Загальні засади призначення покарання

Чинне кримінальне законодавство, встановлюючи загальні засади призначення покарання, не розкриває їх визначення. Враховуючи їх визначення у теорії кримінального права, можна виділити ознаки загальних засад призначення покарання:

1. Загальні засади призначення покарання вичерпно передбачені у Кримінальному кодексі України.

На сьогодні фони сформульовані у статті 65 „Загальні засади призначення покарання”:

1. Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

3. Підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.

4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 та 71 цього Кодексу”.

2. Загальний характер засад призначення покарання. Ця вимога означає, що засади мають значення по всіх категоріях кримінальних справ, які розглядаються судом. де виникає питання про необхідність визначити покарання.

3. Загальні засади є обов’язковими правилами при призначенні покарання. Ця ознака означає, що загальні засади призначення покарання обов’язково повинні враховуватися судом при призначення покарання конкретного покарання незалежно від обставин справи.

4. Загальні засади є системою правил, які мають враховуватися судом у їх сукупності. Ігнорування або недостатнє з’ясування ступеня впливу кожної з засад на розмір покарання виключає призначення законного, справедливого покарання.

5. У загальних засадах реалізуються принципи призначення покарання. Як було вказано вище, принципи призначення покарання і загальні засади призначення покарання є самостійними, але взаємопов’язаними категоріями. Це положення підкреслено Верховним Судом України, який у п. 1 пПВС №7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» зазначив, що судді «мають суворо додержуватися вимог ст. 65 КК стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості та індивідуалізації покарання».

Отже, на підставі вище викладеного, можна сформулювати таке визначення загальних засад призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання – це передбачена кримінальним законом система загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання.

Відповідно до ст. 65 загальні засади призначення покарання скла­даються з таких критеріїв. Суд призначає покарання: 1) у ме­жах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що перед­бачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину; 4) враховуючи особу винного; 5) враховуючи обставини, що пом’якшують та обтяжу­ють покарання.

Розглянемо кожну із загальних засад призначення покарання.

Покарання повинно призначатися у межах встановлених санкцією статті Особливої частини КК,що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Вимога закону призначити покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, має своєю метою дотримання судами принципу законності при призначенні винному конкретного покарання. Ця вимога означає, що суд може призначити по­карання лише в межах санкції статті (частини, пункту статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного. Така вимога має своєю метою дотримання судами принципу законності при призначенні винному конкретного покарання.

Таке положення зобов’язує суд дотримуватися певних умов. По-перше, обирати лише такий вид покарання, який передбачений у санкції кримінально-правової норми. По-друге, суд зобов’язаний призначити покарання, визначене за розміром, тобто в допустимих максимальних і мінімальних межах.

Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Ця вимога означає, що суд повинен керуватися тими принци­повими положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і на­лежать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до по­карання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. При цьому законодавець не містить переліку тих положень Загальної частини КК, які повинні враховуватися при призначенні покарання. У науці кримінального права цей перелік визначається по-різному.

Дотримання цієї засади призначення покарання означає, що суд зобов’язаний як передумову застосування покарання встановити:

– що вчинене особою діяння є злочином, тобто в діяннях особи є всі ознаки складу злочину;

– що в справі немає обставин, які виключають відповідальність (неосудність, обставини, що виключають злочинність діяння, добровільна відмова від вчинення злочину);

– призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен враховува­ти ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68);

– при призначенні по­карання співучасникам злочину суд зобов’язаний врахувати харак­тер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 68):

– призначаючи покарання, суд зобов’язаний виходити з тієї його мети, яка визначена в ст. 50, суворо керуватися системою і видами пока­рань, передбачених у ст. 51;

– при призначення покарання певного виду виходить з його характеру, умов застосування, строків, визначених в Загальній частині КК;

– застосовуючи додаткові покарання, не передбачені в статтях Особливої частини КК, призначити їх за умов, передбачених у відповідних нормах Загальної частини КК;

– призначаючи покарання за сукупністю злочинів або вироків, суд визначає його на підставі й у порядку ста­тей 70 і 71 КК.

Суд зобов’язаний враховувати й інші положення За­гальної частини КК, зокрема надані йому широкі можливості звіль­нення від кримінальної відповідальності і покарання на підставі статей 44 і 74.

Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчи­неного злочину.

Враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд повинен:

1) визначити вид злочину відповідно до ст. 12 КК. Це надзвичайно важливо для з’ясування загальних правових наслідків конкретного вчиненого злочину, який належить до цього виду (зокрема, вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності, визначення строків погашення судимості тощо);

2) у межах відповідного виду встановити індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними та суб’єктивними ознаками. КК не містить вичерпного переліку обставин, які характеризують індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого. Пленум Верховного Суду України у постанові №7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» не визначає вичерпно тих обставин, які характеризують конкретний злочин. У п. 3 вказано, що суд, призначаючи покарання, повинен виходити «з особливостей конкретного злочину, обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення злочину, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали тощо)». Тому суд має самостійно вирішувати ці питання в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх особливостей конкретного злочину.

Призначаючи покарання, суд враховує особу винного, оскільки обставини, що її характеризують, мають дуже важливе значення при призначенні покарання. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” у п. 3 зазначає, що досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясовувати його вік, стан здоров’я, попередню поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.

При призначенні покарання суд повинен аналізувати дані, які характеризують особу винного у такій послідовності:

1) фізичний стан (вік, стать, стан здоров’я, наявність вагітності, інвалідність). Важливість урахування цих обставин при призначенні покарання пояснюється тим, що у деяких випадках від них залежить застосування того чи іншого виду покарання. Крім цього, окремі з них законодавець відніс до ознак, що пом’якшують покарання (неповнолітній вік винного тощо);

2) 2) психічний стан. Ця група обставин на практиці досліджується вкрай рідко. Як правило, це відбувається тоді, коли у справі проводилася судово-психіатрична експертиза. У деяких випадках психічний стан винного тягне серйозні правові наслідки;

3) 3) соціальний статус (ставлення до праці, сімейне становище, професія, займана посада, відносини з сусідами, колегами по роботі, поведінка у різних життєвих ситуаціях, спосіб життя тощо). У випадку, якщо у справі відсутні дані, які повно і всебічно характеризують особу підсудного, суди повинні вимагати від слідчих органів, прокурорів, які беруть участь у справі, відновити їх безпосередньо у залі судового засідання;

4) 4) правовий статус (наявність судимостей, досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, наявність ознак спеціального суб’єкта тощо). Така послідовність дозволяє виявити причини злочинної поведінки особи, глибину її злочинних схильностей та ступінь суспільної небезпеки, а також застосувати максимально доцільне покарання з точки зору досягнення мети покарання.

Призначаючи покарання, суд враховує обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання характеризуються ознаками суворо визначену спрямованість та обов’язковість їх впливу на вид та розмір покарання. Наведені ознаки виявляються в тому, що:

– ці обставини зменшують або підвищують суспільну небезпеку діяння або особи;

– законодавча оцінка їх сутності не може бути змінена судом при призначенні покарання конкретній особі (суд не може визнати передбачену законом пом’якшуючу обставину як обтяжуючу і навпаки);

– перелік пом’якшуючих обставин не є вичерпним: суд у конкретній справі може врахувати як пом’якшуючі й такі, що в ч. 1 ст. 66 КК не перелічені;

– відповідно до принципу гуманізму перелік обтяжуючих обставин визнається законом як вичерпний;

– якщо будь-яка з обставин, передбачених у статтях 66 та 67 КК, одночасно названа у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може врахувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує або обтяжує.

Отже, враховуючи вище викладене, можна зробити висновок, що обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання – зазначені та незазначені в законі, але встановлені судом різного роду чинники об’єктивного чи суб’єктивного характеру, які не є ознаками складів злочинів і не впливають на його кваліфікацію, однак знижують чи, навпаки, підвищують ступінь суспільної небезпеки особи винного та (або) вчиненого ним злочину і у зв’язку з цим є підставою для призначення менш або більш суворого покарання.

Будь-яка обставина, що пом’якшує та обтяжує покарання є предметом доказування у судовому засіданні. Лише за умови, що ці обставини достовірно встановлені і підтверджені, вони можуть бути покладені в основу судового вироку при призначенні покарання.