Суб'єкти процесу доказування 2 страница

Третя група осіб — це ті, чия участь у процесі доказування являє собою реалізацію права чи виконання обов'язку повідомити певні фак­тичні дані, які можуть бути використані як докази в кримінальній справі. В зв'язку з такою участю в процесі доказування ці особи набу­вають деякі права. Підозрюваний, обвинувачений мають право давати чи не давати показання, відповідати чи не відповідати на запитання, право власноручно записати свої показання, потерпілий також має право відмовитися давати показання, записати їх власноручно. Дея­кі особи мають право відмовитися давати показання як свідки (ст. 69 КПК). свідки набувають права, передбачені ст. 69-1 КПК, експерти, які залучаються до участі в процесі доказування також мають права, зазначені в ст. 77 КПК. Особи, яких ми віднесли до цієї групи, мають також і обов'язки. Для потерпілого — це обов'язок з'явитися за ви­кликом, давати правдиві показання (якщо він скористується відповід­ним правом), для свідків — обов'язок з'явитися за викликом, давати показання та давати показання правдиві, для експертів — обов'язок промести відповідне дослідження і надати правдивий і обґрунтований висновок. За невиконання обов'язків встановлюється відповідальність.

Участь суб'єктів четвертої групи в доказуванні спрямована на на­дання певної допомоги в зв'язку з проведенням дій, пов'язаних з одер­жанням та перевіркою доказів.

Чітке визначення ролі суб'єктів у процесі доказування необхідно для того, щоб можна було в законодавстві таким чином зазначити їх процесуальне становище, щоб надати таким особам відповідні мож­ливості для виконання певної ролі. Суб'єктів, на яких покладається обов'язок доказування, законодавство повинно наділити необхідними повноваженнями, які дозволять їм на відповідному рівні виконува­ти такий обов'язок, тобто, збирати, перевіряти та оцінювати докази для встановлення фактичних обставин справи і ухвалення законного рішення. Можна вдосканалювати також процесуальний статус осіб, яким надано право брати участь у процесі доказування. Доцільно, наприклад, було б надати захисникові, який бере участь у допитах, очних ставках на досудовому слідстві, права задавати через слідчого запитання допитуваним особам (як це передбачалося раніше), надати захисникові право ставити запитання перед експертом під час призна­чення експертизи на досудовому слідстві т. ін.

Джерела доказів

Під джерелами доказів, як вже зазначалося, маємо на увазі мате­ріальні носії певної інформації, яка розглядається як доказ у кримі­нальній справі. Вичерпний перелік джерел доказів міститься у ч. 2 ст. 65 КПК, аналіз якої дозволяє зробити висновок, що всі джерела доказів являють собою або предмети матеріального світу, що несуть певну інформацію, яка стосується справи, або документи — в широко­му розумінні, які також закріплюють відомості про факти, що мають значення в справі. З числа документів законодавець виділяє як окремі джерела протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені за результатами оперативно-розшукових захо­дів, висновок експерта і власне документи. Із протоколів слідчих дій виділені як самостійні джерела показання обвинуваченого, підозрю­ваного, потерпілого, свідка.

Отже, джерелом відомостей, якими володіють певні особи, є пока­зання, тобто свідчення, одержані під час допиту або очної ставки, за­фіксовані у відповідному протоколі.

Найбільш поширеним джерелом доказів є показання свідка, які можна визначити як повідомлення, зроблене на допиті або очній став­ці, про обставини, що мають відношення до справи, особою, яку було викликано як свідка, і зафіксоване в порядку, передбаченому законо­давством.

Предмет показань свідка визначено ч. 2 ст. 68 КПК — це обстави­ни, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, в тому чис­лі факти, що характеризують особу обвинуваченого (підозрюваного), та його взаємовідносини з ними. Додамо, що свідка можна допитати і про факти, які характеризують особу потерпілого, взаємини свідка

з потерпілим, взаємини потерпілого та обвинуваченого. Отже, свідок може бути допитаний про будь-які обставини, пов'язані з розслідува­ним злочином — час, місце, спосіб вчинення певного злочинного ді­яння, про обставини, які передували вчиненню злочину, мали місце після вчинення злочину, взаємини між обвинуваченим, потерпілим, свідками. Свідкові можуть бути поставлені запитання щодо його здіб­ності сприймати певні обставини та давати про них показання (що необхідно для оцінки показань свідка).

