Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
Тема 1. Поняття про приватне право.
1. Цивільне право як приватне право. Термін «цивільне право».
2. Приватне і публічне право.
3. Поняття і особливості приватного права. Система приватного права.
4. Розвиток системи приватного права в Україні. Система цивільного права
5. Основні системи континентального цивільного права.
1.Цивільне право як приватне право. Термін «цивільне право»
Поняття “Цивільне право” вживається в одному з трьох значень: галузь права, система законодавства, частина науки про право. Визначним в цій “тріаді” є розуміння цивільного права, як галузі права.
У цьому значенні цивільне право може бути визначено як сукупність цивільно-правових норм, що регулюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін майнові та особисті немайнові відносини за участю громадян, организацій та інших соціальних утворень з метою задоволення матеріальних та духовних потреб громадян та захисту їх интересів.
У краінах, де прийнято розділення права на приватне та публічне, цивільне право разом з торговим правом являються складовими приватного права.
Цивільне право є проявом приватного права на рівні національних правових систем, виступаючи тут як галузь національного права.
Оскільки на цьому рівні на зміну елементарному поділу права на приватне і публічне приходить складніша класифікація, виникає потреба пошуку більшої кількості критеріїв розмежування галузей права, особливо тих, що мають деяку подібність.
Критеріями видокремлення цивільного права, як галузі національного права, є його предмет, метод, засади правового регулювання, а також функції, котрі воно виконує.
При цьому названі вище поняття трактуються таким чином:
1) предмет цивільного права - це ті відносини, які визначаються та регулюються цивільним законодавством (нормами та правилами цивільного права);
2) метод цивільного права - це засоби впливу на цивільні відносини, які застосовуються тут з метою забезпечення виконання функцій, властивих цій галузі;
3) засади цивільного права - це фундаментальні ідеї, згідно з якими здійснюється регулювання відносин, що складають предмет цивільного права;
4) функції цивільного права - це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою впорядкування
Отже цивільне право - це сукупність концепції, ідей та правових норм, що на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін визначають статус приватної особи як суб'єкта цивільних відносин, а також забезпечують можливість придбання та реалізації нею цивільних прав та обов’язків.
2. Приватне і публічне право
Розділення права на приватне та публічне до цих пір є предметом дискусій серед цивілістів. Відсутня єдина точка зору на це питання. Головне призначення розділення права на приватне та публічне полягає у тому, щоб встановити головні принципи регулювання тієї чи іншої групи суспільних відносин.
При визначенні цих понять необхідно уникнути спрощень. Найчастіше виникають спрощення, пов’язані з:
1) ототожненням понять права та законодавства, що є некоректним, оскільки поняття «право» являється більш широким. Воно включає всі загальнообов’язкові норми, у тому числі і засновані на приписах природного права, звичаях і т.п.
2) зменшенням кількості ознак приватного права і публічного права, що витікає із відомої сентенції Ульпіана, що увійшла до Дигест Юстиніана: «... публічним правом є те, що стосується становища римської держави, приватне... стосується користі окремих осіб».
Проте Ульпіан зазначав не про поділ римського права на галузі, а про те, що вивчення римського права поділяється на дві частини: публічне і приватне право. Тому й визначення цих частин він давав у спрощеному вигляді. Якщо ж підійти з цією міркою до оцінки особливостей приватного і публічного права, то вона виявиться недостатньою і потребує додаткових критеріїв.
Такими критеріями (характерними рисами) приватного права є:
- визнання пріоритетності інтересів приватної особи (суверенітету індивіда);
- юридична рівність учасників приватних відносин;
- ініціативність сторін при встановленні відносин між ними;
- вільний вибір варіантів поведінки, прямо не заборонених законом;
- позовний порядок захисту інтересів суб'єктів у суді.
З урахуванням сказаного, приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що встановлюють статус і порядок захисту інтересів осіб, що не виступають як фігуранти держави, не знаходяться у відносинах влади - підпорядкування одне щодо одного рівноправно і вільно встановлюють для себе права і обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.
Публічне право відрізняється від права приватного такими рисами як:
- жорстка окресленість меж можливої -поведінки суб'єктів;
- покладення на учасників відносин обов'язку діяти певним чином;
- застосування заборони як методу формування поведінки суб'єкта;
- використання таких стимулів, як примус, загроза покарання тощо.
Публічне правоможна визначити як сукупність правил та норм, що є основою функціонування, певним чином структурованої владно-організаційної системи, за допомогою якої досягається мета забезпечення публічного правопорядку і в кінцевому підсумку - реалізації та захисту прав людини.
Право публічне разом з приватним правом у сукупності створює єдину загальну систему права, що є складовою частиною цивілізації.
На основі такого розуміння сутності приватного й публічного права можна визначити їх значення для регулювання тих або інших відносин. Тут у залежності від того, яка група відносин взята для аналізу, можна говорити про наявність публічних або приватних елементів в їхньому регулюванні.
Наприклад, при визначенні характеру взаємовідносин підприємців з державою, встановленні державних гарантій здійснення такої діяльності, оподаткуванні підприємців враховується, передусім, сукупний колективний інтерес, застосовується імперативний метод правового регулювання, діють принципи публічного права. З іншого боку, для регулювання відносин, що виникають з договорів між приватними особами у процесі здійснення ними підприємницької діяльності, практично повною мірою придатні норми приватного права.
Це пов'язано з тим, що категорії «приватне право» і «публічне право» є узагальнюючими поняттями, які застосовуються для позначення певного типу нормативних масивів, що регулюють різноманітні відносини за допомогою різних засобів і методів.
Отже, що стосується реальних відносин при здійсненні цих і подібних видів діяльності комплексного характеру, то вони підлягають регулюванню на засадах приватного або публічного права в залежності від їх конкретного змісту.
3. Поняття і особливості приватного права. Система приватного права.
Структуру (систему) цивільного права у найпростішому вигляді можна визначити як сукупність норм, що згруповані певним чином або існують самостійно і знаходяться у логічно зумовленому ієрархічному взаємозв'язку.
