Теорія „вільного виховання” Л.М. Толстого

Автор пристрасно і гостро написаних педагогічних статей, суворий викривач недоліків школи Російської імперії 19-го століття, великий знавець духовного світу дитини, сміливий експериментатор, невтомний організатор народної школи, видавець педагогічного журналу, укладач чудових абеток і книжок для читання, який віддав всі свої сили справі народної освіти. Саме таким чином можна представити графа Л.М.Толстого для педагогічної спільноти.

Слід зазначити, що далеко не все в педагогічній діяльності графа Л.М.Толстого вдалося так, як він того хотів. Багато з його починань і проектів не були здійснені. Але його статті, діяльність збуджували і збуджують бажання працювати, пізнавати світ дитинства. Сам Лев Миколайович зізнавався, що «педагогіка замучила» його, а його учні, прослідкувавши життєвий шлях великого письменника, звернули увагу на те, що кожному значному твору письменника, чи «Анна Кареніна», чи «Війна і мир», передував активний педагогічний період (відкриття школи, заснування журналу, викладання на семінарі для вчителів, написання підручників). Багато ідей, енергію, творчий ентузіазм Толстой здобував у селянських дітей, вчителювання давало йому справжнє натхнення.

У педагогічній діяльності Л.Толстого, якщо не враховувати його доволі короткочасної роботи в школі у 1849 р., виділяють 3 періоди (класифікація проф. В.А.Вейкшана):

I період: з 1859 до 1862 рр., коли Толстой вчив дітей в Яснополянській школі, видавав журнал «Ясна Поляна», в якому надрукував свої основні педагогічні статті; Яснополянська школа була для Толстого своєрідною педагогічною лабораторією, де він перевіряв різні методи навчання дітей і розвитку їх творчих сил. Як він сам підкреслював, це був період «трьох років пристрасного захоплення педагогічною справою».

II період: з 1870 до 1876 рр., впродовж якого Л.М.Толстой склав «Абетку», «Нову абетку», «Книжки для читання», займався з дітьми, проводив методичну роботу серед вчителів.

Саме в цей період, під час бурхливої суспільно-педагогічної діяльності, в боротьбі з шаблонною педагогікою, муштрою і зубрінням старої школи, склались основні положення педагогічної концепції Л.М. Толстого. Починає великий письменник, зрозуміло, з критики тієї педагогічної реальності, спостерігачем якої він був. У своїй статті «Виховання і освіта» він дає своє скандальне визначення традиційному вихованню: «виховання – є примусовий, насильний вплив однієї особи на іншу. Це прагнення бідного забрати багатство у багатого. Це почуття заздрості, доведене до принципу і теорії». Толстовська критика мала великий резонанс у педагогічній спільноті того часу. Заради справедливості необхідно сказати, що Л.М. Толстой був лише виразником ідей, які «літали у повітрі» ХІХ століття.

Л.М.Толстой різко критикував відхилену традиційну педагогіку, яка, відірвавшись від практики, не озброювала вчителів корисними відомостями, необхідними для успішної праці в школі. Необхідно, гаряче стверджував Л.М.Толстой, вивчати педагогічний досвід, перевіряти на практиці методику навчання і виховання, широко узагальнювати багатогранну практику вчителів, формулюючи на цій основі наукові висновки. «Тільки коли досвід буде основою школи, тільки тоді, коли кожна школа буде педагогічною лабораторією, тільки тоді школа не відстане від загальнолюдського прогресу»- стверджував у своїх статтях мислитель.

Л.М. Толстой не обмежувався лише теоретичними міркуваннями щодо вивчення досвіду навчально-виховної роботи, а на практиці своїх занять з дітьми в Яснополянській школі показав, як вивчати цей досвід і сприяти подальшому розвиткові педагогіки. Творчий звіт Толстого про роботу Яснополянської школи є одним із чудових творів видатного російського письменника і педагога.

Руйнувати завжди простіше, ніж будувати, критикувати – зручніше, ніж створювати. Л.М.Толстой не зупинявся на констатуванні негативних фактів, він запропонував педагогічній спільноті новий шлях – шлях «вільного виховання». Саме в цей період формуються основні положення толстовської теорії «вільного виховання». Філософським фундаментом їх були наступні положення:

· Згідно з поглядами Л.М.Толстого, новонароджена дитина є прототипом краси, доброти і правди. Саме вона (дитина) є інтегратором педагогічної ситуації, тому що всі характеристики педагогічного процесу визначаються на основі індивідуальних здібностей та особливостей дитини, її інтересів та потреб. Згідно з цими ідеями, педагог стає людиною, яка створює найбільш сприятливі умови для самореалізації та саморозвитку істотних сил дитини, перетворюючись у свого роду «жвавий педагогічний засіб». Як стверджують дослідники історичного досвіду педагогіки «вільного виховання»: «така логіка дозволяє знайти інтерес у кожному учневі, тому що не кінцеві знання мають значення, а має значення ставлення до них». Тобто, виховання можливе, коли і учень, і вчитель навчаються одночасно. Тезу про досконалість новонародженої дитини Л.М. Толстой зробив основою своїх поглядів на природу дітей. Таким чином, Л.М.Толстой проголосив появу нової ідеології дитинства у східнослов’янському суспільстві.

