Список використаних та рекомендованих джерел 12 страница

Міжнародні договори з третіми країнами та міжнародними організаціями, які укладаються на засадах статей 207, 209, 217, у цілому можна віднести до широкомасштабних угод, положення яких зазвичай охоплюють одразу декілька сфер співробітництва.

Однак ЄС може укладати міжнародні угоди й у вузьких галузях. Договір про функціонування ЄС закладає правові засади для укладання галузевих угод з третіми країнами та міжнародними організаціями в таких галузях, як культура (ст. 167.3), охорона здоров'я (ст. 168.3), дослідження та технологічний розвиток (ст. 186), навколишнє середовище (ст. 191.4) тощо.

Євросоюз не має виключної компетенції на укладання таких галузевих угод. Як і Союз, держави-члени також мають компетенцію на укладання міжнародних угод у всіх цих сферах. Це випливає з відповідних положень установчого договору. Зокрема, у ст. 191 зазначено: "У межах своєї відповідної компетенції Союз та держави-члени співпрацюють з третіми країнами та міжнародними організаціями. Умови співробітництва, здійснюваного Союзом, можуть виступати предметом окремих угод між ним і зацікавленими третіми сторонами.

Попередній пункт не наносить шкоди компетенції держав-членів вести переговори в рамках міжнародних інстанцій і укладати міжнародні угоди".

У межах цих повноважень ЄС стало стороною багатьох міжнародних конвенцій у сфері охорони навколишнього середовища. Всі вони є змішаними угодами і вимагають, як правило, ухвалення відповідних декларацій з боку ЄС, а іноді й держав-членів, щодо питань компетенції. Такі декларації робляться як при підписанні конвенції, так і при наступних значних змінах змісту цих міжнародних документів.

Треба також зазначити, що роль Союзу у підготовці та імплементації таких конвенцій постійно зростає.

Проте положення зазначених угод практично не мають впливу на правопорядки третіх країн.

Таким чином, враховуючи зміст міжнародних угод, які укладає ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права, та правові засади для їх укладання, можна виділити такі види угод: галузеві угоди про співпрацю, торговельні угоди, угоди про торгівлю і співробітництво, угоди про партнерство, угоди про асоціацію. Тим самим закладаються різні потенціали для співпраці і інтеграції третіх країн у Євросоюз.

4. Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС

СЗППБ вперше була закріплена в Маастрихтському договорі про Європейський союз 1992 р. Проте ще до створення ЄС держави-учасниці вже координували свої позиції та дії у питаннях зовнішньої політики (як у випадку з економічними санкціями), а також у тих сферах, де вірогідним був її вплив на міжнародну торгівлю чи спільний ринок.

Таку координацію було формалізовано в ЄЄА 1987 р. під назвою Європейське політичне співробітництво. Якщо порівнювати з Європейським політичним співтовариством, СЗППБ стала більш структурованою, вона отримала у своє розпорядження додаткові правові інструменти, частина з яких стали обов'язковими для держав-учасниць. Після підписання Амстердамських договорів значення СЗППБ зросло. Для цього було запроваджено посаду Високого представника із зовнішніх справ і політики безпеки. Він разом із Президентом Євросоюзу і Комісаром із зовнішніх зносин отримав право представляти Союз у питаннях зовнішньої політики. СЗППБ охопила всі сфери зовнішньої політики, політики безпеки і оборони.

Лісабонські договори значною мірою реформували цей напрям діяльності Союзу. І хоча здійснення СЗППБ продовжує регулюватися головним чином ДЄС і вона все ще має певну автономію у сфері механізму ухвалення постанов і особливостях їх правової природи, ця політика вже не функціонує як окрема опора Союзу, а є частиною зовнішньополітичної діяльності об'єднання разом із Спільною торговельною політикою, укладанням міжнародних договорів тощо. Набув значного розвитку інституційний механізм СЗППБ. У спеціальний підрозділ виокремлено положення про спільну політику безпеки і оборони.

