Конституційні принципи демократії

У буквальному розумінні демократія (гр. народ і влада) означає «народовладдя». У цьому полягає сутність демократії. Поняття демократії в суспільних науках визначається по-різному. У науці конституційного права в основі визначень демократії лежить ідея народного суверенітету. Відповідно до неї демократія може бути визначена як спосіб ор­ганізації державної влади, що ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом влади та його реальній участі у її здійсненні. Для демократії недостатньо конституційного проголошення наро­ду єдиним джерелом влади в державі, необхідні такі конституційно-правові механізми, які б забезпечували його реальну участь у її здійсненні. У створенні таких механізмів важливу роль відіграє конституційне закріплення принципів демократичної держави (демократії). Вихідним конституційним принципом демократії є принцип народного суверенітету, який означає визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі. Народ як верховний носій влади в державі реалізує владу як безпосередньо — через референдум, вибори та інші форми прямої демократії, так і через своїх представників в органах влади. Тому наступними конституційними принципами демократії є прин­цип безпосереднього народовладдя (безпосередньої демократії) і принцип народного представництва (представницької демокра­тії), який означає, що народ делегує владні повноваження своїм представникам в органах влади. Делегування народом владних повноважень своїм представникам здійснюється через їх обрання до представницьких органів державної влади, органів місцевого самоврядування та на виборні посади. Відповідно, принцип вибор­ності є ще одним принципом демократії. Одним з найважливіших конституційних принципів демокра­тії є принцип поділу державної влади. Поділ влади — це систе­ма організації і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різни­ми державними органами. Як уже зазначалось, ідея поділу вла­ди як самостійне вчення була обґрунтована в середині XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск'є. Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках і зловживання вла­дою. Необхідно, щоб органи законодавчої, виконавчої і судової гілок влади могли взаємно стримувати один одного. Жодна гілка влади не може мати ні формального, ні фактичного верховенства над іншими. Поділ влади, що характеризується формальною ізольованістю кожної з гілок влади і відсутністю між ними тісних функціональ­них відносин, визначається як жорсткий. Найповніше він вияв­ляється у президентській республіці. За парламентарних форм правління — в парламентарній монархії і парламентарній рес­публіці, що ґрунтуються на принципі формального верховенства парламенту в системі організації державної влади, поділ влади є гнучким — він передбачає тісну взаємодію законодавчої і вико­навчої гілок влади. Уряд формується парламентом і через парла­ментську більшість, на яку він спирається, впливає на парламент. Поділ влади функціонально відбувається всередині парламенту — між урядовою парламентською більшістю та опозицією. Відокремленість судової гілки в системі поділу влади виявля­ється передусім у принципі самостійності судів і незалежності суд­дів і підпорядкуванні їх лише конституції і законам. Поділ влади є необхідною умовою демократичного функціонування державної влади і як принцип у тій чи тій формі закріплений в конституціях усіх демократичних держав. Комуністична політико-правова тео­рія заперечує поділ влади, протиставляючи йому принцип єдності влади, згідно з яким органами державної влади вважаються тіль­ки представницькі органи, а інші органи держави виступають як органи державного управління, правосуддя, контролю, але не вла­ди. На принципі єдності влади базується організація влади в со­ціалістичних країнах, де органами державної влади вважаються тільки представницькі органи типу рад. Реальна влада в таких ор­ганах належить комітетам комуністичної партії, фактично — їх керівникам. Концентрація влади в одних руках суперечить осно­вам демократії і веде до зловживання владою, широкого застосу­вання примусу і насильства в державному правлінні. У функціонуванні державної влади на основі принципу поділу влади важливе зна­чення має збалансованість повноважень органів, що належать до різних гілок влади — глави держави, парламенту, уряду, вищих судів, яка забезпечується сукупністю їх повноважень, що отри­мала назву системи стримувань і противаг. Система стримувань і противаг — це інтегрована сукупність повноважень гілок дер­жавної влади в системі поділу влади, яка дозволяє їм урівнова­жувати і обмежувати одна одну. Така система тією чи тією мірою притаманна всім формам державного правління, де є поділ влади, але найповніше вона виявляється за умов жорсткого поділу влади в президентській республіці.