· Якщо дитина досконала, то завдання вчителя одне – не заважати цій природженій гармонії, не порушувати її. Тому принцип свободи Л.М.Толстой вважав основним педагогічним принципом. «Критерій педагогіки тільки один – свобода дитини». Вільне виховання вбачалося Л.М.Толстому процесом довільного розкриття високих моральних якостей, що первісно притаманні дітям; процесом збагачення їх свідомості за обережною допомогою педагога, який не має права примусово впливати на формування поглядів дітей. Тут треба зазначити особливо, що мислитель не схвалював вільного виховання в розумінні анархії та вседозволеності. Свобода у вихованні, за його поглядами, означає певну форму спонукального впливу на дитину, за якої вона, не піддаючись безпосередньому тиску з боку вихователя, але постійно знаходячись у сфері його інтелектуального і морального впливу, найбільш повно може виявити себе.

Всі принципи теорії «вільного виховання» перевірялися Л.М. Толстим у роботі Яснополянської школи. «Те, що навчання може відбуватися з цілковитим успіхом не тільки без різок, а навіть, що незрівнянно важливіше, без будь-якого морального примусу, це доведено на всі віки практичним досвідом самого ж графа Л.М. Толстого» – писав Д.І. Писарєв. Толстовський принцип свободи у навчанні і вихованні означав передусім новий тип стосунків між учителем і учнем, такий, коли вчителі відмовляться «від старого погляду на школу як на дисципліновану роту солдат».

Якими є основні виховні ідеї Л.М. Толстого в контексті теорії вільного виховання?

· Вчитель не повинен грубо втручатися в духовний світ дитини; не повинен втручатися в ігри, сварки, в яких діти в багатьох випадках самі можуть налагодити свої відносини. «Такі справи вирішуються так, що не зрозуміти, на підставі якого закону, але вирішуються, задовольняючи обидві сторони. Які ж несправедливі порівняно з цим всі виховні прийоми!»;

· Л.М. Толстой прагнув до того, щоб діти самі на власному досвіді пізнали необхідність порядку і дисципліни в школі:

- у школі має царювати атмосфера ділових відносин, що складаються природно: «учень завжди мав право не ходити до школи, а навіть, якщо ходити до школи, не слухати вчителя»,

- «ніколи нікому не висловлюють догану за запізнення і ніхто ніколи не запізнюється – хіба що старші, яких батьки затримали на будь-якій роботі», «сідають вони, де кому заманеться: на лавках, столах, підвіконні, підлозі, кріслі».

- Цікаві міркування Л.М.Толстого про самовільну «втечу з уроків»: «Це образливо і неприємно для вчителя. Але внаслідок одного такого випадку наскільки велике значення отримують ті 6 – 7 уроків, які учні вільно і охоче витримують щодня». Л.М.Толстой прагнув до того, щоб його учні «не втратили можливості вибору і протесту». Можливість таких втеч з уроків корисна і необхідна тільки як засіб страхування вчителя від найсильніших та найгрубіших помилок і зловживань. На думку Л.М.Толстого, цей зовнішній безлад корисний і незамінний, яким дивним і незручним для вчителя він би не здавався. За нормального, ненасильницького розвитку школи, чим більш освіченими стають учні, тим вони стають більш здатними до порядку, тим сильніше вони самі відчувають потребу в порядку.«Тепер у нас є учні, які самі вимагають виконання розкладу, невдоволені, коли їх відривають від уроків і самі виганяють малюків, що забігають»- писав Лев Миколайович у своїх звітах про роботу Яснополянської школи.

· Не слід винаходити системи покарань. Головну увагу необхідно звернути на виховання відчуття природності, відвертості, свідомого ставлення до своїх обов’язків. До такого висновку Л.М.Толстой дійшов під час роздумів про реальні ситуації, що мали місце в його школі (справа в тому, що покарання використовувались у практиці яснополянського навчального закладу). Яскравою ілюстрацією може слугувати випадок, який було описано мислителем у звітах про роботу школи. В цій шкільній історії мова йде про юних злодіїв, які першого разу були розкриті та покарані самими школярами. Протягом деякого часу вони знову виявилися спійманими на місці злочину. Після пильного, ретельного спостереження за винними Л.М.Толстой приходить до неочікуваного, але дуже простого висновку: «Я впевнився, що існують таємниці дитячої душі, які закриті від нас… «Слід покарати злодія соромом», - дехто може сказати. За що? Що таке сором? І чи відомо, що сором покладає кінець схильності до крадіжки? Можливо сором підштовхує до крадіжки.» Більш того, Л.М. Толстой припускає, що він порушив гармонію розвитку хлопців – злодіїв: «Я розбудив дещо, що за інших обставин завжди спало б у його душі, те, чого не слід було пробуджувати».