Згідно з установчими договорами у своїй діяльності на міжнародній арені Союз керується принципами, на основі яких відбувалися його створення, розвиток і розширення, і які він намагається відстоювати у зовнішньому світі: демократія, правова держава, верховенство права, універсальність і неподільність прав людини і основних свобод, повага до людської гідності, принципи рівноправності і солідарності, а також повага до принципів Статуту Об'єднаних Націй і міжнародного права (ст. 21ДЕС). СЗППБ здійснюється з метою:

а) захисту своїх цінностей, фундаментальних інтересів, безпеки, незалежності і цілісності;

б) консолідації і підтримки демократії, верховенства права, прав людини і принципів міжнародного права;

в) збереження миру, запобігання конфліктів і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до цілей і принципів Статуту ОООН, принципів Гельсінського Заключного акта та Паризької хартії включно з тими, які стосуються зовнішніх кордонів;

г) сприяння сталому розвитку країн, що розвиваються, в економічній, соціальній і екологічній сферах, спрямованому насамперед на подолання бідності;

д) заохочення інтеграції всіх країн до світової економіки включно з поступовою ліквідацією обмежень у міжнародній торгівлі;

е) надання допомоги у розробці міжнародних заходів задля збереження і поліпшення якості навколишнього середовища і належного управління світовими природними ресурсами з метою забезпечення сталого розвитку;

є) надання допомоги населенню, країнам і регіонам, які стикаються з природними або спричиненими людьми катастрофами;

ж) розвитку міжнародної системі, яка базується на посиленому міжнародному співробітництві і належному глобальному управлінні.

Реалізацію цілей і принципів СЗППБ покладено на інститути і органи Союзу. Відповідними повноваженнями наділені Європейська Рада, Рада, Комісія, Високий представник Союзу з питань зовнішніх зносин і політики безпеки.

СЗППБ реалізується за допомогою різних процедур і правових інструментів, передбачених установчими договорами. Також різною є роль окремих інститутів і органів у здійсненні цієї політики. Спеціальні правові інструменти визначені у статтях 22 і 25,28,29, 30 Лісабонського договору про ЄС. До них належать рішення, які мають різне цільове призначення. Усі вони обов'язкові для виконання, проте не є законодавчими актами.

Визначення стратегічних інтересів і цілей Союзу покладено на Європейську раду (ст. 22 ДЄС). Відповідні рішення ухвалюються під час регулярних зустрічей Європейської ради разом з деклараціями та іншими публічними заявами. Вони стосуються СЗППБ та інших сфер зовнішньополітичної діяльності об'єднання. Такі рішення можуть бути пов'язані з відносинами Союзу з окремою країною чи регіоном або передбачати тематичний підхід. У них визначаються термін дії і засоби, які мають надаватися Союзом і державами-членами.

Рішення щодо стратегічних інтересів і цілей Союзу Європейська рада ухвалює одноголосно за рекомендацією Ради. Вони мають бути імплементовані відповідно до процедур, установлених договорами.

Спільні пропозиції Раді з питань, які стосуються СЗППБ, може надавати Високий представник Союзу із зовнішніх зносин і політики безпеки, а з питань щодо інших сфер зовнішньополітичної діяльності - Комісія.

Визначення дій, які має здійснювати Союз, належить до компетенції Ради. Такі рішення передбачають реалізацію оперативних заходів, якщо цього вимагає міжнародна ситуація. Вони фіксують цілі, межі і засоби, які належить надати у розпорядження Союзу, умови здійснення і термін дії. Хоча рішення щодо дій зобов'язують держав-членів, вони не перешкоджають окремим державам-членам висловлювати свою позицію чи діяти на національному рівні з метою реалізації ухваленого рішення. Однак держави мають інформувати про згадані заходи, що дозволить у разі потреби провести попереднє погодження у Раді (ст. 28).

Рішення також можуть ухвалюватися Радою для вироблення позицій Союзу з окремих питань географічного чи тематичного характеру. Держави-члени зобов'язані забезпечити відповідність своєї політики позиції Союзу (ст. 29).

