художній. 3 страница

е) якщо необхідно виявити ставлення автора наукової роботи до окремих слів або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак запитання;

є) якщо автор дослідження наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора роботи, а весь текст застереження вписується у круглі дужки.

План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.

Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.

План – це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті. За допомогою плану узагальнюють і згортають наукову інформацію, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту. Формулювання пунктів плану має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів.

За структурою план може були простим і складним.

Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту.

Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти.

Питальний план складають за допомоги питальних речень, які розкривають проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру відповідає одне запитання, а кожне наступне пов'язане з попереднім.

У номінативному (називному) плані послуговуються називними реченнями, у яких головний член (підмет) виражений іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.

Тезовий план - сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.

Взірець плану:

Питальний план

Номінативний план

1. Слово світське і сакральне в культурному процесі.

2. Релігія як символічна форма: раціональні та ірраціональні аспекти.

2.1. Слово в християнському культі.

2.2. Світське і сакральне осягнення слова Біблії.

2.3. Функціональність біблійної символіки в сучасному суспільстві.

3. Слово в мистецтві красного письменства.

3.1. Соціальний статус поета (письменника).

3.2. Освітній потенціал творів красного письменства.

Тезовий план

1. Конституція в сучасному світі є невід'ємним атрибутом дер-жави, ознакою її суверенності.

2. Під конституцією в матеріальному значенні розуміють здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина.

3. Конституція у формальному значенні іменують єдиний акт або ж кілька актів, що мають вишу юридичну силу стосовно інших нормативних актів.

4. Як Основний Закон, Конституція України складає ядро національної правової системи, є юридичною базою для розвитку всього українського законодавства.

Теза – положення, висловлене в книжці, доповіді, статті, яке необхідно довечти. Теза – будь-яке висловлення, яке стисло викладає ідею. відповідно до мети тези бувають: - вторинні; - оригінальні. Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі. Оригінальні тези створюють як первинний текст.

Відповідно до мети тези бувають: вторинні; оригінальні.

Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування, їх призначення - створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати далі, а обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту, зазвичай їх складають мовою автора.

Вимоги до складання тез

o формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;

o викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;

o якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.

Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:_

- ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень);

- стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції.

Оригінальні тези - предметно-логічне ціле, об'єднане спільною думкою, що відображена у заголовку, призначення якого - зорієнтувати читача у змісті наукового тексту.

Конспект – стислий писаний виклад змісту чого-небудь, складається з плану і тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим викладом змісту книги, статті, лекції. Конспект - особливий вид тексту, який створений у результаті анал ітико-синтетичного оброблення інформації першоджерела, тобто скорочений запис певної інформації, що дозволяє його авторові одразу чи через деякий час із необхідною повнотою відновити інформацію. Обов'язково докладно фіксують найбільш суттєві думки автора із зазначенням сторінок у тексті-оригіналі. Конспект слугує для збереження основного змісту роботи. У ньому репрезентовано лише думки автора роботи, яку конспектують, мета його - глибоко осмислити інформацію і подати її адекватно, стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі. Складання конспекту мобілізує увагу, допомагає виділити головне в тексті. Коли людина має намір щось записати, вона читає більш уважно, тим паче, що чергування читання із записуванням підвищує працездатність і зменшує втому. Конспектування - це певною мірою контроль сприйняття матеріалу: не розуміючи прочитанного, почутого, важко виділити і записати основну думку.

Основні правила бібліографічного опису, оформлювання покликань.

Покликання – уривок, витяг з будь-якого тексту, який цитують у вигляді матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Під час написання наукової роботи виконавець повинен оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку, приклад того чи іншого автора, у якого запозичено ідеї чи висновки. Список використаних джерел – важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання.