Педагог відмічає, що гармонія порушується як у маленьких крадіїв, так і у селянських дітей, які здійснювали покарання. Їм дали можливість продумати покарання для винних. Л.М.Толстой з подивом згадує таке «злобне щастя», з яким вони винаходили різні способи покарання. «Неприродно і надзвичайно безжалісно, начебто злий дух керує ними проти їх волі», діти дражнять маленьких крадіїв, вимагаючи більш суворих покарань. Л.М.Толстой був стурбований такою реакцією школярів, він згадує: «Щось говорило мені, що це не добре». Як справжній знавець дитячого світу, Л. Толстой розмірковує над тим, що ідеї, принципи, зразки взаємовідносин не можуть механічно переноситися із світу дорослих у світ дітей. Але, як бачимо, він формулює проблему і не показує виходу із цієї ситуації.

Л.М.Толстой також був переконаним противником і нагород, він заперечував педагогічну цінність оцінок за успішність, виступав проти екзаменів та індивідуального опитування дітей на уроках, мотивуючи це тим, що на іспитах і під час опитування дітей, «велика людина мучить маленьку, не маючи на те ніякого права».

Великої уваги Л.М.Толстой надавав питанням дидактики і створив оригінальну систему дидактичних поглядів. Наприклад, у роботі «Загальні зауваження вчителя» Толстой висуває основні вимоги до процесу навчання і, спираючись на них, формулює найважливіші принципи і правила навчання. Вказана робота являє собою надто змістовний документ у сфері передової дидактики. Яскравість викладення, крайня стислість і глибока обґрунтованість багатьох дидактичних принципів, гаряча любов до дітей – ось характеристика цього твору. Слід зазначити, що свої дидактичні погляди Толстой розвиває не у відірваній формі, а розкриває їх на матеріалах різних предметів, що значною мірою допомагає вчителеві:

· Навчання – багатогранний процес, а не просто вплив лише на інтелект дитини. Навчання має являти собою процес активного, свідомого і творчого засвоєння дітьми знань і навичок.

· Наука, за Л.М.Толстим, прагне до узагальнення частковостей. Засвоєння цих узагальнень являє собою складний процес, який лише тоді є результативним, коли його психологічно правильно організовано. Діти розуміють узагальнення, коли вони самі їх усвідомили або перевірили. Узагальнення мають бути засновані на фактах і частковостях, вміло представлених вчителем.

· Неправильно стверджувати, підкреслював Л.М. Толстой, що діти, приходячи до школи, нічого не знають. Умови життя, навколишнє середовище підштовхують дітей до узагальнень. Враховуючи досвід, що мають діти, спираючись на нього, педагог зобов’язаний уникати нав’язування учням знань, сутність яких учні не здатні зрозуміти і осмислити.

· Засвоєння неперевірених пам’яттю або незрозумілих узагальнень Л.М. Толстой вважав величезним злом, яке порушує сам процес мислення.

· «Для того, щоб учень гарно вчився необхідно, щоб він охоче вчився а для того, щоб він вчився охоче, необхідно:

– щоб те, чого навчають учня, було йому зрозумілим і цікавим; (для цього уникайте двох крайнощів: не кажіть учневі про те, чого він не може знати і зрозуміти, і не кажіть про те, що він знає не гірше, ніж вчитель)

– щоб його душевні сили були в сприятливих умовах;

– давайте учневі тільки такі пояснення, які він сам може перевірити на очевидних явищах;

– уникайте незрозумілих російських слів, що не відповідають поняттю, або мають два значення, особливо іноземних; намагайтеся замінити їх словами, що в розумінні учня збуджували б відповідні поняття»

Далі Л.М.Толстой формулює свої вимоги до гарного уроку: «Щоб душевні сили учня були в найвигідніших умовах, необхідно:

– щоб не було нових незвичних предметів і осіб;

– щоб учень не соромився вчителя і товаришів;

– щоб учень не боявся покарання за дурне навчання, тобто за нерозуміння; розум людини може діяти тільки тоді, коли він не пригнічується зовнішніми впливами;

– щоб розум не втомлювався (Визначити кількість годин або хвилин, після яких розум дитини втомлюється. Для уважного вчителя завжди є вірні ознаки стомлення, краще помилитися і відпустити учня, коли він ще не втомлений, ніж помилитися навпаки і затримати учня – від цього породжується впертість;

– щоб урок відповідав силам учня – не був надто легким і не занадто важким (для цього давайте учневі таку роботу, щоб кожен урок для нього був кроком вперед у навчанні)».

