Зміст договору

Права та обов'язки. Право на отримання прибутку — це одне з основних прав учасників у товариствах, які створюються з метою його одержання. Норма щодо порядку розподілу є диспозитивною, тобто сто­ронам надано право самостійно визначати такий порядок у договорі про­стого товариства або іншою домовленістю учасників, що означає, що цей порядок може бути передбачений в іншому договорі, обов'язковою вимо­гою до якого повинен стати склад сторін цього договору — він повинен збігатися зі складом сторін—учасників договору простого товариства. Ра­зом з тим, ст. 1139 ЦК України містить імперативну норму: умова про позбавлення або відмову учасника від права на частину прибутку є нік­чемною. Отримання прибутку — це одне з основних, але не виключних цілей товариства. «За вказаною причиною є підстави, використовуючи можливість розширеного тлумачення відповідної норми, виходити з того, що вона повинна діяти при розподілі будь-якого позитивного результату, отриманого в процесі спільної діяльності. Мається на увазі, наприклад, розподіл за долями зібраного врожаю, добутих природних ресурсів, виру­чених від продажу побудованої будівлі сум і т. п. При цьому залежно від подільності результату мова може йти про реальні чи ідеальні його долі»¹.

Право на участь в управлінні спільними справами посідає особливе місце серед інших прав у силу того, що, на відміну від інших, законода­вець приділив йому найбільше уваги. Відсутність можливості створення органів управління в простому товаристві є його особливістю, але, ра­зом з тим, кожному з учасників надано право на участь в управлінні. Реалізація цього права залежить насамперед від порядку ведення спіль­них справ учасників. Статтею 1135 ЦК України передбачено кілька варіантів:

—спільно всіма учасниками;

—кожним учасником від імені всіх учасників;

—окремими уповноваженими учасниками від імені всіх учасників. Як бачимо, законодавець не передбачив можливості залучення до

управління третіх осіб, а також створення спеціальних органів. За від­сутності положення в договорі правила щодо порядку ведення спільних справ діє норма, яка надає право кожному учаснику діяти від імені всіх учасників..

Необхідно чітко розмежовувати питання про порядок ведення спіль­них справ, який описаний вище, і порядок прийняття рішення про по­рядок ведення спільних справ (ч. 5 ст. 1135 ЦК). За загальним прави­лом, рішення щодо спільних справ учасників приймаються учасниками за спільною згодою. Проте в договорі може бути прийнятий інший по­рядок прийняття рішень. Зокрема:

1) більшістю голосів;

2) визначення будь-якої пропорції (наприклад, 3/4 чи 4/5). У договорі вказаний також принцип визначення голосів:

A) за кількістю учасників: один учасник — один голос;
Б) майновий принцип: пропорційно розміру внеску;

B) за комбінацією, тобто з ряду питань рішення приймаються біль­
шістю голосів, чи спільно (одноголосно), або за майновим принципом.

Закон також визначає, що в разі спільного ведення справ для вчи­нення кожного правочину потрібна згода всіх учасників. Ведення справ може також здійснюватися окремими учасниками. «Надані учаснику повноваження, про які йдеться, вважаються такими, що мають однако­вий об'єм. Це ніяк не виключає можливості встановлення в договорі обмежень повноважень, які надаються окремим учасникам»².

У відносинах з третіми особами ці повноваження оформлюються або довіреністю, або визначаються самим договором. При виборі першого варіанта оформлення повноважень радимо в договорі зазначати про обов'язкову наявність в учасника довіреності, яка визначає об'єм повноважень, що дозволить запобігти наслідкам, передбаченим ч. З ст. 1135 ЦК України, коли у відносинах з третіми особами учасники не можуть посилатися на обмеження прав учасника, який вчинив право-чин щодо ведення спільних справ учасників, крім випадків, коли вони доведуть, що на момент вчинення правом ину третя особа знала або мог­ла знати про наявність таких обмежень. Така умова договору (обов'язкова наявність вищезазначеної довіреності) буде виступати аргументом на користь того, що особа могла знати про об'єм повноважень учасника, оскільки вони завжди визначаються в довіреності відповідно до умов договору. В будь-якому разі, третя особа, яка ознайомиться лише з до­говором чи лише з довіреністю, несе ризик можливого оскарження пра-вочину з боку інших учасників. При визначенні наслідків необхідно брати до уваги, що на правочин, вчинений з перевищенням повнова­жень, поширюються правила глави 17 ЦК України «Представництво», зокрема ст. 241. Проте застосування цих правил можливе у випадку, коли учасники доведуть, що третя особа знала або могла знати про об­меженість повноважень. В іншому випадку повинні застосовуватися правила ч. 4 ст. 1135 ЦК України: учасник, який перевищив повнова­ження може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників; у свою чергу, учасники, яким внаслідок таких право-чинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.

Вищеназвана стаття виділяє ще один випадок укладення правочину, коли останній вчиняється від імені одного з учасників, але в інтересах усіх учасників. У цьому випадку такий учасник також має право на від­шкодування понесених витрат. У всіх випадках найпроблемнішим зали­шається питання про доведення факту укладення правочину саме в ін­тересах товариства. На сьогоднішній день вирішення цього питання залишається на розгляд суду, оскільки закон ніяких критеріїв щодо ви­значеності цього факту не зазначає.