Під час написання наукової роботи дослідник зобов'язаний оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку" приклад того чи іншого автора, у якого їх запозичено, ті ідеї чи висновки, на підставі яких розробляють проблеми чи розв'язують завдання, поставлені у статті, монографії тощо. Це дає змогу відшукати потрібний документ і перевірити точність зазначених відомостей, з'ясувати інформацію, обставини, контекст.

Відсутність покликань - підстава говорити про плагіат, а їх наявність визначає етику дослідника. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, викладений автором.

Загальні вимоги до цитування такі:

а) текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання;

б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзаців за цитування позначають трьома крапками (...) або крапками в кутових дужках <...>, якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то його опускають;

в) кожну цитату обов'язково супроводжують покликанням на джерело;

г) за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора, робити відповідні поклилання на джерела.

Покликання в тексті на літературне джерело зазвичай оформлюють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного джерела у списку використаних джерел, а другою - сторінку, з якої запозичено цитату у монографіях, статтях можливе й таке оформлювання покликань: прізвище автора, рік видання, сторінка: [Караванський 2004, 245]. Під час огляду літератури з досліджуваної проблеми може застосовуватися покликання на все джерело, декілька джерел.

Покликання бажано робити на останні видання публікацій, на більш ранні видання - лише в тих випадках, коли праці, у яких міститься необхідний матеріал, не перевидавалися. Покликання на ілюстрації, таблиці або формули, використані в дослідженні, вказують відповідно до їх порядкового номера. "Це своєрідний текстовий калейдоскоп строкатої реальності з її соціальними недугами йекзистенційнйми потребами, соціокультурними типажами, знайомими ситуаціями, комедійністю, абсурдністю й жорстокістю буття, у якому живе українська людина".

У сучасній науковій традиції існує кілька підходів до вивчення дискурсу як одного з найважливіших понять лінгвістики [Бацевич 2004, Селіванова 2002]._

Список використаних джерел - важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми.

Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:

1.) абетковий: список використаних джерел має самостійну нумерацію за прізвищами авторів, перших слів назв, якщо авторів не зазначено, а роботу одного автора – за назвою роботи;

2.) за типами документів: матеріал у списку розташовують за типом видання (книжки, статті, стандарти тощо);

3.) хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди;

4.) за ступенем використання: такий спосіб використовують зазвичай у статях.

Бібліографування - це вид аналітико-синтетичного опрацювання, який полягає в укладанні опису документа. Такі описи можуть бути різними - бібліографічними, архівними, інтернетними тощо. Бібліографічні описи описують опубліковані паперові видання, архівні -описи архівних документів, інтернетні - описи веб-сторінок І терцет.

Реферат, як жанр академічного письма. Складові реферату.

Реферат – вид письмового повідомлення, короткий виклад основних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення, оцінка. Основні функції реферату: інформативна, пошукова.

Складові реферату:

Титульа сторінка (назва міністерства, назва закладу, назва кафедри, назва дисципліни, тема реферату, виконавець)

План

Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.

Список використаної літератури.

Рефератu повинні містити основні структурні елементи у такій послідовності:

титульний аркуш; зміст; вступ; розділи основної частини; висновки; список використаних джерел; додатки.

ТИТУЛЬНИЙ АРКУШ має єдиний загальновузівський стандарт і містить дані, які наводяться в такій послідовності:

назва міністерства та навчального закладу;

назви навчальних підрозділів (Інститут та кафедра);

назва реферату або курсової роботи (остання – згідно протоколу затвердженнліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми.

Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:

1.) абетковий: список використаних джерел має самостійну нумерацію за прізвищами авторів, перших слів назв, якщо авторів не зазначено, а роботу одного автора – за назвою роботи;

2.) за типами документів: матеріал у списку розташовують за типом видання (книжки, статті, стандарти тощо);

3.) хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди;

4.) за ступенем використання: такий спосіб використовують зазвичай у статях.

