Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

ПРАВОЗНАВСТВО 3 страница



Мусульманське право не є галуззю правової науки. Це лише одна з властивостей (складових) релігії ісламу Ця релігія вста­новлює догмати і закріплює: а) у що мусульманин повинен віри-


28


Глава І


Виникнення держави і права


29



ти; б) що мусульмани повинні робити і чого не робити. Виник­ло мусульманське право разом з виникненням мусульманської релігії. Релігія ісламу (покірності) виникла 580 р. до н. є. Поши­рений іслам здебільшого в країнах Ближнього та Середнього Сходу, в Північній Африці та Південно-Східній Азії. Виникла ця релігія в період переходу арабів від первіснообщинного до феодального ладу. Іслам сповідують близько одного міліарда му­сульман. За чисельністю ваіруючих це друга, після христіанства, релігія. Із 120 країн світу, де є мусульманські громади, в 35 краї­нах мусульмани становлять більшість населення. Попередни­ком ісламу був ханіфізм. Серед ханіфістів жив мешканець Мек­ки Мухаммед. У віці 40 років він почав проповідувати віров­чення про єдиного бога Аллаха та про необхідність покірно служити йому. У 630 р. до н. є. мусульмани на чолі з Мухамме­дом захопили Мекку і знищили язических ідолів. Мухаммед зо­середив у своїх руках релігійну і світську владу. Вважається, що з того часу бере свій початок мусульманське право. Воно зафік­соване у шаріаті (шлях прямування). Шаріат заснований на обо­в'язках, що покладаються на віруючу людину, а не на правах, які він може мати. Мусульманське право діє тільки щодо му­сульман. Якщо одна з сторін не мусульманин, шаріат не діє. Структуру мусульманського права складають два розділи: кор­іння і зміст Перший розділ пояснює, з яких джерел виника­ють правила поведінки, що складають шаріат (божий закон) Другий розділ закріплює зміст, тобто рішення, що вміщують норми матеріального і процесуального мусульманського права. Джерелами мусульманського права є: а) коран; б) суна; в) іджма; г) ріти (мусульманські тлумачення). Коран — це збірка вислов­лювань Аллаха останньому із його пророків і посланців - Му­хаммеду. Звичайно, коран є першим джерелом і його юридич­ної регламентації недостатньо, щоб регулювати усі відносини між мусульманами. Суна — це розповіді про буття і поведінку пророка Магомета, що має бути моделлю поведінки для всіх му­сульман. Це збірка традицій (аддатів), які характеризують дія­ння і висловлювання Магомета. Іджма - це документ, що скла­дений за єдиною згодою докторів ісламу Вона доповнює коран і суну Ріти - це різні тлумачення мусульманського права.

Таким чином, мусульманське право є важливим регулятором суспільних відносин між мусульманами, має свою структуру і


джерела. В ньому не існує відмінностей між релігійними і полі­тичними сферами. Мусульманин має суворо дотримуватися релігійних догм, що означає праведний шлях, який до вподоби Аллахові. Саме цей шлях веде мусульманина до ідеального влаштування суспільного життя на землі.

Однією з правових сімей, що цікавить юристів, є історія і су­часність правових систем Африки і Мадагаскару. Це пояснюєть­ся, перш за все, тим, що середина XX ст. була періодом розвалу колоніальної системи на цих континентах, африканці і мальгаші одержали бажану волю і почали розбудову власної державності й створення власних правових систем і власного права. Насе­лення Африки і Мадагаскару багато століть жило за нормами звичаєвого права. Вони добровільно виконували існуючі звичаї і дотримувалися традицій своїх пращурів. Гарантом їх дотри­мання, як правило, був не примус, а побоювання надприродних сил і богів. Для африканців звичай пов'язаний з міфічною по­будовою світу. Додержання звичаїв означало повагу до пра­щурів, дух яких постійно спостерігає за життям на землі. Будь-яке порушення звичаїв може призвести до негативної реакції духів землі й може накликати небезпеку для етнічної групи чи навіть окремої людини. Сам звичай у народів Африки, Мада­гаскару і Далекого Сходу базується на ідеї інтересу певної гру­пи людей. Хоча індивід і має певну вагу і визнається в межах групи, але у зовнішніх взаємозв'язках як єдиний суб'єкт висту­пає група (певна спільнота людей). Земля за звичаєм належить скоріше пращурам і майбутнім поколінням, ніж тим, хто нині й проживають. Шлюб більше вважається союзом між сім'я­ми, ніж об'єднанням двох людей різної статі. За такої постанов­ки питання зовсім мало місця залишається суб'єктивному пра­ву. Основу звичаєвого (традиційного) права складають обов'яз­ки. Причому юридичні обов'язки нічим не відрізняються від моральних. Юристи Заходу намагалися відрізняти правовий і моральний звичаї, але такі дії не були зрозумілі африканцям, бо у них не було ні науки про право, ні власних юристів. Відсутня у цих народів того часу і структура права, його поділу на публі­чне і приватне, цивільне і кримінальне, загальне право і право справедливості тощо.