Проте структура цивільного права може бути визначена і більш детально, з врахуванням сутності елементів, що її утворюють.
У цьому випадку структура цивільного права - це систематизована сукупність його елементів (цивільно-правових норм, інститутів, підгалузей, розділів тощо), розташованих у послідовності та ієрархії, що визначаються внутрішньою логікою даної галузі, де нормацивільного права - це правило поведінки приватних осіб у сфері цивільного обігу, встановлене їхньою угодою, корпоративним рішенням, актом законодавства або таке, що слідує з приписів природного права; інститут цивільного права - сукупність норм, що регулюють певні групи суспільних відносин у сфері цивільного обігу (наприклад, інститут купівлі-продажу, інститут опіки та піклування тощо), а підгалузь (розділ)цивільного права - це сукупність інститутів та окремих норм, що регулюють цілісну групу відносин у сфері цивільного обігу (наприклад, право власності, зобов'язальне право, спадкове право тощо).
Перевага такого підходу полягає в тому, що вона дозволяє уникнути непорозумінь, що можуть виникнути внаслідок вживання однакових термінів: наприклад, «інститут зобов'язань» і «інститут договору», «інститут спадкування» і «інститут заповідального відказу» тощо.
Відповідно це впливає на визначення змісту структури цивільного права.
Традиційним для приватного (цивільного) права Європи вважається існування двох основних систем його побудови (структури) - інституційної та пандектної.
Інституційна система побудови (структура цивільного права) включає такі розділи (інститути): особи, речі, способи придбання речей. її перевагами є простота і логічність. Але з іншого боку надмірна спрощеність структури не дає змоги встановити точно взаємозв'язок і взаємодію норм, в неї не вписуються багато які інститути сучасного цивільного права.
Пандектна система складається з таких частин: загальні положення, речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадкове право. її перевагами є виокремлення загальної частини, що дозволяє уникати повторювань при характеристиці окремих інститутів, чіткий поділ на розділи (підгалузі) тощо. Разом з тим, на відміну від інституційної системи цивільно-правове становище особи тут відступає на другий план, що не відповідає сучасним тенденціям розвитку цивільного права.Тому тепер ні тієї, ні іншої системи в чистому вигляді не існує.
Хоч деякі цивільні кодекси й побудовані за інституційною (Цивільний кодекс Франції) або пандектною системою (Німецький цивільний кодекс), але структура цивільного права, як галузі, зараз виглядає складнішою, охоплюючи: 1. Загальні положення. 2. Правове становище особи. 3. Речові права (Права на речі). 4. Права інтелектуальної власності. 5. Договори (договірні зобов'язання). 6. Недоговірні зобов'язання. 7. Спадкове право. 8. Сімейне право.
Цю структуру цивільного права називають «синкретичною».
Слід зауважити, що поділ його на загальну і спеціальну частини недоцільний, оскільки у цивільному праві універсальної «загальної частини» не існує. Натомість «загальна частина» складається начебто з двох рівнів: є положення, загальні для всього цивільного права, а є загальна частина зобов'язального права. Більш того можливий і третій рівень - загальна частина договірного права, загальна частина недоговірних зобов'язань, загальні питання спадкового права і т.д. Тому відокремити «Загальну частину», як таку, практично неможливо.
У зв'язку з цим виправданим вести мову не про Загальну і Спеціальну частини, а про окремі розділи цивільного права. При цьому Перший розділ цивільного права охоплює його загальні положення. Наступні розділи, як правило, адекватні відповідним підгалузям цивільного права і до того ж у кожному з них є своя «загальна» і «спеціальна» частини.
4. Розвиток системи приватного права в Україні. Система цивільного права
Тривалий час у вітчизняній цивілістиці система норм цивільного права фактично ототожнювалася із системою законодавства. Зберігається такий підхід і останнім часом, хоча цивільне право звичайно розглядається як синонім права приватного. Однак зміна розуміння сутності цивільного права, яке фактично від адміністративного перейшло до приватного, має супроводжуватися і змінами у визначенні характеру його норм.
Порівняємо доктрини приватного права з цього питання в різних правових системах.
Римське приватне право знало такі форми (види норм права): 1) звичаєве право, 2) закони, 3) діяльність юристів, 4) едикти преторів (фактично прецедентне право).
Англосаксонська правова система визнає нормами: 1) звичаєве право (загальне право), 2) законодавство, 3) прецедентне право.
Романська система приватного права вважає видами норм права: 1) законодавство, 2) звичаї (кутюми), 3) юриспруденцію (фактично те саме прецедентне право, хоча офіційно це заперечується), 4) доктрину права.
У Центральноєвропейській правовій системі нормами приватного права є: 1) законодавство, 2) звичаї (включаючи норми моральності), 3) корпоративні норми.
Східноєвропейська правова система надає пріоритет законодавству, однак значний вплив мають також норми моральності та судова практика, узагальнення якої фактично відіграють роль норм права.
Виходячи з тенденцій розвитку доктрини приватного права в Україні, можна сказати, що система норм українського цивільного права виглядає так:
1) договори, насамперед, корпоративні (установчі, засновницькі тощо), 2) акти цивільного законодавства, 3) правові звичаї, норми моралі, 4) норми, вироблені судовою практикою (прецедент, тлумачення Конституції Конституційним Судом, тлумачення норм права вищими судами тощо), 5) доктрина права (трактування положень природного права, враховування відповідності національного права засадам Європейського права у галузі прав людини тощо).
5. Основні системи континентального цивільного права
Від класифікації систем приватного права залежить визначення місця власного права у світовому правовому просторі, а також вибір орієнтирів для вдосконалення національного законодавства і практики його застосування.
Кожній локальній цивілізації відповідає своя правова система - «традиція права». У свою чергу традиція права може поділятися на кілька правових родин, або ж одній певній традиції може відповідати одна певна правова родина. Скажімо, західноєвропейська правова традиція поділяється на англосаксонську, романську та центральноєвропейську правові родини. Східноєвропейській традиції приватного права відповідає одна - східноєвропейська правова родина.
