Тема 4. Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну, юридичної особи

Додаткова література:

1. Иоффе O.G. Обязательства по возмещению вреда. — Л., 1952.

2. Стависский П. Обязательства из предотвращения вреда /'/ Соц. законность. — 1952. — № 2.- С.16.

3. Ігнатенко В.М. Зобов'язання за створення небезпеки (загрози) за новим Цивільним кодексом України,// Проблеми' законності: Респ. міжвід. наук. зб. //Відповід. Ред. В.Я. Тацій. — X.: Над. юрид. акад. України, 2002. — Вип. 53. — С. 67-74.

4. Загорулько А.И. Обязательства но возмещению вреда, причиненного субъектами гражданского права. — X.: Консум, 1996.

5. Габриадзе М. Р. Условия возникновения обязательств вследствие создания угрозы причинения вреда // Актуальні проблеми держави і права: Збірн. наук, праць. — Одеса: Юрид. літ. — 2003. — Вип. 20.'—С. 183.

Окремі підходи до правового регулювання відносин, пов'язаних зі створенням загрози життю, здоров'ю й майну суб'єктів цивіль­ного права, намітилися ще в Стародавньому Римі, де існували зо­бов'язання, які були відомі під назвою «нібито правопорушень» або «нібито деліктів».

Такі відносини виникли не відразу, оскільки спочатку доктри­на римського права виходила з того, що існує тільки два види під­став виникнення зобов'язань: договори й правопорушення (делік­ти) і, таким чином, зобов'язання поділяються на:

1) зобов'язання з договорів;

2) зобов'язання з деліктів.

Згодом, уже в пізньому римському приватному праві, позадо­говірні цивільні правопорушення, які були пов'язані із завданням шкоди, але разом із тим не підпадали під ознаки приватних право­порушень (так званих приватних деліктів), а одержали окреме найменування нібито правопорушень («нібито делікти» або «ква-зіделікти»).

Із часом нібито правопорушення були визнані самостійним юридичним феноменом і виділені окремо, становлячи собою самостійну групу підстав виникнення зобов'язань, поряд із договора­ми, правопорушеннями і нібито договорами. Загального визначен­ня квазіделіктів римські юристи не запропонували, але замість цього ними був складений досить великий перелік неправомірних дій, які охоплювалися поняттям «нібито правопорушень»¹.

Із часом основні, положення нібито деліктів були сприйняті більш пізніми правовими системами, зокрема Французьким ци­вільним кодексом 1804 р. (Кодекс Наполеона), який продовжив традицію римського приватного права, передбачає існування са­мостійної категорії квазіделіктів як підстави виникнення позадо­говірних зобов'язань. У німецькому законодавстві нібито правопо­рушення, відомі під найменуванням «делікти створення небезпе­ки», розглядаються як особливі порушення, що не обов'язково припускають вину правопорушника. Звід деліктного права США (§ 519 і § 520) містить правила про відповідальність за шкоду, за­подіяну «надзвичайно небезпечною діяльністю». Відповідно до за­конодавства СПІА нібито правопорушення виступають як «делік­ти створення небезпеки», які характеризуються наявністю двох визначальних ознак: загальний характер діяльності і, разом з тим, суспільна корисність такої діяльності. Критеріями віднесення діяльності до надзвичайно небезпечної є такі фактори: «наскільки великий пов'язаний із виконанням цієї діяльності ризик заподіян­ня шкоди, наскільки значна сама шкода, загрозу якої несе в собі ця діяльність, чи можливо запобігти ризику заподіяння шкоди шляхом вживання розумних запобіжних заходів і, нарешті, чи має ця діяльність загальний характер, чи вона має локальне зна­чення тільки для того місця, де здійснюється. Важливо також зна­ти, чи достатньо вона корисна для суспільства»².