Таким чином, однією з соціальних моделей традиційного пра­ва є правові системи Африки і Мадагаскару, де звичаї і традиції


Зо


Глава 1


Виникнення держави і права


31



зберегли свою регулятивну силу на рівні певних адміністратив­них територіальних одиниць.

Другою соціальною моделлю традиційного права можна на­звати правові системи та право Далекого Сходу. Відмінністю, яка характеризує різноманіття цих моделей, є те, що країни Африки і Мадагаскару довгий період знаходилися під колоніальною залеж­ністю, а країни Далекого Сходу розвивалися як вільні держави. На відміну від Заходу народи цих країн не були схильні вірити в право як засіб забезпечення соціального порядку і справедливості. До суду вони зверталися лише тоді, коли вичерпані були всі інші способи вирішення конфліктних ситуацій і установлення поряд­ку. Чітко окреслюючи права і обов'язки, судове рішення та зв'я­заний з ним примус не знаходили підтримки і схвалення серед населення цих країн. Людям більш до вподоби були методи пе­реконання, техніка посередництва, самокритична оцінка протип­равної поведінки, помірність і злагода при вирішенні конфліктів. Це підхід, який характеризує загальні риси всіх країн Далекого Сходу. В той же час це зовсім не виключало того, що правові сис­теми Китаю, Японії, Монголії, Кореї, держав Індокитаю відрізня­лися одна від одної, і вплив на них Заходу не спричинив зміну традиційних структур. Різноманітні інститути і правові структу­ри, що були введені Заходом, залишилися лише фасадом, за яким фактично регламентація суспільних відносин здійснювалася за традиційними моделями.

Таким чином, сім'я традиційного права представлена з одно­го боку країнами континенту, що довгий час знаходилися на пра­вах колоній і залежав від метрополії, та незважаючи на це зберіг вірність традиціям і звичаям. Інша соціальна модель традицій­ного права характеризується країнами, що розвивалися як не­залежні держави.

Сучасні правові системи країн Африки і Мадагаскару сприй­няли багато елементів, що характеризують традиції звичаєвого права. В той же час, сприймаючи такі елементи, необхідно від­мовлятися від самої суті звичаєвого права, бо юридичне право відрізняється від звичаю тим, що встановлюється державою і забезпечується державним примусом. Якщо звичай забезпечує інтереси певної спільноти, що замикається сама в собі, то сучас­не юридичне право створюється для суспільства і має на меті


забезпечувати інтереси багатьох спільнот (общин), а тому не може бути правом тієї чи іншої спільноти.

Юридизація звичаїв здійснювалася через створення кодексів. Після одержання незалежності колишні французькі колонії прийняли власні кодекси, відмовившись від колоніального за­конодавства (Алжир, Кот-д'Ивуар, Мадагаскар). Значна части­на законів була прийнята і в країнах, що були колишніми коло­ніями Англії (Сенегал, Гана, Кенія, Нігерія та інші). Але фак­тично все право, що було встановлене під час колоніального періоду, нові керівники незалежних країн Африки і Мадагаска­ру підтвердили. Ніхто не виступив з вимогою відмінити той чи інший закон. У той же час керівники незалежних країн більше уваги почали приділяти забезпеченню розвитку своїх країн, відродженню та зміцненню їх традицій. Почалося реформування як публічного, так і приватного права1. У сфері державного права і конституційного регулювання майже всі країни Африки і Ма­дагаскару відмовилися від парламентської форми правління, віддавши перевагу президентській, яка часто перероджувалася на диктатуру, виключаючи участь народу у здійсненні влади. У сфері приватного права чітко виражена тенденція до відродження зви­чаєвого права. В той же час була загальна згода на відмову від ряду норм, які перешкоджали розвитку країни, але такі дії часто були спрямовані на відхід від традиційного звичаєвого права.