Процедури ухвалення рішень та інших актів у сфері СЗППБ передбачені у ст. 30 ДЄС. Ухвалення рішень Європейською радою і Радою здійснюється переважно одноголосно. Кваліфікована більшість використовується у разі ухвалення рішень, що визначають дії чи позицію Союзу: на основі рішення Європейської ради стосовно стратегічних інтересів і цілей Союзу; на основі пропозиції Високого представника Союзу із зовнішніх справ і політики безпеки; з метою імплементації рішень, які визначають дії або позиції. Пропозиції щодо ухвалення таких постанов можуть подавати держави-члени, Комісії або Високий представник.

При реалізації СЗППБ компетенція інститутів Євросоюзу не є однаковою. Як правило, Союз представлений в цій сфері в особі Високого представника. Він веде політичний діалог з третіми країнами і міжнародними організаціями, висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях.

Високому представнику допомагає Європейська служба зовнішньополітичної діяльності. Вона співпрацює з дипломатичними службами держав-членів; до її складу входять представники Генерального секретаріату Ради і Комісії, а також персонал, наданий національними дипломатичними службами (ст. 27.3).

Комісія бере участь у координації зовнішньополітичної та інших сфер політики Союзу, уповноважена готувати пропозиції для ухвалення рішень. Однак її роль у реалізації СЗППБ обмежена.

Європарламент не має формальних повноважень у сфері СЗППБ. Він здійснює лише інформативні та консультативні функції стосовно головних аспектів і основоположних пріоритетів СЗППБ (ст. 36).

Допоміжним органом Ради є Комітет з питань політики і безпеки (Комітет). Він уповноважений слідкувати за міжнародною ситуацією і готує висновки для Ради і Високого представника на їх запит чи за власною ініціативою. Комітет також стежить за здійсненням погодженої зовнішньої політики. Він контролює та забезпечує стратегічне керівництво стосовно операцій з урегулювання криз, передбачених у межах СПБО. У разі надання йому відповідних повноважень з боку Ради він може ухвалювати у цьому зв'язку рішення (статті 38,43).

Важливим інструментом здійснення СЗППБ є міжнародні угоди. Такі угоди з третіми країнами чи міжнародними організаціями у сфері СЗППБ укладаються Союзом. У цьому процесі ключову роль відіграє Рада. Інші інститути ЄС задіяні у підготовчій стадії.

Укладання угод у сфері СЗППБ здійснюється відповідно до загальної процедури, встановленої у ст. 218 ДФЄС, з урахуванням специфіки цієї сфери. Вона полягає у тому, що пропозиції про доцільність укладання угоди надає Раді Високий представник. Рішення Ради про укладання угоди у сфері СЗППБ не вимагає попередньої згоди Європарламенту.

Рада ухвалює рішення стосовно початку переговорного процесу, призначає представника Союзу чи голову делегації ЄС на переговорах. Рада також може готувати директиви для делегації Союзу і призначати спеціальний комітет для надання їй консультацій.

Після закінчення переговорів на пропозицію голови делегації Рада ухвалює рішення, яким надає повноваження підписати міжнародну угоду голові делегації. На пропозицію останнього Рада ухвалює рішення стосовно укладання угоди.

Лісабонський Договір про ЄС вимагає від Союзу узгодженості зовнішньополітичної діяльності Союзу в цілому, яка охоплює СЗППБ, СПБО, Спільну торговельну політику, політику сприяння розвитку. Рада і Комісія за підтримки Високого представника забезпечують таку узгодженість (ст. 21 ДЄС). Важливе значення у процесі узгодженості зовнішньополітичної діяльності має те, що Союз є суб'єктом міжнародного права, і це усуває питання про те, від імені кого - держав-членів чи Союзу - здійснюється така діяльність.

Існують декілька шляхів безпосередньої взаємодії СЗППБ і зовнішньополітичної діяльності Союзу. Найбільш помітним є застосування санкцій проти третьої країни. Цей процес має два етапи. Спочатку Рада ухвалює рішення про вироблення позиції згідно зі ст. 25 ДЄС, яке має політичний характер, щодо застосування санкцій. Після цього Рада ухвалює заходи відповідно до ст. 215 ДФЄС, що містять спеціальні обмеження в економічній і фінансовій сферах.