Принцип поділу влади з системою стримувань і противаг упер­ше і найпослідовніше був запроваджений Конституцією США 1787 року, згідно з якою три гілки влади не тільки розділені, а й контролюють одна одну. Поділ влади є необхідною умовою демократичного здійснення державної влади, а досконала система стримувань і противаг — запорукою її стабільності та ефективності. І навпаки, незбалансованість повноважень гілок державної влади може призводити до авторитаризму виконавчої влади (зазвичай — глави держави) або безвідповідального мітингування в парламенті, породжувати про­тистояння глави держави і парламенту. Найвірогіднішим таке про­тистояння є за президентської і змішаної форм республіканського правління тоді, коли президент і парламентська більшість пред­ставляють опозиційні одна щодо одної партійно-політичні сили. Поділ влади термінологічно і змістовно слід відрізняти від розподілу влади, який означає розосередження владних повно­важень у межах окремих гілок влади між різними їх органами або повноважень одного виду між органами різних гілок влади. Так, повноваження зі здійснення виконавчої влади розподіляють­ся між главою держави, урядом і місцевими органами виконавчої влади. Повноваження зі здійснення законодавчої влади розпо­діляються між парламентом, урядом і главою держави (останні наділяються правом законодавчої ініціативи, а глава держави — також повноваженням щодо підписання і оприлюднення законів). Судова влада покладається на всю сукупність судових органів від найнижчих до верховних. З поділом і розподілом державної влади пов'язана її децен­тралізація, яка є однією з ознак демократичної держави. Ступінь децентралізації державної влади залежить передусім від форми державного устрою — у федеративних державах він зазвичай ви­щий, аніж в унітарних. Децентралізація влади в суб'єктах федера­ції та унітарних державах визначається наявністю місцевого са­моврядування на різних рівнях адміністративно-територіального поділу. Принцип децентралізації державної влади в конституціях зазвичай закріплюється як принцип визнання і гарантування місцевого самоврядування. Важливими конституційними принципами демократії є прин­ципи рівності і свободи. В конституційному праві принцип рівно­сті означає визнання того, що всі люди є рівними у правах від природи, а громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Конституційний принцип свободи торкається свободи особи. У широкому значенні свобода особи — це можливість діяти на влас­ний розсуд. У конституційно-правовому значенні свобода особи — це суб'єктивна можливість людини і громадянина здійснювати чи не здійснювати конкретні дії, що ґрунтується на їх конституційних правах і свободах. Згідно з конституційно-правовими теоріями свободи, що стали розвиватися з ХУП-ХУПІ ст., усі люди є віль­ними від народження. Свобода особи полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим людям. Вона не може бути абсолют­ною, а обмежується свободою інших людей. Держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної особи. Межі свободи держава визначає законом. У конституційній теорії принцип свободи розглядається як загаль­ний принцип конституційного статусу особи і деталізується в кон­ституційно закріплених правах і свободах людини і громадянина, до найважливіших з яких належать політичні свободи — свобода об'єднань, свобода слова, свобода зборів, мітингів, походів і демон­страцій тощо.Ще одним конституційним принципом демократії є принцип політичної багатоманітності, або політичного плюралізму (від лат. pluralis — множинний), який означає багатоманітність полі­тичних сил у суспільстві. Принцип політичного плюралізму ви­значається також як принцип багатопартійності. Політичні пар­тії, громадські організації, політичні рухи, відображаючи ті чи ті соціальні інтереси і сповідуючи певну ідеологію, відповідно до неї розробляють свої програми, стратегію і тактику політичних дій. Жодна організація не повинна представляти все суспільство, нав'язувати йому свою волю. Ніхто не може володіти монополією на істину, на єдино правильний шлях вирішення суспільних про­блем. У конституціях принцип політичного плюралізму зазвичай закріплюється як свобода об'єднань (асоціацій) — право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. Конституційний принцип мажоритаризму (від фр. majorité — більшість) означає правління за демократії більшості і передба­чає, що політичні рішення, особливо ті, що мають суспільне зна­чення, приймаються більшістю або з її згоди. Принцип мажори­таризму вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість. Основними з них є представницьке правління та форми безпосередньої демократії — вибори, рефе­рендум тощо. Принцип мажоритаризму поширюється також на прийняття рішень представницькими органами влади, передусім парламентом. Конституції і закони чітко визначають, яка саме більшість — проста, абсолютна чи кваліфікована необхідна для обрання на виборах або прийняття представницьким органом тих чи тих рішень. Правління більшості передбачає ще один принцип демокра­тії — принцип права меншості, який означає дотримання та охо­рону інтересів меншості, що виокремилася в результаті виборів, референдуму чи в представницькому органі. Принцип права мен­шості закріплюється не у всіх конституціях, а в тих, де це зробле­но, найчастіше йдеться про право на парламентську опозицію. У деяких країнах право на парламентську опозицію досить доклад­но регламентується законом про опозицію. Парламентська опози­ція є одним із найважливіших інститутів демократії. Вона сприяє забезпеченню балансу сил у парламенті, системі державної влади, суспільстві в цілому. Взаємна конкуренція правлячої більшості та парламентської опозиції зменшує зростання небезпечної по­ляризації сил, що є в суспільстві і в парламенті. Комплексною характеристикою демократичної держави є конститу­ційний принцип правової держави. Термін «правова держава» на перший погляд видається тавтологічним, оскільки будь-яка держава і без прикметника «правова» може вважатися правовою з огляду на наявність у ній законів, певної системи права. Однак у словосполученні «правова держава» слово «правова» має дещо інше значення, аніж «законна», яке ґрунтується на тому, що не все законне є правовим, і не всяка держава з наявною в ній системою права є правовою. Сенс ідеї правової держави, яка лежить в основі відповідної теорії, полягає в обґрунтуванні необхідності зв'язати державу правом, установити правові межі її влади і тим самим захисти­ти громадян від можливого свавілля з боку держави, не допусти­ти виродження її в тиранію. Правова держава характеризується низкою ознак, що стосуються організації державної влади, стану правової і судової систем, правового статусу особи, її взаємовідно­син з державою та ін. До основних таких ознак, які називаються також принципами і в тій чи тій формі закріплюються в консти­туціях, належать: народний суверенітет; верховенство права; за­конність; взаємна відповідальність держави і громадянина; поділ державної влади; незалежність суду; реальність прав і свобод осо­би; пріоритет норм міжнародного права над нормами національ­ного законодавства та ін. Правова держава — це правова форма організації й діяль­ності публічної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права. Головною ознакою (принципом) правової дер­жави є верховенство права, яке означає панування права в усіх сферах суспільних відносин, підпорядкування всіх громадян і держави правовим законам. Принцип верховенства права перед­бачає розмежування права і закону. Право є системою встанов­лених або санкціонованих державою загальнообов'язкових норм (правил поведінки), дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу. Норми права мають об'єктивну основу у вигляді закономірностей розвитку суспільних відносин, традицій того чи того суспільства. Правові норми покли­кані бути втіленням справедливості і завжди вимагають визнання їх суспільством. Норми, які не вважаються справедливими і не визнаються суспільством, не є правовими і приречені на недотри­мання, врешті-решт, на скасування. Законами в широкому розумінні є вся сукупність державно-владних настанов — законів, що приймаються парламентом, нормативно-правових актів глави держави, уряду, міністерств, рі­шень органу судового конституційного контролю тощо, незалежно від того, сприймаються вони громадянами як справедливі, чи ні. В ідеалі закон має відповідати вимогам права, тобто бути справед­ливим, гуманним, демократичним тощо. Однак він пов'язаний із передування соціал-демократів і консерваторів при владі, як це відбувається, наприклад, у Великій Британії чи Німеччині.