Таким чином, нове керівництво незалежних держав, що було виховане на моральних цінностях традиційного права, прагну­ло ствердити і зберегти ці цінності. Було взято курс на збере­ження солідарності між членами соціальної групи з тим, щоб не впасти в крайність індивідуалізму.

Деколонізація супроводжувалася деклараціями, що підкрес­лювали значну користь звичаєвого права. Приймалися рішен­ня про кодифікацію звичаїв чи їх санкціонування шляхом ком­піляцій (Мадагаскар, Танганьїка, Нігер). Велика робота з сис­тематизації звичаєвого африканського права проводилася школою східних і африканських дослідників Лондонського уні­верситету. Ними було опубліковано цілий ряд праць, що опису­вали звичаєве право і право спадкування в Кенії, шлюбне, май-

1 Про поняття публічного і приватного права див. докладніше: Юри­дична енциклопедія, 2003. - Т. 5. - С. 87,197-198.


32


Глава 1


Виникнення держави і права




нове і спадкове та зобов'язальне право в Малаві та шлюбно-сімей- і не право Ботсвани. Значний вплив на традиційне право Африки і Мадагаскару був здійснений ісламом і християнством. Христи­янство у цьому регіоні було запроваджене в IV ст. 30% населення цього регіону - християни. Ісламізація тут почалася в XI ст. Му­сульман серед населення Африки 35%. Але ні християнство, ні іслам не одержали повної перемоги над традиційним правом, хоча мали значний вплив. Вони позбавили звичаї їх надприродної сили і магічної основи, що відкрило шлях до їх занепаду.

Отже, нове право в країнах Африки і Мадагаскару представ­ляло систему норм і нормативно-правових актів, що регулюва­ли цілу низку кримінальних, адміністративних, торгових, морсь­ких, фінансових, поліцейських відносин, охорони здоров'я, ос­віти і громадських робіт. Саме в цих галузях традиційне право не давало ніякої бази. На місцевому рівні основна частина суспільних відносин, особливо тих, що були пов'язані з сім'я­ми, громадами, населенням селищ і сіл регулювалися звичаями традиційного права.

Країни Далекого Сходу довгий час використовували тради­ційне право. Народи цих країн, на відміну від народів Африки і Мадагаскару, не знали колонізації. В них виникло та існує юри­дичне право, але його роль у суспільстві незначна. Географія та історичний розвиток країн Далекого Сходу спричинили значні зміни у розвитку Китаю, Японії, Монголії, Кореї, держав Індо­китаю, і вплив Заходу не змінив їх традиційних структур. Серед джерел права цих країн, де в основу було покладено романську систему права, був нормативно-правовий акт, судова (юридич­на) практика, доктрина, правовий звичай тощо. Значна частина законодавства була кодифікована.

Отже, в країнах Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару ви­користовуються правові системи Франці, Англії і деяких інших країн Заходу. Певний вплив на право цих країн мали християн­ство та іслам. У той же час названі правові системи і джерела права, які вони використовують, не посіли пануючого місця і не порушили традиційної сім'ї права1.

Таким чином, на сьогодні у світі існує декілька правових сімей, які характеризуються низкою особливостей щодо ви-

1 Див. докладніше: Правовые системы стран мира; 3-е изд. - М.: Нор­ма, 2003.


никнення юридичного Права у різних народів. До них відносять особливості виникнення права: а) романо-германської правової сім'ї; б) англосаксонської правової сім'ї; в) релігійних правових сімей; г) традиційних правових сімей тощо.

§ 5. Типи держави і права

Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави цивілізаційний і формаційний. Термін «цивілізація» походить від латинського civilis, що має різні й часто навіть протилежні значення, а саме — це і синонім культури, рівня та ступеня роз­витку матеріального і духовного світу, також це й епоха занепаду культури тощо. Використовуючи різні розуміння цивілізації (ци­вілізаційний підхід), можна розглядати такі типи держав: а) східні, західні і змішані; б) стародавні, середньовічні, сучасні; в) се­лянські, промислові й науково-технічні; г) доіндустріальні, інду­стріальні й постіндустріальні; д) локальні, особливі, новітні тощо.

Східні типи держав — це такі, що розташовані у східній час­тині певного континенту. Наприклад, до східноєвропейських держав можна віднести Румунію, Польщу, Білорусь, Україну тощо. Можна також розрізняти країни Близького і Далекого Сходу. Наприклад, до країн Далекого Сходу належать Японія, Китай. До країн Близького Сходу - Ізраїль, ОАЕ, Кувейт, Ка­тар тощо.

