Лекція 11. Здійснення цивільних прав і виконання цивільно-правових обов'язків

Тема 9. Здійснення цивільних прав і виконання цивільно-правових обов'язків

1. Поняття і способи здійснення цивільних прав і виконання обов'язків.

2. Принципи здійснення цивільних прав і виконання обов'язків.

3. Здійснення прав і виконання обов'язків через представника.

1. Поняття і способи здійснення цивільних прав і виконання обов'язків

Цивільне право, як суб'єктивна категорія, - це можлива поведінка управоможеної особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від правоздат­ності. Основні відмінності між цими категоріями полягають у тому, що правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов'язки. Суб'єктивне право конкретне і означає наявність конкретних правомочностей стосовно цілком пев­них благ; правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі; правоздатність є органічною властивістю суб'єкта цивільних правовідносин, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності пев­них обставин (юридичних фактів).

Традиційно суб'єктивне цивільне право характеризується через, так звану, «тріаду» можливостей.Згідно з цією харак­теристикою наявність цивільного права означає для управомо-женої особи:

1) можливість поводитися певним чином;

2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб;

3) можливість отримати захист порушеного права за допо­могою суду, державних органів тощо.

Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому в здій­сненні повноважень володіння, користування, розпорядження його майном. Нарешті, у випадку порушення його права влас­ності (наприклад, позбавлення можливості користуватися річ­чю, спроба привласнення його майна тощо) він може звернути­ся до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні пра­ва користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.

Принциповим положенням є те, що особа здійснює своє ци­вільне право вільно, на власний розсуд. Це означає, що особа може на власний розсуд як здійснювати суб'єктивне право, так і використовувати його частково або не використовувати взагалі.

Під здійсненням цивільного права потрібно розуміти реалі­зацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права. Здійснення суб'єктивного цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фізичних, так і юридич­них дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія), що належить йому, або продає його (юридична і фактична дія).

Гарантією права особи на вільне здійснення нею цивільного права, є положення ч. 2 ст. 12 ЦК України, згідно якому нездій­снення особою свого цивільного права, не є підставою для при­пинення цього права, крім випадків, встановлених законом. Отже, хоча особа може ставитися до цивільного права так, ніби воно їй непотрібне, це не означає, що котрийсь із державних органів може вирішувати питання про недоцільність володін­ня особи цим правом. Винятки складають випадки, прямо пе­редбачені законом. Наприклад, ст. 352 ЦК України передбачає викуп пам'ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загро­жує пошкодження або знищення.

Оскільки у ч.2 ст. 12 ЦК України вживається термін «за­кон», а не «акти законодавства», можна зробити висновок про те, що підстави припинення суб'єктивного цивільного права можуть бути встановлені лише у законах, але не у під законних нормативних актах.

Спеціальні правила передбачені щодо використання майно­вих прав. Особа може не лише пасивно ставитися до свого май­нового права, не використовуючи його, але й активно довести «непотрібність» для неї такого права, виражено відмовившись від нього. Втім, тут існують обмеження, пов'язані з необхідніс­тю документального оформлення права на окремі види об'єк­тів. Внаслідок цього відмова від права власності на транспорт­ні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, вста­новленому актами цивільного законодавства. Якщо ж такого порядку не буде дотримано, то особа продовжує вважатися су­б'єктом права власності. Вона зберігає суб'єктивні права, так само, як і пов'язані з цими правами обов'язки (наприклад, обо­в'язок сплати податку на транспортні засоби).

Відмова від права може бути «безадресною», якщо особа має метою саме позбавитися свого права. Разом з тим, допускаєть­ся не лише відмова від майнового права, а й передача його ін­шій особі за відплатним чи безвідплатним договором (крім випадків, встановлених законом). Зовнішньо така передача теж може нагадувати відмову від права (наприклад, при даруванні). Однак різниця полягає в тому, що при відмові від права не має наступництва і право, як таке, припиняє своє існування. При передачі майнового права воно зберігається, як таке, і лише змінюється суб'єкт, що має це право. Відбувається перехід прав (і обов'язків) від однієї особи до іншої (правонаступника).

Важливою гарантією здійснення права на свій розсуд, є пре­зумпція добросовісності та розумності його здійснення, котра діє аж до того часу, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Тобто, щодо кожної особи, яка володіє цивільним правом, припускається, що вона сама здатна визначити сутність права, доцільність та характер його здійснення. При цьому «добросо­вісність» має трактуватися як категорія моральна, що відобра­жає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а «розумність» як катего­рія інтелектуальна, що припускає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, на­слідки здійснення або нездійснення цивільного права.

