Порівняльне екологічне право 2 страница

У даному контексті у предмет аналізу і зіставлення порівняль­ного екологічного правознавства слід, зокрема, включати: норми і правові інститути екологічного права України та інших країн; еко­логічне законодавство цих держав, включаючи екологічні й інші закони та інші нормативні правові акти; еколого-правові концеп­ції; предмет і методи правового регулювання суспільних відносин у сфері природокористування і охорони довкілля; еколого-правові поняття і терміни та ін.

Предметом порівняльного екологічного права є: вивчення за­гальних закономірностей та тенденцій розвитку екологічної полі­тики різних країн світу з врахуванням їхніх природних і націо­нальних особливостей; порівняльний аналіз екологічного законо-

павства; дослідження специфіки еколого-правових відносин тієї чи іншої країни, ефективності запровадження та функціонування різних еколого-правових інститутів. Методи складає система за-гальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечують об'єктивний аналіз досліджуваних проблем: історико-правовий, логічний метод, метод моделювання, системно-структурний, со-ціогенетичний метод, структурно-функціональний; порівняльно-правовий метод.

На основі дослідження й аналізу особливостей порівняльного екологічного права воно визначається як: самостійна дисципліна екологічного правознавства, зміст якої полягає в проведенні спе­ціалізованих компаративістських досліджень, заснованих на нау­ковому і системному підході щодо екологічних законів, практики їхньої дії та екологічного правознавства різних держав; галузева дисципліна порівняльного правознавства; нова суміжна наукова галузь правознавства, загальна для порівняльного й екологічного правознавства.

Завдання порівняльного екологічного правознавства полягають у проведенні спеціалізованих систематизованих порівняльних до­сліджень міжнародного, регіонального і національного екологічно­го законодавства, практики його вживання і досягнень екологіч­ного правознавства різних держав.

У числі особливостей порівняльного екологічного правознавс­тва виділені: специфічний об'єкт дослідження — екологічне пра­во різних держав та міжнародне екологічне право, які мають комплексний характер, перебувають у тісному взаємозв'язку з конституційним, адміністративним, цивільним, кримінальним і ін. галузями права; широка сфера для порівняння, що дозволяє, зок­рема, порівнювати екологічне право різних держав, зіставляти національні еколого-правові системи і норми міжнародного права довкілля, досліджувати різні еколого-правові системи і т.д.; слабо обкреслені межі правових систем, що виявляється у скороченні істотних відмінностей між ними, тенденціях до об'єднання еко­логічного національного права різних держав і їхньому впливі на міжнародне право довкілля; суміжний характер порівняльного екологічного права¹.

¹ Див.: Лю Хун Янь. Развитие зкологического права Китая и России: автореф. дис.... канд. юрид. наук / Лю Хун Янь; Ин-т гос. и права РАН. — М., 2005. — 24 с.

Див.: Лю Хун Янь. Вказ. твір.

Особливості порівняльного екологічного права як галузі порів­няльного правознавства пов'язані з інтенсивним розвитком су­часного екологічного права всіх рівнів, глобальним характером екологічних проблем і, відповідно, приписів, значним обсягом нормативного матеріалу, широким використанням досягнень і термінології природничих наук, об'єктивно існуючим конфліктом екологічних та економічних інтересів.

Глава 2. Принципи міжнародного екологічного права

2.1. Поняття принципів міжнародного екологічного права.

2 2. Система принципів міжнародного екологічного права.

2.3. Зміст та сутність принципів, що закріплюють пріо­ритети прав людини на сприятливе навколишнє середовище і сталий розвиток.

2.4. Зміст та сутність принципів, що проголошують суверенітет держав на використання природних ресурсів.

2.5. Зміст та сутність принципів, що характеризують відповідальність і обов'язки у сфері охорони навколишнього середовища.

2.6. Зміст та сутність принципів, зорієнтованих на за­побігання забрудненню навколишнього середовища і іншим шкідливим діям на природу.

2.7. Зміст та сутність принципів міжнародної співпраці у сфері охорони навколишнього природного середовища.