Досить часто свідки під час допиту висловлюють свої доводи, при­пущення, умовиводи, намагаються пояснити певні обставини. Зви­чайно ж припущення, умовиводи, доводи не є доказами. Така думка в науковій літературі практично одностайна. Але питання про те, чи слід включати їх до предмета свідоцьких показань, викликає у нау­ковців суперечки. На думку деяких авторів, доводи, припущення, по­яснення фактів входять до змісту показань свідка, оскільки вони мо­жуть сприяти правильній побудові версій, пошуку шляхів виявлення нових доказів, хоч і не можуть розглядатися як докази у справі. Інші не включають в предмет показань свідка його припущення, доводи. На наш погляд, такі суперечки не мають принципового значення. Важливо інше — припущення, умовиводи, доводи свідка не є доказа­ми. Звичайно ж нехтувати такими висловлюваннями свідка було б не доречно, їх можна використати при побудові версій, визначенні на­прямку розслідування. Крім того, необхідно врахувати, що коли люди висловлюють свої припущення, роблять якісь висновки, вони не зав­жди кажуть про ті обставини, факти, на підставі яких зробили ці ви­сновки. Отже, в тих випадках, коли свідок повідомляє свої висновки, припущення, необхідно з'ясувати, на чому вони ґрунтуються, можли­во свідок пригадає конкретні обставини, факти, які привели його до певних висновків. Так, скажімо, свідок пояснив, що він бачив особу, яка вчинила напад на потерпілого, і стверджує, що це була «особа кав­казької національності». В такому випадку необхідно з'ясувати, на підставі чого, він зробив такі висновки, і свідок, можливо, дасть по­яснення, що підозрюваний мав чорне волосся, великі карі очі, тощо, тобто повідомить дані про факти, які він спостерігав.

Як слушно зазначають в юридичній літературі, показання свідка про обставини, які він сприймав, містять також і його суб'єктивні су­дження про ці обставини, і такі судження тісно пов'язані з тими фак­тичними даними, що повідомляє свідок. На власних висновках свідка порідко ґрунтуються, наприклад, його показання про марку та модель

автомобілів, про час, коли відбувалася певна подія, про відстань між деякими об'єктами, швидкість руху т. ін. Перш за все, зауважимо, що таку особливість мають всі показання (потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного) і взагалі всі особисті докази. Тому дуже важливо, дослі­джуючи розглядувані докази, чітко відокремити свідчення про факти від суджень, висновків свідка. Крім того, при перевірці таких доказів необхідно враховувати наявність у свідка певних спеціальних знань, його фах, особливості його зору та слуху та інші дані, які допомагають зробити правильні висновки щодо достовірності таких свідчень. Якщо свідок повідомив про швидкість руху автомобіля, необхідно з'ясувати, наскільки точно свідок спроможний визначити швидкість руху, а це за­лежить від того, чи має він досвід керування автомобілем, відстані, на який знаходився автомобіль у момент, коли його бачив свідок, інших умов спостерігання події (часу доби, наявності освітлення тощо).

Свідок може дати показання про обставини, що він сприймав сам безпосередньо, а також про обставини, про які він довідався він інших осіб. В останньому випадку необхідно встановити джерело обізнаності свідка і допитати того, від кого довідався свідок про ті обставини, про які він розповідав. Як ми вже зазначали, якщо через якісь поважні причини такий допит неможливий, необхідно одержати дані про те, коли, де, від кого свідок, якого було допитано, одержав відповідні ві­домості і ретельно їх перевірити. Якщо свідок повідомляє дані, дже­рело яких невідоме, їх не можна вважати доказами.

Кримінально-процесуальний закон лише в загальній формі вказує на те, хто може бути допитаний як свідок. Відповідно до ст. 68 КПК України як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Для цих осіб надан­ня показань є обов'язком, за невиконання якого законом передбачена кримінальна відповідальність, якщо свідок старше 16 років (ст. 385 КК України).

Винятки з цього правила зазначені в ст. 69 КПК. Осіб, які не під­лягають допиту як свідки, і тих щодо допиту яких діють особливі пра­вила можна розділити на декілька категорій.

