Суб'єкти процесу доказування 4 страница

значити, де, за яких обставин були виявлені ці предмети. В заключній частині протоколу відзначається факт ознайомлення з протоколом учасників слідчої дії, роз'яснення їм права вносити в протокол ви­правлення та зауваження. Вставки та виправлення, якщо вони були зроблені, відбиваються в протоколі перед підписами. Протокол підпи­сують особи, які провадили слідчі дії, перекладач, захисник, поняті, інші особи, якщо вони були присутні або брали участь у провадженні слідчої дії. Якщо хтось з осіб, які брали участь у провадженні слідчої дії, через фізичні вади або з іншої причини не може особисто підписа­ти протокол, для підписання протоколу запрошується стороння особа. В тих випадках, коли особа, яка брала участь у проведенні слідчої дії, відмовляється від підпису, про це відзначається в протоколі і затвер­джується підписом особи, яка провадила слідчу дії. Якщо в прова­дженні слідчої дії бере участь особа, щодо якої застосовані засоби без­пеки, то відповідно до ст. 52-3 КПК в протоколі указують псевдонім такої особи, реальні дані про таку особу в протоколі не зазначаються. В разі застосування під час провадження слідчої дії технічних засобів, у протоколі зазначаються технічні параметри апаратури, назви пошу­кових приладів, вимірювальних інструментів, хімічних препаратів, типи порошків, плівок, паст т.ін.

Протоколи можуть бути написані від руки або надруковані.

Протокол необхідно написати ясно, точно, відобразити все, що від­бувалося під час провадження слідчої дії, використовуючи поняття, які відповідають сучасному рівню правових знань та культури.

Вимоги до протоколу судового засідання зазначені в ст. 87 КПК, особливістю такого протоколу є те, що в ньому фіксуються всі дії, які відбуваються в судовому розгляді, всі фактичні дані, які були одержані в судовому слідстві під час допитів та проведення інших слідчих дій. Підписують протокол судового засідання суддя-головуючий в судовому засіданні та секретар судового засідання. Сторони мають право ознайо­митися з таким протоколом і подати свої письмові зауваження з приво­ду допущеної неправильності або неповноти протоколу (ст. 88 КПК).

Оцінка протоколів слідчих дій здійснюється і на досудовому слід­стві, зокрема, прокурором, який здійснює нагляд, а також у суді. Пе­ревірка в суді доказів, які містяться в протоколах слідчих дій, прова­диться шляхом оголошення в судовому засіданні відповідних прото­колів, а потім свою думку щодо повноти та правильності провадження дії та її фіксації висловлюють підсудні, потерпілі, свою оцінку про­токолу пропонують у судових дебатах сторони. Коли в суді виника­ють суперечки, сумніви щодо правильності провадження слідчої дії, точності її відбиття в протоколі, суд за клопотанням сторін може ви­кликати в судове засідання і допитати як свідків понятих, котрі брали участь у слідчій дії. Іноді для такої перевірки в суд викликають і слід­чого, який провадив цю дію.

Оцінюючи протокол слідчої дії, необхідно звернути увагу на пра­вильність оформлення рішення про провадження слідчої дії, якщо для проведення відповідної слідчої дії необхідно мати рішення суду або санкцію прокурора, то проведення їх без рішення або без санкції прокурора (за винятком тих випадків, коли закон дозволяє таке), по­тягне визнання відомостей, які містяться в протоколі, недопустими­ми. Необхідно перевірити повноваження особи, яка проводила слід­чу дію, тобто, чи проводив її слідчий, який прийняв справу до свого провадження, або був включений в групу слідчих (ст. 119 КПК), чи проводив її, скажімо дізнавач, який мав доручення від слідчого. За­уважимо, що слідчі дії, крім огляду місця події та накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку) можна провести тільки після порушення кримінальної справи. Отже, необ­хідно перевірити, чи було порушено кримінальну справу на час про­ведення слідчої дії. Далі слід перевірити, чи всі суб'єкти, участь яких є обов'язковою, брали участь у проведенні слідчої дії, чи належними були ці суб'єкти (наприклад, чи не були поняті працівниками органів дізнання та досудового слідства, або потерпілими, родичами потерпі­лого, обвинуваченого чи підозрюваного, що виключає залучення їх як понятих) т.ін. Перевіряється також якість запису в протоколі — чи немає необумовлених виправлень, доповнень, чи є підписи всіх осіб, які брали участь у провадженні слідчої дії. Зміст відомостей про об­ставини, які були встановлені під час проведення слідчої дії порівню­ється з іншими доказами, наявними в справі.