Західні типи держав характеризуються тим, що розташовані в західній частині певного континенту. Наприклад, Франція, Італія. Іспанія тощо.

Змішані типи держав - це такі, що розташовані своїми пев­ними частинами на сході і заході будь-якого континенту. Серед таких країн можна виділити, наприклад, Німеччину.

Існує й інша позиція щодо розуміння східних і західних типів держав. За умов поділу суспільства на капіталістичні і соціалі­стичні типи держав у Європі до Східних держав відносили ті, що йшли шляхом будівництва соціалізму, а до Західних - дер­жави капіталістичної форми господарювання.

Стародавні типи держав - це держави рабовласницького періоду розвитку суспільства. Наприклад, держави-поліси Ста­родавньої Греції, Велика Римська імперія тощо.


34


Глава 1


Виникнення держави і права


35



До держав Середньовіччя належать Європейські держави: Ан­глія, Німеччина, Швеція, Польща, Австрія; Євразійські держави, наприклад, Росія тощо. Це такі держави, що розвивалися за умов феодального типу державності (раннього феодалізму, періоду фе­одальної роздробленості, станово-представницького періоду розвитку феодалізму, періоду централізації та абсолютизму).

Сучасними державами називають такі, що розвиваються за умов нового часу. Вони утворилися в результаті соціальних ре­волюцій на основі капіталістичної і соціалістичної форм влас­ності та сучасних демократичних режимів. Наприклад, США, Японія, Англія, Франція, Німеччина тощо.

Селянські типи держав характеризуються розвитком пере­важно землеробства та сільськогосподарської продукції. На­приклад, Словаччина, Болгарія, Молдова тощо.

Промислові типи держав характеризуються розвитком про­мисловості. Серед таких можна назвати Чехію, Німеччину, Францію тощо.

Науково-технічні типи держав - це розвинуті індустріальні держави з високоефективними науково-технічними технологі­ями, розвинутою промисловістю. До таких держав можна відне­сти США, Німеччину, Японію, Корею тощо.

Доіндустріальними державами називають такі, розвиток яких відбувався до початку індустріалізації їх економіки. Серед та­ких держав можна назвати країни до початку розвитку на їх те­риторії капіталістичних відносин. Наприклад, розвиток Англії, Франції в умовах Середньовіччя.

Індустріальні типи держав — це держави в період розвитку на їх території промисловості та імперіалістичного способу ви­робництва. Наприклад, це розвинуті країни Західної Європи в середині XX ст.

Постіндустріальні типи держав — це такі сучасні країни, де існують високопродуктивні продуктивні сили і виробничі відно­сини, розвинута соціально орієнтована ринкова економіка та де­мократичний режим. Серед таких країн слід назвати США, Япо­нію, Німеччину, Францію тощо.

Локальні типи держав — це такі країни, що займають незнач­ну територію і характеризуються як місто-держава. Наприклад, Ватикан.


Особливі типи держав мають певні особливі риси своєї фор­ми, функцій чи механізму. Наприклад, за формою державного устрою особливою можна назвати Швейцарію; за формою прав­ління - Австралію тощо.

Новітні типи держав — це держави, що одержали свою неза­лежність, наприклад, після розпаду Союзу РСР. До них слід віднести Латвію, Литву, Естонію, Російську Федерацію, Украї­ну тощо.

Недоліки такого підходу полягають в тому, що при цьому не виділяється розуміння головного змісту держави, а саме те, кому належить політична влада в державі.

Формаційний підхід заснований на сутності й соціальній при­належності влади і тому дає більш чітке уявлення про сутність держави і послідовність зміни історичних типів держав у про­цесі їх історичного розвитку. Історичний тип держави — це су­купність найважливіших її рис певної суспільно-економічної формації, що мають єдину соціально-класову сутність. В умо­вах Союзу РСР теорія держави і права як наука досліджувала такі типи держави і права: а) рабовласницький; б) феодальний; в) капіталістичний; г) соціалістичний.

За сучасних умов в Україні розглядають (П. М. Рабінович) такі типи держави: а) племінно-бюрократичний; б) рабовлас­ницький; в) феодальний; г) буржуазний; д) перехідний від бур­жуазного до соціально-демократичного; є) соціально-демокра­тичний.

Племінно-бюрократичний тип держав — це новоутворені дер­жави в результаті розпаду первісного ладу й одержання влади племінною бюрократією. Наприклад, Німеччина періоду Серед­ньовіччя.