У літературі¹ ведення спільних справ розглядається не лише як пра­во, а й як обов'язок. Проте, якщо на учасника ведення спільних справ покладається такий обов'язок, то про це обов'язково повинно бути за­значено в договорі, а не в довіреності, оскільки остання визначає тільки повноваження.

Обов'язок щодо покриття витрат і збитків, які виникли внаслідок спільної діяльності, визначений ст. 1137 ЦК України. Норма є диспози­тивною щодо порядку відшкодування. Диспозитивність полягає у мож­ливості самостійно визначити цей порядок, а в разі відсутності такої домовленості кожен учасник нестиме витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. Проте зазначена стаття містить також імперативну норму, яка забороняє повністю звільняти учасників від участі у відшкодуванні збитків. За наявності такої умови в договорі вона є нікчемною.

Розглядаючи питання про відшкодування збитків і понесення затрат необхідно враховувати наявність чи відсутність вини в цьому окремих учасників. Якщо такі збитки сталися внаслідок невиконання своїх зобов'язань по договору окремим учасником (наприклад, несвоєчасне внесення вкладу, що відстрочило здійснення певної діяльності і мало наслідком збільшення затрат через збільшення цін), то в цьому випадку такі збитки чи витрати повинен нести такий учасник.

Стаття 1136 ЦК України хоч і носить назву «Право учасника на ін­формацію», але фактично визначає не тільки це право, а й кореспонду­ючий обов'язок учасників на надання всіх необхідних і наявних у них документів, де міститься інформація, що вимагається для ознайомлен­ня. Додатковою гарантією захисту цього права є норма, яка визначає нікчемною відмову від цього права або його обмеження, в тому числі за погодженням учасників. Як рекомендація може звучати пропозиція щодо визначення порядку надання такої інформації для запобігання зловживань як з боку сторони, яка несе обов'язок надати, так і з боку сторони, яка вимагає надання інформації. При визначенні порядку особливу увагу необхідно звернути на визначення «обмеження в праві на інформацію», умова про яке є нікчемною. А чи може розглядатися, наприклад, умова про періодичність надання інформації або можливість передачі ксерокопій документів, а не оригіналів документів, як обме­ження в праві на інформацію? Критерієм, на наш погляд, повинен слу­гувати факт можливості у визначений договором чи вказаний стороною і реально можливий з боку сторони, яка надає інформацію, термін от­римання певних документів (оригіналів чи засвідчених копій — доціль­но передбачити в договорі).

Розглянутий перелік прав і обов'язків не є вичерпним. Сторони в договорі можуть передбачити інші права та обов'язки. Так, наприклад, у договорі можна передбачити перелік інформації, що віднесена сторо­нами до конфіденційної, порядок її розкриття, обов'язок щодо її нерозголошення, а також відповідальність за порушення цієї вимоги.

Відповідальність сторін. Нагадаємо, що специфікою простого това­риства є наявність двох видів відносин, в які вступають його учасники: зовнішні (з третіми особами) і внутрішні (між самими учасниками). За таким самим принципом поділяється і відповідальність. Відповідаль­ність учасників один перед одним за виконання взаємних обов'язків та їх відповідальність перед третіми особами. Крім того, на специфіку зов­нішньої відповідальності впливає характер діяльності простого товарис­тва — пов'язаний чи не пов'язаний із здійсненням його учасників під­приємницької діяльності. Така специфіка прослідковується при аналізі ст. 1138 ЦК України, яка носить назву «Відповідальність учасників за спільними зобов'язаннями». Якщо товариство не пов'язане із здійснен­ням його учасниками спільної діяльності, то за спільними договірними зобов'язаннями відповідає кожен учасник пропорційно його вкладу у спільне майно, тобто позов повинен пред'являтися до всіх учасників у вказаних межах. За спільними позадоговірними зобов'язаннями учас­ники відповідають солідарно. Пропорції відповідальності можуть вста­новлюватися в договорі за іншим правилом. За останнім правилом не­суть відповідальність учасники простого товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність, за всіма спільними зобов'язаннями — неза­лежно від підстав їх виникнення. Поряд з цим діє спеціальна норма, яка встановлює відповідальність незалежно від виду діяльності, яку здійс­нюють учасники товариства. Ця спеціальна норма встановлена ч. З ст. 1141 ЦК України — з моменту припинення договору простого това­риства його учасники несуть солідарну відповідальність за невиконани­ми спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб. Порядок виконання солідарного обов'язку передбачений статтями 543 і 544 ЦК України.

Певною гарантією для захисту інтересів третіх осіб є право кредито­ра учасника договору простого товариства на пред'явлення вимоги про виокремлення частки учасника у спільному майні. Проте ст. 1140 ЦК України, яка містить цю норму, містить також посилання до інших по­ложень кодексу щодо порядку такого звернення. Такий порядок вста­новлений ст. 366 ЦК України, яка, насамперед, дозволяє здійснювати звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій влас­ності, у разі недостатності у боржника іншого майна.

Особливістю відповідальності за зобов'язаннями перед третіми осо­бами є випадки необмеженості часом участі учасника в договорі про­стого товариства. Так, відповідно до ст. 1143 ЦК України, якщо договір не був припинений за заявою учасника про відмову від подальшої у ньому участі або в разі розірвання договору на вимогу одного з учасни­ків, учасник, участь якого в договорі припинилася, залишається від­повідальним перед третіми особами за спільними зобов'язаннями, що виникли за час його участі як учасника договору простого товариства.