Розглядаючи питання дидактики Л.М. Толстой приходить до висновку: чим простіше вчителеві вчити, тим важче учням навчатися. Чим більше вчитель сам навчатиметься, обмірковуватиме кожен урок і розмірюватиме сили учнів, чим більше слідкуватиме за ходом думок учня, чим більше буде спонукати до відповідей і питань, тим легше учневі буде вчитися.

III період: з 80-х рр. XIX ст. до смерті письменника (1910р.)

У цей період Лев Толстой неодноразово висловлювався з питань виховання, наполягаючи на необхідності релігійного виховання. Тепер його заняття з дітьми полягали в тому, що він розповідав малюкам євангельські істини, передавав у художній формі різноманітні погляди мислителів на релігійно-моральні теми і спонукав учнів переказувати їх. В цей час Л.М. Толстой відходить від ідеї «вільного виховання». Тепер він мріє про школу, яка була б одночасно і педагогічною, і релігійною спільнотою, що складалася б з дітей, батьків і керівників, на засадах роботи якої лежав би «принцип служіння добру і самовдосконаленню». Такі школи були створені послідовниками його морально- релігійного віронавчання. Вони існували в Радянському Союзі до початку 30-х років XX ст.

Незважаючи на відхід Л.М.Толстого від ідеї «вільного виховання» на території Російської імперії в кінці 19-го ст. серед демократичної інтелігенції виникає суспільно-педагогічна течія «вільне виховання». Таким чином ми бачимо, що педагогічна діяльність мислителя мала широкий резонанс. Його праці та думки пробудили інтерес суспільства до виховної роботи, до дитячої індивідуальності, до світу дитинства. Можна сміливо стверджувати, що саме Л.М.Толстой, став людиною, яка значно вплинула на формування нового образу дитини в слов’янській педагогічній традиції.

П.Ф. Каптєрєв, який писав про значний вплив ідей Л.М.Толстого, вважав, що «навіть якщо ви не згодні з його поглядами, читати його педагогічні твори буде корисно. Щасливий той мислитель, який може додати частку чистого, самостійно одержаного знання до вівтаря науки, але максимальну увагу слід звернути на письменника, який через свої твори пробуджує уявлення читача, дає йому нові завдання, змушує його думати та, збуджуючи здібність абстрактного мислення, приводить до однакової мети – правдивих знань». Доповнюючи П.Ф. Каптерєва, можна зауважити, що іноді Л.М. Толстой лише знайомить свого читача з проблемою і не дає певної відповіді, але його міркування, його точка зору вражає читача, підштовхує його до власних спостережень за духовним світом дитини.

Запитання і завдання для самоконтролю.

1. Схарактеризуйте етапи педагогічної діяльності Л.М.Толстого.

2. Які ідеї можна виділити в теорії вільного виховання Л.М.Толстого?

3. Проаналізуйте дидактичні погляди Л.М.Толстого.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Розкрийте специфіку у підходах до таких основоположних питань, як сутність дитини та роль учителя в навчально-виховному процесі прихильників „вільного виховання”: Л.М.Толстого, Ж.-Ж.Руссо, М.Монтессорі, Р.Штайнера. порівняйте їх з позиціями представників традиційної педагогіки.

2. Підготуйте структурно-логічну схему „Особливості педагогіки вільного виховання Л.М.Толстого”.

Література.

1. Зеньковский В.В. Русская педагогика в ХХ веке // Педагогика.- 1997.- № 2. – С.73-88

2. Каптерев П.Ф. Критика педагогической системы Л. Толстого. История русской педагогики. // Педагогика. - 1997. - № 1. – С. 79 – 92.

3. Колесникова И.А. История мировой педагогической культуры как область научного познания и учебная дисциплина // Современные проблемы истории образования и педагогической науки. Т.1.- М., 1994.- С.138 – 167

4. ЛевківськийМ.В., Микитюк О.М. Історія педагогіки:Навч.посібник.- Харків: «ОВС», 2002. – 240 с.

5. Толстой Л.Н. Общий очерк характера Яснополянской школы // Антология педагогической мысли России 2 пол.ХІХ – нач.ХХвв. - М., 1990. – С.97-115.

6. Толстой Л.Н. Общие замечания для учителей // Толстой Л.Н. Пед.соч.- М., 1948. – С. 296 - 300.

7. Толстой Л.Н. Воспитание и образование // Толстой Л.Н. Пед.соч.- М., 1948. – С 197 - 228.