Бібліографування - це вид аналітико-синтетичного опрацювання, який полягає в укладанні опису документа. Такі описи можуть бути різними - бібліографічними, архівними, інтернетними тощо. Бібліографічні описи описують опубліковані паперові видання, архівні -описи архівних документів, інтернетні - описи веб-сторінок І терцет.

Реферат, як жанр академічного письма. Складові реферату.

Реферат – вид письмового повідомлення, короткий виклад основних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення, оцінка. Основні функції реферату: інформативна, пошукова.

Складові реферату:

Титульа сторінка (назва міністерства, назва закладу, назва кафедри, назва дисципліни, тема реферату, виконавець)

План

Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.

Список використаної літератури.

Рефератu повинні містити основні структурні елементи у такій послідовності:

титульний аркуш; зміст; вступ; розділи основної частини; висновки; список використаних джерел; додатки.

ТИТУЛЬНИЙ АРКУШ має єдиний загальновузівський стандарт і містить дані, які наводяться в такій послідовності:

назва міністерства та навчального закладу;

назви навчальних підрозділів (Інститут та кафедра);

назва реферату або курсової роботи (остання – згідно протоколу затвердження кафедрою);

курс, спеціальність, номер групи, прізвище, ім’я та по-батькові студента;

вчене звання наукового керівника, прізвище, ім’я та по-батькові викладача, його власний підпис;

місто та рік виконання курсової роботи чи реферату.

ЗМІСТ – це перелік заголовків структури роботи. Його розташовують безпосередньо після титульного аркуша, починаючи з нової сторінки. Заголовки ЗМІСТУ повинні точно повторювати заголовки в тексті та чітко відображати завдання роботи.

ВСТУП, як вступна частина дослідження, повинен віддзеркалювати ту роботу, яку автор провів згідно з рекомендаціями, наведеними вище. Тут важливо дати обґрунтування актуальності, проблемної ситуації дослідження, чітко визначити об'єкт і предмет дослідження, його мету та завдання, гіпотези. Остаточне редагування вступної частини роботи доцільно виконувати на завершальній стадії дослідження, коли досліджувана проблема постає перед автором у повному обсязі.

У вступі реферату, який розпочинають з окремої сторінки, коротко викладають:

– оцінку сучасного стану проблеми;

– мету роботи;

– завдання роботи.

Вступ включає 1-2 аркуші друкованого тексту.

Основна частина як реферату складається з пунктів, підпунктів так, курсової роботи – з розділів, підрозділів. Тут йде викладення відомостей про об’єкт і предмет дослідження, які є необхідними й достатніми для розкриття сутності даної роботи (опис теорії та методів роботи) та її результати. Викладаючи суть, особливу увагу приділяють новизні в роботі.

РОЗДІЛИ роботи починають з нової сторінки. Вони повинні за своєю назвою, структурою, змістом відповідати завданням дослідження. Із практики написання робіт науково-дослідного характеру відомо, що виникає необхідність для кожного розділу готувати більш-менш детальний план-проспект. Це заощаджує час автора при компонуванні чистого матеріалу, допомагає уникнути повторів і викласти матеріал роботи якісно.

Реферат здебільшого складається з пунктів та підпунктів і не містить розгорнутого змісту. Але кожен пункт роботи повинен мати свої коротки висновки, які узагальнюють резуя кафедрою);

курс, спеціальність, номер групи, прізвище, ім’я та по-батькові студента;

вчене звання наукового керівника, прізвище, ім’я та по-батькові викладача, його власний підпис;

місто та рік виконання курсової роботи чи реферату.

ЗМІСТ – це перелік заголовків структури роботи. Його розташовують безпосередньо після титульного аркуша, починаючи з нової сторінки. Заголовки ЗМІСТУ повинні точно повторювати заголовки в тексті та чітко відображати завдання роботи.

ВСТУП, як вступна частина дослідження, повинен віддзеркалювати ту роботу, яку автор провів згідно з рекомендаціями, наведеними вище. Тут важливо дати обґрунтування актуальності, проблемної ситуації дослідження, чітко визначити об'єкт і предмет дослідження, його мету та завдання, гіпотези. Остаточне редагування вступної частини роботи доцільно виконувати на завершальній стадії дослідження, коли досліджувана проблема постає перед автором у повному обсязі.