Значення протоколів слідчих дій як джерела доказів полягає в тому, що в них зафіксовані відомості про факти, які безпосередньо спостерігала особа, яка провадила таку дію, які не можна одержати іншим шляхом, більшість таких слідчих дій не можна провести по­вторно, тому порушення кримінально-процесуального законодавства, допущені під час проведення таких дій тягнуть втрату доказів, яку найчастіше не можна надолужити. Якщо, наприклад під час обшуку були знайдені речі, які мають відношення до справи (знаряддя зло­чину, предмети, які були об'єктом злочинних дій тощо), а потім були виявлені такі порушення проведення слідчої дії, які потягнуть ви­знання одержаних даних недопустимими, то провести ще раз обшук і одержати ті ж результати вже неможливо. Втрачені будуть відомості, які містяться в протоколі обшуку, недопустимими слід буде визнати і речові докази, здобуті під час такого обшуку, а якщо відносно таких предметів було проведено експертизу, той висновок експерта теж буде недопустимим.

Протокол судового засідання є єдиним процесуальним актом, в якому відбивається все, що відбувалося в судовому засіданні, всі дока­зи, які були одержані шляхом допиту підсудних, потерпілих, свідків, провадження інших дій. І таким чином, про обґрунтованість вироку (або іншого рішення) суду можна зробити висновок саме на підставі протоколу судового засідання.

Порівняно новим джерелом доказів, вказаним в ч. 2 ст. 66 КПК є протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими ор­ганами за результатами оперативно-розшукових заходів. Питання про шляхи використання даних, які одержані внаслідок проведення оперативно розшукових дій в останні роки, привертало пильну увагу науковців та практиків. І це зрозуміло, адже проведення оперативно-

розшукових заходів дозволяє одержати важливу інформацію про об­ставини злочину, іноді — зафіксувати сам момент вчинення злочинних дій (наприклад, під час проведення оперативної закупівлі або поста­чання наркотичних засобів). Але одержання оперативно-розшукової інформації в багатьох випадках здійснюється негласним шляхом, а якщо провадяться гласні заходи, то порядок їх проведення та перевір­ки не регламентовано так докладно як проведення слідчих дій, а, отже виникають проблеми перевірки таких даних та забезпечення їх досто­вірності. Протягом досить довгого часу існувало чітке розмежування кримінально-процесуальних та оперативних дій, причому, докази, на підставі яких приймалися рішення в справі, могли бути одержані тіль­ко з допомогою заходів, передбачених кримінально-процесуальним законом. Дані, одержані оперативним шляхом, використовувались як орієтуюча інформація для висунення версій, пошуку напрямків роз­слідування, вирішення питання, де, коли, яку слідчу дію необхідно провести. Першу спробу законодавчого закріплення можливості ви­користання даних, одержаних оперативним шляхом, як доказів було здійснено ще в 1990 році. Законом СРСР від 12 червня 1990 було вне­сено зміни до Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, якими передбачалась можливість використання як доказів даних, отриманих внаслідок проведення оперативно-розшукових захо­дів із застосуваннях технічних засобів після їх перевірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства. Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року передба­чалось, що матеріали оперативно-розшукової діяльності використо­вуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами в кримінальній справі. Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня 1993 року прямо закріплювалось, що фактичні дані, одержані та зафіксовані із застосуванням технічних засобів, можуть бути використані як дока­зи в судочинстві. Проведення в Україні малої судової реформи в 2001 році призвело до внесення в КПК змін, відповідно до яких в ч.2 ст. 65 КПК було закріплено нове джерело доказів — протоколи з відповідни­ми додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів. В ч. З ст. 66 КПК передбачено право органів дізнання, слідчого, прокурора і суду доручати підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно- розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами в кримінальній справі. В ч. 5 ст. 97 КПК проведення оперативно-розшукових заходів названо серед засобів перевірки заяв та повідомлень про злочини. Отже, зараз законодавець зробив певний крок на шляху залучення в процес доказування як до­казів даних, одержаних внаслідок проведення оперативно-рошукових заходів. Але регламентацію цього питання в КПК аж ніяк не можна визнати досконалою. Виникає низка питань, відповідей на які в зако­нодавстві немає. Перш за все — які саме оперативно-розшукові заходи можна використати як засіб одержання доказів? Науковці з цього пи­тання висловлюють різні думки. Як вважають деякі з них, як джерела

