Тема 3. Право громадян на екологічну безпеку 1 страница

Практичне заняття – 2 години

1. Поняття та особливості права громадян на екологічну безпеку.

Проблеми безпеки сьогодні особливо актуалізуються у зв'язку з тим, що екологічна загроза для людини, її здоров'я і життя як антитеза екологічної безпеки тісно пов'язується з реалізацією природних прав людини і громадянина та юридичних прав громадян на безпеку і життя.

Це, в свою чергу, передбачає поглиблене дослідження проблем, пов'язаних зі становленням та розвитком суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку з погляду механізмів національного і міжнародного права, зокрема правового регулювання Європейського Союзу, які проголошують два основних принципи — верховенства права та пріоритету прав людини і громадянина.

Виявлення змісту й механізмів реалізації та захисту зазначеного суб'єктивного права важливо також з позицій реально існуючих ризиків для життя і здоров'я людини, обумовлених, з одного боку, наявними природними явищами і стихіями (повенями, землетрусами, зсувами тощо) та прискореним розвитком виробничих сил, які, підсилюючи соціально-економічну безпеку суспільства і держави, водночас характеризуються негативними екологічними впливами, зокрема зниженням якості довкілля та підвищенням загрози для життя і здоров'я людини.

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

Це надзвичайно важливо в умовах формування правової держави, яка визнала вимоги забезпечення екологічної безпеки пріоритетними, а гарантування екологічно безпечного природного середовища для здоров'я і життя людей — одним з основних принципів екологічного законодавства [1]. Конституційне закріплення права кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування шкоди, завданої порушенням цього права (ст. 50), підняло його на вищий, конституційний, рівень у системі основних суб'єктивних екологічних прав громадян, що отримало в еколого-правовій літературі лаконічну і оптимальну назву "право громадян на екологічну безпеку" [2].

Звичайно, можна і потрібно дискутувати щодо тотожності цих категорій, однак одне очевидно, що запропонований підхід більш точно відтворює потребу людей і громадян в екологічній безпеці як складовій національної і глобальної безпеки, що охоплює будь-яке середовище перебування людини незалежно від джерел походження небезпеки для здоров'я та життя, а отже, вписується в механізм державно-правового забезпечення національної безпеки України. Це дозволяє чітко і однозначно окреслити межі нормативно-правового регулювання відповідних відносин, у межах яких і реалізується докорінна правова можливість людини і громадянина.

Слід зазначити, що в процесі підготовки, експертизи та прийняття Основного закону держави, Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" не було взято до уваги правові ідеї, започатковані іншими актами законодавства, які мають безпосередню генетичну належність до права на екологічну безпеку, розширюють суб'єктивні правничі можливості громадян у сфері забезпечення екологічної безпеки. До таких позитивних новацій, що, безумовно, ініціюють узгодження принципів законодавчого регулювання відносин у сфері екологічної безпеки, доцільно віднести норми та вимоги ст. 10 Закону України "Про власність" [3], згідно з якими визнано право кожного громадянина України особисто та через громадські організації, органи територіального самоврядування брати участь у розгляді відповідними радами питань, пов'язаних з використанням і охороною природних ресурсів та, зокрема, вимагати від інших фізичних і юридичних осіб додержання правил екологічної безпеки й накладення заборони на діяльність осіб, що завдають шкоди навколишньому природному середовищу.

Отже, у згаданому законі йдеться, принаймні, про такі правові суб'єктивні можливості громадян у сфері екологічної безпеки:

а) право громадян України в дозволених організаційно-правових і процесуально-процедурних формах вимагати від юридичних і фізичних осіб дотримання правил забезпечення екологічної безпеки;

б) право громадян України вимагати через різні юрисдикційні органи винесення рішення про заборону здійснення екологічно небезпечної діяльності.

Вищенаведені правничі можливості особи — це, по-перше, не просто декларації про екологічну безпеку, правопорушення, що можуть розглядатися як складові вказаного суб'єктивного права, правові форми його реалізації. Вони, безперечно, виступають як гарантії захисту наданих юридичних можливостей, оскільки дозволяють особі активно діяти і захищати дозволеними законодавством способами свої суб'єктивні права у сфері екологічної безпеки.