Іншим прикладом є надання економічної і фінансової допомоги з використанням правових інструментів, передбачених у ДФЄС, з метою досягнення завдань, визначених у рішеннях щодо вироблення позиції.

Крім того, адміністративні та оперативні витрати на СЗППБ стосуються бюджету ЄС. Виключення становлять витрати на операції, що мають військові наслідки або наслідки у сфері оборони (ст. 41 ДЄС).

Окрім необхідності в узгодженості видів політики, здійснюються спеціальні заходи, що забезпечують взаємодію СЗППБ і зовнішньої політики ЄС.

Складовою СЗППБ є СПБО. Реалізація СПБО має забезпечити Союз цивільним і військовим потенціалом для проведення оперативних дій шляхом здійснення місій за його межами з метою підтримки миру, запобігання конфліктам, зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів ООН. СПБО спрямована на поступове формування спільної оборонної політики Союзу. Ця політика має бути сумісною зі статусом нейтральних держав (Австрія, Фінляндія, Швеція) і зобов'язаннями інших держав-членів, що випливають із членства в Західноєвропейському союзі.

Держави-члени зобов'язуються поліпшувати свій військовий потенціал. У цьому їм має допомагати створена у 2004 р. Агенція у сфері розвитку оборонного потенціалу, наукових досліджень, закупівель і зброї (Європейська оборонна агенція).

Лісабонський договір про ЄС враховує різницю у військових потенціалах держав-членів. Тому Рада може пропонувати виконання місії групі держав-членів з метою захисту цінностей і інтересів Союзу в цілому. Також передбачено виконання максимально складних місій державами з більш високими критеріями військових потенціалів, які встановлюють постійну організовану співпрацю у межах Союзу.

У випадку військової агресії на території держави-члена інші держави-члени зобов'язуються їй допомагати всіма можливими засобами згідно зі ст. 51 Статуту ООН.

Перелік місій Союзу, що можуть здійснюватися цивільними і військовими засобами, включає спільні операції стосовно роззброєння; гуманітарні місії і місії з евакуації; місії, пов'язані з наданням порад і сприянням у військовій сфері; місії з запобігання конфліктів і підтримки миру; місії бойових підрозділів з урегулювання криз, включно з місіями з поновлення миру і стабілізаційні операції після завершення конфліктів. Усі ці місії можуть сприяти боротьбі з тероризмом, включаючи надання підтримки третім країнам у боротьбі з тероризмом на їх території (ст. 43 ДЄС).

Рішення з питань СПБО ухвалює Рада одноголосно на пропозицію Високого представника чи за ініціативи держави-члена. У своїх рішеннях стосовно місій Рада визначає цілі, межі та умови їх здійснення. Високий представник під керівництвом Ради і у постійному контакті з Комітетом з питань політики і безпеки має координувати цивільні і військові аспекти місій.

Європейська оборонна агенція має сприяти визначенню цілей військових потенціалів держав-членів і оцінці дотримання зобов'язань, узятих державами-членами стосовно потенціалів; сприяти гармонізації поточних потреб і ухваленню ефективних, сумісних один з одним метолів закупівель; пропонувати багатосторонні проекти з метою реалізації цілей у сфері військових потенціалів, забезпечувати координацію програм, які здійснюються державами-членами, і управління спеціальними програмами співпраці; підтримувати дослідження з оборонної технології, координувати і планувати спільну дослідницьку діяльність, а також розробку технічних рішень, що відповідають майбутнім поточним потребам: сприяти визначенню і, коли це доцільно, реалізації будь-яких заходів щодо посилення промислової і технологічної бази оборонного сектора, а також підвищення ефективного використання військових витрат. Європейська оборонна агенція відкрита для всіх держав-членів, які бажають брати у ній участь (ст. 45).