доказів у кримінальній справі можна використати тільки протоколи тих оперативно-розшукових дій, котрі провадяться з дозволу суду і обов'язково оформлюються протоколами з відповідними додатками. Це такі дії як негласне проникнення до житла чи іншого володіння осо­би, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації. Результати інших оперативно-розшукових заходів, на думку цих авторів, використову­вати як докази неможливо, оскільки на це немає прямих вказівок в законі. Інші науковці додержуються з цього питання просто проти­лежної думки — вважають, що перелічені оперативно-розшукові дії не можна розглядати як засіб одержання доказів, оскільки вони ма­ють негласний характер; засобами збирання доказів вони називають опитування осіб за їх згодою, використання їх добровільної допомоги; проведення контрольної та оперативної закупівлі та постачання то­варів, предметів та речовин, в тому числі заборонених для обігу; ви­требування, збирання та вивчення документів та даних, що характе­ризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці чи вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів; здійснювання візуального спостережен­ня в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів і інших технічних засобів.

КПК передбачає можливість проведення оперативно-розшукових дій за дорученням дізнавача, слідчого, прокурора, суду (ст. 66), але право суду надавати відповідні доручення не передбачене. До того ж ч. З ст. 104 КПК на орган дізнання покладається обов'язок про­вадити оперативно-розшукові заходи і про результати повідомляти слідчого в тих випадках, коли орган дізнання порушив кримінальну справу про тяжкий або особливо тяжкий злочин і після проведення дізнання, не встановивши особу, причетну до злочину, передав справу слідчому. В такому випадку доручення слідчого не потребується. Чи можна використовувати дані, про які повідомлено слідчого, як дока­зи? Відповідей на такі запитання немає. Можливо, що такі недоліки законодавчої регламентації порядку одержання та використання як доказів результатів оперативно-розшукових дій призвели до того, що деякі вчені звагалі вважають недоцільним використання результатів оперативно-розшукових заходів як доказів у кримінальній справі і наводять слушні доводи.

Оскільки в практиці все ж використовуються як докази деякі про­токоли з відповідними додатками, складені за результатами опера­тивно-розшукових дій, зокрема, протоколи оперативної та контроль­ної закупівлі, необхідно визначити особливості оцінки таких джерел доказів. При перевірці та оцінці таких джерел необхідно звернути увагу на таке:

— чи належними особами було проведено відповідну дію; перелік підрозділів, які уповноважені проводити зазначені дії, міститься в ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», і тіль­ки працівниками цих підрозділів можуть здійснюватися оперативно- розшукові дії;

— чи проведено дії відповідно до вимог закону, зокрема, чи було дано дозвіл на проведення конкретної дії керівником відповідного оперативного підрозділу, чи було одержано рішення суду в тих випад­ках, коли проведення оперативно-розшукової дії можливе на підставі рішення суду;

— чи не було порушення прав і свобод людини чи юридичної особи під час проведення дії;

— чи можна на підставі даних, що містяться в протоколі, з'ясувати обставини, що мають відношення до кримінальної справи;

— чи є можливість перевірити відомості, що містяться в протоколі процесуальним шляхом (наприклад, допитати понятих, якщо їх було залучено до участі в провадженні дії, провести експертизу т.ін.)

Безперечно, що законодавство в частині регламентації використан­ня в доказуванні даних, одержаних шляхом проведення оперативно- розшукових заходів, потребує подальшого вдосконалення на підставі вивчення та аналізу практики.

