Робота над морфологічними нормами

Морфологічні норми – уживання морфем: найперший, а не самий перший; протягом, а не на протязі року.

Ключові поняття:

Морфологія (від грец. „вчення про форми”) – це система граматичних значень і матеріальних засобів їх вираження для позначення в мові різних зв’язків між явищами дійсності та найзагальніших властивостей буття. Морфологією також називається розділ граматики, який вивчає ці засоби. Морфологія включає у себе такі розділи, як „словотвір” та „частини мови”. Морфологія вивчає слова як частини мови.

Іменник — самостійна змінна частина мови, що називає предмет і відповідає на питання хто? що?

Збірні іменники — іменники, що позначають сукупність однакових чи подібних предметів, які сприймаються як одне ціле.

Віддієслівні іменники — іменники, утворені від дієслів за допомогою суфіксів.

Число — граматична категорія іменників на позначення одного предмета (однина) і позначення сукупності предметів (множина).

Рід — граматична категорія на позначення чоловічого, жіночого, середнього, подвійного роду.

Відмінок — граматична категорія, що служить для вираження зв'язку позначуваних іменниками понять з іншими поняттями (предметів, ознак, процесів).

Прикметники - це слова, що вказують на ознаку предмета і відповідають на питання який? яка? яке? чий? чия? чиє?

Якісні прикметники називають ознаки, властиві предметові більшою або меншою мірою: широкий — ширший — найширший.

Відносні прикметники називають ознаки предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин: телефонна розмова, договірне зобов'язання.

Присвійні прикметники вказують на приналежність предмета людині (рідше — тварині) і відповідають на питання чий? чия? чиє?: батькова ферма, материне прохання.

Ступінь порівняння — порівняльна величина, що характеризує розмір, інтенсивність чого-небудь.

Вищий ступінь порівняння якісних прикметників означає, що в одному предметі є більше певної ознаки, ніж в іншому: воля дорожча за життя.

Найвищий ступінь порівняння вказує на найвищу міру вияву ознаки предмета:

• найбільший, найвищий;

• більш високий, найбільш високий.

Увага! Пам'ятка:

Однією з особливостей української мови, що різнить її від росій­ської, є те, що вона зберегла для звертання спеціальний кличний відмінок іменника (рос. — звательный падеж), наприклад: Шановний Іване Петровичу! Дорогий ювіляре! Норма української мови вимагає, щоб обидва слова — ім’я та по батькові — мали однаковий вигляд (або Павло Павлович — або Павле Павловичу).

Клична форма імен утворюється за такою схемою: (ім'я береться у початковій формі, повне, за словником):

Закінчення -а — на -о: Марина – Марино; Ганна — Ганно, Микола — Миколо.

Закінчення -я — на -є: Лілія – Ліліє; Надія — Надіє.

Закінчення –й, м’який приголосний – на - ю: Валерій — Валерію; Андрій – Андрію; Василь — Василю.

Закінчення на твердий приголосний та -о- на -е: Богдан — Богдане; Петро – Петре; Ігор – Ігоре, але Олег — Олегу; Михайло — Михайле.

У звертаннях, що складаються із загальної назви та імені, форму кличного відмінка набуває як загальна назва, так і власне ім’я: колего Степане; пані Катерино; товаришу Віталію. У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка набуває загальна назва: друже Максименко, колего Іваничук, товаришу Гончар. У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, форму кличного відмінка має як перше слово, так і друге, хоч друге слово може мати й форму називного відмінка. Таке використання частіше трапляється в усному розмовному мовленні: добродію вчителю (вчитель), пане ректоре (ректор) [Юносова В.О. Варіантність відмінкових закінчень іменників у сучасній українській літературній мові. – К.: Знання України, 2003. – 126 с].