слід з’ясувати вплив уявлень суспільства щодо статевих відносин між чоловіком і жінко на систему вказаних злочинів.

Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи - передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, що зазіхають на статеві відносини, властиві сформованому у суспільстві статевому укладу, які полягають в умисному вчиненні з метою задоволення статевої пристрасті сексуальних дій, які порушують статеві інтереси потерпілого чи нормальні для цього укладу статеві відносини між особами різної статі.

Видовим об'єктом цих злочинів є сукупність суспільних відносин, що забезпечують статеву недоторканність і статеву свободу особи. Додатковим об’єктом може бути здоров’є, свобода, честь та гідність особи, нормальний фізичний, психічний і моральний розвиток неповнолітніх, в тому числі малолітніх.

Під статевою свободою слід розуміти право повнолітньої (повнолітнього) особи самостійно обирати собі партнера для статевих відносин.

Статева недоторканність – це абсолютна заборона вступати в природні статеві зносини з особою, яка в силу певних обставин не є носієм статевої свободи, в запереченні її волевиявлення.

Статевою свободою не володіють особи, які не досягли статевої зрілості – малолітні. До цієї категорії належать особи до 14-ти років. Будь-які дії сексуального характеру посягають на їх статеву недоторканність.

Об'єктивна сторона злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості особи виражається в активних діях, за допомогою яких заподіюється шкода чи створюється загроза її заподіяння статевим інтересам особистості. За законодавчою конструкцією статеві злочини мають фомальний характер, за виключенням кваліфікованого виду зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК) та насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч. 3 ст. 153 КК).

Усі злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи вчинюються тільки з прямим умислом. Сексуальний мотив не є їх обов'язковою ознакою, тому що зґвалтування можливо, наприклад, з хуліганських спонукань, з помсти, з метою домогтися згоди потерпілої на вступ у шлюб, а при спонуканні особи до вчинення дії сексуального характеру з третьою особою можливі корисливі чи кар'єристські мотиви і цілі.

Суб’єктом вказаних злочинів є фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років, а за зґвалтування (ст. 152 КК) та насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК) – 14-ти років.

Більшість авторів класифікують статеві злочини, виходячи з безпосереднього об’єкту. Так А.В. Корнєєва поділяє статеві злочини на дві групи: 1) посягання на статеву свободу і статеву недоторканність особи: зґвалтування (ст. 152 КК), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК), примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК); 2) посягання посягання на статеву свободу і статеву недоторканність, моральне і фізичне здоров’є неповнолітніх: статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК). Очевидно, неможна говорити про статеву свободу щодо неповнолітніх, а про статеву недоторканність – щодо дорослої людини.

Усі статеві злочини за безпосереднім об’єктом можна поділити на дві групи. Це злочини, безпосереднім об’єктом яких є:

1) статева свобода, здоров’є і честь дорослої людини: зґвалтування (ст. 152 КК), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК), примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК);

2) статева недоторканність і нормальний фізичний, розумовий і моральний розвиток неповнолітніх і малолітніх: кваліфікуючи види зґвалтування (ч.3, 4 ст. 152 КК), кваліфікуючи види насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч. 2,3 ст. 153 КК), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК), розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК).

Тема 26. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Історичні соціально-економічні та політичні умови виникнення кримінальної відповідальності за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Загальна характеристика та види злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Під час вивчення історичних, соціально-економічних та політичних умов виникнення кримінальної відповідальності за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина особливу увагу слід звернути на те, що авторитет будь-якої сучасної держави на міжнародній арені залежить від того, наскільки воно сприяє реалізації прав, свобод і інтересів людини і громадянина. Принцип поваги прав людини є однією з найважливіших умов злагоди та співробітництва. Від дотримання цього принципу залежить добробут міжнародної спілки в цілому, тому Держава взяла на себе обов’язок дотримуватись історично досягнутих стандартів прав людини, які знайшли відображення у таких міжнародно-правових актах як: Загальна декларація прав людини (1948 р.); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.) і протоколи до неї; Декларація прав дитини (1959 р.); Європейська соціальна хартія (1961 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); Конвенція СНД про права і основні свободи (1995 р.). З урахуванням положень перерахованих міжнародно-правових актів щодо охорони прав і свобод і людини і громадянина були прийняті Основні закони багатьох держав, у тому числі і Конституція України від 28 червня 1996 р.

