В и х о в н а ф у н к ц і я

* * *

Крізь чорний дим зневаги і брехні

Вона прийшла до мене в самотúну.

Вона так ніжно принесла мені

Своє кохання, як малу дитину.

А я боявся руки простягти

І пестощами немовля накрити,

Питався дозволу у правоти,

Що вміє лиш соромити й корити.

Я відучився з радости ридать,

Я жити звик у темнім домі “мушу”.

Короткеслово “ні” по рукоять

Я застромив у безпровинну душу.

Я знав: ніколи серце не проща

Того, що розумом безжально вбито.

Вона пішла і мертве дитинча

Взяла ще більш ласкаво й сумовито.

Я не кричав: “Кохана, повернись”.

Я не чекав ні чуда, ані дива.

До горла правда скочила, як рись,

Розлючена і за неправду мстива.

Цей твір потужним емоційним зарядом спонукає нас не легковажити з людськими почуттями, бути добросердішими до чужого болю, критичні­шими до себе; підказує, щосенс життя і щастя – насамперед у щирому, справжньому, вільному від умовностей коханні.

Проте митець не зобов’язаний зумисне, цілеспрямовано виховувати сприймача (він взагалі нічого нікому не зобов'язаний), його покликання – нагадаймо – вчувати і фіксувати, образно втілювати гармонію, красу буття – “музику космічно­го оркестру”, як писав П. Тичина. Виховне ж навантаження з’являється у мистецькому творі само собою, як похідне, як наслідок дії естетичної, пізнавальної та ігрової функції. Ефективним воно буває лише тоді, коли ви­пливає з самої суті, тканини мистецького твору(його тем, ідей, образів, художніх засобів, за допомогою яких ті образи розкриваються). Але як тільки сприймач, знайомлячись з твором, від­чуває, що автор його повчає, нав’язує йому свої погляди, цілеспрямо­вано напоумлює, – виховний ефект одразу падає до нуля, а то й пере­ростає в протилежність. Крім того, нарочита повчальність позбавляє твір мистецької сутності, у кращому разі переводить його у сферу педагогіки. Щоправда, існують окремі жанри мистецтва (ті ж прислів’я, байки, література, а також театр, кіно для дітей), де виховна спрямова­ність неминуча. Але й там спрощена, відверта дидактичність губить художність, відтручує сприймача від твору.

Нарочита повчальність виявлялася у творах письменників про­світницького спрямування – Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. Кропивницького, Б. Грінченка, О. Кониського, Олени Пчілки та ін. Визначальною ж ця риса стала у мистецтві (точніше антимистецтві) соцреалізму. Соцреалісти всього-на-всього прибирали компартійні людиногубні ідеологеми у мистецькоподібні шати.

Чотири названі функції мистецтва тісно переплетені між собою і рівнозначні. У певному творі - залежно від його жанрової, стильової своєрідности – переважає якась одна або дві з цих функцій (скажімо, у філософському романі

чи медитації – пізнавальна, у байці – виховна, у пейзажній ліриці – естетична, у детективі чи комедії – ігрова), але у будь-якому справді мистецькому творі більшою чи меншою мірою виявляється кожна з означених функцій.