У загальній формі вимога до належного здійснення суб'єктив­них прав виражена у ст. 68 Конституції України, яка передба­чає: «Кожний зобов'язаний неухильно дотримувати Конститу­цію України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей», межі здійснення права власності передбачені ст. 41 Конституції України, яка встановлює, що використання пра­ва власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідно­сті громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну си­туацію і природні якості землі.

Відповідно до цього ст. 13 ЦК України передбачає, що здій­снення цивільного права має відбуватися у межах, встановле­них договором або актами цивільного законодавства. Аналізу­ючи вимоги до здійснення цивільного права, варто підкреслити, що відповідно до загальної тенденції зростання значення дого­вору, при визначення вимог до здійснення права його положен­ня фактично дорівнюються до норми права.

При здійсненні прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіл­лю або культурній спадщині. При цьому не допускаються дії особи, які мають намір завдати шкоди іншій особі, а також зло­вживання правом в інших формах.

Отже вказана норма забороняє зловживанням правом, розрі­зняючи два види останнього: 1) навмисне завдання шкоди ін­шій особі у процесі реалізації свого права; 2) зловживання правом, пов'язане з використанням недозволених форм його реалізації, але у рамках загального дозволеного типу поведінки щодо даного права.

Зловживання правом, як і всяке правопорушення, тягне за собою застосування санкції. Загальна санкція встановлена у ст. 16 ЦК України, яка передбачає відмову в охороні неналежно здійснюваного права. Це положення стосовно випадків завдан­ня шкоди іншим особам при реалізації свого права конкрети­зоване у нормах глави 82 ЦК України, присвяченій зобов'язан­ням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

При здійсненні цивільних прав особа повинна додержувати­ся «моральних засад суспільства». Як зазначалося вище, по­няття «моральні засади суспільства» є продуктом звичаєвого права. Це сукупність звичаїв, котрим надана обов'язкова сила актами цивільного законодавства. Категорія «моральні засади суспільства» охоплює як народні звичаї, положення релігії, що домінує у суспільстві, так і офіційну ідеологію суспільства; ві­дображену у Конституції України та інших законодавчих ак­тах України.

Положення ч. 5 ст. 13 ЦК України, яким встановлено, що не допускаються використання цивільних прав з метою неправо­мірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним ста­новищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосу­ється певної групи цивільних відносин, що складаються у сфе­рі підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма сто­совно підприємницьких відносин є загальним положенням, але у системі норм ЦК є спеціальним правилом, що стосується пев­ного типу відносин і конкретизує загальне правило про межі здійснення цивільних прав.

У випадку недодержання особою вимог здійснення права, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Таки­ми наслідками є, наприклад, правило ст. 16 ЦК України, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення.

Таким чином, критеріями належного здійснення цивільно­го праває: 1)відповідність поведінки уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів цивільного законодавства; 2) врахування публічного інтересу і моральних засад суспільства; 3) відсутність зловживання правом.

2. Принципи здійснення цивільних прав і виконання обов'язків

Цивільний обов'язок - це адресована зобов'язаній особі ви­мога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншої норми цивільного права. Він може бути також ви­значений як міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Обов'язок може бути активного і пасивного типу.

Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаної особи вчинити певну дію. Невиконання цих дій тягне застосу­вання санкцій, передбачених законом або договором.

Обов'язок пасивного типу ґрунтується на існуванні право­вої заборони здійснювати певні дії. Зобов'язана особа повинна утримуватись від здійснення заборонених дій під страхом за стосування правових санкцій. Заборона може бути прямою або непрямою. Так, пряма заборона має місце, коли йдеться про обо­в'язок наймача житлового приміщення не порушувати прави­ла користування приміщенням, правила гуртожитку і т.п. Не­пряма заборона має місце у разі, коли вона слідує з самої суті відносин. Наприклад, з права власності слідує обов'язок пасив­ного типу для всіх третіх осіб - не порушувати права власни­ка. Слід мати на увазі, що пряма заборона звичайно має місце у вже існуючому зобов'язанні (правовідносинах). Непряма забо­рона може бути у правовідносинах, що вже існують, але може також слугувати правовстановлюючим або правостворюючим юридичним фактом.