Рабовласницькому типу держави і права притаманні такі ха­рактерні риси: а) економічною основою є рабовласницький спосіб виробництва; б) політичною основою - диктатура рабо­власників; в) соціальну основу складають основні класи рабів і рабовласників; г) не виключена наявність й інших класів (се­лян, міщан, купців тощо).

Феодальний тип держави і права характеризується власни­ми особливими рисами, до яких відносять: а) наявність великої приватної земельної власності феодалів; б) дрібне натуральне


36


Глава 1


Виникнення держави І права




господарство залежних від феодалів селян; в) диктатура класу феодалів; в) наявність основних класів — феодалів і селян; г) на­явність партикулярного(кулачного) права.

Для капіталістичного типу державні права характерні такі основні риси: а) капіталістична система господарства заснова­на на свободі приватної власності на знаряддя і засоби вироб­ництва; б) експлуатація найманої робочої сили (пролетарів);

в) політичне панування класу буржуазії над найманими робіт­
никами; г) наявність основного класу буржуазії і робітників;

г) наявність формальної рівності перед законом та судом; д) до­
тримання буржуазної законності тощо.

Для соціалістичного типу держави і права характерні такі основні риси: а) планова система господарства; б) спільна со­ціалістична власність на засоби виробництва; в) політичне па­нування робітників і селян (диктатура пролетаріату і селян­ства); г) соціальна структура населення включає робітників, селян та інтелігенцію; ґ) однопартійність і диктатура комуні­стичної партії; д) партійний контроль за законами і режимом законності; є) підняття над законом ролі партійного і держав­ного керівництва.

Для соціально-демократичного типу держави і права харак­терні такі основні риси: а) організація політичної влади біль­шості населення країни на засадах плюралізму; б) забезпечення реального здійснення основних прав людини і громадянина; в) розподіл влади та наявність правової держави; г) верховен­ство права в державі; г) задоволення загальнолюдських потреб на засадах свободи, гуманізму, справедливості; д) комбінація приватної (колективної і індивідуальної) власності, державної і комунальної форм власності; є) наявність різних соціальних груп, прошарків населення та створення умов для їх солідар­ності й консолідації; є) рівність усіх суб'єктів права перед зако­ном і судом тощо.

Таким чином, типологія держав має певне значення для вив­чення сутності і соціального призначення держави. Проте сутність держави розкривається й у функціях, які вона здійснює в суспільстві стосовно людини.


§ 6. Роль держави і права в організації

суспільства і здійсненні політичної влади

Суспільство має давнішню історію. Саме в цьому аспекті нас цікавить суспільство у його взаємодії з державою і правом. Нам належить зрозуміти суспільство як систему, його структуру, місце та роль у ньому держави і права.

Суспільство — соціальний організм, частина природи, що складається з людей, які постійно працюють над удосконален­ням знарядь і засобів виробництва.

Природа — це те, що фізично оточує людське суспільство, це - географічне середовище. Вплив географічного середовища завжди опосередковується суспільними умовами і, насамперед, рівнем розвитку виробництва.

Вплив людини на природу залежить від рівня розвитку ви­робничих сил, від характеру суспільного ладу, від рівня розвит­ку суспільства і самої людини.

Організація суспільства і здійснення політичної влади дер­жавою залежить і від того, який зміст вкладається у визначення суспільства. Тут є дві позиції' широка і вузька.

У широкому розумінні суспільство — це частина матеріаль­ного світу, що відокремилася від природи і є формою життє­діяльності людей, яка історично розвивається. У вузькому розумінні суспільство — це певний етап історії людства, внут- ривньоформаційні чи міжформаційні ступені історичного роз- югпгу або індивідуальне, окреме суспільство.

Прикладами такого розуміння суспільства можуть бути: суспільно-економічна формація; ранньофеодальне суспільство, феодальне суспільство, докапіталистичне суспільство тощо; французьке, радянське, американське суспільство тощо.

Існують різні думки щодо розвитку суспільства. Одна з них та, що суспільство розвивається в межах конкретної суспільно-економічної формації.

Суспільно-економічна формація — це певний тип суспільства, цілісна соціальна система, що функціонує та розвивається за своїми специфічними законами на основі конкретного способу виробництва.


38


Глава 1


Виникнення держави І права


39



У філософії XVII—XIX ст розглядалось і договірне суспіль­ство. Критикуючи його, Гегель висунув концепцію громадянсь­кого суспільства.

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві:

- підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспіль­
ству;

- забезпечує однакові можливості для всіх людей у всіх сфе­
рах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості
й милосердя;

- не втручається в особисте життя людини;

- регулює суспільні відносини в межах чинної конституції,
законів та інших нормативно-правових актів (чи інших джерел
права).