Це, по-перше, особи, яких не можна допитувати як свідків ні за яких умов:

— захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представ­ники потерпілого, цивільного позивача та відповідача — про обстави­ни, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

5) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово- медичної експертизи через свої психічні або фізичні вади не спромож­ні правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати про них показання;

6) свідок, який відповідно до ст. 52-3 КПК дає показання під псев­донімом, — щодо дійсних даних про його особу; інших осіб, які мають відомості про дійсні дані про свідка, що дає показання під псевдоні­мом, — щодо цих даних.

По-друге, можна виділити осіб, які можуть бути допитані як свідки тільки за певних умов: це адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священ­нослужителі — з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності. Вони можуть бути допитані про за­значені обставини тільки за умови, якщо вони звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості. Прохання такої особи або її згода на допит перелічених осіб як свідків повинні бути оформлені письмово і приєднано до кримінальної справи.

По-третє, є особи, які вправі відмовитися давати показання, тобто наділені свідоцьким імунітетом:

7) члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюва­ного, обвинуваченого, підсудного;

8) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

Ці особи можуть бути допитані як свідки тільки тоді, коли вони бу­дуть ознайомлені із своїм правом відмовитися від показань, і вислов­лять згоду на їх допит.¹

Правило, за яким особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, передбачене ст. 63 Конституції України, називають привілеєм від самообвинувачення.

Крім того, не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представ­ника.

Не можна покладати обов'язок давати показання як свідки на осіб, які є громадянами інших держав, в разі звернення з проханням про надання правової допомоги, що передбачено ст. 9 Конвенції про пра­вову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах 1993 року, ст. 8 Європейської конвенції про взаємну до­помогу у кримінальних справах 1959 року.

Чинне законодавство не встановлює віку, з якого можливий допит особи як свідка. Вирішуючи питання про допит як свідка малолітньої дитини, слід виходити з того, що такий допит можна провести тіль­ки тоді, коли іншим шляхом одержати потрібні відомості неможливо. Крім того, необхідно визначити, чи може дитина з урахуванням її віку і рівня розумового розвитку правильно сприймати певні обставини та правильно про них розповісти.

За загальним правилом поєднання процесуальної функції свідка з будь-якою іншою є неприпустимим. Тому, наприклад, може бути усу­нутий від участі у справі захисник, якщо він був допитаний як свідок, або підлягає такому допиту (п. 2 ч. 1 с. 61 КПК України). Мова в цьому випадку йде про допит із приводу обставин, що стали відомі особі не в зв'язку з виконанням функції захисника по даній справі. В окремих же випадках, передбачених кримінально-процесуальним законодавством, таке поєднання процесуальних функцій можливе. Так, як свідки мо­жуть бути допитані особи, що брали участь у справі як законні пред­ставники неповнолітнього обвинуваченого (підозрюваного), потерпіло­го, або брали участь у слідчих діях як поняті (для з'ясування обставин проведення відповідної слідчої дії). Не виключається можливість до­питу як свідків осіб, які здійснювали провадження у справі (дізнавача, слідчого, прокурора, судді). Звісно, що допит таких осіб як свідків ви­ключає їх подальшу участь у справі в іншій якості.

В деяких справах виникає необхідність допитати співучасника злочину, щодо якого було ухвалено вирок, або справу закрито. Така ситуація можлива, наприклад, у тих випадках, коли злочин було вчи­нено двома особами, щодо першого з співучасників справу було виді­лено в окреме провадження в зв'язку з тим, що він захворів, або втік, а відносно другого справу було розглянуто по суті і постановлено вирок. Після цього перший співучасник одужав, або був знайдений і щодо нього здійснюється провадження. Виникає питання — як допитувати другого співучасника. Деякі автори вважають, що його необхідно до­питувати як обвинуваченого. З такою думкою не можна погодитися. У зазначених випадках особа повинна бути допитана як свідок, причо­му, їй повинно бути обов'язково роз'яснене право відмовитися давати показання про власні дії.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство визначає проце­суальне положення свідка, закріплюючи його права (ст.69-1 КПК), обов'язки (ст. 70 КПК), відповідальність (ст. 71 КПК).