2.8. Зміст та сутність принципів, що забезпечують право на інформацію.

2.9. Принципи, що встановлюють зобов'язання охорони навколишнього середовища у випадках збройних конфліктів.

2.1. Поняття принципів права є однією з актуальних проблем сучасної юридичної науки. І це не випадково, оскільки саме в принципах права найяскравіше відбита його суть у всьому різно­манітті складових, сторін і закономірностей.

3 метою встановлення нового, справедливого глобального парт­нерства шляхом створення нових рівнів співпраці між державами, ключовими секторами суспільства і людьми, на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (1992, Ріо-де-Жанейро) була прийнята «Декларація Ріо» — основоположний політичний документ, що містить генеральні принципи і зобов'язання із взає­модії держав в екологічній і економічній сферах, які сприяють екологічно сталому розвитку¹. Ці принципи утворюють основу для розвитку міжнародно-правової охорони навколишнього природного

Див.: Декларація принципів РЮ [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ^гак°п-гас1а.§гоу.иа/с§і-Ьіп/]а\іга/таіп.с§і?пгее=995_455.

середовища, визначення регіональної та національної екологічної політики. Вони впливають на концептуальні зміни і розвиток пра­ва довкілля та отримали загальне визнання¹.

З точки зору ООН і учасників Конференції, заснована на цих принципах національна внутрішня і зовнішня екологічна політика держави сприятиме забезпеченню національного і міжнародного екологічного правопорядку.

У Декларації Ріо визначаються цілі, для яких ці принципи про­голошуються. Основні з них — налагодження нової і рівноправної співпраці в масштабах всього світу шляхом встановлення нових рівнів співпраці між державами і народами; визначення перспек­тив розвитку міжнародного права довкілля; розвиток національ­ного законодавства у сфері довкілля і встановлення заходів, які можуть бути найбільш корисними для підтримки сприятливого стану довкілля і його відновлення.

Принципи, що містяться в Декларації Ріо, є джерелами ук­раїнського права довкілля, і їх виконання в процесі національної і міжнародної природоохоронної діяльності України може служити критерієм оцінки правильності й обгрунтованості такої діяльності.

Принцип 1

Турбота про людей посідає центральне місце в зусиллях із забезпечення стійкого розвитку. Людина має право на здорове і плідне життя в гармонії з природою.

Принцип 2

Відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй і принци­пів міжнародного права, держави мають суверенне право розроб­ляти свої власні ресурси згідно із своєю політикою у сфері дов­кілля і розвитку і несуть відповідальність за забезпечення того, аби діяльність у рамках їхньої юрисдикції або контролю не за­подіювала збитку довкіллю інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції.

Принцип З

Право на розвиток має бути реалізоване, аби забезпечити справедливе задоволення потреб нинішнього і майбутніх поколінь у сфері розвитку і довкілля.

¹ Див.: Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж.Е. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища: Підручник / За ред. С.М. Кравченко. - Л.: Вид. Центр ЛНУ, 2002. — С. 27-28.

Принцип 4

Для досягнення стійкого розвитку захист довкілля повинен складати невід'ємну частину процесу розвитку і не може розгля­датися у відриві від нього.

Принцип 5

Всі держави і всі народи співробітничають у вирішенні най­важливішого завдання викорінювання бідності — необхідної умо­ви стійкого розвитку — у цілях зменшення розривів у рівнях життя й ефективнішого задоволення потреб більшості населення світу.

Принцип 6

Особливому стану і потребам країн, що розвиваються, у першу чергу найменш розвинених і екологічно найуразливіших країн, надається особливе значення. Міжнародні дії у сфері довкілля і розвитку мають бути також спрямовані на задоволення інтересів і потреб всіх країн.