З врахуванням цієї обставини ієрархія елементів загальної структури права виглядає таким чином.
Найнижчою (основною) ланкою класифікації є первісна (національна) правова система, котру можна визначити як конкретно-історичний комплекс взаємопов'язаних юридичних засобів та явищ, а також пануюча правова ідеологія окремої держави (країни).
Національні (первісні) правові системи, що мають спільні ознаки, об'єднуються у правові родини. Поміж цих ознак визначальною рисою є однакові світоглядні засади, котрими власне й визначаються усі інші риси права: взаємини особи і громади, правова доктрина держави, особливості концепцій окремих галузей права, відтак судоустрій і судочинство тощо.
Вищою ланкою класифікації є традиція права, тобто, ті правові цінності, категорії, інститути, норми, які протягом сторіч свідомо передаються від покоління до покоління у певній цивілізації. Традиція права відображає взаємозв'язок права з певною локальною цивілізацією
У загальному вигляді диференціація правових систем виглядає так: 1) право, як феномен світової цивілізації поділяється на традиції права, 2) традиції права поділяються на правові родини, 3) правові родини групують у собі первісні (національні) системи права.
Традиція права залежить від типу цивілізації. У свою чергу тип цивілізації визначається типом світогляду, котрий історично найчастіше втілюється в релігії або в системі поглядів, що приходить їй на зміну (наприклад, комуністична ідея певною мірою змагалася з православ'ям у Східноєвропейській цивілізації). За цим критерієм, наприклад, в Європі можна виділити Західноєвропейську та Східноєвропейську традиції права.
Подальший поділ залежить від відмінностей у світогляді, а відтак у доктрині права, що є визначальними для характеристики родини права.
Для Західноєвропейської традиції права це світоглядні відмінності, які втілилися у католицизмі, протестантстві та англіканстві, а відтак зумовили особливості трактування морально-етичних категорій, визначення їх цінності, а відтак - доцільність виокремлення романської, центральноєвропейської та англосаксонської родин права.
Кожна з вказаних родин має свої характерні особливості, зумовлені названими обставинами, що в процесі розвитку традиції права сформували відповідні правові доктрини, у тому числі, сприйняття приватного права.
Так, для Романської родиниприватного права є характерним визнання поділу права на приватне і публічне. Приватне право, в свою чергу, розглядається як таке, що складається з двох частин: цивільного права (регулює відносини між громадянами) і комерційного права (регулює відносини між підприємцями). Для цієї родини приватного права характерним є існування кодифікованих актів. Одним з важливих джерел (чинників) формування змісту норм романської родини приватного права є рецепція римського приватного права у різноманітних формах.
Для Центральноєвропейської родиниприватного права також характерне розмежування публічного і приватного права, дуалізм приватного права, а також існування кодифікованих актів цивільного законодавства.
Разом з тим, між ними існують відмінності. Передусім, це значна питома вага публічно-правових елементів в регулюванні відносин між приватними особами; принципово інший підхід до визначення структури цивільного права. На відміну від інституційної побудови Романської родини приватного права, Центральноєвропейська родина, як правило, має основою так звану «пандектну систему», що є продуктом творчості німецьких правознавців і охоплює такі п'ять частин: Загальна частина, Зобов'язання, Речі, Спадкування, Сімейне право.
На Центральноєвропейську родину істотно вплинула рецепція римського права у Середньовіччі у формі вивчення і коментування римських джерел та у формі прямого застосування норм римського права судами.
В основі Англосаксонської родиниприватного права лежить загальне право (результат діяльності королівських судів), право справедливості (склалося внаслідок дій суду канцлера) і статутне право (включає акти, що видаються парламентом). Для правової доктрини характерною є заперечення необхідності іс нування кодифікованих актів цивільного законодавства. Вони замінені законами з окремих питань і судовою практикою, що складає прецедентне право. Концепція англосаксонської родини права визначається провідним значенням прецедентного права: закінчена система законодавчих актів замінена узагальненням прецедентів.
Хоча існує точка зору, що англосаксонська родина уникла рецепції римського права, однак це не так. Римське право вплинуло на цю родину права, але в особливій формі: було запозичено методологію правотворчості римських юристів, зокрема, преторів, які створювали норми на основі практики і відповідно до її потреб.
Для Східноєвропейської родиниприватного права характерною є відсутність чіткого поділу права на приватне і публічне. У зв'язку з цим у цивільному праві дуже сильний вплив публічно-правових елементів, зберігається устремління до надання державним інституціям та установам пільг і переваг, обмеження права приватної власності. Основою національного цивільного права, як правило, визнаються кодекси. Однак останні супроводяться величезною кількістю під законних актів, які нерідко змінюють і доповнюють Цивільний кодекс та інші кодифіковані акти. Для юриспруденції характерні слабкість юридичних традицій і відсутність відчуття права, що часом веде до переважання концепцій застосування у регулюванні торговельного (цивільного) обігу так званих організаційно-правових засобів. Структура цивільних кодексів близька до пандектної, але має особливості (наприклад, за сферу цивільно-правового регулювання виводиться сімейне право). Помітний вплив на структуру і зміст цивільного права тут спричинило візантійське (грецько-римське) право, пряма або завуальована рецепція якого мала місце в країнах цієї групи.
Тема 2. Цивільне право як правова галузь.
1. Цивільне право в системі правових галузей.
2. Особливості системи вітчизняного права.
3. Місце цивільного права в правовій системі.
4. Предмет цивільного права.
5. Відносини, регульовані цивільним правом.
6. Метод, функції і принципи цивільного права. Метод цивільного права.
7. Засади цивільного права. Функції цивільного права.
8. Джерела цивільного права. Поняття і види джерел цивільного права.
9. Цивільне законодавство. Законодавство про господарську діяльність.
10. Міжнародні договори.
11. Звичаї майнового обороту.