Оцінка показань свідка полягає у визначенні належності, допусти­мості, достовірності відомостей, які в них містяться, їх значення для встановлення обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі. При оцінці показань свідка повинні враховуватися такі факто­ри як умови формування показанні (об'єктивні і суб'єктивні), особис­тість допитуваного, його відношення до справи та учасників процесу. Інакше кажучи, необхідно врахувати індивідуальні особливості свід­ка — який він має слух, зір, це необхідно для оцінки показань, напри­клад в частині того, чи міг свідок, який знаходився на певній відстані від осіб, про яких він розповідає, чути їх розмову, чи міг добре бачити номер автомашини т.ін. Відомо, скажімо, що свідки, котрі мають неве­ликий зріст, людину, яка була вище за них, можуть називати високою, а інший свідок, який бачив ту ж саму людину, опише її як чоловіка се­реднього зросту, що може бути тому, що другий свідок сам має великий зріст. Отже, могло скластися уявлення, що в показаннях двох свідків є протиріччя щодо зовнішності особи, про яку вони розповідають, але аналіз обставин, які впливають на показання свідків, дозволить дійти висновку, що таких протиріч немає. Звичайно ж на показання свідка впливають відносини його з обвинуваченим та з потерпілим. Важливе значення для оцінки показань мають і інші фактори — місце, з якого свідок спостерігав певні події, освітлення місця події тощо.

Оцінка показань неповнолітніх і особливо малолітніх свідків теж має свої особливості. Необхідно враховувати, що діти та підлітки в більшій мірі, ніж дорослі, піддаються впливу інших осіб, схильні до фантазування, їм важче визначити відстань, відрізок часу.

Багато спільного з показаннями свідка мають показання потерпі­лого, які можна визначити як повідомлення про обставини, що мають значення в справі, зроблені на допиті чи очній ставці особою, яку ви­знано потерпілим, і зафіксовані в порядку, передбаченому законом.

Предмет показань потерпілого відповідно до ст. 72 КПК України складають обставини, які підлягають встановленню по справі, в тому числі і факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрю­ваного, та його взаємовідносини з ними. Крім того, в предметі пока­зань потерпілого можна виділити також дані про характер взаємин між потерпілим та свідками.

Отже, потерпілий може бути допитаний про обставини суспільно не­безпечного діяння і його істотні ознаки (час, місце, спосіб), про осіб, що брали участь у злочині, роль кожного з них, про характер і розмір шкоди, заподіяної злочином (наскільки ці дані відомі потерпілому), про взаємини між потерпілим та обвинуваченим, в деяких випад- про взаємини потерпілого зі свідками (якщо це має значення для оцінки показань свідка чи потерпілого). Потерпілий може також повідомити дані про обставини, які передували вчиненню злочину, а також про події, які відбувалися після вчинення злочину, наприклад, про відшкодування обвинуваченим шкоди, про примирення між ним та обвинуваченим, що за певних умов може розглядатися як підста­ва для звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, тощо. До показань потерпілого застосовуються ті ж правила, що і від­носно показань свідка — якщо потерпілий повідомляє фактичні дані, про які він дізнався від інших осіб, ці особи повинні бути встановлені і допитані, а якщо їх допит неможливий з якихось поважних причин, то необхідно перевірити, де, коли, від кого потерпілий одержав пев­ні відомості. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме.

Процесуальне становище потерпілого істотно відрізняється від становища свідка, що впливає на сутність та на оцінку його показань. Потерпілий є учасником процесу (п. 8 ст. 32 КПК), він має право да­вати показання, обов'язок давати показання на нього не покладаєть­ся, якщо потерпілий дає показання, то він зобов'язаний давати прав­диві показання. Крім того, на потерпілого покладається обов'язок з'являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, про­курору, суду і судді.

Як учасник процесу потерпілий має право для захисту власних ін­тересів, зокрема, має право брати участь у процесі доказування, отже і свої показання потерпілий може використовувати як засіб відстоюван­ня власного процесуального інтересу у справі. Таким чином, потерпі­лий може під час допиту висловлювати свої міркування щодо осіб, які могли вчинити злочин, пропонувати свої версії, свою оцінку доказів, з якими він був ознайомлений. Такі міркування, здогадки, умовиводи потерпілого не є доказами, вони враховуються при розробці версій, ви­значенні напрямку розслідування.