По-друге, немає особливої потреби доводити, що ця правова конструкція не зовсім вписується у зміст законодавче оформленого права кожного на безпечне для здоров'я і життя довкілля (навколишнє природне середовище).

Правові ідеї Закону "Про власність", поза всяким сумнівом, є прогресивними, оскільки вони уточнюють можливості громадян України та спрямовані на визнання цінності людини; юридичне розширюють її суб'єктивні можливості у сфері реального забезпечення екологічної безпеки; гарантують захист її духовних і майнових інтересів від небезпечного впливу явищ природної стихії чи небезпечного техногенного впливу; продукують створення правових інструментів, процедури їх реалізації та захисту, а відтак, створюють умови для забезпечення життєдіяльності людини у безпечному довкіллі (соціально-екологічному просторі).

Відповідно до Закону України "Про прокуратуру" (ч. 1 ст. 12 у редакції від 26.11.1993 р.) прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду [4]. Згідно зі ст. 37 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" при здійсненні нагляду органи прокуратури застосовують надані законодавством України права, включаючи, зокрема, звернення до суду з позовом про припинення екологічно небезпечної діяльності. Отже, громадяни, за логікою цих вимог, можуть звертатися із заявами до органів прокуратури про внесення ними відповідних позовів

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

в органи суду на користь громадян, права на екологічну безпеку яких порушено. А це значно розширює юридичні можливості громадян у сфері екологічної безпеки.

Проте ці законодавчі вимоги з урахуванням положень ст. 8 Конституції України можуть тлумачитись неоднозначне. Відповідно до конституційних положень звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Із викладеного логічно випливає таке:

а) по-перше, громадяни України в разі порушення права на екологічну безпеку мають право безпосередньо звернутися до суду із позовом до відповідних осіб про припинення екологічно небезпечної діяльності або використати альтернативну можливість і звернутися до органів прокуратури із заявою про здійснення такого повноваження безпосередньо ними в їхніх інтересах.

Тобто зазначений логічний ряд продукує дві організаційно-процедурні форми припинення порушення права громадян на екологічну безпеку, що можна розглядати як прогресивні й демократичні способи захисту конституційних прав на етапі правової розбудови держави;

б) по-друге, не виключається і висновок про колізію вищезазначених норм, а отже і низьку юридичну техніку чинних приписів, виходячи з того, що прокурори мають розглядати тільки такі заяви і скарги громадян про порушення їхніх прав, які не можна захищати у суді. Оскільки Конституція України не робить обмежень щодо захисту якихось конституційних прав, а навпаки, гарантує захист їх в органах суду, то відповідно прокурори можуть відмовити у розгляді заяв і скарг, пов'язаних з порушенням права на екологічну безпеку внаслідок екологічно небезпечної діяльності.

Виходячи з викладеного заінтересовані особи можуть подавати позови до суду про припинення екологічно небезпечної діяльності тільки за власною ініціативою. Тому вважається за доцільне якомога швидше спростування взаємовиключних висновків шляхом роз'яснення застосування зазначених норм Конституційним Судом або шляхом законодавчого уточнення вищенаве-дених правових конструкцій. З урахуванням потреб практики більш прогресивним слід визнати перший підхід щодо вирішення цієї проблеми.

Варто підкреслити, що юридичному опосередкуванню суб'єктивного права на екологічну безпеку сприяли й наукові підхо-

ди, які викристалізувалися в еколого-правовій та іншій спеціальній літературі щодо формування відповідного суб'єктивного права громадян, хоча фундаментальних досліджень у цій сфері й досі бракує.

Принаймні, сьогодні можна виділити три напрями наукових підходів щодо формування відповідного суб'єктивного екологічного права.

По-перше, одним з поширених підходів є обґрунтування доцільності реалізації права на сприятливе навколишнє середовище як різновиду суб'єктивного права громадян, яке перебуває під захистом держави і відповідно гарантоване можливістю звертатися за допомогою і захистом до компетентних державних органів [5].