Принцип 7

Держави співробітничають у дусі глобального партнерства в цілях збереження, захисту і відновлення здорового стану і ціліс­ності екосистеми Землі. Унаслідок своєї різної ролі в погіршенні стану глобального довкілля держави несуть спільну, але різну за обсягом відповідальність. Розвинені країни визнають відпові­дальність, яку вони несуть у контексті міжнародних зусиль із забезпечення стійкого розвитку з врахуванням стресу, який ство­рюють їхні суспільства для глобального довкілля, і технологій і фінансових ресурсів, якими вони володіють. Принцип 8

Для досягнення стійкого розвитку і вищої якості життя для всіх людей держави повинні обмежити і ліквідовувати нежит­тєздатні моделі виробництва і вжитку і заохочувати відповідну демографічну політику. Принцип 9

Держави повинні співробітничати в цілях зміцнення діяльності з нарощування національного потенціалу для забезпечення стій­кого розвитку завдяки поглибленню наукового розуміння шля­хом обміну науково-технічними знаннями і розширення розробки, адаптації, поширення і передачі технологій, включаючи нові й новаторські технології.

Принцип 10

Екологічні питання вирішуються найбільш ефективним чином за участі всіх зацікавлених громадян — на відповідному рівні. На національному рівні кожна людина повинна мати відповід­ний доступ до інформації, що стосується довкілля, включаючи інформацію про небезпечні матеріали і діяльність в їхніх грома­дах, і можливість брати участь у процесах ухвалення рішень. Держави розвивають і заохочують інформованість і участь на­селення шляхом широкого надання інформації. Забезпечується ефективна можливість використовувати судові й адміністративні процедури, включаючи відшкодування збитків і засоби судового захисту.

Принцип 11

Держави приймають ефективні законодавчі акти у сфері дов­кілля. Екологічні стандарти, цілі, регламентації і пріоритети по­винні відображати екологічні умови й умови розвитку, в яких вони застосовуються. Стандарти, вживані одними країнами, мо­жуть бути недоречними і зв'язаними з необгрунтованими еко­номічними і соціальними витратами в інших країнах, зокрема в країнах, що розвиваються.

Принцип 12

Для ефективнішого вирішення проблем погіршення стану дов­кілля держави повинні співробітничати у справі створення спри­ятливої і відкритої міжнародної економічної системи, яка привела б до економічного зростання і стійкого розвитку в усіх країнах. Заходи у сфері торгівельної політики, що вживаються в цілях охорони довкілля, не мають бути засобом довільної або невиправ­даної дискримінації або прихованого обмеження міжнародної тор­гівлі. Заходи у сфері охорони довкілля, спрямовані на вирішення трансграничних або глобальних екологічних проблем, повинні, на­скільки це можливо, ґрунтуватися на міжнародному консенсусі.

Принцип 13

Держави повинні розробляти національні закони, що стосу­ються відповідальності й компенсації жертвам забруднення та іншого екологічного збитку. Держави оперативним і рішучішим чином співробітничають також у цілях подальшої розробки між­народного права, що стосується відповідальності й компенсації за негативні наслідки екологічної шкоди, що її завдає діяльність,

яка ведеться під їхньою юрисдикцією або контролем, районам, що знаходяться за межами їхньої юрисдикції.

Принцип 14

Держави повинні ефективно співробітничати з метою стриму­вання або запобігання перенесенню і переведенню в інші держави будь-яких видів діяльності й речовин, які заподіюють серйозного екологічного збитку або вважаються шкідливими для здоров'я людини.

Принцип 15

У цілях захисту довкілля держави, відповідно до своїх можли­востей, широко застосовують принцип перестороги. У тих випад­ках, коли існує загроза серйозного або безповоротного збитку, відсутність повної наукової впевненості не використовується як причина для відстрочення вжиття економічно ефективних заходів із запобігання погіршенню стану довкілля.

Принцип 16

Національні власті повинні сприяти інтерналізації екологічних витрат і використанню економічних засобів, зважаючи на під­хід, згідно з яким забруднювач повинен, у принципі, покривати витрати, пов'язані із забрудненням, належним чином враховуючи суспільні інтереси, і не порушувати міжнародну торгівлю й ін­вестування.

Принцип 17

Оцінка екологічних наслідків як національний інструмент здійснюється відносно передбачуваних видів діяльності, які мо­жуть справити значний негативний вплив на довкілля і які під­лягають затвердженню рішенням компетентного національного органу.