Оцінка показань потерпілого провадиться за загальними прави­лами, результатом оцінки будуть висновки щодо належності, допус­тимості та достовірності повідомлених потерпілим даних. Як і при оцінці показань свідка, слід врахувати, що на достовірність показань потерпілого можуть вплинути як об'єктивні умови сприйняття, збе­реження в пам'яті й відтворення певної інформації, так і суб'єктивні властивості потерпілого, що виявилися на всіх зазначених етапах формування показань, а також стан потерпілого, його особисті якості. Крім того, оцінка показань потерпілого повинна провадитись з огляду на те, чи був потерпілий підданий насильству з боку осіб, що вчини­ли злочин, в якому емоційному стані він знаходився в момент безпо­середнього контакту із злочинцем (був наляканий, обурений), якими були дії самого потерпілого, пов'язані із злочином (чи припустився він вчинків, які спровокували злочин, чи була його поведінка віктимною). Необхідно врахувати і зацікавленість потерпілого в результатах розгляду справи, і те, що потерпілий міг скористатися своїм правом і після закінчення досудового слідства ознайомитися з усіма матеріала­ми кримінальної справи, а в судовому засіданні був присутній під час всього судового слідства, і на нього могли вплинути ті дані, з якими він ознайомився, які він сприймав у судовому засіданні.

Все сказане не означає, що показанням потерпілого можна нада­ти перевагу перед іншими джерелами доказів (навіть у тих випадках коли потерпілий повідомляє досить детальну інформацію), чи, навпа­ки, віднестись до таких показань упереджено, з недовірою (з огляду на те, що потерпілий є зацікавленою в справі особою). Як і всі інші докази, відомості, які повідомляє потерпілий, не мають наперед вста­новленої сили.

Показання обвинуваченого — це повідомлення про обставини, що мають значення в справі, зроблені на допиті або очній ставці особою, яку притягнуто в даній справі як обвинуваченого, і зафіксовані відпо­відно до закону.

Допит обвинуваченого провадиться після пред'явлення йому обви­нувачення, і тому до предмета його показань входять обставини, що становлять зміст пред'явленого йому обвинувачення, а також інші обставини, що мають відношення до прави, зокрема, дані про події, що передували злочину, йшли за ним, взаємини з потерпілим, свідка­ми, іншими обвинуваченими. Обвинувачений може давати показання також відносно доказів, які є в справі, повідомити обставини, які, на його погляд, підтверджують або спростовують такі докази, а також про обставини, які характеризують його як особистість.

Обвинувачений є учасником процесу (п. 8 ст. 32 КПК), він наділе­ний широкими правами для захисту, зокрема правом на участь у дока­зуванні. КПК надає обвинуваченому право давати показання, або від­мовитись давати показання і відповідати на запитання. Обвинуваче­ний не несе відповідальності за завідомо неправдиві показання. Якщо допит обвинуваченого провадиться після пред'явлення йому обвину­вачення, то починається такий допит запитанням слідчого, чи визнає себе обвинувачений винним у пред'явленому обвинуваченні. Обвину­вачений використовує своє право давати показання не тільки для по­відомлення відомостей про факти, які мають відношення до справи, але й для захисту, тому він може висловлювати свої припущення про вчинення злочину іншими особами, пропонувати свою оцінку доказів, висловлювати свої міркування, здогадки. Обвинувачений може пояс­нити, чому ті чи інши факти, про які повідомив він або інші особи, ма­ють значення для його захисту (для встановлення його невинуватості або пом'якшення його вини), а також піддавати критиці спрямовані на його викриття докази обвинувачення і взагалі аналізувати будь-які докази в справі, зокрема ті, що можуть свідчити про вчинення злочи­ну іншою особою. Ще раз підкреслимо, що доказами в справі є тільки відомості про факти, які мають відношення до справи, відповідь обвинуваченого за запитання, чи визнає він себе винним, припущення, міркування, здо­гадки, умовиводи обвинуваченого не розглядаються як докази, але їх не можна ігнорувати, вони слугуватимуть підставами для висунення версій, проведення перевірки доказів, визначення напрямків розслі­дування. Обвинувачений, як і інші допитувані особи, може повідомити фак­ти. обставини, які він сприймав безпосередньо, а також ті, про які він довідався від інших осіб. І хоч в КПК щодо показань обвинуваченого не має вказівок про необхідність одержати докази з першоджерела, відносно таких показань повинно діяти таке ж правило, що застосо­вується до показань свідка чи потерпілого — якщо обвинувачений по­силається на відомості, про які він довідався він інших осіб, такі особи повинні бути знайдені і допитані. Показання обвинуваченого, як і будь-який інший доказ не має пе­реваг перед іншими. Разом з тим, кожний доказ має свої особливості, своє значення в процесі доказування.