У вступі реферату, який розпочинають з окремої сторінки, коротко викладають:

– оцінку сучасного стану проблеми;

– мету роботи;

– завдання роботи.

Вступ включає 1-2 аркуші друкованого тексту.

Основна частина як реферату складається з пунктів, підпунктів так, курсової роботи – з розділів, підрозділів. Тут йде викладення відомостей про об’єкт і предмет дослідження, які є необхідними й достатніми для розкриття сутності даної роботи (опис теорії та методів роботи) та її результати. Викладаючи суть, особливу увагу приділяють новизні в роботі.

РОЗДІЛИ роботи починають з нової сторінки. Вони повинні за своєю назвою, структурою, змістом відповідати завданням дослідження. Із практики написання робіт науково-дослідного характеру відомо, що виникає необхідність для кожного розділу готувати більш-менш детальний план-проспект. Це заощаджує час автора при компонуванні чистого матеріалу, допомагає уникнути повторів і викласти матеріал роботи якісно.

Реферат здебільшого складається з пунктів та підпунктів і не містить розгорнутого змісту. Але кожен пункт роботи повинен мати свої коротки висновки, які узагальнюють резу невирішених раніше питань, котрим присвячується стаття;

- формулювання мети статті;

- виклад основного матеріалу;

- висновки;

- перспективи подальшого розвитку.

Підготовка наукової статті охоплює такі етапи:

Формулювання робочої  HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B7%D0%B2%D0%B0" \o "Назва" назви статті:

заголовок має бути лаконічним і однозначним;

заголовок повинен сконцентрувати увагу читача на предметі дослідження.

Визначення меж теми та обсягів наукової інформації, представленої в науковій статті.

Розроблення орієнтовного плану (змісту) статті: вступу, основної частини, висновків, перспективи дослідження.

Окреслення у вступі змісту роботи:

постановка проблеми, з’ясування її актуальності та науково-практичного значення;

аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання певної проблеми і на які опирається автор;

порушення невирішених раніше питань, яким присвячена стаття;

формулювання мети і завдань статті.

Визначення методів дослідження, джерельної бази, підготовки основних тез – відповідей на завдання.

Тлумачення використаних у статті термінів.

Обґрунтування в основній частині отриманих результатів. Текст має опиратися на принципи “від відомого до невідомого”, “від простого до складного”.

Перевірка узгодженості між заголовком, метою, завданнями і висновками.

Міркування над перспективами наступних розвідок у цьому питанні.

Проведення самоконтролю виконаної роботи на змістовому, логічному, мовностилістичному рівнях. Перевірка тексту статті на відповідність: – чинним правописним нормам; – вимогам наукового стилю; – оформлення цитат і посилань.

Оформлення списку використаних джерел за чинними стандартами.

Сутність спілкування. Спілкування і комунікація. Функції спілкування.

Спілкування — процес взаємодії між двома чи кількома особами, що полягає в обміні інформацією пізнавального чи емоційно-оцінного характеру. У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. Через нього люди організовують різні види теоретичної та практичної діяльності, обмінюються інформацією, досягають взаєморозуміння, взаємно впливають одне на одного, формують свій світогляд. У спілкуванні вони розвиваються фізично і духовно, формуються як суспільні суб'єкти. Правильно організоване спілкування забезпечує ефективний обмін інформацією, дає змогу глибше пізнати співрозмовника, спрогнозувати особливості подальшої ділової взаємодії з партнером. Тому спілкування можна охарактеризувати як:

- комунікацію, сприймання та передавання інформації;

- взаємодію, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;

- сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.

Обидва терміни - комунікація та спілкування - мають спільні й відмінні ознаки.Спільними є їхнє співвіднесення з процесами обміну та передачі інформації. Відмінні ознаки обумовлені різницею в обсязі змісту цих понять: за спілкуванням закріплюються характеристики міжособової взаємодії, а за комунікацією - інформаційний обмін у суспільстві.

Отже, спілкування - це соціально обумовлений процес обміну думками та почуттями між людьми в різних сферах їхньої пізнавальної, трудової і творчої діяльності, що реалізується за допомогою вербальних засобів комунікації. Комунікація - це соціально обумовлений процес передачі та сприйняття інформації як в міжособовому, так і в масовому спілкуванні різними каналами за допомогою вербальних та невербальних комунікативних засобів.

Таким чином, термін спілкування є загальним за своїм змістом, а комунікація - конкретним, що позначає лише один з його типів (соціальну взаємодію).

Функцією спілкування є досягнення взаєморозуміння на зовнішньому (формальному) рівні за допомогою усмішки, приязного слова тощо. Професійне спілкування виконує такі функції:

- комунікативну (обмін інформацією);

- інтерактивну (обмін діями);

-перцептивну (взаємосприйняття та встановлення взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню).

Види, типи і форми професійного спілкування.

Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на вербальне і невербальне.

Вербальне (лат. verbum - слово) спілкування - це усне, словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування.

Залежно від комунікативної ситуації використовують:

розмовну мову (у повсякденному спілкуванні),

літературну мову (опрацьована майстрами слова природна мова, яка є мовним еталоном народу),

писемну мову (фіксування на певних носіях - папері тощо - інформації і прочитання написаного),

усну мову (артикуляційне відтворення інформації та сприйняття її на слух). Залежно від позицій учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяють на:

Пряме вербальне спілкування здійснюється шляхом усного контакту між учасниками спілкування. Інформація передається за допомогою мовних знаків та інтонаційних засобів. Пряме вербальне спілкування охоплює елементи невербального.

ʘ Форми прямого вербального спілкування:

- індивідуальне монологічне (передача відправником усної інформації реципієнту без зворотного зв'язку);

- індивідуальне діалогічне (передбачає зворотний зв'язок між відправником і реципієнтом);

- групове монологічне (учасниками комунікації є троє і більше осіб. Наприклад, публічний виступ керівника перед колективом (лекція, доповідь));

- групове діалогічне (колективне обговорення проблем, ситуацій, пропозицій на ділових нарадах, засіданнях тощо).

Непряме вербальне спілкування полягає у відсутності безпосереднього контакту між учасниками.

ʘ Форми непрямого вербального спілкування:

- письмова (інформація передається від відправника до реципієнта у формі відповідного документа, в якому зафіксовані атрибути ділових контактів);

- використання технічних засобів.

Невербальне спілкування - це обмін інформацією між людьми за допомогою комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.

Невербальні компоненти спілкування.

Невербальне спілкування супроводжує й доповнює мову, відображаючи зміст висловленого або сприйнятого. Інформація передається невербальними засобами, які сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями тощо.

Невербальні засоби спілкування:

кінесичні (грец. kinesis - рух) - виражають загальну моторику різних частин тіла (міміка, жести, постави, хода, контакт очима);

проксемічні (лат. proximus - розташований близько) - пов'язані з організацією простору між його учасниками (відстань між мовцями, дистанція, вплив території, просторове розміщення);

екстралінгвістичні (лат. extra - поза, зовні і lengua - мова) охоплюють позамовну сферу, в межах якої розвивається мова.Їх підрозділяють на:

- просодичні (грец. prosadikos - той, що стосується наголосу) фонетичні характеристики мовлення (швидкість мови, висота голосу, його тональність і діапазон).