11.5. Організаційна й педагогічна діяльність М.Корфа (1834-1883)

11.5.1. Життя й педагогічна діяльність М.Корфа. Видавництво підручників і навчальних посібників. Видатний педагог і методист, діяч у галузі народної освіти, М.О.Корф отримав блискучу освіту (навчався в Петроградському Олександрійському ліцеї, що вважався одним з аристократичних закладів. Вивчав німецьку, французьку й англійську мови). Після закінчення працював у Міністерстві юстиції, займався громадською діяльністю, був почесним мировим суддею. Що стосується його діяльності у галузі народної освіті. то передусім необхідно сказати про організацію початкових шкіл (педагогом було відкрито 40 земських шкіл).

У 1866-1872 рр. М.О.Корф стає головою районної училищної ради в м. Олександрівську (м. Запоріжжя).Микола Олександрович уживає заходів щодо створення нових навчальних земських шкіл, в яких було організовано навчання терміном у три роки з одним учителем одночасно в трьох класах, пропагує організацію недільних шкіл. Підготовці вчителів для цих шкіл він віддавав багато сил, розробляючи докладні плани занять і методику ведення уроку. М.О.Корф давав для вчителів показові уроки, організовував учительські з’їзди. Цікавий досвід організації російської школи Микола Олександрович набув у Женеві, де він досліджував швейцарську систему навчання й працював над книгою „Итоги народного образования в европейских государствах”. У 1880 році М.О.Корф повертається до Росії і відкриває недільну школу в Маріупольському повіті. бере участь у проведенні з’їздів учителів на Херсонщині та в Бердянську.

Його бурхлива методична діяльність своє логічне завершення знайшла у видавництві цілої низки підручників і навчальних посібників для вчителів. У 1867 р. М.О.Корф надрукував „Руководство по обучению грамоте по звуковому способу” – один з перших навчальних посібників у Росії з методики навчання читанню на основі звукового синтетичного методу. Протягом 1867-1872 років він видає щорічний журнал „Отчеты Александровского уездного училищного совета”, що вважався цінним методичним посібником на допомогу земському вчителю і був розповсюджений по всій Росії.

Методичний посібник М.О.Корфа для педагогів, що працювали в земських школах, „Русская начальная школа” (1870) являв собою педагогічну енциклопедію з початкового навчання і вважався першою в Росії книгою зі школознавства. У 1871 році вийшла його книга для класного читання „Наш друг”, мета якої полягає в тому, щоб розвивати мислення та мову учнів, допомагати їм набути знання з природознавства й гігієни людини. Книга вважалася своєрідним доповненням до підручника „Рідне слово”, автором якого був К.Д.Ушинський, і була дуже популярною серед науковців і вчителів. У 1881 році М.О.Корф складає для вчителів методичний посібник до книги „Наш друг”.

11.5.2. Теоретичні погляди педагога. Розглядаючи теоретичні погляди педагога, передусім, треба звернути увагу на його розгляд ідеї загального обов’язкового навчання шляхом досягнення загальної письменності населення. До важливих умов здійснення загального навчання М.Корф відносив:

а) обов’язкове навчання дітей різної статі, незалежно від їх національного походження і соціального статусу;

б) така організація навчально-виховного процесу, яка б гарантувала набуття дітьми дійсно корисних і міцних знань, умінь і навичок;

в) спільне навчання хлопчиків та дівчаток;

г) близькість школи до місця проживання учнів.

Основною метою загальноосвітньої школи М.Корф вважав підготовку людини, і до того ж людини розвинутої фізично і духовно. Вона повинна дати учням різнобічні гуманітарні і реальні знання, розвинути здатність до самоосвіти, виховати у них такі моральні риси, як патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість тощо. Школа повинна всіляко сприяти зміцненню фізичних сил і здоров’я учнів і розвивати естетичні почуття.

М.Корф постійно піклувався про вдосконалення методів навчання. Основними дидактичним правилами він називав такі, як:

1. Не вимагати від учнів заучування того, що їм не зрозуміло, але добиватися міцного запам’ятовування того, що ними добре засвоєно.

2. Доступність процесу навчання.

3. Привчати дітей до самостійної роботи.

4. У процесі навчання йти вперед, спираючись на досягнуте.

5. Наочність навчання.

М.О.Корф наполегливо захищав шкільну дисципліну та порядок, їх запорукою він вважав любляче, лагідне ставлення вчителя до учнів, його відповідальність щодо своїх обов’язків; усе те, що підтримує бадьорий дух дітей, їхній настрій, інтерес до навчання; педагогічно доцільний розпорядок шкільного життя, правила поведінки учнів. Дисципліну Корф оцінював як необхідну умову успішного навчання, засіб виховання у дітей поваги до порядку. формування навичок культурної поведінки в суспільстві.