Одним із джерел доказів у ч. 2 ст. 65 КПК України названі речові докази, які являють собою матеріальні сліди суспільно небезпечного діяння. Речові докази можна визначити як предмети матеріального світу, на яких залишились будь-які сліди злочину, які в зв'язку із злочином піддавались будь-яким змінам, переміщенню в просторі, були створені злочинними діями т. ін. Доказове значення мають пев­ні властивості предмета, його особливі ознаки, місце виявлення. Сам предмет є матеріальним носієм такої доказової інформації, тобто дже­релом доказів.

На відміну від особистих доказів, які містять словесний опис обста­вин, що мають значення для справи, речові докази надають доказову інформацію своїми властивостями (наявністю слідів злочинного впли­ву, фактом виявлення їх у визначений час у певному місці або у кон­кретної особи т.ін.); доказове значення можуть мати їх фізичні власти­вості (наприклад, розмір і конфігурація сліду), місцезнаходження (на­приклад, викрадена річ, виявлена в обвинуваченого) або факт їхнього створення (підроблені документи, гроші).

Перелік предметів, які визнаються речовими доказами, міститься в ст. 78 КПК:

— предмети, які були знаряддям вчинення злочину (наприклад, ніж, яким було нанесено удар, відмичка, застосована для відкриття сховища);

— предмети, що зберегли на собі сліди злочину (це предмети, на яких залишені сліди знарядь злому, плями крові і т.п.);

— предмети, які були об'єктом злочинних дій (наприклад, викра­дені речі, коштовності, цінні папери, транспортні засоби т. ін.);

— гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом,

— всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності (наприклад, предмети, які злочинець загубив на місці злочину).

Як вбачається із конструкції ст. 78 КПК, перелік предметів, що мо­жуть бути речовими доказами у справі, не є вичерпним.

Деякі автори пропонували вважати речовими доказами зразки для експертного дослідження. З такою думкою погодитись не можна, адже, як зазначають інші науковці, зразки для експертного дослі­дження «пов'язані з розслідуванням, а не з розслідуваною подією та характеризують певний суб'єкт або об'єкт незалежно від його відно­шення до кримінальної справи. Допомагаючи здійснити ототожнення, зразки по суті служать інструментами пізнання. І в цьому відношенні їх можна порівняти із приладами, пристосуваннями, матеріалами й іншими технічними засобами, якими користується експерт, здійсню­ючи дослідження речових доказів, а також з наявними в літературних джерелах довідковими й науковими даними, на які дослідник спира­ється у своїх висновках».

В останні роки набула актуальності проблема існування так зва­них «електронних» речових доказів, під якими розуміють електрон­ні об'єкти, які завдяки своїм індивідуальним чи системним влас­тивостям були знаряддям злочину, зберегли на собі сліди злочину і можуть слугувати засобом для встановлення обставин криміналь­ної справи. Таким речовим доказом може бути визнано, наприклад, мікрокомп'ютер, в разі, коли його стандартна програма пристосована (змінена) і завдяки їй він стає знаряддям злочину чи створює спри­ятливі умови для його вчинення. Проблема пошуку, дослідження та оцінки таких речових доказів потребує подальшої наукової розробки.

Речові докази як і інші, повинні мати властивості належності та допустимості. Належність їх визначається тим, що предмети, які додаються до справи як речові докази, мають такі властивості, аналіз яких дозволить встановити обставини, що мають відношення до справи. Так, виявлення у підозрюваного речей, які були вилучені у потерпілого під час розбійного нападу, свідчить про певний зв'язок підозрюваного з розслідуваним злочином. Звичайно ж на підставі та­кого доказу неможливо буде зробити висновок про вчинення злочину саме підозрюваним, але про якийсь зв'язок його із злочином такі речі свідчитимуть.

Допустимість речових доказів визначається тим, що зазначені предмети стають речовими доказами тільки в порядку, передбаченому законом. Перш за все, необхідно зафіксувати факт виявлення певно­го предмета, провести огляд його, про що складається протокол. По можливості предмет необхідно сфотографувати і приєднати до справи постановою особи, яка здійснює провадження в справі (ст. 79 КПК).