- таксетичні (лат. tactum - зачіпати, торкатися) пов'язані з тактильними особливостями сприйняття (рукостискання, поцілунки, дотики, прогладжування, поплескування);

- ольфакторні (лат. olfactus - чути нюхом) - вплив на комунікацію запахів тіла, косметики, предметів особистого вжитку;

- хронемічні (грец. chronos - час) вплив фактора часу на спілкування (час очікування початку спілкування; час, проведений разом у спілкуванні; час, протягом якого триває повідомлення мовця).

У невербальному професійному спілкуванні кінетичні засоби (“мова тіла”) є найуживанішими. Спілкування супроводжується жестами, які є носіями різного типу інформації, виражаючи позитивне або негативне ставлення до співрозмовника й теми розмови, рівність або домінування, відкритість чи закритість та ін. Найчастіше жести засвідчують такі психологічні стани учасників спілкування, як відкритість, підозра й потаємність, заперечення, сумнів, готовність, довіра, незадоволення тощо.

У міжособистісних відносинах у професійному спілкуванні характерними є такі форми невербальної передачі інформації, як жести з окулярами (можуть свідчити про різноманітні емоційні стани і наміри співрозмовника), почісування підборіддя (свідчить про роздумування, оцінювання), машинальне малювання на папері (свідчить про зниження інтересу до розмови), міцно зчеплені руки (символізують підозру й недовіру), “порожній погляд” (застиглість, нерухомість очей співрозмовника свідчать про нудьгу, байдужість), постукування по столу, клацання затискачем ковпачка авторучки тощо (жести виражають стурбованість співрозмовника), прикладання рук до грудей (жест відображає чесність і відкритість) та ін.

Неувага до невербальних засобів у професійному спілкуванні може дезорієнтувати співрозмовника, якщо неправильно сприймати його міміку, жести, поведінку у типових ситуаціях.

Слухання відіграє провідну роль у комунікації. Воно допомагає сегментувати інформацію в процесі детальних обговорень, доповідей, лекцій, бесід, що пов'язані з академічною і професійною сферами. А також формувати навички розрізняти експресивні стилі: високий, середній, низький, в усному приватному і офіційному спілкуванні.

Основні закони спілкування.

Спілкування людей здійснюється згідно певних законів. Закони спілкування (комунікативні закони) - це особливі закони. Це не такі закони, як закони фізики, хімії або математики. Їх особливість у тому, що:

По-перше, більшість із законів спілкування - нежорсткі, імовірнісні. І якщо, наприклад, закон всесвітнього тяжіння не виконувати на Землі не можна - просто не вийде, він завжди проявить себе, то щодо законів спілкування справа йде не так часто можна привести приклади, коли той або інший закон через ті або інші обставини не виконується.

По-друге, комунікативні закони не передаються людині при народженні, вони не "дістаються йому по спадку" - вони засвоюються людиною в ході спілкування, з досвіду, з комунікативної практики.

По-третє, закони спілкування можуть з часом видозмінюватися.

По-четверте, закони спілкування частково розрізняються у різних народів, тобто мають певне національне забарвлення, хоча багато в чому носять загальнолюдський характер.

Необхідно розмежовувати загальні закони спілкування і правила спілкування. Загальні закони спілкування (комунікативні закони) описують, що відбувається між співбесідниками в процесі спілкування. Комунікативні закони відповідають на питання "що відбувається в процесі спілкування?". Комунікативні закони реалізуються в спілкуванні незалежно від того, хто говорить, про що, з якою метою, в якій ситуації і т.д.

Правила спілкування - це рекомендації, що склалися в суспільстві, по спілкуванню. Багато хто з них відображений в прислів'ях, приказках, афоризмах (Знай більше, та говори менше; Слово срібло, мовчання золото; та ін.) Правила спілкування відображають уявлення, що склалися в суспільстві, про те, як треба вести спілкування в тій або іншій комунікативній ситуації, як краще вести спілкування. Правила спілкування виробляються суспільством і підтримуються соціально-культурною традицією цього суспільства. Правила спілкування засвоюються людьми шляхом спостереження і наслідування що оточує, а також шляхом цілеспрямованого навчання.