У цивільному законодавстві Російської імперії використовува­лася досить оригінальна правова конструкція для відшкодування шкоди, що виникла внаслідок створення небезпеки, яка називала­ся «зобов'язання винагороди особистої шкоди за законом». Під «зо­бов'язаннями винагороди особистої шкоди за законом» малися на увазі взяті на себе державою зобов'язання відповідати за шкоду, за­вдану особам у результаті правомірної діяльності влади або неза­лежно від неї, внаслідок ризикованого (небезпечного) характеру роду занять, покладених державою на певну особу³.

У радянському цивільному законодавстві ані нібито правопору­шення, ані делікти створення небезпеки та їхні наслідки спеціаль­но не регламентувалися.

Унаслідок цього шкода, яка виникала не безпосередньо в резуль­таті правопорушення, а була результатом створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, від­шкодовувалася найчастіше за правилами деліктних зобов'язань.

Глава 81 ЦК України передбачає регламентацію вказаних від­носин та її аналіз дозволяє зробити висновок, що зобов'язання внаслідок створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи виникають між особою, інтере­сам якої загрожує небезпека (кредитор, володілець блага, заінте­ресована особа), й особою, яка таку небезпеку створює (боржник).

Згідно зі ст. 1163, ЦК України передбачає, що фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юри­дична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимага­ти її усунення від того, хто її створює.

Суб'єктами цього зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Але залежно від об'єкта, яким створена загроза, фактично йдеться про два види зобов'язань за участю різних заін­тересованих суб'єктів,

У тому випадку, коли має місце створення загрози життю, здо­ров'ю, майну фізичної особи, кредитором (заінтересованою осо­бою) у зобов'язаннях виступає фізична особа.

При цьому, як випливає зі змісту ст. 1163 ЦК України, дієздат­ність особи, чиїм інтересам створена загроза, значення не має. Од­нак реалізація права вимоги усунути небезпеку можлива лише з урахуванням особливостей здійснення прав та обов'язків особами з частковою дієздатністю, недієздатними та обмеженими у дієздат­ності (ст.ст. 31-42 ЦК України).

Юридична особа може виступати як кредитор (уповноважена особа) у цих зобов'язаннях у тих випадках, коли загроза створена її майну. При цьому вимогу про усунення загрози майну юридич­ної особи можуть висунути її органи, які діють відповідно до пра­вил, установлених ст.ст. 92, 99, 101 та ін. ЦК України.

Боржником, тобто особою, яка створила загрозу, може бути фі­зична або юридична особа.

Хоча в ст. 1163 ЦК України йдеться про право вимагати усунення небезпеки від того, хто її створює, але це положення має тлумачити­ся залежно від характеристики особи, яка створили шкоду.

Якщо загроза створена дієздатною особою, то вимога про усу­нення небезпеки може бути адресована саме тій особі, діями якої створена небезпека.

Але якщо загроза створена недієздатною або обмежено дієздат­ною особою, то вимога про усунення небезпеки може бути адресо­вана не тому, хто її створює, а особі, яка несе відповідальність за наслідки поведінки малолітніх, обмежено дієздатних та недієздат­них осіб (ч.2 ст.31, ст.ЗЗ, 4.5 ст. 37, ч.4 ст. 41, ст.ст. 1178-1186 ЦК України).

Підставою виникнення зобов'язань є факт створення загрози цивільним правам та інтересам інших осіб. Загроза може бути створена як діями, так і бездіяльністю іншої особи (боржника). Бездіяльність має правове значення у випадках, коли боржником не виконуються обов'язки створення безпечних умов, покладені на нього законом (наприклад, незабезпечення функціонування ря­тувальної служби на міських пляжах тощо).

У ст. 1163 ЦК України не згадується про те, чи мають бути не­правомірними дії, якими створена загроза благам та інтересам ін­ших осіб. Але за сенсом цієї та інших норм глави 81 ЦК України можна зробити висновок, що правомірність чи неправомірність дій, якими створена загроза, так само як і наявність вини того, хто створив загрозу, значення не має. Особа, інтересам якої загрожує небезпека, у кожному разі має вимагати її усунення. Що стосуєть­ся неправомірності поведінки та вини боржника, то вони мають значення при вирішенні питання про відпікодування пікоди, зав­даної внаслідок неусунення загрози (ст. 1165 ЦК України).