У багатьох статтях М.О.Корф неодноразово повертається до особистості вчителя. У праці „Наши педагогические вопросы” (1882) він пише, що вчитель повинен мати „ обширну та різнобічну освіту, не кажучи про те, що повинен володіти не тільки знаннями, але й вміннями, тобто мистецтвом навчання та виховання”. На його думку, вчитель тільки тоді здатний дійсно виховувати і освічувати, коли сам працює, „… не задовольняючись рабським застосування чужих порад”. За переконанням педагога, навчання та виховання інших є безперервним самовихованням.

Як вважав освітянин, учитель не повинен обмежувати свою діяльність рамками школи. Організація навчально-виховної роботи в школі – це його основна справа, але не єдина. Другим, не менш важливим обов’язком є культурно-просвітницька діяльність серед населення. Вона має двояку цінність: по-перше, буде підвищувати педагогічну культуру населення; по-друге, буде сприяти підвищенню авторитету вчителя, довіри до нього з боку народу.

Микола Олександрович був ученим-педагогом, який стояв на рівні досягнень європейської та світової науки свого часу, він зробив вагомий внесок у розвиток системи освіти як в Україні, так і в Росії.

Запитання та завдання для самоконтролю.

1. Які школи були створені за ініціативою М.Корфа?

2. Автором яких підручників і навчальних посібників був М.Корф?

3. Проаналізуйте погляди педагога на загальне обов’язкове навчання.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Покажіть паралелі між системою дошкільного виховання К.Д.Ушинського і М.Корфа.

Література.

1. Антология педагогической мысли России 2-й пол. XIX-нач. XX вв./сост. П.А.Лебедев. – М.:Педагогыка, 1990. – с.

2. М.В.Левківський, О.М.Микитюк. Історія педагогіки. – Харків: „ОВС” – 2002. – 240с.

3. Українська педагогіка в персоналіях: У двох книгах/ за ред. О.ВСухомлинської. – К.: Либідь, 2005. – Кн. 1. – 622 с.; Кн. 2. – 550 с.

4. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – початок ХХ ст.): Нариси / Редкол.: М.Д.Ярмаченко, Н.П.Калениченко, С.У.Гончаренко та ін. – К.: Радянська школа, 1991. – 384 с.

11.6. Педагогічні погляди та діяльність С.І.Миропольського (1842-1907)

"Майбутнє дітей залежить від виховання… Від того, як буде вихований майбутній громадянин нашої держави, залежить багатство суспільства, благо Вітчизни, благополуччя сім'ї, народна моральність," – писав С.І.Миропольський.

11.6.1. Життя та педагогічна діяльність С.І.Миропольського. Видатний педагог, освітянин другої половини XIX століття Сергій Іринейович Миропольський народився у 1842 році в сім'ї священика у Воронезькій губернії. З дитинства він знаходився під впливом свого батька, людини розумної і освіченої. Вільний час у сім'ї завжди був присвячений читанню світської літератури, що сприяло формуванню у дітей любові до книг.

Після закінчення духовної семінарії у Воронежі С.І.Миропольського було рекомендовано (як здібного учня) до Московської духовної академії, яку він закінчив у 1867 р., одержавши ступінь Магістра Богословія.

Свою педагогічну діяльність С.І.Миропольський почав у 1867 р. у Харківській духовній семінарії. Про це свідчать записи у пам'ятній книжці Харківської губернії за 1868 р., у Харківському календарі за 1869 і 1870 рр., зміст листів педагога до М.О.Корфа та науково-методичні статті самого педагога.

Спогади про перші кроки його трудової діяльності у Харкові залишилися у педагога на все життя. У червні 1868 р. відбулася перебудова Харківської духовної семінарії. Це була одна з перших семінарій, при якій відкрилася недільна чоловіча школа (1867 р.), де було започатковано педагогічний курс, що давав знання з теорії та історії виховання, а також практичні навички педагогічної справи. Викладання педагогіки у деяких духовних семінаріях і практика семінаристів у недільних школах на той час були імпровізованими "розсадниками" педагогіки, правда дуже "скороспілими", незакінченими, однак "корисними для життя". У якості викладача духовної семінарії С.І.Миропольський звернув на себе увагу місцевої влади і місцевих товариств своєю гарячністю, любов'ю та захопленістю семінарською недільною школою і успішним її веденням, навіть при найгірших умовах. Призначення С.І.Миропольського завідувачем цієї школи і викладачем педагогіки свідчило про визнання його високої ерудиції, авторитету, бо курс містив також і психологію, і огляд філософських систем. З одного боку, це була народна школа, яка ставила перед собою мету надати можливість широким робітничим масам одержати необхідну для них освіту, з іншого – у зв'язку з наявністю педагогічного курсу школа служила практичним інститутом для виховання освічених учителів. Це було актуальним на той час, бо на всю імперію були тільки дві вчительські семінарії: одна – у містечку Молодечне (Віденської губернії), друга – у Юр'єві (Дерпті). На сторінках "Журналу Міністерства Народної Освіти" у той період підкреслювалось (на підставі звіту ревізора), що Харківську недільну школу слід визнати кращою серед недільних шкіл, існуючих при семінаріях.