Вимоги до держав-членів, які мають наміри брати участь у постійній організованій співпраці, визначені у Протоколі про постійну організовану співпрацю, що є додатком до Лісабонських договорів. Про свої наміри такі держави-члени повідомляють Раду і Високого представника. Рада кваліфікованою більшістю затверджує список держав-учасниць. Якщо держава-член перестає відповідати встановленим критеріям, Рада може припинити її участь у постійній організованій співпраці. За бажанням держава-член може відмовитися від участі в постійній організації співпраці, якщо повідомить про це Раду.

Усі рішення і рекомендації в межах постійної організованої співпраці ухвалюються Радою одноголосно.

Тема 9. Взаємовідносини України та Європейського Союзу.

ПЛАН

1. Східне партнерство Європейського Союзу

2. Історія відносин Україна – Європейський Союз

3. Угода про асоціацію між Україною та ЄС

4. Співробітництво України та ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки

5. Безвізовий діалог Україна – ЄС

6. Регіональне співробітництво між Україною та ЄС

РЕФЕРАТИ:

1. Взаємовідносини України з Європейським Союзом як головний пріоритет її зовнішньоекономічної політики.

2. Діалог Україна-Європейський Союз, минуле, сучасне, майбутнє.

3. Українська євроатлантична перспектива в нових геополітичних умовах.

4. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України.

5. Політика ЄС щодо України.

6. Копенгагенські критерії членства в Європейському Союзі.

1. Східне партнерство Європейського Союзу

“Східне партнерство” – зовнішньополітична ініціатива Європейського Союзу, яка поширюється на шість східноєвропейських сусідів Євросоюзу – Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну.

Ініціативу формально започатковано на Празькому установчому самміті “Східного партнерства” 7 травня 2009 р.

“Східне партнерство” передбачає можливість оновлення договірно-правової бази відносин ЄС зі східними сусідами шляхом заміни чинних угод про партнерство та співробітництво на угоди про асоціацію, створення поглиблених та всеохоплюючих зон вільної торгівлі (ЗВТ), лібералізацію візового режиму між ЄС та державами-партнерами тощо.

Окрім двосторонніх відносин ЄС з країнами-партнерами та низки двосторонніх програм “Східне партнерство” також передбачає багатосторонній вимір взаємодії.

Поява “Східного партнерства” привела до розмежування зовнішньополітичних підходів ЄС до відносин з південними та східними сусідами ЄС, які до цього перебували в однакових умовах Європейської політики сусідства. Це важливо, оскільки південні сусіди ЄС не є європейськими державами і тому навіть формально не мають права подавати заявку на членство в ЄС.

Реалізація “Східного партнерства” базується на принципах диференціації, спільної власності та спільної відповідальності, а також на основі підходу “більше за більше”.

Двосторонній вимір “Східного партнерства”.

ЄС розглядає “Східне партнерство” як невід’ємну частину Європейської політики сусідства, яка, у свою чергу, є рамковою політикою ЄС щодо країн-сусідів.

У зв’язку з цим, з точки зору ЄС, увесь масив двосторонніх відносин між Україною та ЄС становить двосторонній вимір “Східного партнерства”.

На відміну від ЄС, Україна не розглядає “Східне партнерство” як рамкову політику, позиціонуючи власні двосторонні відносини з ЄС як першоджерело ключових ініціатив “Східного партнерства”, в рамках його започаткування 7 травня 2009 року.

Це, зокрема, стосується таких провідних напрямів взаємодії з ЄС як переговори щодо Угоди про асоціацію (переговори щодо нової посиленої угоди між Україною та ЄС розпочалися на початку 2007 р., назва “ угода про асоціацію ” погоджена сторонами у вересні 2008 р.) та безвізовий діалог (започаткований між Україною та ЄС восени 2008 р.).

Таким чином, безумовний пріоритет для України – розвиток відносин з ЄС у двосторонньому форматі, який є більш всеохоплюючим та амбітним. Виходячи з цього, Україна передусім розглядає “Східне партнерство” як багатосторонній формат співпраці.

Багатосторонній вимір “Східного партнерства”.