По-друге, в еколого-правовій літературі зроблено спробу виділити таке суб'єктивне право, як право на здорове навколишнє середовище, яке, на думку ініціаторів зазначеної ідеї, закріплено в законі і здійснюється у межах загальних правовідносин. При цьому вважається, що нормальним способом реалізації цього самостійного суб'єктивного права є факт проживання особи в незабруднених, придатних для використання нормальних умовах і споживання безпечних для здоров'я природних благ [6].

По-третє, позитивне схвалення отримав і підхід про формування в системі екологічних прав суб'єктивного особистого права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище або, точніше, права на екологічну безпеку, тобто забезпеченої системою права і законодавства юридичної можливості особи реалізувати у передбачених законодавством формах надані повноваження у сфері екологічної безпеки з метою задоволення природних потреб життєдіяльності у відповідній екологічній обстановці, що виключає негативний вплив загроз техногенного або природного характеру на здоров'я та життя людини [7].

Існують і деякі наукові ідеї, які тією чи іншою мірою відтворюють положення вищезазначених доктринальних концепцій [8] і які можна розглядати як самостійні наукові підходи.

Виникає питання: чи є суперечливими вищенаведені положення як за своєю законодавчою формою, так і за змістом та способом реалізації? Поглиблений аналіз чинного законодавства у цій сфері дозволяє констатувати, що два перших підходи характеризують очевидно різні ознаки одного й того самого правового явища, але відбивають досить істотні його сторони, без яких розуміння цього суб'єктивного права стає не зовсім повним.

Розділ IV

Право громадян на екологічну безпеку

Важливо наголосити й на тому, що попередні підходи до "права на сприятливе навколишнє природне середовище" та "права на здорове навколишнє природне середовище" формувалися у радянський період і спиралися на нормативно-правову базу, що існувала тоді, та тогочасне конституційне підґрунтя, правові норми яких не мали чітких і завершених моделей правового забезпечення, а швидше імітували такі права, що дозволяло вченим по-різному інтерпретувати той чи інший правовий припис, зокрема, норми ст. 18 Конституції СРСР та відповідно ст. 18 Конституції УРСР, згідно з якою "в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь в Україні здійснюються необхідні заходи для охорони і науково обґрунтованого, раціонального використання землі та її надр, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу, для збереження в чистоті повітря і води, забезпечення відтворення природних багатств і поліпшення середовища, яке оточує людину", та ст. 40 цієї ж Конституції, згідно з якою право громадян України на охорону здоров'я забезпечується, зокрема, проведенням широких профілактичних заходів та заходів щодо оздоровлення навколишнього середовища [9].

Сьогодні маємо більш лаконічно і однозначно чітко сформульовані норми Конституції України, чинного екологічного законодавства, які відбивають осучаснені форми нашої правосвідомості й розуміння проблем правового забезпечення, реалізації і захисту права громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище (довкілля).

Разом з тим доцільно з'ясувати можливість забезпечення реалізації та захисту права людини на сприятливе навколишнє природне середовище. Що мається на увазі під категорією "сприятливе навколишнє середовище?" Етимологічну основу терміна "сприятливий" складає слово "сприяти", яке у словнику Б. Грін-ченка визначається як "благоприятствовать, доброжелательство-вать, способствовать, содействовать, помогать" [10]. Очевидно, що досить влучним є російський тотожний термін "благоприятньїй", коренева основа якого пов'язується з терміном "благо".

Дійсно, навколишнє природне середовище (у сучасній інтерпретації — довкілля) є природним благом для людини і суспільства в цілому, інших живих організмів, як умова, місце і джерело існування та життєдіяльності.

Однак, чи це благо сьогодні є таким для людини з погляду сприяння її здоров'ю та життю, і що є мірилом, показником спри-

ятливості довкілля? На жаль, чинне законодавство однозначної відповіді на це запитання не дає, оскільки існують різні підходи щодо кількісного виміру окремих елементів довкілля — питної води, атмосферного повітря, ґрунтів тощо. Та й взагалі навряд чи можна нормативно-правовим порядком визначити сприятливість навколишнього природного середовища для людини та інших живих організмів. З огляду на це "сприятливе навколишнє середовище", "сприятливе навколишнє природне середовище", "сприятливе довкілля" — категорія, в якій переважають не кількісні, а якісні ознаки. Тому вона має оціночний характер і її зміст залежить здебільшого від інтерпретатора, а отже, в ній переважають суб'єктивні чинники особи.