Значення показань обвинуваченого полягає в тому, що в тих випад­ках, коли обвинувачений, який вчинив злочин, визнав себе винним і дає правдиві показання, він більше, ніж будь-хто, може повідомити про обставини злочину, зокрема, про суб'єктивну сторону. В своїх по­казаннях обвинувачений висловлює своє відношення до вчиненого ним злочину, його щире каяття розглядається як обставина, що пом'якшує покарання. Якщо обвинувачений не визнає себе винним, ретельна пе­ревірка його показань може або спростувати доводи обвинуваченого, які він наводив на свій захист, або підтвердити його непричетність до злочину. В першому випадку слідчий своєчасно збере необхідні докази для підтвердження обґрунтованості обвинуваченого, в другому — пе­реконавшись в непричетності обвинуваченого до злочину, зможе уник­нути помилки і спрямує свої зусилля на перевірку інших версій.

Оцінці показань обвинуваченого сприяє певна класифікація його показань. Звичайно ж показання обвинуваченого класифікують як і інші докази, відповідно до класифікації, розглянутою нами раніше. Крім того, в літературі запропоновані різні види класифікації саме по­казань обвинуваченого.

За критерієм відповідності відомостей, що містяться у показаннях обвинуваченого, фактичним обставинам справи їх можна поділити на правдиві і неправдиві. В свою чергу неправдиві показання обвинува­ченого залежно від наявності умислу можна класифікувати на умисні і помилкові. Умисні неправдиві показання обвинуваченого — це по­казання, відомості в яких умисно спотворені обвинуваченим з тих чи інших мотивів, наприклад, з метою уникнути відповідальності або до­помогти зробити це іншим особам. Помилкові показання обвинуваче­ного — це показання, відомості в яких не відповідають фактичним об­ставинам справи внаслідок того, що обвинувачений «сумлінно» поми­лявся (наприклад, перебуваючи в стані уявної оборони). Слід взяти до уваги, що поділ показань обвинуваченого (як і інших джерел доказів) за критерієм відповідності фактичним обставинам справи відомостей, які в них містяться, є дещо умовним, оскільки остаточно питання про достовірність чи недостовірність доказу вирішується лише судом при винесенні вироку. Однак в практичній діяльності розмежування показань на правдиві і неправдиві має певне значення. Слідчий, дій­шовши висновку, що показання обвинуваченого неправдиві, може за­стосувати певні тактичні прийоми для встановлення причин, з яких обвинувачений давав неправдиві показання, викрити обвинуваченого в тому, що його показання неправдиві.

Показання обвинуваченого класифікують в залежності від його ставлення до обвинувачення. Показання, в яких обвинувачений вира­жає згоду з обвинуваченням і повідомляє про обставини злочину, що він вчинив, називають визнанням. Визнання може бути повним (обвинувачений погоджується повністю з обвинуваченням) або частковим (обвинувачений, наприклад, визнає себе винним у вбивстві, але запе­речує наявність у нього хуліганських мотивів, стверджує, що вчинив вбивство в зв'язку з особистими неприязними стосунками з потерпі­лим). Показання, в яких обвинувачений не визнає себе винним, запе­речує обвинувачення, наводить відомості про факти, які, на його дум­ку, спростовують обвинувачення, розглядаються як заперечення вини. Таке заперечення також може бути повним або частковим. Різновидом заперечення вини є показання обвинуваченого, в яких він визнає фак­тичну сторону діяння, але заперечує злочинний характер своїх дій, стверджуючи, наприклад, що він діяв у стані необхідної оборони.

Такий поділ показань обвинуваченого має практичне значен­ня. Перш за все, визнання обвинуваченим своєї вини, повідомлення про факти вчиненого злочину за певних умов може розглядатися як пом'якшуюча обставина. Якщо обвинувачений не заперечує фактичні обставини, але не визнає злочинного характеру своїх діянь, це приму­сить слідчого більш ретельно віднестись до перевірки доказів, які, на його думку, свідчать, що вчинене діяння є саме злочином, а крім того, слідчий повинен буде ще раз роз'яснити обвинуваченому суть обви­нувачення. А розуміння обвинуваченим суті обвинувачення є певною гарантією його права на захист.