Принцип 18

Держави негайно повідомляють інші держави про будь-які стихійні лиха або інші надзвичайні ситуації, які можуть приз­вести до несподіваних шкідливих наслідків для довкілля в цих державах. Міжнародне співтовариство робить все можливе для надання допомоги державам, що постраждали від цього.

Принцип 19

Держави направляють іншим державам, які можуть виявитися зачепленими, попередні і своєчасні повідомлення і відповідну ін­формацію про діяльність, яка може мати значні негативні транс-

граничні наслідки, і проводять консультації з цими державами на ранньому етапі й у дусі доброї волі.

Принцип 20

Жінки відіграють життєво важливу роль у раціональному ви­користанні довкілля і розвитку. Тому їхня всебічна участь необ­хідна для досягнення стійкого розвитку.

Принцип 21

Слід мобілізувати творчі сили, ідеали і мужність молоді світу в цілях формування глобального партнерства, з тим аби досягти стійкого розвитку і забезпечити краще майбутнє для всіх.

Принцип 22

Корінне населення і його общини, а також інші місцеві гро­мади покликані відіграти життєво важливу роль у раціональному використанні й поліпшенні довкілля через їхні знання і традиційну практику. Держави повинні визнавати і належним чином підтри­мувати їхню самобутність, культуру й інтереси та забезпечувати їхню ефективну участь у досягненні стійкого розвитку.

Принцип 23

Довкілля і природні ресурси народів, що живуть в умовах пригноблення, панування і окупації, мають бути захищені.

Принцип 24

Війна неминуче справляє руйнівний вплив на процес стійкого розвитку. Тому держави повинні поважати міжнародне право, що забезпечує захист довкілля під час збройних конфліктів, і повинні співробітничати, за необхідності, у справі його подаль­шого розвитку.

Принцип 25

Мир, розвиток і охорона довкілля взаємозалежні й нероздільні.

Принцип 26

Держави вирішують всі свої екологічні спори мирним шля­хом і належними засобами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй.

Принцип 27

Держави і народи співробітничають у дусі доброї волі й парт­нерства у виконанні принципів, втілених у Декларації, і в подаль­шому розвитку міжнародного права у сфері стійкого розвитку.

2.2. За правовим і смисловим значенням декларовані принципи охорони навколишнього середовища можна підрозділити на

групи. По-перше, ми, звичайно, повинні визначити принципи, що затверджують право громадян на сприятливе навколишнє середо­вище, хоча нещодавно пріоритет віддавався суверенітету держав на використання природних ресурсів і охорону навколишнього середовища¹. -■-

Перша група включає принципи, що закріплюють пріоритети прав людини на сприятливе навколишнє середовище і сталий розвиток (1, 3, 4, 8, 9, 12 РІО).

Друга група принципів проголошує суверенітет держав на ви­користання природних ресурсів {2, 23).

Третя група принципів характеризує відповідальність і обов'язки у сфері охорони навколишнього середовища. Кожна людина пок­ликана діяти відповідно до положень Всесвітньої хартії природи; кожна людина, що діє індивідуально, повинна прагнути забезпечи­ти досягнення цілей і виконання положень Хартії (2, 7, 8, 15).

Четверту групу складають принципи (зокрема, принципи 2, 7, 13, 15, 16, 17), зорієнтовані на запобігання забрудненню навко­лишнього середовища і іншим шкідливим діям на природу.

П'ята група принципів охорони навколишнього середовища пе­редбачає тісну і ефективну міжнародну співпрацю в даній сфері (5, 6, 7, 26, 27).

Шоста група характеризує принципи, що забезпечують право на інформацію (10, 18).

Сьома група встановлює зобов'язання охорони навколишнього середовища у випадках збройних конфліктів (24, 25, 26).

У рамках цих принципів розкривається сутність і цілі реалі­зації концепції сталого розвитку, співвідношення національних і загальнолюдських інтересів, роль держави і різних соціальних верств населення. Ці документи носять рекомендаційний харак­тер, але справляють суттєвий вплив на прогресивний розвиток міжнародного права охорони навколишнього середовища і можуть бути включені до загального обсягу правового матеріалу в такій сфері, як так зване «м'яке право» (квазінормативне).