Механізм формування речових доказів складається із позапроцесуальної стадії (події, дії залишають сліди на предметах) і процесуаль­ної стадії (ці сліди вивчаються, сприймаються і процесуально закріп­люються, в результаті чого утворюється речовий доказ).

Процесуальна форма речового доказу містить у собі наступні еле­менти:

1) протокол, у якому зафіксовані обставини виявлення предмета;

2) протокол огляду цього предмета;

3) постанова особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвала суду про приєднання до справи як речового доказу (ст. 79 КПК України);

4) сам цей предмет.

Речові докази можуть бути виявлені під час проведення слідчої дії (огляду, обшуку т. ін.), в такому разі саме у відповідних протоколах необхідно докладно зазначити, де, за яких обставин було знайдено конкретний предмет, відобразити його ознаки. Речові докази можуть бути надані учасниками процесу або іншими особами. КПК не визна­чає, як необхідно оформити подання предметів, точніше — прийнят­тя таких предметів для приєднання до справи як речових доказів. На практиці в таких випадках складають протокол добровільної видачі. На наш погляд, доцільно було б складати протокол прийняття пред­метів (або документів). В такому протоколі необхідно відобразити дані про особу, яка надає предмети, її адресу, зробити опис предмета. Про­токол повинні підписати особа, яка надає предмет, і особа, яка його приймає. Про обставини знайдення предмета особа, яка подає його слідчому, може бути допитана.

Як речовий доказ до справи приєднується предмет, який може бути реально вилучений цілком, або від якого можна відокремити частину, на якій зберігаються певні сліди злочину, наприклад, можна відділити від паркана дошку зі слідами пострілу. Занадто громіздкі предмети, які не можна вилучити, можуть бути описані в протоколі відповідної слідчої дії, сфотографовані, але як речові докази до справи не приєднуються. Наприклад, не можна вилучити дерево зі слідами, залишеними автомобілем, який врізався в це дерево.

У тих випадках, коли деякі сліди злочину не можна вилучити, в істотні ознаки таких слідів можна перенести на інший носій, створю­ється похідний речовий доказ. Прикладом таких доказів можуть бути зліпки слідів.

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, досудового слідства і в суді або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації. При передачі справи від одного органу дізнан­ня чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокуророві чи до суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого ре­чові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їх володіль­цям, якщо це можливо без шкоди для успішного провадження в спра­ві (ст. 79 КПК)

Речові докази оцінюються за загальними правилами оцінки до­казів (ст. 67 КПК). Особливістю оцінки є те, що речові докази можна оцінити тільки в сукупності з іншими доказами, в яких зафіксовано факт виявлення і вилучення предмета, а також тими, які були одер­жані при дослідженні такого предмета. Якщо, наприклад, до справи приєднані як речові докази речі, викрадені у потерпілого і вилучені під час обшуку у обвинуваченого, то оцінка їх вимагає оцінки прото­колу обшуку, в якому зафіксований факт знайдення та вилучення цих речей, протоколу допиту потерпілого, в якому той описував прикмети викрадених у нього речей, протоколу пред'явлення речей для впізнан­ня потерпілому. Предмет втрачає властивість допустимості і не може бути використаний як речовий доказ, якщо він був виявлений і ви­лучений з порушенням вимог закону (скажімо, обшук було проведено без понятих).

Доля речових доказів вирішується вироком, ухвалою чи постано­вою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому знаряддя злочину, що належать обвину­ваченому, конфіскуються; речі, вилучені з обігу, передаються відпо­відним установам або знищуються; речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли заінте­ресовані особи просять про це, можуть бути передані їм; гроші, цін­ності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави; гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо їх не встановле­но, то ні гроші, цінності та речі переходять у власність держави. Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в по­рядку цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 83 КПК джерелом доказів є документи, якщо в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи.

Документом як самостійним джерелом доказів можна назвати письмовий або оформлений іншим способом акт, що містить певну інформацію, зміст якої має відношення до справи. Документи мо­жуть містити відомості, зафіксовані за допомогою різних знаків — букв, цифр, це можуть бути плани, схеми, креслення. Джерелом до- казів можуть бути і офіційні документи (довідки, акти), і неофіційні (особисті листи, щоденники).