12. Склад цивільного законодавства.
13. Система нормативних актів цивільного права.
14. Цивільний кодекс. Інші закони (цивільне законодавство).
15. Інші правові акти. Дія цивільного законодавства.
16. Дія цивільного законодавства в часі. Дія цивільного законодавства в просторі і по колу осіб. Застосування цивільного законодавства аналогічно. Тлумачення цивільно-правових норм.
4. Предмет цивільного права
Ст. 1 ЦК України відносить до предмета цивільно-правового регулювання лише ті з майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Отже, головним критерієм встановлення галузевої приналежності відносин стає не предмет, а метод і засади правового регулювання. Для цивільно-правового методу якраз і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих ним відносин.
ЦК України регулює не лише майнові, але й особисті немайнові відносини. Для цих відносин характерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту. Їх предметом є: ім’я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага, невід’ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати також юридичним особам право на честь, гідність, ділову репутацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак тощо.
5. Відносини, регульовані цивільним правом
Як особисті немайнові так і майнові відносини є відносинами цивільними і характеризуються такими ознаками:
1) суб’єктами. Учасники цивільних правовідносин стосовно один до одного виступають як юридично рівні суб'єкти, незалежні одне від одного в організаційному та майновому сенсі. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, цивільне законодавство застосовується, лише у випадках, коли це прямо передбачене законом. Такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, котрий не властивий цивільному праву;
2) характером зв’язку між суб’єктами. Цивільні правовідносини це правовий зв’язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі;
3) змістом. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав і обов’язків;
4) характером захисту суб’єктивних прав і спонукання до виконання суб’єктивних обов’язків. Це відбувається за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, у судовому порядку;
5) особливістю підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Зокрема, такими підставами є не і дтл лише обставини, передбачені законом чи іншими актами, але також дії суб’єктів, які хоч і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.
6. Метод, функції і принципи цивільного права. Метод цивільного права
Метод цивільно-правового регулювання – це сукупність специфічних засобів впливу на учасників цивільних відносин, що характеризуються, передусім, юридичною рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на засадах їхнього вільного розсуду за винятками, встановленими цивільним законодавством.
Оскільки для методу цивільно-правового регулювання у більшості випадків властивою є відсутність категоричних приписів діяти учасникам цивільних відносин певним чином (виняток складають цивільні охоронні відносини - зобов'язання відшкодувати шкоду, повернути безпідставно отримане майно тощо), тобто, останнім надається можливість обрання типу поведінки і самостійного врегулювання своїх відносин. Цей метод отримав назву диспозитивного на відміну від методу імперативного - властивого праву адміністративному (публічному праву взагалі).
Враховуючи ту обставину, що терміном «диспозиція» у теорії права позначається частини правової норми, котра визначає дозволену поведінку суб'єкта, обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму), більш коректним вести мову не про «диспозитивний», а про «цивільно-правовий метод», котрий включає в себе як уповноважуючий, правоиаділяючий (уповнова-жувальний) елемент, так і елемент імперативний.
Характерними рисами диспозитивного, уповноважуючого (правонаділяючого) елемента цивільно-правового методу правового регулювання є:
1) юридична рівність сторін (незалежно від того, хто виступає учасником цивільних відносин - фізична особа, юридична особа, держава тощо, сторони цих відносин формально, тобто юридично, рівні);
2) ініціатива сторін встановоенні правовідносин (учасники цивільних відносин самі, за загальним правилом, вирішують, чи вступати їм у ці відносини, чи укладати договір тощо, хоча у деяких випадках цивільні правовідносини можуть виникати і внаслідок безпосередього припису закону або адміністративного акту);
3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства і моральності суспільства.
Характеризуючи цивільно-правовий метод правового регулювання, разом з тим не можна ігнорувати згаданий вище імперативний елемент.
Зокрема, у зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди імперативним є припис про відшкодування цієї шкоди, підстави, умови та порядок її відшкодування. І хоча потерпілий (кредитор) у більшості випадків може звільнити боржника від відшкодування, але загальна спрямованість норм про відшкодування шкоди (глава 82 ЦК України) має саме імперативний характер.
Характерними рисами імперативного елемента цивільно-правового методу правового регулювання є:
1) юридична рівність сторін;
2) виникнення правовідносин незалежно від бажання учасників цивільних відносин внаслідок безпосереднього припису закону;
3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки, лише у межах точно визначених актами цивільного законодавства.
Таким чином, метод цивільно-правового регулювання охоплює як уповноважуючі диспозитивні (у регулятивних цивіль-Щвідносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників льних відносин, маючи, однак, при цьому пігрунтям засади юридичної рівності сторін, справедливості, добросовісності і розумності.
7. Засади цивільного права. Функції цивільного права
Характерні риси цивільно-правового методу правового регулювання знайшли відображення у засадах цивільного права (у ст.З ЦК вони іменуються «засадами цивільного законодавства»), під якими мають на увазі фундаментальні ідеї, згідно з якими здійснюється регулювання відносин, що складають предмет цивільного права.
Слід зазначити, що незалежно від того, чи йдеться про особи приватного, чи про особи публічного права, їхня участь у цивільних відносинах регулюється цивільним законодавством на однакових засадах, вказаних у ст.З ЦК України.
Засадами цивільного права (законодавства) України визнаються:
1. Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Це означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку іноді іменують «суверенітетом особистості», вкладаючи в це поняття можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві у системі цивільнихвідносин за власним розсудом; .
2. Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом. Цей принцип означає, що правова охорона власності забезпечується усім власникам, незалежно від її форм та видів. Разом з тим, власник може бути позбавлений свого права, наприклад, у випадку реквізиції, конфіскації майна за вироком суду, вилученні майна у інших випадках, передбачених ст. 350-354 ЦК України;
3. Свобода договорів. Вона полягає у визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватися від укладення договорів) і визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості;
4. Свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом, означає закріплення у законодавчому порядку загального правила про право зайняття підприємницькою діяльністю, а також встановлення юридичних гарантій реалізації цього права. Ст. З ЦК України розмежовує підприємницьку діяльність, заборонену законом, і підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Перша з них є правопорушенням і тому не входить до сфери цивільноправового регулювання. Що ж стосується підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, то право займатися нею є однією з важливих засад цивільного законодавства України;
5. Принцип судового захисту цивільного права та інтересу. Цей принцип цивільного права ґрунтується, передусім, на положенні Конституції України, згідно якому правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі (ст. 124 Конституції України). При цьому судовий захист можливий як щодо тих цивільних прав, що прямо вказані у ЦК, так і відносно тих, що слідують з норм Конституції України чи іншого закону (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).
Судам підвідомчі усі спори про захист прав і свобод фізичних осіб. Суд не має права відмовити особі в прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад, на тій підставі, що його вимоги можуть бути захищені в іншому порядку.
Проте, слід мати на увазі, що реалізація принципу судового захисту цивільного права та інтересу не означає встановлення вимоги звернення за захистом виключно до суду. Наприклад, згідно зі ст.ст. 17-19 ЦК України захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріусом, а також власними силами у порядку самозахисту. Спір про порушене цивільне право може бути вирішений також третейськими судами, котрі створюються за домовленістю суб'єктів відповідних цивільних відносин.
6. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного права (законодавства) практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі усіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав і інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.
При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з врахуванням інтересів усіх учасників останніх, а також інтересів громади (публічного інтересу).
Функції цивільного права - це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою впорядкування останніх. Вони визначаються специфікою предмета і методу цивільного права, а також завдань (цілей), які стоять перед ним.
До числа основних функцій цивільного права у цивілістичні літературі традиційно відносять: регулятивну, охоронну, виховну, превентивну тощо.
Доцільно при характеристиці функцій цивільного права вказувати на ті з них, що мають загальний характер, і на ті, що є специфічними для цієї галузі. При такому підході варто розмежовувати загальноправові на рівні цивільного права та специфічні цивілістичні функції.
Загальноправовимифункціями, що проявляються на цивілістичному рівні, є:
1. Інформаційно-орієнтаційна функція, яка виконує завдання ознайомлення суб'єктів цивільних відносин із концепцією прав людини (приватної особи), засадами визначення становища приватної особи, загальними тенденціями правового регулювання у цій галузі тощо. Таким чином відбувається орієнтація суб'єктів цивільного права на певний тип поведінки, усвідомлення ними своїх прав та обов'язків. У разі невиконання цих завдань учасники цивільних відносин практично втрачають можливість усвідомлювати себе, як суб'єктів приватного права, а відтак не можуть повною мірою реалізувати свої цивільні права і обов'язки;
2. Виховна(попереджувально-виховна, превентивна) функція. Полягає у вихованні поваги до права взагалі, цивільних прав інших осіб, правопорядку тощо. Невиконання цивільним правом цієї фунції може призвести до розмивання межі між правом і «неправом», до порушення одними суб'єктами цивільних відносин у процесі реалізації їхніх цивільних прав інтересів інших осіб, до зловживання цивільними правами тощо;
3. Регулятивнафункція. Полягає у регулюванні цивільних відносин, наданні прав та обов'язків учасникам цих відносин, встановленні правил поведінки суб'єктів цивільного права;
4. Захисна (охоронна) функція. Виконує завдання захисту цивільних прав та інтересів від порушень. Досягається ця мета шляхом передбачення правових засобів належного виконання цивільних прав та обов'язків, встановлення відповідальності за цивільні правопорушення тощо;
Вказані функції властиві будь-якій галузі права, але набувають специфічних властивостей за рахунок предмета (сфера приватних або ж - цивільних відносин) та методу досягнення мети, виконання завдання.
Разом з тим, цивільне право виконує специфічні, тільки йому властиві функції, що є передумовою, проявом і результатом застосування цивільно-правового методу регулювання.
Специфічними цивілістичними функціями у галузі цивільних відносин є:
1. Уповноважувальна функція. Полягає у тому, що цивільне право створює нормативну базу передумови для саморегулювання у сфері приватного права, визначає засади внутрішнього регулювання за допомогою угоди сторін цивільних відносин. Ця функція є специфічної цивілістич-ною функцією, оскільки тільки у цій галузі учасники відносин можуть самі визначати для себе правила поведінки, створювати нормативні акти локальної дії тощо.
Концептуальною основою цієї функції є відома ще римському приватному праву сентенція «Дозволено усе, що прямо не заборонено законом», котра протиставлялася і протиставляється зараз положенню публічного права «Дозволено лише те, що прямо вказано у законі»;
2. Компенсаційна функція. У процесі виконання цієї функції забезпечується можливість відновлення порушеного цивільного права та інтересу на еквівалентній основі.
Така функція також властива лише цивільному праву, оскільки в інших галузях мета відновлення порушеного права на еквівалентній основі, як правило, не ставиться. Наприклад, адміністративно-правові норми можуть виконувати функцію припинення правопорушення, навіть повернення учасників відносин у становище, яке існувало до правопорушення. Разом з тим, майнові санкції, котрі застосовуються у цих відносинах, мають завданням покарати правопорушника, але не поновити майнове становище потерпілого. Натомість, у цивільному праві зменшення майна у порушника договірного зобов'язання або у особи, котра завдала шкоди іншій особі, тощо, може означати відповідне прирощення у майновій сфері потерпілого.
8-15. Джерела цивільного права. Поняття і види джерел цивільного права. Цивільне законодавство. Законодавство про господарську діяльність. Міжнародні договори. Звичаї майнового обороту. Склад цивільного законодавства. Система нормативних актів цивільного права. Цивільний кодекс. Інші закони (цивільне законодавство). Інші правові акти. Дія цивільного законодавства
Джерело цивільного права - це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках - також звичай та договір.
Цивільне законодавство - це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.
Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст.ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.
Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК).
Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). ЦК України було прийнято 16 січня 2003 року і він вступив у силу з 1 січня 2004 року. За структурою ЦК України містить 1308 статей в 90 главах, зібраних у 6 книг:
1 книга — Загальні положення;
2 книга — Особисті немайнові права фізичних осіб;
3 книга — Право власності та інші речові права;
4 книга — Право інтелектуальної власності;
5 книга — Зобов'язальне право;
6 книга — Спадкове право.
При прийнятті ЦК України з його проекту було вилучено книгу "Сімейне право", яку прийнято окремим Сімейним кодексом України, а також книгу "Міжнародне приватне право". Як бачимо, ЦК України розроблено за пандектною системою, оскільки він містить Загальну частину та Особливу частину. Це вже третій числом Цивільний кодекс України (перший ЦК УРСР було прийнято в 1922 p., другий - у 1964 p.).
Окрім ЦК України до джерел цивільного права належать і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми. Наприклад, Сімейний кодекс України містить норми, які визначають правовий режим майна подружжя (ст.ст. 57-74 СК) та порядок укладання шлюбного контракту (ст.ст. 92-103 СК), Кодекс законів України про працю - норми, якими передбачено укладення трудового договору (ст.ст. 21, 24, 24' КЗпП), Житловий кодекс - норми, що регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс України - норми про оренду земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.
Ще одним поширеним джерелом цивільного права є також і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. При цьому, визнавши за ЦК України та законами однакову юридичну силу, законодавець, з метою усунення суперечностей та конкуренції між цими нормативно-правовими актами, зазначає, що суб'єкт права законодавчої ініціативи, який подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України, які розглядаються ВР України одночасно (абз. 3 ч. 2 ст. 4 ЦК). В один рівень із законами слід поставити також і декрети Кабінету Міністрів України, окремі з яких чинні і до сьогодні.
До цивільного законодавства відносять також і низку підзаконних актів, які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів та законів, проте за певних обставин також є джерелами цивільного права. Це, наприклад, цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч. 3 ст. 4 ЦК). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК України або іншого закону (ч. 4 ст. 4 ЦК). До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК). При цьому, якщо ці нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки громадян або мають міжвідомчий характер, то підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.
Особливу увагу слід звернути і на те, що до цивільного законодавства України також можуть належати і нормативно-правові акти Союзу РСР та Української РСР. Однак питома вага таких нормативно-правових актів є незначною і застосовуються вони лише у випадках, якщо немає регламентації нормами вітчизняного законодавства, а також, якщо така регламентація не суперечить Конституції України та нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.
Окрім цивільного законодавства до джерел цивільного права ЦК України вперше відніс звичай, в тому числі звичай ділового обороту.
Звичаєм визнається правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, внаслідок неодноразового та однакового його застосування, та таким, що широко застосовується у певній сфері відносин. Юридична сила звичаю є доволі низькою, і тому звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 ЦК).
Вперше ЦК України як джерело цивільного права закріпив і договір. При чому, навіть попри те, що договір є індивідуальним правовим актом, законодавець дозволяє при укладенні договору врегульовувати не лише відносини, які не врегульовано актами цивільного законодавства, а також і відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (чч. 2, 3 ст. 8 ЦК). Однак таку свободу врегулювання цивільних правовідносин в договірному порядку може бути обмежено у випадку, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін договору положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Окремо слід також зупинитись і на актах, що їх видає судова гілка влади, та їх впливі на регулювання цивільних правовідносин. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.
Конституційний Суд України відповідно до ст. 147 Конституції України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на це рішення Конституційного Суду України мають обов'язкову природу і є джерелами цивільного законодавства.
Акти, які приймає Верховний Суд України, наприклад, роз'яснення Пленуму ВСУ, узагальнення судової практики з окремих категорій справ, судові рішення тощо, відповідно до чинного законодавства не є джерелом цивільного права, оскільки вони не створюють, як правило, нової норми права, а лише тлумачать ту, що вже існує. Аналогічно вирішується питання і про віднесення до джерел цивільного права судової практики (прецедентів), оскільки вони є індивідуалізованим актами, що не поширюють свою дію на всі правовідносини.
Гражданское законодательство не является чем-то единожды данным и совершенно неизменным. Одной из черт гражданского законодательства, равно как и иных отраслей законодательства, является присущее ему постоянное развитие и изменение. При всей степени диспозитивности, как одной из отличительных черт гражданского права, по мере развития общественных отношений, по мере усложнения и изменения отношений в сфере экономики и в иных сферах возникает необходимость обновить гражданское законодательство, дополнить его с целью, прежде всего, улучшить его механизмы и инструменты.
Принято различать действие норм гражданского законодательства во времени, в пространстве и по кругу лиц.
16. Дія цивільного законодавства в часі. Дія цивільного законодавства в просторі і по колу осіб. Застосування цивільного законодавства аналогічно. Тлумачення цивільно-правових норм
При применении нормативного акта логично возникает вопрос, каким образом и до какого момента во времени действуют отменяемые и изменяемые нормы права и каким образом и с какого момента начинают свое действие новые нормы гражданского права, т.е. правоприменителю необходимо точно знать, на какие общественные отношения распространяет свое действие та или иная норма гражданского права.
Введение в действие гражданских законов и иных нормативно-правовых актов на территории Украины определяется, прежде всего, Конституцией Украины (стст. 57, 58, 94, ч.3 ст. 106, ст. 117, пункт 1 Переходных положений).
Так, в соответствии с общим правилом статьи 57 Конституции, законы и иные нормативно-правовые акты, которые определяют права и обязанности граждан, должны быть доведены до сведения населения в порядке, установленном законом. Несоблюдение этого правила является основанием к недействительности такого акта, в отношении которого не было соблюдено приведенное правило.
Порядок вступления законов в действие определяется статьей 94 Конституции Украины, в соответствии с которой закон вступает в силу через 10 дней со дня его официального обнародования, если иное не предусмотрено самим законом, но не ранее дня его опубликования.