Щодо визнання обвинуваченим своєї вини слід зауважити таке. Відповідно до ч.2 ст. 74 КПК визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цьо­го визнання сукупністю доказів, що є в справі. Тлумачення цієї статті дозволяє дійти висновку, що законодавець під визнанням має на увазі показання обвинуваченого, в яких він не тільки заявляє про визнання своєї вини, але й повідомляє відомості, які свідчать про вчинення ним злочину. На жаль, у практиці має місце певна переоцінка таких пока­зань обвинуваченого, вони розглядаються як більш переконливі, ніж інші. Як зазначають окремі автори, при спрощеному порядку судо­вого розгляду, встановленому ст. 299 і 301-1 КПК України, доказова сила відомостей, отриманих з показань обвинуваченого, в яких він визнає свою вину, є, фактично, більшою, ніж доказова сила інших доказів, отриманих з інших джерел, незважаючи на те, що таке зі­знання може і не відповідати обставинам об'єктивної дійсності. Ще раз наголосимо — показання обвинуваченого, незалежно від того, ви­знає він себе винним чи заперечує свою вину, підлягають ретельній перевірці. Розглядати показання обвинуваченого, в яких він визнає себе винним, як більш переконливий доказ, означає порушувати ви­моги кримінально- процесуального закону.

Серед показань, в яких обвинувачений визнає себе винним, виділя­ють так звану самообмову — показання обвинуваченого, в яких він ви­знає свою вину в інкримінованому злочині, якого він насправді не вчиняв, у вчиненні більш тяжкого злочину, ніж вчинив у дійсності, бере на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності він був груповим, або перебільшує свою роль у вчиненні злочину порівняно з тією, якою вона є насправді. Іншими словами, самообмова — це умисне неправ­диве зізнання. В юридичній літературі описані різноманітні мотиви самообмови. Найбільш поширеними є несприятливий збіг обставин, пригніченість, втрата віри у справедливість і об'єктивність слідства і суду» бажання виручити інших осіб, визнання вини у вчиненні менш тяжкого злочину, ніж вчинений у дійсності, з метою уникнути відпо­відальності за вчинення більш тяжкого злочину, застосування неза­конних методів розслідування, прагнення заробити авторитет у міс­цях позбавлення волі тощо.

изнання показань обвинуваченого самообмовою має правове зна­чення, адже наявність самообмови виключає відшкодування шкоди обвинуваченому за незаконне притягнення до кримінальної відпові­дальності та засудження. Щоб не допустити випадків неправильного, розширеного тлумачення терміна «самообмова» як причини відмови у відшкодуванні шкоди, завданої органами розслідування і суду, слід сформулювати умови, за яких самообмова може бути встановленою, доведеною і реабілітованій особі може бути відмовлено у відшкодуван­ні шкоди. Не можна розглядати як самообмову відмову обвинувачено­го давати показання, умовчання про обставини, які його виправдову­ють. Адже обвинувачений не несе обов'язку давати показання, на ньо­го не покладається обов'язок доводити свою непричетність до злочину. Самообмова виключає відшкодування шкоди лише в тому випадку, якщо вона не була зроблена під примусом. Коли неправдиве зізнання отримано від обвинуваченого шляхом застосування до нього фізичного чи психічного насильства (погроз, шантажу, обману), загрози арешту або, навпаки, в ув'язку з обіцянкою звільнення з-під варти, обіцянкою надати побачення, пом'якшити покарання тощо, то така самообмова не може бути підставою для відмови у відшкодуванні шкоди. Адже в таких випадках фактично перешкоджав встановленню істини не об­винувачений, а слідчий чи інша посадова особа, яка незаконний ді­ями змусила невинну особу обмовити себе. Примушування обвинува­ченого давати показання є одним із проявів грубого порушення права на захист. Самообмова повинна бути умисним актом. Якщо ж обвину­вачений визнав себе винним добросовісно помиляючись (наприклад, щодо юридичної кваліфікації його діяння), то така «ненавмисна» самообмова не повинна бути підставою для відмови у відшкодування шкоди. Наявність зізнання, зокрема і самообмови, не звільняє органи розслідування від обов'язку всебічно, повно і об'єктивно дослідити всі обставини справи. Якщо ж цього не було зроблено, а обвинувальний