Дотримання суб'єктами міжнародного права норм м'якого права, без яко го така норма втрачає будь-який сенс, базується

Див.: Балашенко С.А. Международно-правовьіе принципи охраньї окружаю-Щеи средьі и права человека / С.А. Балашенко // Белорус. жури, междунар. права и междунар. отношений. — 1998. — № 5. — С. 12-21.

переважно на принципі доброї віри, який передбачає сумлінне виконання учасниками міжнародних відносин певних приписів за власним бажанням та через порозуміння необхідності такого вико­нання. Фактично, цей принцип, закріплений у Віденській конвенції про міжнародні договори 1969 року, є єдиною гарантією додер­жання державами м'яких норм. Через виконання приписів м'якого права держави виявляють свою волю до подальшої їх кодифікації та виявляють себе як активний передовий гравець на міжнародній арені, засвідчують свій цивілізаційний рівень та бажання спів­працювати з іншими державами в рамках міжнародної системи. Відсутність юридичної сили є недоліком, але норми «м'якого пра­ва» характеризуються гнучкістю і можливістю поширення їхньої дії в ширшій сфері, забезпечуючи їх універсальність, оскільки вони можуть використовуватися державами за їхнім вільним роз­судом або вибором.

2.3. Щодо першої групи принципів, то ще 1972 року принцип 1 Стокгольмської декларації проголосив право кожної людини на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишньому природному середовищі¹. По суті, у цьому документі зафіксоване право людини на сприятливе навколишнє середовище, яке нині є одним із фундаментальних прав людини й одним із принципів міжнародного права навколишнього середовища.

Дані принципи вимагають брати до уваги вплив діяльності сус­пільства на майбутні покоління, даючи їм, так би мовити, «місце за столом», де приймаються рішення. Застосування цих принци­пів вимагає, як мінімум, раціонального використання природних ресурсів і запобігання невідворотній шкоді довкіллю. А також перегляду процедури оцінки впливу на навколишнє середовище та доступу до правосуддя в інтересах майбутніх поколінь.

Цей принцип визнаний у міжнародному праві через закріплення в договорах, конвенціях та судових рішеннях Міжнародного Суду ООН та загальних принципах права, визнаних цивілізованими на­ціями². Зокрема, у справі Нової Зеландії проти Франції (справа про

¹ Див.: Стокгольмська декларація [Електронний ресурс]. — Режим доступу: 5еагсп.іі|;агакоп.иа/і_с1ос2.п5І/1іпк1?ОрепА£епі

² У справах Данії проти Норвегії про делімітацію морських кордонів (1993), Нової Зеландії проти Франції про підземні випробування ядерної зброї (1995). Див.: Силіна Т. До зустрічі в суді / Т. Силіна // Дзеркало тижня. — 2006. — 11-17 лют.

підземні випробування ядерної зброї). У Міжнародному Суді ООН Нова Зеландія просила визнати ядерні випробування як такі, що порушують міжнародне право, оскільки вони були проведені без оцінки впливу на навколишнє середовище, як цього вимагають міжнародні стандарти. Міжнародний Суд ООН не міг однозначно кваліфікувати ядерні випробування як порушення норм міжна­родного і, зокрема, гуманітарного права чи права збройних кон­фліктів (голоси суддів розділились: сім на сім). На думку Суду, обов'язковим було врахувати «унікальні якості ядерної зброї, а саме її здатність завдати шкоди наступним поколінням»¹.

