В Відображення суспільного життя у літературі

Проте літературу в жодному разі не можна зводити до світлини, історичного документа, літопису-хроніки. Розглядати художній твір як документ доби можна лише за двох умов:

1.Тільки знаючи про життя суспільства за іншими, не літературними джерелами (архіви, мемуари, свідчення очевидців, історичні дослідження), можна стверджувати, що ті чи ті суспільні типи та їхня поведінка, атмосфера доби відображені у творі з тим чи тим ступенем повноти, адекватності[44].

2. При аналізі кожного окремого твору треба виділяти й розрізняти

♣ дійсне,

♣ уявне та

♣ бажане автором.

Важливо передовсім відповісти на запитання, чи розробляв митець реалістичний задум; чи намагався дати сатиру, карикатуру; чи романтично ідеалізовану картину.

Скажімо, у “Гайдамаках” Т. Шевченко прагнув передати не так реа­лії доби, як показати найгостріше зіткнення добра і зла в людині, довести безперспективність, страхітливість принципу “кров за кров і муки за муки”, а також повернути українцям відчуття національної гідності, підштовхнути їх до боротьби за визволення своєї нації. Події ж, змальовані у поемі, для автора лише знаряддя символотворення, тому й відступив поет від історичної правди: перебільшив жорсто­кість гайдамаків, число їхніх жертв, увів вигаданий епізод про вбив­ство Ґонтою своїх синів тощо.

Або зіставмо змалювання колгоспів­ського життя двома письменниками-сучасниками. О. Корнійчук у п'єсах “В степах України”, „Калиновий Гай” показав його заможним, веселим, безтурботним, щасливим. А В.Симоненко у своїй поезії – цілком протилежним:

І вдови плакали, кричали діти “папи”,

А на сніданок – жолуді одні.

І в гарбах пнулися скелети-шкапи,

Худі, немов колгоспні трудодні.

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.

Сьогодні, довідуючись про ту добу з архівних документів, свідчень очевидців, досліджень безсторонніх істориків, переконуємося, що Корнійчук попросту лицемірно бажане видавав за дійсне, а Симоненко точно відображав реальний стан речей.

Завдяки такій невід'ємній властивості літератури, як психологізм (спостереження за людськими вдачами, дослідження, осмислення глибин людської душі), найцінніше, що вона дає науці (історії, соціології, політології) – це характеристика психології певних суспільних та інших типів людей (селян, козаків, шляхти, капіталістів, інтеліґентів, пролетарів, люмпенів, державних чиновників; дорослих і дітей; чоловіків і жінок тощо).

Пригадаймо: найвлучніший узагаль­нений портрет зрусифікованого малороса – землячок з циновими ґудзи­ками у “ Сні” Т. Шевченка; тип породженого суспільною несправедливі­стю бунтаря-руйнівника, який засліплений тотальною ненавистю і рука­ми якого більшовики згодом чинитимуть свої злодіяння в українському селі, – Хома Ґудзь з “Fata morgana” М. Коцюбинського; тип совєтського кар'єриста-пристосуванця – Степан Радченко у “Місті” В. Підмогильного, Володька Лобода у “Соборі” О. Гончара; людина, яка, заразившись вірусом комуністичної ідеології, вбиває в собі усе людське – Кость Горобенко у “Смерті” Б. Антоненка-Давидовича.