З появою держави і права в суспільстві виникають нові види суспільних відносин: політичні та правові. Це спричинило до виникнення політичної та правової систем.

Політична система в теорії держави і права визначається по-різному. Різні позиції з цього питання можна звести до двох: широкого та вузького розуміння цього суспільного явища.

Вузьке розуміння політичної системи зводиться до сукуп­ності державних організацій, громадських об'єднань і трудо­вих колективів, що здійснюють функції з реалізації політичної влади.

Політична система в широкому розумінні — це найбільша сукупність матеріальних і нематеріальних компонентів, зв'яза­них політичними відносинами під час здійснення політичної влади.

До матеріальних компонентів як ознак політичної системи відносять: а) політичну організацію суспільства чи суб'єктів пол­ітики; б) політичні норми; в) політичні відносини; г) політичні функції; ґ) політичний режим; д) політичний процес та ін.

До нематеріальних компонентів відносять: а) політичні по­гляди; б) політичну свідомість; в) політичну культуру.

Політика — це частина життєдіяльності людей, пов'язана з головними для життя і діяльності особи, держави та суспільства інтересами, в основі яких лежать потреби народів, націй, соціальних груп, держави та інших соціальних суб'єктів. Відомо,


що чистої політики, не зв'язаної з іншими сферами життє­діяльності людей, не буває. У широкому розумінні політика охоплює економіку, власне політику, соціальну, духовну та інші сфери життєдіяльності особи. З розвитком суспільства в межах суспільно-економічної формації відбувається і розвиток політики, оформлення її в цілісну політичну систему. В теорії права політика як багатогранне явище визначається по-різному: як спосіб практичної діяльності партій, класів, держав і засоби, з допомогою яких захищаються інтереси цих суб'єктів; як особ­ливий вид діяльності людей, пов'язаний з організацією всього процесу соціального життя; як платформа вибору цілей, стратегії й тактики, що ведуть до здійснення цих цілей; як сфера взаємовідносин народів, національностей, партій, інших об'єд­нань громадян, держав та інших суспільностей; як свідома і цілеспрямована діяльність політичних суб'єктів, що зачіпає відносини між державами та народами.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політич­ної влади зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи. Тому тільки держава володіє суверенною владою, що є верховною, самостійною, повною, єдиною і неподільною в ме­жах її території, а також незалежною і рівноправною у зовнішніх відносинах; виступає офіційним представником усього населен­ая країни чи більшості його; уособлює суверенітет народу й нації, а також здатна реалізувати права народу на самовизна- чешах, має спеціальний апарат управління і примусу, з допомо- юютвшоеврашашаазабезпечити реалізацію своїх функцій, охо- ращ/мрт людини і громадянина, задовольнити загальносоціальні й загальнолюдські потреби; з метою реалізації управління суспільством видає загальнообов'язкові для всіх правила поведінки у вигляді юридичних норм, а також індивідуально-правові приписи, необхідні для регулювання прав і обов'язків конкретних осіб стосовно конкретних життєвих ситуацій

Отже, політика держави охоплює всі сфери життєдіяльності сустльства. В її основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи й держави, інших соціальних суб'єктів.

Важлива роль в організації суспільства і здійсненні політич­ної влади належить і праву.


40


Глава 1


Шттткнення держави і права


41



Право, як і держава, — це надбудова над економічним бази­сом суспільства, що є складником правової системи суспільства1.

Можна розглядати співвідношення економіки, політики та права в суспільстві у співвідношенні з економікою. По-перше, виробничі відносини в економіці об'єктивно визначають, яким має бути право, а по-друге, економіка визначає право не безпо­середньо, а через інші соціально-економічні явища: соціальну структуру суспільства (класи, прошарки, групи), економіку, політику, єдність економічних та правових ідей, адекватність економічних та юридичних законів тощо.

По-третє, право, своєю чергою, впливає також на економіку Такий вплив відбувається як безпосередньо, так і через різні економічні важелі. Держава як власник засобів виробництва та іншого майна володіє, користується і розпоряджається своїм майном. Держава також визначає суб'єктів і розміри податків, розподіляє бюджет, мінімальну заробітну плату і пенсії, нормує працю, правила технічної, екологічної безпеки праці та вироб­ництва, санітарії тощо. Усі ці та інші відносини держава регу­лює з допомогою права2.





Дата публикования: 2014-11-04; Прочитано: 289 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.019 с)...