Виконання цивільного обов'язку, на відміну від здійснення суб'єктивного права, завжди є юридичним фактом.

Згідно ч. 4 ст. 14 ЦК України підставами звільнення від ви­конання цивільних обов'язків слугують умови договору і акти законодавства. Причому, договір у цій нормі вказано першим, що свідчить про надання йому переваги (у тих випадках, коли він існує) перед нормами законодавства: спочатку мають бути з'ясовані умови договору, а якщо цього недостатньо, - то слід звернутися до актів цивільного законодавства.

Положення, згідно якому особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї, ґрунтується на таких засадах цивільного права, як неприпустимість свавіль­ного втручання у сферу особистого життя людини, свобода до­говору, свобода підприємництва, справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства.

Варто звернути увагу на те, що особа не може бути примуше­на до дій, «вчинення яких не є обовя'зковим для неї». Тут ма­ються на увазі дії, виконання яких покладається на особу дого­вором або актом цивільного законодавства.

Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства. На відміну від традиційного для раніше чинного цивільного законодавства підходу, коли як засіб забезпечення виконання обов'язків, передусім, згадували­ся міри відповідальності, новий ЦК України виходить з провід­ної ролі засобів заохочення.

Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі, на­приклад, у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи). Однак на практиці як стимул до виконання обов'язків частіше застосовуються міри відповідальності або інші засоби «негативного впливу» на зо­бов'язану особу, що одночасно мають метою захисту інтересів управоможеної особи. Наприклад, у договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, крім основного зобов'язання (правовідношення) з договору позики виникають додаткові (ак­цесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимо­гами відносно забезпечення виконання основного зобов'язан­ня. Якщо штраф — це, передусім, міра відповідальності, то за­става має метою, насамперед, захист інтересів кредитора, а вже потім принагідно стимулює боржника до виконання зобов'я­зання загрозою втрати заставленого майна.

3. Здійснення прав і виконання обов'язків через представника

Суть представництваполягає у використанні правосуб'єкт-ності одних осіб для реалізації прав і обов'язків та захисту прав інших осіб. За допомогою представництва створюються додаткові можливості для здійснення прав і виконання обов'яз­ків учасниками цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їх суб'єктивних прав, підвищується ефективність налагодження економічних зв'язків між суб'єктами права і т.д.

Згідно ст. 237 ЦК України представництво - це правове відношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнями вчинити правочин від імені іншої сторо­ни, яку вона представляє.

Але представництво- це не одне правове відношення, а є системою, що включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником: 1) спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представ­ляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер; 2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер; 3) виника­ють і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представ­ника), а з метою здійснення і захисту цивільних прав та інтере­сів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають два різновиди: 1) відносини між представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи; 2) відносини між особою, яку представляють, і третіми осо­бами. Встановлення останніх є результатом дій представника.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'я­зані. Це й зумовлює те, що правочин, вчинений представником, безпосередньо створює, змінює, припиняє цивільні права та обо­в'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України). У цьому полягає сутність зовнішніх відносин представництва, як право­вого зв'язку, підставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права і обов'язки в особи, котру пред­ставляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею якихось додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого представником.

Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб пред­ставник мав відповідні повноваження, котрими визначається зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, котру він представляє. За своєю сутністю повноваження - це немайнове цивільне право, основним елементом якого є пра­во на власні позитивні дії. Проте, як і кожне суб'єктивне пра­во, повноваження включає не лише право на власні позитивні дії, але й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. У даному випадку - це право вимагати від особи, яку предста­вляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійс­нені в межах повноваження. Крім того, представник має право на захист повноваження шляхом подання позовів про визнан­ня повноваження, про припинення дій, що його порушують тощо. Такий захист здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.

Коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представ­ництва, не є безмежним. Зокрема, ч.і ст. 238 ЦК України вка­зує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун, призначений малолітньому може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Навпроти, він ніби доповнює недостатню дієздатність малоліт­нього, а тому може вчиняти за останнього будь-які правочини, крім тих, що заборонені законом.

Крім того, не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто, а також інших правочинів, вказаних у законі. Напри­клад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо - це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто.

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановле­на заборона укладення правочину представником відносно себе особисто, або відносно іншої особи, представником якої він од­ночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами.

Підстави виникнення та види представництва

Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтува­тися на різних юридичних фактах, з якими закон (ч.З ст. 237 ЦК) пов'язує виникнення повноваження.

