Тема 38. Релігія як складова духовної культури українського народу. Задоволення релігійних потреб – важливий чинник духовного виховання особового складу Збройних Сил України

Релігія – значний пласт у духовній культурі суспільства. Реальну наявність релігійних уявлень у людей наука фіксує близько 40 тис. років тому. За тисячоліття, що минули, людство створило безліч різновидів релігій. Своєрідні релігії існували у древніх єгиптян та греків, вавілонян та євреїв. За часів середньовіччя релігія стає визначальним чинником культури, формує світогляд епохи.

У хронологічному порядку можна виділити такі форми релігії:

1. Племінні культи (магія, тотемізм, фетишизм, аніматизм, шаманізм, землеробські культи, культи вождя).

2. Національні релігії (індуїзм, іудаїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм, джайнізм, сикхізм).

3. Світові релігії (буддизм, християнство, іслам).

4. Нетрадиційні культи (“Церква уніфікації”, “Сімя любові”, “Міжнародне товариство свідомості Крішни”, “Місія божественного світла” тощо).

Особливе значення релігії як форми суспільної свідомості пояснюється тим, що вона протягом тисячоліть існування людства домінувала над іншими формами суспільної свідомості: мораллю, мистецтвом, філософією, наукою, політикою та правом. Саме релігія піднімала проблему морально-духовного удосконалення людини. Тому не можна зрозуміти ні історію, ні культуру, зокрема нашого народу, якщо не враховувати вплив релігії, релігійної свідомості.

Релігієзнавча література має понад сімдесят визначень поняття “релігія” і десятки теорій її виникнення, що вказує на надзвичайну складність даного феномену. Деякі вважають, що релігія – похідне від латинського слова “ religio ”, що позначає благочестя, побожність, святиня, предмет культу. Інші вважають, що “релігія” означає поновлення зв’язку з Богом. Древні римляни позначали словом “релігія” все те, що було пов’язане із шануванням (культом) Богів. Перші християни також використовували цей термін, а вже через християнство це слово ввійшло згодом у всі європейські мови.

У наш час широкого розповсюдження набули так звані світові релігії: буддизм, християнство та іслам. Крім того, продовжують існувати і національні релігії та виникати нові – так звані неорелігії.

Специфіка сучасної ситуації в Україні полягає у тому, що після десятиліть панування державного атеїзму, в умовах погіршення соціальної ситуації та наступу бездуховності, наш народ прагне вгамувати духовний голод і це приводить його в лоно церкви. Це не лише традиційна православна церква, а й численні інші церкви та конфесії, які отримали можливість вільно функціонувати на теренах нашої молодої держави. Надзвичайно актуальним є пошук шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання міжконфесійних конфліктів.

Релігія дуже складне явище, яке закономірно виникає у суспільстві й існує разом з ним. Воно виникає в процесі пізнання людиною сил природи. Релігія є не тільки уявленням про Бога. Це й реальне життя, дії людей, богослужіння, церковна організація, форми і принципи організації суспільного життя. Основним елементом релігії є релігійний культ, який базується на вірі в можливість установлення певних взаємовідносин між людиною та предметом її віри.

На сьогодні провідні позиції в Україні продовжують залишатися за православ’ям, яке представлене, крім нечисленних угруповань, трьома Церквами.

Українська православна церква (УПЦ). З 1990 року Предстоятелем УПЦ є Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). УПЦ має 11 790 громад, що складає дві третини (67,4 %) усіх православних громад, або понад третину (34,9 %) громад країни.

Українська православна церква – Київський патріархат (УПЦ-КП). З 1995 року Предстоятелем УПЦ-КП є Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко). У складі УПЦ-КП налічується 4 281 громада, що складає майже чверть (24,5 %) усіх православних громад, або 12,7 % усіх релігійних громад країни.