Запровадження багатостороннього виміру політичного та експертного діалогу є однією з основних відмінностей “Східного партнерства” від класичної Європейської політики сусідства.

Багатосторонній вимір функціонує на чотирьох рівнях:

Самміти за участю глав держав та урядів держав-членів ЄС та країн-партнерів – проводяться раз на два роки.

Установчий самміт “Східного партнерства” відбувся 7 травня 2009 р. в Празі. За підсумками самміту прийнято спільну заяву.

Другий самміт відбувся 29-30 вересня 2011 р. у Варшаві.

Третій самміт попередньо був запланований на 28-29 листопада 2013 р. у Вільнюсі.

Засідання міністрів закордонних справ країн ЄС і східноєвропейських партнерів. Проводяться, як правило, раз на рік в Брюсселі.

Перше міністерське засідання “Східного партнерства” відбулося 8 грудня 2009 р., друге – 13 грудня 2010 р., третє – 23 липня 2012 р.

Засідання присвячені оцінці досягнутого прогресу та обговоренню перспектив подальшого розвитку “Східного партнерства”. Відбувається політичне схвалення основних цілей та робочих програм діяльності багатосторонніх тематичних платформ “Східного партнерства”.

За підсумками третього міністерського засідання було схвалено Дорожню карту “Східного партнерства” на період 2012-2013 років (див. нижче).

Тематичні платформи “Східного партнерства”

Мета тематичних платформ – обмін інформацією та досвідом країн-партнерів у контексті здійснення реформ та перетворень. Діяльність платформ також сприяє налагодженню безпосередніх зв’язків між експертами країн-партнерів та держав-учасниць ЄС. Засідання кожної з тематичних платформ відбуваються щонайменше двічі на рік. Платформи підзвітні щорічним зустрічам міністрів закордонних справ.

Українські делегації беруть участь у засіданнях чотирьох тематичних платформ “Східного партнерства”, які були започатковані в червні 2009 р. За підсумками другого раунду тематичних платформ у жовтні-листопаді 2009 р. схвалено т.зв. основні цілі та робочі програми їхньої діяльності на 2009-2011 рр. У рамках засідань тематичних платформ, що відбулися у другій половині 2011 р., затверджено робочі програми на 2012-2013 рр.

Діють такі тематичні платформи:

1. “Демократія, належне врядування та стабільність”

Розглядає питання демократії та прав людини; юстиції, свободи та безпеки; безпеки та стабільності. Курує питання імплементації двох ініціатив-флагманів “Інтегроване управління кордонами” та “Попередження, підготовка та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф”.

Куратором платформи з української сторони визначено Міністерство юстиції України.

2. “Економічна інтеграція та зближення з політиками ЄС”

Розглядає питання торговельного та регуляторного наближення; соціально-економічного розвитку; довкілля та зміни клімату. Курує питання імплементації ініціативи-флагмана “Інструмент сприяння малому та середньому бізнесу”.

Куратором платформи з української сторони визначено Міністерство економічного розвитку та торгівлі України.

3. “Енергетична безпека”

Розглядає питання зміцнення солідарності; підтримки розвитку інфраструктури, взаємозв’язків та диверсифікації постачань; гармонізації політик у сфері енергетики. Курує питання імплементації ініціатив-флагманів “Розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів” та “Управління довкіллям”.

Куратором платформи з української сторони визначено Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.

4. “Міжлюдські контакти”

Розглядає питання культури; освіти та науки; інформаційного суспільства та медіа. Куратором платформи з української сторони визначено Департамент європейської інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів України.

Робочі групи (панелі) для підтримки роботи тематичних платформ у конкретних сферах.

Ініціативи-флагмани “Східного партнерства”

До ініціатив-флагманів, які мають на практиці продемонструвати переваги багатостороннього виміру “Східного партнерства”, належать:

1. “Інтегроване управління кордонами”;

2. “Інструмент сприяння малому та середньому бізнесу”;

3. “Розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів”;

4. “Управління довкіллям”;

5. “Посилення взаємодії у контексті попередження, підготовки та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф”.