На Україні, як і в багатьох інших сучасних державах (Німеччині, Швейцарії, Греції, Іспанії, Франції, Італії) встановлено кримінально-правовий захист основних прав і свобод людини і громадянина.

Окрім охорони таких природних прав людини, як право на життя, фізичну недоторканість, свободу, честь і гідність, законодавець в Розділі V Особливої частини КК України передбачив кримінальну відповідальність за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Родовим об'єктом злочинів, передбачених Розділом V Особливої частини КК є суспільні відносини, що забезпечують конституційні права та свободи людини і громадянина (трудові, виборчі, право на недоторканість житла, особисту таємницю, свободу об’єднання, працю, та інших прав, гарантовані Основним законом).

Залежно від їх безпосереднього об'єкта ці злочини можна поділити на:

злочини проти політичних прав громадян: перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача(ст. 157 КК); фальсифікація виборчих документів, документів референдуму чи фальсифікація підсумків голосування(ст. 158 КК); незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму (ст. 158 1 КК);порушення таємниці голосування (ст. 159 КК); порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) (ст. 159 1 КК); порушення законодавства про референдум (ст. 160 КК); перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170 КК); перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК);

злочини проти трудових прав громадян: грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК); грубе порушення угоди про працю (ст. 173 КК); примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК); невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших, установлених законом виплат (ст. 175 КК);

злочини проти особистих прав і свобод людини: порушення недоторканності житла (ст. 162 КК); порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер (ст. 163 КК); ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК); злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК); зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК); розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК); незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК); пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК); незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК); перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК); посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК); порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК);

злочини проти деяких культурних та фізичних прав людини і громадянина: порушення рівноправності громадян залежно від їх расо­вої, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК); порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176 КК); порушення прав на винохід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію(ст. 177 КК); порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК); порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК).

Після з’ясування системи злочинів проти проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина можна перейти до аналізу окремих їх видів.

1. Злочини проти політичних прав громадян

Видовим об’єктом злочинів проти політичних прав громадян є суспільні відносини, які забезпечують можливість людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування, тобто суспільні відносини, які забезпечують політичні права громадян. Потерпілими від цих злочинів є, як правило, громадяни України.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, перешкоджанню здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157), так і в бездіяльності (наприклад, перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170).

Злочини проти політичних прав громадян вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (ці злочини із формальним складом).

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти політичних прав громадян є час вчинення злочину (наприклад, час проведення виборів). Місце, спосіб, обстановка вчинення злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти політичних прав громадян характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони. Проте в деяких випадках вони передбачені диспозицією відповідних статей і мають обов’язковий характер. Наприклад, втручання службової особи з використанням службового становища у здійснення виборчою комісією чи комісією з референдуму своїх повноважень (ч. 4 ст. 157) вчиняється з метою вплинути на їх рішення, а мотивом переслідування журналістів за виконання професійних обов’язків, за критику (ч. 2 ст. 172) є помста за оприлюднення певної інформації.

Суб’єкт злочинів проти політичних прав громадян може бути як загальний (фізична, осудна особа, яка досягла 16-ти років), так і спеціальний (наприклад, член виборчої комісії, службова особа).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти політичних прав громадян є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до таких законів: „Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 р.; „Про вибори народних депутатів України” від 18 жовтня 2001 р.; „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 6 квітня 2004 р.; „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 р.; „Про політичні партії України” від 5 квітня 2001 р.; „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р.; „Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р.; „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.; „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопаду 1992 р.; „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23 вересня 1997 р.