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). З 2000 року Предстоятелем УАПЦ є Митрополит Київський і всієї України Мефодій (Кудряков). УАПЦ є невеликою, порівняно з УПЦ та УПЦ-КП, організаційною структурою. До неї належать 197 громад, що становить 6,8 % усіх православних громад, або 3,5 % загальної кількості релігійних громад країни.

Друге місце, після православних за кількістю релігійних організацій посідає Українська Греко-католицька церква (УГКЦ). Діяльність УГКЦ в Україні відновлена у 1989 році. З 2011 року Главою УГКЦ є Верховний Архієпископ Києво-Галицький єпископ Святослав (Шевчук). До складу УГКЦ в Україні входять 3 599 громад, що становить 10,7 % загальної кількості релігійних громад в Україні. Громади УГКЦ переважають у Львівській області, де вони становлять 53 % загальної кількості громад, та в Івано-Франківській (50,9 %). Значними є частки греко-католицьких громад у Тернопільській (46,2 %) і Закарпатській (22,4 %) областях.

Протестантизм представлений в Україні 40 напрямами. Серед них є чисельні течії, що нараховують десятки тисяч послідовників: євангелізм, баптизм, адвентизм, єговізм та ін. Є також дрібні групи, які не об’єдналися з єдиновірцями або сповідують специфічні версії протестантизму. Загалом частка протестантських громад становить 28,8 % загальної мережі релігійних громад України. Як і раніше, найбільшу кількість громад мають євангельські християни-баптисти (2 563), християни віри-євангельської-п’ятидесятники (1 593), Свідки Єгови (1 056) та адвентисти сьомого дня.

Динамічний розвиток мусульманських інституцій в Україні започатковано у 1993–1996 рр., насамперед – з поверненням на батьківщину кримських татар. Єдиного інституційного оформлення конфесія не має: частка мусульманських громад у загальноукраїнській мережі становить 3,5 %. При цьому, іслам зберігає виразний регіональний характер: 94 % його громад зосереджено в АР Крим.

Буддизм на території України представлений лише окремими організаціями.

З початку 1990-х років в Україні поширюються новітні релігійні рухи (неорелігії) – тобто течії і напрями, що виникають, як правило, на основі існуючих релігій як їх синтез або модернізовані версії. Серед них: Товариство Свідомості Крішни; Рідна українська національна віра (РУН-віра); Церкви Повного Євангелія та інші.

Іудаїзм представлений в Україні кількома інституційними структурами та напрямами. Іудейські громади діють в усіх областях України та АР Крим, проте ніде вони не становлять значимої частки загальної мережі релігійних громад. У загальноукраїнській мережі їх частка складає 0,8 %.

Можна говорити, що для сучасної України є характерним: існування виразних відмінностей між регіонами у щільності релігійних громад; зосередження центру церковно-релігійного життя у Західному та Центральному регіонах (70 % усієї мережі релігійних громад країни); переважання православних релігійних осередків у загальній релігійній мережі країни; випереджаюче, порівняно із православ’ям, зростання кількості протестантських і харизматичних релігійних організацій; регіональний характер поширеності основних конфесій.

Задоволення релігійних потреб – важливий чинник духовного виховання особового складу Збройних Сил України. Серед багатьох видів виховання одним з найцікавіших, але й найскладніших, є виховання духовності, яке відрізняється своєю неоднозначністю і впливом на глибинні структури людської свідомості. Саме тому сьогодні надзвичайно актуальною є тема духовного виховання військовослужбовця-громадянина, патріота.

Душпастирська опіка над військовослужбовцями (душпастирство) представляє єдиний душпастирський комплекс, який включає духовно-релігійну (переважно позабогослужбову), психолого-профілактичну, доброчинну діяльність релігійних організацій щодо налагодження системного духовного наставництва (керівництва), моральної і духовної підтримки та психологічної корекції (реабілітації) військовослужбовців, задоволення їх релігійних потреб.