Поскольку участники гражданского оборота в своей деятельности должны руководствоваться граждан-ско-правовыми нормами, они должны иметь возможность ознакомиться с их содержанием. Так как для большинства норм с опубликованием связывается момент вступления их в законную силу, то для упорядочения издательской деятельности нормы гражданского права подлежат опубликованию в официальных изданиях.
Согласно статье 6.10.3. Регламента Верховной Рады Украины официальным опубликованием законов и иных актов Верховной Рады Украины признается их публикация в “Ведомостях Верховной Рады Украины” на протяжении 30 дней, а также в газете “Голос Украины” на протяжении 5 дней. По статье 6.7.5. Регламента датой принятия закона является дата принятия Верховной Радой Украины этого закона в целом.
Международные договоры, действительные для Украины, являются частью национального законодательства. Порядок вступления их в силу находит отражение в статье 20 Закона Украины “О международных договорах Украины”. Из содержания указанной статьи следует, что к числу договоров, которые вступили в силу для Украины, относятся - договоры, ратифицированные Верховной Радой Украины, и договоры, утверждение, принятие или присоединение к которым осуществлено на основании решений соответственно Верховной Рады Украины или Президента Украины, договоры, которые вступили в силу с момента подписания их Президентом Украины. Указанные договоры подлежат опубликованию в “Відомостях Верховноі Ради України”, в газете Верховной Рады Украины и в “Собрании действующих международных договором Украины”.
В соответствии со статьей 1 Указа Президента Украины от 10 июня 1997 года “О порядке официального обнародования нормативно-правовых актов и вступления их в силу” официальными печатными изданиями являются “ Офіцйний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України ”, газета “Урядовий кур'єр”.
Согласно отмеченному Указу нормативно-правовые акты Президента Украины вступают в силу через 10 дней со дня их официального обнародования, если иное не предусмотрено самими актами, но не ранее дня их опубликования в одном из указанных официальных печатных изданий (ст.4).
Нормативные акты Кабинета Министров Украины вступают в силу с момента их принятия, если более поздний срок вступления их в силу не предусмотрен в этих актах. При этом следует иметь в виду, что акты Кабинета Министров, которые определяют права и обязанности граждан, вступают в силу не ранее дня их опубликования в официальных печатных изданиях (ст. 5).
В случае, если нормативно-правовой акт (здесь имеется в виду Верховной Рады, Президента или Кабинета Министров Украины) опубликован в газете “Урядовий кур'єр” ранее, чем в “Офіцйному віснику України” и “Відомостях Верховної Ради України”, он вступает в силу после опубликования в этой газете в порядке, установленном правилами, приведенными выше (стст. 4, 5 Указа Президента от 10.06.97 г.).
В связи с приведенными положениями лишь остается спорным вопрос относительно соотношения статьи 5 Указа Президента Украины от 10.06.97 г. и статьи 06.10.3. Регламента Верховной Рады Украины в части вступления в силу законов Украины и их опубликования, поскольку они противоречат друг другу в этой части.
Отдельные нормы гражданского права могут содержаться в нормативно-правовых актах иных органов исполнительной власти. В соответствии с Указом Президента Украины от 03.10.92г. с изменениями от 21.05.98 г. “О государственной регистрации нормативно-правовых актов министерств и иных органов исполнительной власти” с 01.01.1993 года была введена обязательная государственная регистрация нормативно-правовых актов, касающихся прав, свобод и законных интересов граждан или имеющих межведомственный характер. Такой регистрации подлежат нормативные акты министерств, иных центральных органов исполнительной власти, органов хозяйственного управления и контроля, а также местных органов исполнительной власти в Автономной Республике Крым, областях, Киеве, Севастополе, районах областей, районах городов Киева и Севастополя. Согласно пункту 1 Указа Президента от 03.10.92 г. перечисленные нормативно-правовые акты вступают в силу через 10 дней после их государственной регистрации, если в них не установлен более поздний срок вступления их в силу. Государственную регистрацию осуществляют Министерство юстиции Украины и его органы в Автономной Республике Крым, областях, районах.
По общему правилу, действие закона не ограничено никаким сроком, если в самом законе не указано иное, в частности, срок его действия, или сама природа закона не предполагает его действие в течение определенного срока (в качестве примера. Закон о государственном бюджете, принимаемый, как правило, на один год). Закон действует до отмены. Об отмене закона может быть прямо указано в новом законе, который отменяет действие прежнего закона. Но возможно, что в законе об этом ничего не сказано либо указано, что иное законодательство действует в части, не противоречащей нововведенному закону. В этом случае следует исходить из того, что если прежний закон противоречит новому, его следует считать отмененным в соответствующей части или в целом.
Закон действует на будущее время, поэтому он не применяется к тем правоотношениям, которые возникли до введения его в действие. Гражданский закон обратной силы не имеет. Это один из основных принципов права, закрепленных в Конституции Украины - статья 58 Конституции Украины -законы и иные нормативно-правовые акты не имеют обратной силы во времени. Однако как ранее, так и в настоящее время в законодательной и иной нормативной практике встречаются случаи, прямо противоречащие этому принципу. Поэтому в случаях, когда об этом (обратной силе гражданского закона) прямо указано в нем, он имеет обратную силу.
Законы действуют на определенной территории. Законы Украины, как правило, распространяются на всю территорию Украины. Возможны, однако, случаи, когда закон действует лишь на определенной территории Украины; например, законы, которыми определены статусы определенных территорий, распространяются, естественно, лишь на указанную в нем территорию.
Нормативные акты Автономной Республики Крым действуют на территории республики, а постановления и распоряжения органов местной власти и самоуправления имеют силу на территории определенной административно-территориальной единицы.
Граждане и организации одного государства могут находиться в гражданских правоотношениях с такими же лицами другого государства. Поэтому правила, установленные гражданским законодательством Украины применяются также к отношениям, возникающим с участием иностранных граждан, лиц без гражданства, иностранных юридических лиц, с одной стороны, а другой стороны, каждое государство допускает в определенных случаях применение иностранного закона. Эти и иные вопросы будут детально рассмотрены в следующем параграфе настоящей главы.