Все, що стосувалось Харківської недільної школи, для С.І.Миропольського, як зазначають його співвітчизники, було найбільш значущим у його житті. У листах до М.О.Корфа (1871 р.) він писав: "Два роки у навчальному житті – велика справа, тим більш, що весь успіх його обумовлюється особистістю". Протягом усього життя С.І.Миропольський слідкував за діяльністю школи, її успіхами і труднощами, переживав, коли отримував листи від своїх вихованців та колег з поганими відомостями про неї. Відомий методист любив школу, дітей. "...Спогади про них живлять мене, – писав він у листі до М.О.Корфа, –...Це були найкращі часи. Тепер... нема тих глибоких і живих симпатій, які були в Харкові. Якщо мені доведеться побувати у Харкові, там у мене багато маленьких друзів, я щиро їх люблю".

У своїх спогадах про перші кроки у нашому місті С.І.Миропольський звертав увагу на те, що для школи навіть місця не було і постійно ходило до неї всього сім юнаків (із 40). Дирекція закривала класи, щоб діти бідняків не псували підлоги. Ректор семінарії з іронією ставився й до педагогіки. "Тупоуміє" завдавало масу перешкод", - згадував С.І.Миропольський.

Працюючи викладачем у семінарії, С.І.Миропольський вступив вільним слухачем до педагогічного факультету Харківського університету. Він часто консультувався з питань психології та педагогіки у професора М.О.Лавровського, користувався науковою літературою педагогічного відділу університетської бібліотеки.

Особливою сторінкою життя та діяльності СІ.Миропольського в Харкові був його зв'язок з Х.Д.Алчевською. Він дуже був задоволений, що його думки про відкриття у недільній чоловічій школі дівочого відділення знайшли своє практичне втілення у школі Х.Д.Алчевської, яка офіційно відкрилася 22 березня 1870 р. С.І.Миропольський активно допомагав Х.Д.Алчевській порадами, консультаціями. У травні 1892 року С.І.Миропольський під час ревізії шкіл у Харкові відвідував школу Х.Д.Алчевської і ретельно вивчав організацію в ній навчально-виховного процесу. За результатами цих відвідувань була написана книга "Школа і суспільство. Приватна жіноча недільна школа", де він дав високу оцінку дружній праці педагогічного колективу і відповів на питання: "Чим суспільство (у вигляді його кращих освічених представників) може бути для школи і чим школа (поставлена педагогічно) може бути для суспільства?" (до речі, це перша книга-дослідження досвіду Х.Д.Алчевської).

Педагогічна діяльність С.І.Миропольського в м.Харкові була високо оцінена громадськістю. Як людина "обдарована, володіюча пером і усним словом, обізнана в навчально-виховному процесі і працьовита", він заслужив любов, довіру і повагу у представників Харківської інтелігенції. Педагог завжди знаходився у колі розумних і захоплених роботою на користь суспільства людей. У травні 1869 р. голова управи, представляючи земським зборам Харківського повіту доповідь про заслуги осіб, що сприяли народній освіті, постановив висловити від свого імені через управу подяку керівнику Харківської недільної школи С.І.Миропольському "за трьохрічну успішну діяльність на користь народній освіті". У відділі рідкісної книги Харківської Державної наукової бібліотеки ім. В.Г.Короленка зберігається книга з підписом педагога від 6 грудня 1892 р. Як свідчать епістолярні матеріали, протягом усього життя С.І.Миропольський пам'ятав роки, які провів у Харкові.

У червні 1870 р. С.І.Миропольського переводять до Санкт-Петербурзької духовної семінарії, де він продовжував готувати народних учителів: керував і викладав педагогіку у недільній і щоденній школі. У цей же час його призначають помічником редактора "Журнала Министерства Народного Просвещения".

У 1872 р. як талановитого педагога С.І.Миропольського призначають членом-ревізором навчального комітету при Святєйшому Синоді, де він працював двадцять років.

У 1892 р. С.І.Миропольський став помічником Управляючого Синоїдальної Канцелярії. Незважаючи на збільшення обсягу роботи, він завжди знаходив час для написання теоретичних, педагогічних та методичних праць. У 1896 р. він взяв на себе обов'язки редактора журналу "Народное образование", що видавався на кошти Святєйшого Синода. Педагог намагався завжди займатися викладацькою діяльністю, літературною працею. Поряд з виконанням своїх безпосередніх обов'язків С.І.Миропольський постійно брав участь у роботі різних "Товариств" (Харківському товаристві розповсюдження грамотності та С-Петербурзькому Педагогічному товаристві).

С.І.Миропольський був дуже хворою людиною і 6 червня 1907 р. помер.