На питання: “У чому ж в умовах військової служби полягають релігійні потреби військовослужбовців?” дають відповідь результати соціологічного опитування, проведеного у 2010 році Науково-дослідним центром гуманітарних проблем Збройних Сил України. Так, для офіцерів релігійні потреби військовослужбовців полягають: у відвідуванні храму (33 %); вивченні основ віри (12 %); періодичному читанні Святого Письма (10 %); приватній і колективній молитві (9 %); дотриманні посту (8 %), у спілкуванні з одновірцями (5 %).

Метою душпастирської опіки військовослужбовців у Збройних Силах є задоволення релігійних потреб віруючих військовослужбовців, забезпечення конституційних прав і свобод громадян відповідно до світових, європейських стандартів в гуманітарній сфері життєдіяльності суспільства загалом та створення сприятливого спонукально-мотиваційного комплексу реалізації особистісного потенціалу людини в умовах військової служби.

Сьогодні душпастирська опіка військовослужбовців здійснюється релігійними організаціями за місцем дислокації частин та підрозділів Збройних Сил України і, відповідно, ця опіка залежить від того, яка конфесія є панівною на даній території.

Впровадження душпастирської опіки у Збройних Силах передбачає здійснення комплексу заходів стосовно задоволення релігійних потреб військовослужбовців, який визначений у Директиві Міністра оборони України “Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України” № 25 від 21 квітня 2006 року: організації у військових частинах (згідно з планом святкового чи вихідного дня) святкування релігійних свят, проведення Богослужінь та інших релігійних обрядів, роз’яснення суті і змісту священних книг, релігійних свят для військовослужбовців та працівників Збройних Сил України; благословення (поза строєм) військовослужбовців перед виконанням (або після) навчально-бойових та миротворчих завдань; отримання військовими бібліотеками релігійної літератури від релігійних організацій; публікації в установленому порядку у військових засобах масової інформації привітань і звернень релігійних діячів; організації екскурсій особового складу до місць, що мають духовну та культурно-історичну цінність; проведення бесід на морально-етичні та патріотичні теми; листування з батьками військовослужбовців; перегляду відеофільмів на релігійну та військову тематику; концертів духовної музики, а також інших заходів, що не суперечать чинному законодавству України.

Процес налагодження військово-церковних відносин сьогодні набуває організованих форм. У той час, коли представники “традиційних” церков почали налагоджувати зв’язки з Міністерством оборони України, у військові частини, навчальні заклади, шпиталі масово пішли протестантські проповідники (часто діючі військовослужбовці). Найбільшу активність проявляє Всеукраїнська громадська організація “Об’єднання християн-військовослужбовців України”. Про необхідність налагодження релігійної роботи вказували також ісламські лідери.

На території військових частин і установ Міністерства оборони України зусиллями церков самі військовослужбовці обладнали десятки військових храмів та місць для служіння. Попри існуючі непрості взаємини між церквами у богословських питаннях, не відмічено фактів ворожого неприйняття віруючими-військовослужбовцями однієї конфесії священика іншої конфесії. Згідно опитування, проведеного Науково-дослідним центром гуманітарних проблем Збройних Сил України, дві третини військовослужбовців позитивно ставляться до віруючих інших віросповідань, третина – терпимо і лише до 4 % – негативно. Загалом, наявність храму та прихильність командування дозволяє священику ефективно здійснювати душпастирську опіку військовослужбовців і позитивно впливає на морально-психологічний клімат у підрозділах.

Релігійні організації володіють значним потенціалом духовного впливу на військовослужбовців, який може бути використаний і вже використовується у Збройних Силах України. Цей потенціал включає:

можливості виховання військового обов’язку і почуття відповідальності в служінні Батьківщині. Релігійні принципи є достатньою основою для дотримання військовослужбовцями законів, виконання вимог присяги, статутів, наказів командира;

допомогу в зміцненні дисципліни і порядку у військових частинах, побудові військового життя за принципами гуманності і людяності, дотримання військовослужбовцями моральних норм;

участь у створенні у військах такого психологічного клімату, який підтримує нормальний хід військового життя, попереджує можливі конфлікти, на якому б ґрунті вони не виникли;

піднесення культурного рівня військової молоді на базі релігійного просвітництва, допомоги їй в освоєнні культурної спадщини минулого, особливо української культури;

активну допомогу командуванню у виконанні Збройними Силами України свого конституційного обов’язку перед Батьківщиною.