Такими юридичними фактами (підставами виникнення пов­новажень) можуть бути:

1) договір (наприклад, договір доручення),

2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом),

3) акт органу юридичної особи (призначення на певну поса­ду, пов'язану із здійсненням представницьких дій),

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодав­ства (наприклад, факт спільності майна, що створює презумп­цію згоди співвласників на ведення їхніх справ у певних ме­жах).

В залежності від значення волевиявлення для встановлення правовідносин представництва і виникнення повноваження розрізняють такі види представництва:

1) добровільне (договірне) представництво - те, що ґрунту­ється на волевиявленні представника,

2) обов'язкове або ж «представництво за законом») - пред­ставництво на підставі безпосереднього припису закону,

Найбільш поширеним є добровільне (договірне) представ­ництво. Йому присвячена більшість норм глави 17 ЦК («Пред­ставництво») та значна кількість норм глави 68 ЦК («Дору­чення»). Добровільне представництво здійснюється на підставі договору, тобто узгодженого волевиявлення того, кого представ­ляють, і представника.

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво. До особливостей здійснення комерційного представництва належать особливий суб'єктний склад, сфера застосування, предмет, системний характер дій комерційного представника, оплатність договору. Крім того, ч. 2 ст. 243 ЦК допускає комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину за згодою цих сторін та в інших випадках, встанов­лених законом. Договір на комерційне представництво припу­скається відплатним, крім випадків, коли в самому договорі міститься вказівка на його безвідплатний характер. Якщо така вказівка відсутня, і одночасно договором не встановлені розмір винагороди і порядок його сплати, особа, яку представляють, оплачує за комерційне представництво суму, котра звичайно стягується за послуги аналогічного характеру (ст. 632 ЦК Укра­їни). Крім того, представник має право на відшкодування ви­трат, понесених ним при виконанні доручення. У разі укладен­ня договору від імені кількох підприємців одночасно, витрати поділяються між ними у рівних частках, якщо інше не перед­бачено угодою сторін. Комерційне представництво здійснюєть­ся на підставі договору доручення (глава 68 ЦК України), який має визначати обсяг наданих комерційному представнику пов­новажень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційно­го представника також можуть бути підтверджені довіреністю. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом.

Представництво за законом (обов'язкове представництво) регламентується ст. 242 ЦК України, котра відносить до нього: 1) представництво батьками (усиновлювачами) своїх малоліт­ніх та неповнолітніх дітей; 2) представництво опікуном мало­літньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: законне представництво можливе та­кож в інших випадках, встановлених законом.

Законними представниками своїх малолітніх та неповно­літніх дітей є батьки. Це положення закріплене не лише у ЦК, але й у СК України. Право батьків представляти свої малоліт­ніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій складній юри­дичній сукупності, як норма закону і подія (народження дити­ни), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акта цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлю­бу з матір'ю), рішення суду про визнання батьком дитини. За­конними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем до-рівнюються до батьків. їхнє право на представництво ґрунту­ється на нормі закону та рішенні про усиновлення.

Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх ді­тей будь-які правочини. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення правочину не суперечить інтересам дітей. Що стосується неповнолітніх дітей, то, за загальним правилом, вони вчиняють більшість пра-вочинів самі, але зі згоди батьків (усиновлювачів) або піклу­вальників (ч. 2, 3 ст. 32 ЦК). Отже, законне представництво стосовно цих осіб можливе лише у випадках, передбачених за­коном (наприклад, ч. 5 ст. 32 ЦК України).

Виникнення повноваження в опікуна ґрунтується на поло­женнях ч.2 ст. 242 ЦК України, згідно яким опікун є закон­ним представником малолітньої особи та фізичної особи, ви­знаної недієздатною, а також на адміністративному акті (рі­шення про призначення опікуном). У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення у опікуна повноважен­ня для діяльності у якості законного представника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно по­дати відповідний документ про призначення опікуном.

Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опікува­ний, якби був дієздатним. Проте вони без дозволу органів опіки і піклування не мають права здійснювати від імені опікуваних правочини, що істотно зачіпають майнові інтереси останніх. Доз­віл органу опіки і піклування, що видається опікуну на здій­снення такого правочину, встановлює для нього додаткові повно­важення крім тих, що вже передбачені законом.

Склад правовідносин представництва

До складу правовідносин входять: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів правовідносин.