Скажімо, певні природні умови життя, діяльності, відпочинку, лікування тощо можуть визнаватися сприятливими для однієї особи чи групи осіб залежно від її самопочуття, активної поведінки, вікових особливостей, кліматичної зони, метеорологічних умов, психічного, психологічного стану, генетичних особливостей, наявності фізіологічних вад та захворювань, гороскопічних даних тощо і, водночас, окремими категоріями людей не можуть сприйматися як сприятливі.

За таких умов законодавче забезпечення сприятливого навколишнього природного середовища у сучасний період розвитку науки й техніки стає гіпотетичним, оскільки бракує чітких нормативно-правових критеріїв його визначення. А тому реалізація та захист запропонованого суб'єктивного права стають ідеальними та ускладненими, хоча, безперечно, соціальний інтерес у ньому наявний.

Із цих позицій сприятливість навколишнього природного середовища та в цілому довкілля доцільно вважати однією із змістовних ознак права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, яке становить основу ширшої правової категорії — права на екологічну безпеку громадян.

Саме така ідея легалізована в Декларації про державний суверенітет України від 6 липня 1990 року, відповідно до якої "Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молоде покоління" [11].

У цьому аспекті сприятливість навколишнього середовища може розглядатися як стан природного довкілля та місць перебування людини, які позитивно впливають на її життя та біологічні процеси, що сприяють розвитку і функціонуванню живих організмів

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

у конкретній екологічній обстановці. Виходячи з вищезазначеного, безпечне довкілля має характеризуватися насамперед своєю сприятливістю для здоров'я і життя людини та громадянина. Відсутність цієї ознаки вказує на дискомфортність стану довкілля, і він може визнаватися таким, що містить елементи несприятливості, а відтак, небезпеки для основного носія цього суб'єктивного права — людини і громадянина.

Певний інтерес для нашого дослідження становить і наукова доктрина "право на здорове навколишнє середовище". Адже оздоровлення, реабілітація навколишнього природного середовища — актуальне завдання сьогодення для будь-якої держави. Не є винятком у цьому відношенні й Україна, яка зазнала екологічного лиха внаслідок Чорнобильської катастрофи та надзвичайних екологічних ситуацій, що час од часу виникають у регіонах нашої держави, справляючи негативний вплив на здоров'я і життя громадян.

Проте чи можна в сьогоднішніх умовах вести мову про забезпечення самостійного суб'єктивного права на здорове навколишнє середовище? Автор вважає, що юридичних підстав для такого висновку реально не існує, як і неможливо забезпечити належний рівень довкілля. Видається, що таку наукову гіпотезу можна скоріше віднести до категорії бажаного, ніж дійсного. Чим же характеризується, на думку прибічників цієї доктрини, здорове навколишнє середовище? Це природні умови, які є незабрудненими і дозволяють споживання безпечних для здоров'я природних благ. Отже, здорове навколишнє середовище пов'язується з відносно чистими природними умовами і безпечністю використання (споживання) благ природи. Тобто йдеться про прямий зв'язок такого середовища з безпекою його використання для здоров'я людини. Отже, безпека виступає обов'язковою умовою такого природного стану за логікою "безпечне середовище — здорове середовище".

Якщо ж наявні елементи небезпеки, то середовище перестає бути здоровим, а навпаки, є забрудненим, тобто насиченим різними елементами, небезпечними для здоров'я і життя людини. Стале здорове навколишнє середовище є свідченням його безпечності, а відтак, є важливою ознакою останнього.

При цьому варто уточнити пропозицію автора щодо споживання безпечних для здоров'я природних благ. Використовуються особою у навколишньому середовищі не самі природні блага, а його природні властивості для забезпечення життя і здоров'я

людини, оскільки використання ресурсів природи належить уже до сфери природокористування, яке охоплюється самостійним блоком правового регулювання з дотриманням, зокрема, вимог екологічної безпеки.