У серпні 1993 року Верховний суд Республіки Філіппіни визнав право на позов групи дітей як представників теперішнього і май­бутніх поколінь проти Секретаря Департаменту навколишнього середовища і природних ресурсів з вимогою скасувати видану ліцензію на вирубку лісу та заборонити видавати нові ліцензії. Ця справа відома як справа Хуана Антоніо Опозі (який представляв інтереси дітей) проти Фульгенціо Факторана, Секретаря Департа­менту навколишнього середовища і природних ресурсів. Верхов­ний суд обгрунтував своє рішення на концепції міжгенераційної відповідальності та праві на збалансовану і здорову екологію, закріплених у Конституції Філіппін. У рішенні Суду, зокрема, ска­зано: «Немає потреби говорити, що кожна генерація має відпові­дальність перед наступними зберегти ритм і гармонію природи для повного задоволення збалансованою і здоровою екологією»². Принцип 1 Декларації Ріо проголошує, що людина є централь­ною ланкою в діяльності із забезпечення сталого розвитку. Згідно з ним усі люди мають право жити в доброму здоров'ї та плідно працювати в гармонії з природою. Іншими словами, кожна людина має право на навколишнє середовище, сприятливе для її життя, здоров'я і добробуту. У Декларації Ріо (п. 4) це право тісно пов язане зі сталим розвитком, невід'ємною частиною досягнення якого є охорона навколишнього середовища. Поряд з проголошен­ням права кожної людини на сприятливе навколишнє середови-Щ£ в міжнародних актах універсального характеру процес його

ІЧисІеаг Тезі Сазе (№чг 2еа1алсі V. Ргапсе), 1995,1. Сі. 288. Тпе Рпііірріпе СпіМгеп'5 Сазе Кесо£ПІ2Іп£ Ье^аі 5іапс1іп§ іог Риіиге иепегаііопг, 6 Сєо.іптіЕлуН Ь.Кєу.713 (1994).

закріплення відбувається і на регіональному рівні, де особливі здобутки мають американський та європейський регіони.

Додатковий протокол до Американської конвенції з прав лю­дини (так званий Сан-Сальвадорський протокол) 1988 року є од­ним із найбільш прогресивних міжнародно-правових документів з точки зору екологічних прав людини¹. Згідно зі ст. 11 цього акта кожна людина має право жити у здоровому довкіллі. Цьому праву кореспондує передбачений цією самою статтею обов'язок держав охороняти, зберігати та покращувати навколишнє середовище.

Європейська система прав людини ґрунтується на Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року². Хоча цей документ не містить екологічних прав, це не означає, що їх ефективний захист неможливий у Європейському суді з прав людини. Практика цього органу дає класичні приклади справ, під час розгляду яких забруднення навколишнього середовища було визнане причиною порушення основних прав людини³.

Право кожної людини нинішнього і майбутніх поколінь на сприятливе навколишнє середовище є одним із принципів міжна­родного європейського і національного права навколишнього сере­довища. Поряд з іншими принципами, зокрема принципом сталого розвитку, він формує основу охорони довкілля на всіх рівнях. З іншого боку, право на сприятливе навколишнє середовище є одним із фундаментальних прав людини, тісно пов'язане з її ін­шими правами та невіддільне від них. Крім того, зазначене право лежить в основі інституту екологічних прав людини і покликане сприяти його реалізації⁴. Інші екологічні права людини (на еко­логічну інформацію, на участь у прийнятті рішень та на судовий захист цих прав) були проголошені в принципі 10 Декларації Ріо. Передумовами цього були Міжнародний пакт про громадянські

' Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Шр://209.85.129.132/

та політичні права 1966 року, який передбачає свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію¹, та Зальцбурзька де­кларація про захист права на інформацію та участь 1980 року. Важливе значення для розвитку права на інформацію мали Рекомендація Ради Європи № (81)19 про доступ до інформа­ції прийнята у Страсбурзі 25 листопада 1981 року, та Дирек­тива 90/313 Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН від 7 червня 1990 року про доступ до інформації з навколишнього середовища².

Директивою 85/337-ЄЕК від 27 червня 1985 року про оцін­ку впливу деяких державних та приватних проектів на навко­лишнє середовище була закріплена участь громадськості в одер­жанні відомостей про довкілля. Це право розвинула Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордон­ному контексті (Еспо, Фінляндія, 1991 р.). Положення про гро­мадськість містяться також у Конвенції ЄЕК ООН про транс­кордонний вплив промислових аварій та в Конвенції з охорони та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер (Гельсінкі, 1992 р.). Європейська хартія з навколишнього сере­довища і здоров'я, прийнята 1989 року, визнала право участі громадськості у вирішенні проблем навколишнього середовища і здоров'я³.