Гражданский закон в пределах территории своего действия может распространяться на всех граждан и на все организации. Если нормативный акт рассчитан для применения на определенной территории, то он в данном случае применяется в отношении лиц, находящихся на ней. В законодательной практике бывают случаи, когда из содержания нормативного акта вытекает, что он может быть применен только в отношении определенного ограниченного круга субъектов гражданских правоотношений.
Гражданское законодательство при всей своей универсальности не способно предусмотреть нормы права “на все случаи жизни”. Нередко возникают такие отношения, которые не были учтены законодателем, либо были им проигнорированы, либо не имели места в момент принятия соответствующего закона. Да и сами гражданские правоотношения настолько многообразны, что, полагаем, ни один закон никогда не сможет исчерпывающе урегулировать все возможные варианты общественных отношений, поскольку также бесконечны варианты человеческого поведения. И этот пробел в законодательстве не только допускается гражданским законодательством, но и стимулируется им в некоторой степени: возьмем, к примеру, такой принцип гражданского права, как свобода договора, который прямо предусматривает заключение договоров и сделок, не предусмотренных гражданским законодательством, но при условии непротиворечия ему.
В этом и подобных случаях говорят о существующем пробеле в гражданском законодательстве, который необходимо устранить в практике правоприменения, поскольку впредь до устранения указанного пробела соответствующие общественные отношения не могут оставаться неурегулированными.
Поэтому статья 4 ГК Украины указывает, что действия граждан и организаций, которые хотя и не предусмотрены законом, но в силу общих начал и смысла гражданского законодательства порождают гражданские права и обязанности. Иными словами, если входящие в предмет гражданского права общественные отношения не урегулированы законодательством или соглашением сторон, к таким отношениям применяется гражданское законодательство, регулирующее сходные отношения, если это не противоречит существу и природе первых. Эта статья служит цели существования института аналогии закона и аналогии права.
Аналогия закона - это применение к неурегулированному отношению нормы, регулирующей сходное отношение. Применение аналогии закона выдвигает следующие требования:
- имеет место общественное отношение, которое входит в предмет регулирования гражданского права;
- данное общественное отношение не урегулировано непосредственно нормами права или договором между сторонами;
- имеется норма права, которая регулирует сходные отношения и потому может быть применена к этому случаю.
В случае невозможности использования в отношении конкретных общественных отношений аналогии закона, правовой статус, права и обязанности сторон определяются исходя из общих начал и смысла гражданского законодательства; это - аналогия права, то есть в данном случае происходит восполнение пробелов в законодательстве на основании общего смысла законов, иначе говоря, необходимо из целого комплекса норм вывести общий принцип, в соответствии с которым и разрешить возникший спор.
В данном случае к таким отношениям предъявляются следующие требования: первые два, выдвинутые к аналогии закона, а вместо третьего условия - противоположное требование - необходимо отсутствие нормы права, которая регулирует сходные отношения и может быть применена к ним.
Аналогию правомочен использовать любой орган, применяющий гражданско-правовые нормы. Правом применения норм права по аналогии к граж-данско-правовым отношениям, кроме судов всех уровней, в равной мере обладают прокурор, органы нотариата и другие.
Так, с помощью института аналогии в гражданском праве разрешаются споры по поводу совершения действий одним лицом в интересах другого без поручения последнего, в случаях спасания гражданином жизни другому гражданину и т.д.
Важное значение при рассмотрении вопросов об источниках гражданского права приобрели вопросы судебной практики. В этом аспекте необходимо, во-первых, отметить следующие принципиальные и определяющие моменты: украинская правовая система не относится к странам с системой общего права, и поэтому прецедент не является источником права в Украине; во-вторых, система судоустройства в Украине представляет многоуровневую систему общих и специализированных судов.
Под судебной практикой следует понимать деятельность судов по единообразному применению норм права при разрешении имущественных и личных имущественных и неимущественных споров. Понятие “судебная практика” может быть рассмотрено с нескольких сторон. Во-первых, судебная практика - это руководящие разъяснения судам по вопросам применения действующего гражданского законодательства при рассмотрении разных категорий гражданских дел. Такие руководящие разъяснения содержаться в постановлениях Пленума Верховного суда Украины, а также письмах Президиумов Высших Специализированних судов Украины. Руководящие разъяснения принимаются на основе анализа и обобщения судебной практики и даются в порядке судебного толкования. Обобщением и анализом судебной практики занимаются все суды Украины.
При принятии таких руководящих разъяснений, прежде всего, руководствуются требованием обеспечения единообразного применения и понимания законов Украины. Поэтому возникает ситуация, когда, с одной стороны, в Украине не действует судебный прецедент, а с другой, всем государственным органам и судам, прежде всего, необходимо обеспечить единообразное действие, понимание и применение всего законодательства Украины (что продиктовано самой сутью механизма действия любого нормативно-правового акта). Этой приведенной ситуацией объясняется то, что вопрос о природе руководящих разъяснений судов являлся и является по сей день спорным как в научной литературе, так и в практике. Согласно точке зрения В.Ф.Маслова и А.А.Пушкина руководящие разъяснения содержат нормы права, другие ученые, например, А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой не поддерживают эту точку зрения.
Постановления судебных пленумов призваны лишь толковать и разъяснять смысл гражданского законодательства, но не создавать новые нормы гражданского права, поэтому они в любом случае не являются источниками норм гражданского права.
Термин судебная практика понимается как многократное, единообразное решение судами одной и той же категории дел. Судебная практика в этом понимании также не является источником гражданского права, поскольку судья, решая дело, по которому имеется сложившаяся судебная практика, не связан доводами решений судов по подобной категории дел и выносит решение, основываясь исключительно на своей правовой оценке установленных судом обстоятельств дела.
Дата публикования: 2014-11-04; Прочитано: 3116 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!