Змістом зобов'язань є право заінтересованої особи вимагати усунення загрози від того, хто її створює, і обов'язок останнього усунути небезпеку. Усунення небезпеки може полягати як у при­пинені дії, котрими створюється небезпека, так і в активному вчи­ненні дій (у випадках, коли чинником небезпеки є бездіяльність).

Закон передбачає низку засобів заохочення того, хто створив за­грозу життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, для того, щоб він усунув небезпеку, В разі неусунення загро­зи життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи можна скористатися однією з можливостей, наданих ст. 1164 ЦК, України, котрі на відміну від загальних положень ст. 1163 ЦК України мають характер конкретних приписів стосовно заходів, яких можна вжити для захисту своїх цивільних прав.

Зокрема, кредитор має право вимагати вжиття невідкладних заходів щодо усунення такої загрози. Крім того, кредитор має пра­во вимагати відшкодування завданої шкоди, котре може бути ре­алізоване у тих випадках, коли внаслідок створення загрози та її неусунення тим, хто створив небезпеку життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, заподіяно пікоду (май­нову або немайнову).

Нарешті, кредитор може вимагати заборони діяльності, яка створює загрозу, на майбутнє і таким чином певною мірою забезпе­чити себе від рецидиву порушень, що полягають у створенні загро­зи її життю, здоров'ю або майну. Хоча у ст. 1164 ЦК України зга­дується лише про «заборону діяльності», але очевидно, що креди­тор може вимагати і здійснення боржником діяльності, котрою мають створюватися безпечні умови існування кредитора.

Разом із тим, використання вказаних можливостей кредитором не позбавляє його права скористатися загальними засобами захисту цивільних прав та інтересів, передбаченими главою 3 цього Ко­дексу.

Із комплексного аналізу положень норм, які містяться у гла­вах 81 та 82 ЦК України, випливає, що умовами виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди, завданої внаслідок неусу­нення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, є:

1) виникнення шкоди. Шкода може бути як майновою (матеріальною), так і немайновою (нематеріальною). Можливі випадки, коли в результаті тієї самої дії може виникнути одночасно як та, так і інша шкода, а зазіхання на немайнове благо тягне поряд із немайновою матеріальну шкоду, і навпаки;

2) протиправна дія або бездіяльність, якою створена загроза заподіяння шкоди. Протиправність є юридичним вираженням шкідливості дії (бездіяльності) правопорупіника. При створенні загрози заподіяння іпкоди суб'єктивному праву, інтересу порушується норма об'єктивного права, що охороняє ці інтереси. Ці дії шкідливі (суспільно небезпечні), тому що зазіхають на визначений інтерес і протиправні, тому що порушують правову охорону цього інтересу;

3) неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи на вимогу кредитора відповідно до ст. 1163, 1164 ЦК України;

4) причинний зв'язок між протиправною дією або бездіяльністю, якими створено небезпеку, і наступним її неусуненням та шкодою, що її зазнала заінтересована особа.

Слід зазначити, що у таких зобов'язаннях умовою відповідаль­ності особи за створення небезпеки заподіяння шкоди, є «подвій­ний» причинний зв'язок. По-перше, це причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і небезпекою виникнення шкоди, по-друге, причинний зв'язок між створеною небезпекою, яка не була усуне­на, і шкодою, що виникла;

5) вина особи, яка створила загрозу життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи і не усунула її на вимогу кредитора.

При цьому діє презумпція вини особи, яка діяла протиправно. Отже, саме по собі створення небезпеки протиправними діями (без­діяльністю) та її неусунення створює припущення вини особи, що створила таку ситуацію.

Розмір та обсяг шкоди, що підлягає відшкодуванню, визна­чається відповідно до правил глави 82 цього Кодексу.

Відповідальність за шкоду, завдану внаслідок неусунення за­грози, створеної малолітніми, обмежено дієздатними та недієздат­ними особами, у відповідному обсягу покладається на їхніх бать­ків, усиновлювачів, опікунів та інших осіб, указаних у законі.