Отже, здорове навколишнє природне середовище має відносно самостійне значення як показник безпечності. Юридичні критерії такого стану довкілля законодавче не визначені, а тому вести мову про те, що вказане суб'єктивне право вже урегульовано, передчасно, оскільки відсутні механізми його реалізації, як і гарантії захисту на випадок порушення.

Реальний стан здорового навколишнього середовища характеризується переважно екологічними і соціально-медичними показниками, тобто сукупністю природних і соціально-природних факторів, які виключають настання будь-яких генетичних, психологічних, психічних, фізіологічних, патологічних та інших афектів у конкретних природно-соціальних умовах та часі життя людини.

Все це дозволяє говорити про доцільність проведення системи профілактичних заходів з метою забезпечення сталого здорового (чистого, незабрудненого) навколишнього середовища як важливої ознаки безпечного довкілля і передумови реалізації права на екологічну безпеку.

Такий підхід відповідає принципу, згідно з яким право громадян на екологічну безпеку тісно пов'язано із забезпеченням найважливішого соціального блага — здоров'я і життя людини, які, як і сама людина, її честь, гідність, недоторканність і безпека, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України).

Ця позиція певною мірою узгоджується з вимогою ст. 5 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" в тій частині, що здоров'я і життя людей підлягають державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки. Отже, для забезпечення здоров'я і життя людини необхідно, щоб природні умови, в яких проживає (перебуває) людина, були постійно сприятливими і здоровими та не викликали у неї різних негативних афектів, тобто вони мають характеризуватися екологічними і соціально-медичними показниками.

Разом з тим важливим чинником та ознакою безпечного навколишнього середовища має бути його якість, тобто такий стан довкілля, у якому наявні хімічні, фізичні, біологічні та інші еле-

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

менти і суміші, що не порушують природного балансу фізичного зв'язку людини і довкілля, не знижують його природних можливостей до самовідновлення, і які не перевищують встановлені законодавством нормативи екологічної безпеки. Отже, якісний стан довкілля визначається нормативно-правовим порядком, на підставі якого суб'єктові, що здійснює екологічно небезпечну діяльність, доводяться конкретні показники і видається спеціальний дозвіл на здійснення такої діяльності, встановлюються відповідні зобов'язання щодо забезпечення права громадян на екологічну безпеку. Такий самий обов'язок покладається й на державу стосовно попередження проявів явищ стихії та забезпечення природної безпеки для громадян, що перебувають у межах кордону України.

Все це дає підстави стверджувати, що зазначене суб'єктивне право реалізується не в загальних правовідносинах, а в правовідносинах у сфері екологічної безпеки. У таких правовідносинах з однієї сторони, тобто суб'єктами, виступають громадяни як виключно уповноважені особи, яким корелюють особливі обов'язки зобов'язаних юридичних і фізичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечну діяльність, та держави щодо забезпечення природної безпеки. Такі відносини мають абсолютний характер і посідають особливе місце у системі об'єктивно існуючого екологічного права та його складової — права екологічної безпеки.

Із суб'єктивного погляду, можемо вести мову про те, що якість довкілля є не тільки важливою ознакою права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, але й виступає юридичним критерієм і важливою правовою гарантією реалізації права на екологічну безпеку, яка визначається нормативами екологічної безпеки.

Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року закріпив у системі екологічних нормативів такі групи нормативів екологічної безпеки:

а) граничне допустимі концентрації забруднювальних речовин у навколишньому природному середовищі;

б) гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного і радіаційного, іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище;

в) гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування.

Водний кодекс України від 6 червня 1995 року [12] встановлює такі нормативи екологічної безпеки водокористування, що деталізують положення вищенаведеного закону:

а) гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних, господарсько-побутових та інших потреб населення;

б) гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для потреб рибного господарства;

в) допустимі концентрації радіоактивних речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних, господарсько-побутових та інших потреб населення.