Офіційні документи мають містити всі необхідні реквізити — дату, номер, підписи, печатки. Як правило, до справи необхідно приєднати оригінали документів, а не копії. Як джерело доказів документ пови­нен містити відомості про певні факти, а не міркування, умовиводи.

Нерідко серед науковців зустрічається думка, відповідно до якої документи — це лише письмові акти. Але письмові акти складають лише один із видів документів, зазначених у ст. 83 КПК України. Інші документи можуть містити відомості, зафіксовані як у письмовій, так і в іншій формі. До них можуть відноситися матеріали фото- і кіно­зйомки, аудіо- і відеозапису та інші носії інформації (засоби факси­мільного, електронного та іншого зв'язку, тощо). Необхідно тільки зауважити, що йдеться не про застосування звукозапису, кінозйомки, відеозапису, при провадженні слідчих або судових дій — вказані ма­теріали не становлять самостійного джерела доказів. В цьому випадку вони являють собою додаток до протоколу відповідної слідчої дії або протоколу судового засідання).

Як зазначено в ст. 83 КПК, документ може бути визнаний речовим доказом, якщо він має ознаки, вказані в ст. 78 КПК, тобто, якщо доку­мент був знаряддям злочину (документ, на підставі якого обвинуваче­ний одержав певні виплати, на які не мав права), об'єктом злочинних дій (документи, викрадені у потерпілого під час крадіжки), зберігає на собі сліди злочину (документ, який має сліди підчисток, виправ­лень, підроблений документ). В розглянутих випадках відокремлення документа як самостійного джерела доказів від документів — речових доказів великих труднощів не викликає. Але серед речових доказів КПК називає інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і викриття винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення покарання. Документи можуть бути визнані речовими доказами за наявності і цих ознак. У цьому разі для розмежуваня цих двох джерел доказів необхідний певний критерій. На наш погляд, та­ким критерієм є спосіб передачі доказової інформації. Документ несе необхідну для справи інформацію тільки своїм змістом, в документ — речовий доказ таку інформацію несе не змістом, або не тільки змістом, а і своїм виглядом, місцем виявлення, тобто як предмет матеріально­го світу безпосередньо відображає будь-які обставини, які необхідно встановити в справі. Якщо, наприклад, в оселі обвинуваченого було виявлено документ, який належить потерпілому, знайомство з яким і факт перебування в своїй оселі якого обвинувачений заперечує. Такий документ (що його потерпілий випадково забув в оселі обвинувачено­го) несе інформацію насамперед у зв'язку з місцем його знайдення.

Необхідність розглянутого розмежування джерел доказів має практичне значення, адже порядок приєднання до справи документів і речових доказів різний. Для приєднання до справи речового доказу, як вже зазначалося, необхідно винести постанову, сам речовий доказ необхідно оглянути і скласти протокол такого огляду. Документ на досудовому слідстві приєднується до справи без дотримання будь-якої процесуальної форми.

Оцінка документів провадиться за загальними правилами (ст. 67 КПК). Вирішуючи питання про належність, допустимість та достовір­ність документа, необхідно перевірити, чи мають відношення до спра­ви відомості, які містяться в документі, чи оформлений він належним чином (якщо це офіційний документ — чи є на ньому підписи, печатка, інші необхідні реквізити). Перевіряється також дійсність документа, в необхідних випадках для цього може бути призначена експертиза. Якщо зміст документа викликає сумнів у достовірності викладених у ньому відомостей, може бути проведений допит особи, що склала доку­мент, витребувані інші документи.

Рекомендовані нормативно-правові акти, судова практика і література

Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримі­нальному процесі: Науково-практичний посібник. — К.: КНТ, Вида­вець Фурса С.Я., 2006.

Золотих В.В. Проверка допустимости доказательств в уголовном процессе. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1999.

Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроиз- водстве. — К., 1984.

Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: Научно-практическое пособие. — М.: Проспект, 2000.

Теория доказательств в советском уголовном процессе / [Ред. кол- легия: докт. юрид. наук И.В. Жогин (отв.ред.) и др.]. — Изд. 2-е, исп. и доп. — М.: Юрид. лит., 1973

Тема 7