Реалізацією ініціатив-флагманів опікується Європейська Комісія. Результати роботи представляються на засіданнях відповідних тематичних платформ, які і приймають формальне рішення про створення спеціальних робочих груп з реалізації тієї чи іншої ініціативи-флагмана.

Форум громадянського суспільства “Східного партнерства”

У світлі реалізації положень Спільної заяви Празького самміту „Східного партнерства” Європейською Комісією започатковано діяльність Форуму громадянського суспільства (ФГС) – метою якого є „...розвиток контактів між організаціями громадянського суспільства та сприяння їхньому діалогу з органами державної влади...” у країнах-партнерах.

16-17 листопада 2009 р. у Брюсселі відбулося установче засідання Форуму. У заході взяли участь представники близько 200 неурядових організацій та дослідницьких центрів з країн ЄС та країн-партнерів.

ФГС функціонує за принципом чотирьох тематичних платформ багатостороннього виміру „Східного партнерства”. Відповідно, з цією метою створено чотири тематичні робочі групи, а саме:

1. „Демократія, належне врядування та стабільність”;

2. „Економічна інтеграція та зближення з політиками ЄС”;

3. „Навколишнє природне середовище, зміна клімату та енергетична безпека”;

4. „Міжлюдські контакти”.

За підсумками установчого засідання обрано координаторів робочих груп, які також є членами Керуючого комітету ФГС – колегіального органу, що відповідає за роботу з організаціями-учасниками Форуму та підготовку пленарних засідань.

Під егідою ФГС у кожній з країн-партнер відбулося формування національних платформ Форуму. Учасники Форуму виходять з того, що Уряди країн-партнерів мали б розглядати національні платформи ФГС як основних „співрозмовників” з питань реалізації внутрішніх реформ, спрямованих на досягнення цілей „Східного партнерства”.

Зустрічі ФГС у форматі пленарних засідань відбуваються щонайменше раз на рік. У 2010 р. Форум відбувся 18-19 листопада у Берліні, у 2011 р. - 28-30 листопада у Познані. У 2012 р. засідання Форуму відбулося 29-30 листопада в Стокгольмі.

Дорожня карта “Східного партнерства”

Дорожня карта “Східного партнерства” була оприлюднена 15 травня 2012 року у вигляді Спільної комунікації Високого представника ЄС у закордонних справах та політиці безпеки та Європейської Комісії (офіційна назва – “Східне партнерство: Дорожня карта до Самміту восени 2013 року”).

Дорожня карта була підготовлена на виконання рішень Варшавського самміту “Східного партнерства” 29-30 вересня 2011 року. Предметна робота щодо документа тривала з грудня 2011 по травень 2012 року під координацією профільного підрозділу Європейської служби зовнішньої діяльності.

Документ складається з трьох частин – оглядового документа та двох таблиць щодо двостороннього та багатостороннього вимірів “Східного партнерства”, сформованих за принципом “пріоритет – кроки/реформи з боку партнера – сприяння з боку ЄС – очікуваний результат станом на осінь 2013 року”.

У Комунікації підкреслюється, що Дорожня карта окреслює спільно узгоджені між ЄС та країнами-партнерами цілі, не визначає наперед прагнення або порядок денний європейської інтеграції партнерів. Звертається увага, що до роботи над Дорожньою картою були залучені держави-члени ЄС та країни-партнери.

Політичне схвалення державами-членами ЄС та країнами-партнерами Дорожньої карти стало ключовим підсумком міністерського засідання “Східного партнерства” 23 липня 2012 року.

У цілому Дорожню карту можна охарактеризувати як доволі об’єктивний комплексний документ. Водночас, Дорожня карта лише узагальнює увесь масив відносин між ЄС та країнами-партнерами та раніше досягнуті між ними домовленості.

2. Історія відносин Україна – Європейський Союз

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як представник головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Політика України щодо розбудови відносин з Європейським Союзом впроваджується на основі Закону України від 1 липня 2010 року «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Відповідно до статті 11 Закону однією з основоположних засад зовнішньої політики України є «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС».