Протиборство модерністських та реалістичних тенденцій у прозі 20-х років ХХ ст

Реалізм – стильовий напрям. Ознаки зображення типових характерів у типових обставинах6 героями стають представники найнижчих суспільних верств; соціальний та психологічний аналіз (тобто зображення персонажа в його зв’язках із суспільним оточенням і розкриття його внутрішніх переживань), соціальний критицизм (критичне ставлення до дійсності, яка розглядається крізь призму уявлень про суспільний прогрес).

Модернізм- сукупність літ напрямів та шкіл 20 ст, яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість в Україні.- доба кінця 19-поч.20 ст, для якої характерні загострене відчуття сучасності, прагнення оновити систему мистецьких засобів, розширити тематичні горизонти. стильові напрями українського модерну: імпресіонізм(розвивається з реаліст. Тенденцій до якнайточнішого відтворення життя. Засобами мистецького слова імпресіоністи намагаються передати багатства барв і звуків навколишнього світу, виразити найтонші відтінки людських переживань і настроїв),символізм,декаданс,футуризм, експресіонізм (гостре бачення проблеми, сприйняття крізь авторське почуття

Літературні угрупування. Бурхливі зміни естетичної свідомості, засвідчені початком 20 ст., формують якісно нову літературу. У ній відокремились дві течії, що репрезентували тогочасне культурне відродження. Перша – виступала за збереження національної ідентичності (народницька), друга - відстоювала рух у напрямку загальноєвропейських світоглядних орієнтирів (модерністська).

Основні художні трансформації пов’язані з українським модернізмом – напрямком, який у перші десятиліття 20 ст. спричинив виникнення великої кількості культурних і літературних угрупувань, течій і стилів, що окреслювали вектори мистецьких шукань творців літератури на тогочасному етапі.

У роки революції та в перші пореволюційні роки виникає кілька десятків літературних організацій: „Гарт”, „Плуг”, „Аспарфут”, „Аспис”, „Забой”, „Трактор”, „Жовтень”, „Молодняк”, ВУСПП, ВАПЛІТЕ, ”Авангард”, „Ланка”, МАРС тощо, які групувалися переважно навколо часописів та альманахів.

„Робітні сили” Івченка і „Місто” Підмогильного

Кінець 20-х років в українській літературі засвідчує появу великих романних форм. Описовість, притаманна художньому стилю прози XIX ст., змінюється розповідним тоном, в якому М.Івченко, В.Підмогильний зуміли поєднати лірико-імпресіоністичні, реалістичні картини з інтелектуально-філософськими роздумами, діалогами.

Метафорично-образне поле “Робітних сил” Михайла Івченка — це імпресіоністично-символічні картини природи та інтелектуальні діалоги героїв. Усі сюжетні лінії концентруються навколо внутрішнього світу героїв як світоглядної засади характеру людини. Він розкривається М.Івченком через емоційно-експресивні символізовані ознаки, якими наділяє автор кожного персонажа. Невіддільною ознакою образу Савлутинського є філософсько-прагматичні роздуми. Орися має “прозоро-сірі очі”. Пристрасна кров Тосі– це образ, що відображає “темну безодню” її стихійної душі. Горошка характеризує голос.

Водночас важливою є антонімія персонажів. Савлутинський втілює інтелектуальне, раціо, Орися — емоційну цілісність натури. Буйній стихії Тосі протистоїть темна душа Горошка. А самі пари Орися — Савлутинський, Тося — Горошко протиставляються письменником як два різні способи життя.

Художньо-образна система роману В.Підмогильного “Місто” концентрованіша за організацію “Робітних сил” вже тому, що оповідь переважно стосується одного героя. Поліфонічності образів твору М.Івченка протистоїть монологічність роману В.Підмогильного.

Внутрішній світ Степана Радченка, його буття наділені автором сталими атрибутивними ознаками, які визначають у певний момент опису особливості “я” молодого героя. Їх у романі кілька: тіло–душа, френч–піджак, місто–село і под. Метафоричне осмислення понять автор поєднує з інтелектуально-філософським осягненням, що творить не лише художньо-образне, а й загальнокультурне тло образу людини у творі.

Образотворення Підмогильного ґрунтується на конкретному слововживанні і філософсько-художній традиції письменництва, тому мікроелементи тексту виступають і як лексеми з прямим значенням, і як образні комплекси, що розгортаються у тексті твору. Так, образи міста, села, френча, піджака у першій частині роману замінюються поняттями людина, річ, порожність, наповненість, єство, душа в другій. Роздуми героя стають більш змістовними, синтаксичні конструкції – розлогішими, а образи, змальовані в них,– глибшими. Упізнаванні одиниці тексту В.Підмогильного формують нові асоціації навколо них. Так виникає дилема міста і села, жакета і френча, тіла й душі, предметного й одухотвореного.

Енергії розвитку обставин і характеру письменники протиставляють пульс інтелектуального роздуму і світоглядні переродження героїв, що, зокрема, відображено в художньому часі романів. Звичайна для цього жанру насиченість тексту пригодами, яка втілює час романної дії, майже відсутня. Ситуації та випадки не нанизуються, а розширюються — нестримний потік діалогів і роздумів (“Робітні сили”) або просто роздумів (“Місто”) заповнює текст творів. Водночас художньо-часова модель екстраполює в іншу площину — простору художнього, створюючи протистояння Степана— міста (“Місто”), Савлутинського — природи (“Робітні сили”).

Втрата одного простору й освоєння іншого трансформується Підмогильним у площину Степанового мікрокосму, двобій Степана з містом асоціюється з двобоєм тілесно-матеріального й велично-духовного. “Робітні сили” М.Івченка, навпаки, представляють просторовий дуалізм. Автор чітко окреслює усталено-незмінний простір дії — селекційна станція, акцентуючи увагу на внутрішніх чинниках. Дискусії і роздуми героїв становлять другу площину роману. Вона відображає ідею раціоналістично-механічного перетворення світу й суспільства. У цьому зв’язку образ Савлутинського— серединна частина твору, здатна об’єднати природній та інтелектуальний його простори в одне ціле, перетворивши їх у суцільний життєвий потік— робітню силу суспільного, особистого буття.

В.Підмогильний моделює інтелектуально-екзистенційний епічний характер, створений за допомогою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення. Це інтерсуб’єктивний світ української психіки. М. Івченко — інтелектуально-філософський тип характеру епічного героя, який перебуває у пошуках власного абсолютизму й універсальності.

Реалізація подібних епічних характерів відбувається у жанрових межах інтелектуальної прози завдяки асоціативному, символічному методу зв’язування думок і епізодів; послабленню фабульного напруження та єдності; складному пересіченню просторово-інтелектуальних планів оповіді.

„Червоний роман” Головка

Імпресіоністична повість А.Головка «Червоний роман» відзначається мистецькою витонченістю, асоціативним сприйманням дійсності та модерністською (кінематографічною) композицією, яка спирається на уривчастість, швидку моментальну зміну вражень і кольористичні живописні штрихи. Важливу роль відіграють такі прийоми, як метафоричність, художня деталь та пейзаж, «потік свідомості» як основні зображальні засоби висвітлення психіки героїв. У центрі твору — образи двох безіменних героїв-селян «Я» і «Ти», що символізують за тодішніми лівацькими схемами дві сторони селянської натури — пролетарську і власницьку. Проте це одна особа з роздвоєною психікою. У кожного їх них і мрія різна, що приходить до них в образі дівчини. До «Я» — нежиттєва, примарна, що символізує абстрактність комуністичних ідей. Це революція, яка обіцяє йому «казку», спільні палаци, радісний сміх. Але шлях сюди важкий і пролягає через невинно пролиту кров, повз шибениці, через смерть прохромленої багнетом матері — відчуття Головком того, що втілення комуністичної доктрини знищить Україну.