Характеризуючи суб'єкти представництва, традиційно ви­окремлюють три категорії суб'єктів: це той, кого представля­ють (представлюваний), представник і треті особи.

Особою, яку представляють (представлюваним) може бути будь-який суб'єкт цивільного права, у тому числі повністю не­дієздатний громадянин або юридична особа незалежно від на­явності дієздатності. При цьому при добровільному представ ництві, котре ґрунтується на волевиявленні сторін, до представ-люваного висувається вимога наявності трансдієздатності, тоб­то здатності набувати права та обов'язки через представника (пасивна трансдіездатність) і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдіездатність). Представлюва-ний не може наділити представника більшим обсягом здатно­сті набувати прав і обов'язків, ніж той, що існує у нього самого. Отже, при добровільному представництві необхідна також на­явність дієздатності особи, яку представляють. Без цього немож­ливі особисто-довірчі відносини, які виникають при добро­вільному представництві між довірителем і повіреним.

Оскільки закон не встановлює спеціальних правил відносно дієздатності довірителя при укладанні договору доручення (ко­трий є однією з головних підстав добровільного представницт­ва), здійснювати такі договори у якості довірителів (тих, кого представляють) можуть і особи у віці від 14 до 18 років, і обме­жено дієздатні громадяни. Однак при цьому неповнолітня осо­ба, як і особа, обмежена у дієздатності, має одержати згоду пік­лувальника на уповноваження, оскільки цей правочин вихо­дить за межу тих, котрі він має право вчиняти самостійно (ст. 33, 37 ЦК України).

Таким чином, хоча для того, щоб у принципала виникли ті чи інші юридичні наслідки, насамперед, необхідним є волеви­явлення представника, тому що саме він здійснює правочин. Разом з тим у волевиявленні представника при добровільному представництві висловлюється й воля тієї особи, від імені якої він виступає. Саме цим і зумовлені згадані вище вимоги до цивільної правосуб'ектності того, кого представляють.

Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровіль­ного представництва є представник - особа, яка здійснює в силу наданих їй повноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямованими юридичними діями представника, а тому в якості останнього можуть виступати лише дієздатні суб'єкти. Отже, хоча неповнолітні у віці від 14 до 18 років можуть вчи­няти зі згоди своїх батьків (усиновлювача) чи піклувальників практично будь-які правочини (ст. 32 ЦК України), вони не мають права укладати правочини в якості представників на­віть при згоді на це зазначених вище осіб. Винятком є представ­ницька діяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до ст. 35 ЦК України надана повна цивільна дієздатність.

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представ­ником обмежена. Наприклад, згідно ст. 116 ЦПК України не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники від­повідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі. Представниками можуть виступати фізичні і юридичні особи.

Оскільки статті 91, 92 ЦК України не встановлюють спеці­альної цивільної правоздатності юридичної особи, вона може мати такі самі права й обов'язки як і фізична особа, за винят­ком тих, що пов'язані з природними властивостями людини. Звідси слідує, що юридична особа може практично в усіх випад­ках (крім тих, коли представництво пов'язане з вимогою наяв­ності ліцензії для певного виду діяльності) здійснювати пред­ставницькі функції так само, як це може робити фізична особа.

Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочи-ни від імені і в інтересах того, кого представляє) може виступа­ти будь-який суб'єкт цивільного права. Від нього вимагається лише наявність дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або обов'язків, котрі виникають внаслідок здійснення пред­ставником відповідного правочину або іншої юридичної дії. Нестача правосуб'єктності третьої особи може бути заповнена за рахунок наявності у нього власного представника.

Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (по­слуги), здійснювані представником. Незважаючи на те, що у статтях 237-239 ЦК України згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконан­ням доручення: підготовка та передрук документів, їхня до­ставка за певною адресою тощо). Тому з врахуванням сказа­ного, об'єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, яка послужила підставою виникнення згаданих внут­рішніх правовідносин представництва.

Права і обов'язки учасників правовідносин представництва полягають в такому: представлюваний має право на предста­вництво і захист його інтересів представником перед усіма тре­тіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво.

Представник має право, реалізуючи надане йому повнова­ження, діяти від імені та в інтересах представлюваного у відно­синах з третіми особами. Разом з тим, представник зобов'яза­ний: діяти в інтересах представлюваного; інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок); надавати у разі необхідності третім особам докази наявності і змісту повноваження.