У разі необхідності для вод, водних об'єктів, що їх застосовують для лікувальних, курортних, оздоровчих, рекреаційних та інших цілей, можуть в установленому порядку визначатися більш суворі нормативи екологічної безпеки водокористування.

Закон України "Про охорону атмосферного повітря" від 16 жовтня 1992 року [13] визначає такі нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря:

а) гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у атмосферному повітрі для людей і об'єктів навколишнього природного середовища;

б) гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря для людей і об'єктів навколишнього природного середовища.

Для окремих регіонів, як і в попередньому випадку, можуть встановлюватися більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин та рівні інших шкідливих впливів на атмосферне повітря.

Саме нормативи екологічної безпеки містять кількісні та якісні показники; вони є тими юридичними фактами, які в конкретній екологічній ситуації визначають якість довкілля і посвідчують дотримання відповідними особами права громадян на екологічну безпеку, або в разі їх перевищення стають підставами для кваліфікації дій чи пасивної поведінки зобов'язаних осіб як відповідних правопорушень у сфері екологічної безпеки та порушення відповідного суб'єктивного права людини і громадянина.

Ця обставина надзвичайно важлива для практики правоза-стосування, оскільки порушення інших екологічних нормативів,

Розділ IV

Право громадян на екологічну безпеку

у тому числі екологічного нормативу якості води водних об'єктів (ст. 37 Водного кодексу України), може розглядатися як різновид екологічного правопорушення, але ні в якому разі не у сфері екологічної безпеки. Скажімо, перевищення граничне допустимих викидів в атмосферне повітря, скидів у водне, морське середовище забруднювальних речовин, перевищення рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів можуть призводити до відповідних екологічних правопорушень — водних, у сфері охорони атмосферного повітря тощо, які не є різновидами правопорушень у сфері екологічної безпеки, оскільки вони не порушують нормативів екологічної безпеки як особливої ознаки якості довкілля.

При цьому варто зазначити, що такі правопорушення можуть справляти негативний вплив на чистоту, рівень здорового (чистого) навколишнього природного середовища, знижувати ступінь його сприятливості і навіть відповідної якості, але до меж нормативів екологічної безпеки вони пов'язуються не з правом громадян на екологічну безпеку, а з можливими іншими екологічними правами, передбаченими системою екологічного права і законодавства України.

Порушення нормативів екологічної безпеки є свідченням порушення безпеки (тобто створення небезпеки), як важливої ознаки якості довкілля, і нормативної ознаки права громадян на екологічну безпеку, а такі дії або бездіяльність підлягають кваліфікації на підставі системи ознак екологічного ризику, що має передбачати підвищену юридичну відповідальність.

Як слушно зазначалося в еколого-правовій літературі, два перших нормативи, встановлених Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", характеризують кількісний і якісний рівень зовнішньої безпеки людини і громадянина з точки зору кореляції зовнішніх екологічно небезпечних чинників (ризиків), а останній є нормативним показником внутрішньої екологічної безпеки особи [14]. Це притаманно і нормативам екологічної безпеки, які встановлені для питного водокористування та використання атмосферного повітря для забезпечення життєдіяльності людей, хоча останні можуть також бути показниками зовнішньої і внутрішньої безпеки людини.

Зрозуміло й те, що проаналізована законодавча модель нормативів екологічної безпеки веде до дещо розширеного розуміння безпечного для життя і здоров'я навколишнього природного се-

редовища, тобто власне природного та іншого життєзабезпечу-вального соціального середовища [15], або, точніше, техногенного середовища, у якому мають забезпечуватися безпечні умови діяльності людини, які б не призводили до створення загрози для довкілля і його безпечного впливу на людину і громадянина.

З метою вдосконалення і спрощення процедури встановлення факту порушення суб'єктивного права на екологічну безпеку доцільно у чинному Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 33) та в підготовленому науковцями проекті закону України про екологічну (природно-техногенну) безпеку запровадити уніфіковані нормативи екологічної безпеки — "рівні екологічно безпечної діяльності" та "рівні природної безпеки", які б базувалися на вищевикладених положеннях і були гармонізовані відповідно до вимог екологічного права Європейського Союзу і принципів міжнародно-правового регулювання в цій сфері.