Хоча абсолютна більшість військовослужбовців позитивно ставиться до співробітництва армії і церкви, духовного виховання, систематично відвідували і відвідують церкву переважно вихідці із західних областей України.

Основні зусилля у своїй діяльності у Збройних Силах України церкви спрямовують на: проведення священнослужителями духовних бесід із військовослужбовцями, використання проповіді для моральної підтримки віруючих воїнів; висвітлення історичної ролі релігії в розвитку культури, мистецтва й моралі, збереження національних традицій при організації і проведенні виховної роботи; ознайомлення воїнів з основними пам’ятками духовної спадщини України; участь у проведенні урочистих військових ритуалів з включенням елементів культових обрядів; проведення релігійних обрядів, віддаючи останні почесті, освячуючи пам’ятники, меморіали загиблим воїнам.

У релігійній роботі з військовослужбовцями велике значення мають сповіді та індивідуальні бесіди духовної особи. Вони не тільки контролюють психічний стан кожного бійця, але й націлюють його на подальше виконання бойових завдань без страху і сумніву. Великий психологічний і виховний потенціал мають також і колективні богослужіння.

Усі ці заходи здійснюються в законодавчому правовому полі з допомогою священнослужителів різних конфесій. Масові заходи проводяться на запрошення командування з’єднань, частин, а індивідуальна душпастирська робота – у час, вільний від виконання службових завдань, за межами військової частини. Якщо військовослужбовець не має можливості вийти за межі розташування частини, то в частину можуть запрошуватися служителі культу для задоволення релігійних потреб воїнів. Звичайно, таке становище не сприяє розширенню взаємовідносин між армією і церквою, тому що у більшості випадків заходи мають формальний характер. Неформальною взаємодія може бути лише при наявності спеціально підготовленої людини – військового священика (капелана). Згідно вищезазначеного соціологічного опитування, 83 % офіцерів позитивно ставляться до здійснення релігійних обрядів у військовій частині і лише 17 % – негативно.

Однак, у Збройних Силах України ще й сьогодні не існує єдиної точки зору відносно впровадження таких заходів у військах (силах). При створенні Збройних Сил України існувало три підходи: перший – дозволити військовослужбовцям у вільний від служби час задовольняти свої релігійні потреби в розташованих поряд релігійних культових закладах; другий – створення спеціальних культових приміщень, де запрошені священики могли б здійснювати богослужіння; третій – якомога швидше запровадити в Українській армії службу військових священиків (капеланів).

Рекомендована література

1. Душпастирська опіка у Збройних Силах України: досвід, проблеми, перспективи: (Монографія) / Мін-во оборони України, Наук.-дослід. Центр гуманітар. проблем Збройних Сил України; В.П. Кротиков, В.Л. Топальський, В.М. Малюга та ін.. – К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2010. – 258 с.

2. Конєва І., Чистовська І. Від духовної опіки – до патріотизму // Народна армія. – 2007. – 11 квітня.

3. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка в арміях зарубіжних країн. – Київ, 2000. – 92 с.

4. Кротиков В.П., Уткін О.І., Топальський В.Л. Основи релігійних вчень та практичні рекомендації органам військового управління щодо душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України: Навчально-методичний посібник. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2010. – 106 с.

5. Мельник О. Діалог армії та церкви: всі складнощі можна подолати шляхом любові до ближнього // Військо України. – 2009. – № 4.

6. Топальський В.Л. Душпастирська опіка у давньоруському та козацькому війську: навчальний посібник. – К.: “Золоті ворота”, 2010. – 42 с.