2.4. Принцип невід'ємного суверенітету над природними ресур­сами декларується другим принципом Ріо, однак має тривалішу історію.

Генеральна Асамблея ООН, враховуючи резолюцію 1314 (XIII) від 12 грудня 1958 року, якою Генеральна Асамблея створила Комісію з невід'ємного суверенітету над природними ресурсами і доручила їй проведення повного обстеження становища, що існує відносно невід'ємного суверенітету над природними багатствами і ресурсами як основного елемента права на самовизначення, з

=сасКе:їсКкША£Ш

Див.: Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини [Електронний ресурс]. — Режим доступу: гакоп.гасіа.^оу.иа/с^і-Ьіп/іашз/таіп

³ Див.: Лопес. Остра супротив Іспанії [Електронний ресурс]. — Режим досту­пу: шчпАг.еигосоигі.ощ.иа/АгисІе.а5р?АМх=667

⁴ Див.: Кравченко С, Андрусевич А. Вказ. твір. — С. 137.

Див.: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. [електронний ресурс]. — Режим доступу: г.акоп.гасіа.^оу.иа/с^і-Ьіп/іа'йгз/таіп. с£І?пге£=995_043

Див.: [Електронний ресурсі. - Режим доступу: тин*гог.Ьіо5аГе1у.Ье/СВД)іг. Еиг.ОВ/ОШег/90

Див.: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Ьіір5://5еагсЬ.ІІ£а.пет./1_сіос2. П5{/РгатеРог51гисіигеОос

Зо

наданням, у разі потреби, рекомендацій у цілях його зміцнення, прийняла Всесвітню хартію природи¹.

Хартія зазначила, що при проведенні повного обстеження ста­новища, що існує відносно невід'ємного суверенітету народів і націй над їхніми природними багатствами і ресурсами, повинні належним чином враховуватися права й обов'язки держав згідно з міжнародним правом і необхідністю стимулювання міжнародної співпраці в економічному розвитку країн, що розвиваються.

Право народів і націй на невід'ємний суверенітет над їхніми природними багатствами і ресурсами повинно здійснюватися на користь їх національного розвитку і добробуту населення від­повідних держав.

Розвідка й експлуатація таких ресурсів і розпорядження ними, так само як і ввезення потрібного для цих цілей іноземного капі­талу, повинні проводитися відповідно до правил і умов, які народи і нації за своїм вільно прийнятим рішенням вважають необхідними або бажаними для дозволу, обмеження або заборони таких видів діяльності.

Міжнародна співпраця в цілях економічного розвитку країн, що розвиваються, будь то у вигляді державних або приватних капіталовкладень, обміну товарами і послугами, технічної допо­моги або обміну науковими даними, повинна сприяти незалежно­му національному розвитку цих країн і грунтуватися на пошані їхнього суверенітету над їхніми природними багатствами і ресур­сами.

2.5. Принцип загальної та диференційованої відповідальності означає, що всі країни мають зобов'язання охороняти навколишнє середовище та забезпечувати сталий розвиток, але вони можуть взяти на себе різний обсяг відповідальності. Дотримуючись го­ловного принципу рівності, більша відповідальність покладається на країни, відповідальніші за створення (винні у створенні) еко­логічних проблем. Це дозволяє ефективно співпрацювати країнам з різним рівнем економічного розвитку і різними можливостями для досягнення спільних цілей та вирішення спільних проблем. Цей принцип знайшов своє підтвердження в різних міжнарод-

но-правових актах, визнаючи різний ступінь відповідальності та можливостей країн, що розвиваються.

Концепція загальної та диференційованої відповідальності є досить суперечливою. Вона не визначає чітко, якою мірою індус­тріалізовані країни повинні-надавати фінансову допомогу, роз­ширювати можливості країн, що розвиваються, передавати їм технології та дозволяти менш суворий режим дотримання міжна­родних договорів'. Робота над виробкою механізмів застосування диференційованої відповідальності триває.