Аналіз педагогічної спадщини С.І.Миропольського дозволив визначити коло проблем, які педагог піднімав, розробляв теоретично і здійснював у практичній діяльності: історія розвитку народної школи, методика навчання грамоті, письму; музична освіта народу, дидактика початкової школи (сутність, принципи, методи, форми навчання, контроль за навчально-пізнавальною діяльністю), зміст освіти у народній школі, питання виховуючого навчання; сутність, зміст, методи виховання, сім'я, як "перший виховний інститут"; учитель, вимоги до його особистості, форми і зміст підготовки та багато інших.

Свої педагогічні погляди С.І.Миропольський розкрив у 22 книгах та більш, ніж у 100 науково-методичних статтях, перекладах, методичних керівництвах для вчителів, рецензіях. Міністерство народної освіти визнавало навіть за життя С.І.Миропольського його навчальні посібники і рекомендувало їх для бібліотек семінарій, початкових і недільних шкіл.

С.І.Миропольський справедливо вважав, що народна школа повинна бути рушійною силою держави і переживав, що її значущість людство ще до кінця не усвідомило. Своїми працями і практичною діяльністю намагався показати живий зв'язок між освітою і народним благополуччям. Він звертав увагу громадськості і вчителів, що народна школа не буде мати майбутнього до тих пір, поки навчання не стане в ній виховуючим.

Аналіз літературно-педагогічної спадщини С.І.Миропольського дозволяє стверджувати, що він глибоко вірив у необхідність і можливість вітчизняної педагогічної науки. Він погоджувався з К.Д.Ушинським з приводу того, що народність є основою суспільного виховання і випливає з особливостей народу, його характеру, його духу, культури і мови.

Видатний педагог і методист прагнув до загальнопедагогічного розвитку вчителя, детально розкривав перед учителями всю організацію шкільної справи, друкував зразкові уроки, плани, програми для початкової школи, писав дидактичні керівництва з основних предметів шкільного курсу. С.І.Миропольський пропагував тільки ті прийоми навчання, які були випробовані у практиці; давав достеменні методичні вказівки лише як приклад, зразок; прагнув використовувати сторінки журналів, з якими він співробітничав, з метою педагогічної освіти вчителів та батьків.

С.І.Миропольський визначив функції різних соціальних інститутів щодо особистості дитини. Він справедливо наполягав, що держава повинна брати участь у вихованні кожної дитини, а школа, вчителі, земства надавати дитині всі засоби для освіти, яка сприяє формуванню "корисного і здібного працівника".

Педагогічні погляди С.І.Миропольського зумовлені його світоглядними (релігійними) позиціями, а також величезним впливом на нього спадщини Я.А.Коменського. Звернення до чеського педагога пояснюється не тільки особистою симпатією, а також тим, що Я.А.Коменський, за переконанням С.І.Миропольського, не тільки "значний і геніальний мислитель-педагог" минулого, сучасного, але й майбутнього. Він вважав, що все, чим пишається народна освіта, це або повторення, або розвиток глибоких ідей Я.А.Коменського. С.І.Миропольський, як свідчать історико-педагогічні реалії, був першим, хто зробив переклад "Великої дидактики" на російську мову.

Відзначаючи важливість і значущість педагогічних праць з проблем народної освіти, Комітет Грамотності нагородив свого постійного співробітника С.І.Миропольського золотою медаллю.

Усе життя видатний педагог прагнув до об'єднання всіх прогресивно мислячих людей, до їх взаємодії, служив справі освіти, ділився зі всіма тим, що було ним опрацьовано, сприяв "збудженню у вчителів зрілих думок" і здійсненню навчально-виховних завдань у народній школі.

11.6.2. С.І.Миропольський про систему підготовки вчителя. С.І.Миропольський вважав необхідною спеціальну підготовку майбутнього вчителя до професійної діяльності. Пред'являючи до нього досить високі вимоги (творчий рівень викладання, знання особистості учнів, наявність власних підручників, прийомів, методів, рекомендацій тощо), С.І.Миропольський вбачав доцільним гармонійне поєднання його спеціальної і загальноосвітньої підготовки. "Лише одна спеціальна освіта зробить з учителів механічних виконавців, а не педагогів, "... такі вчителі будуть дресирувати, а не вчити", – писав він у праці "В чому наше завдання?".

Педагогіка як навчальний предмет, за переконанням С.І.Миропольського, повинна займати значне місце в підготовці вчителя. Він теоретично обґрунтував і перевірив на практиці систему педагогічної підготовки домашніх наставників у додаткових педагогічних класах при жіночих гімназіях. Передусім, підготовка передбачала теоретичні заняття: відвідування лекцій з курсу педагогіки і дидактики, самостійну роботу з педагогічної літературою, вирішення різноманітних завдань і питань психолого-педагогічного характеру. Значущість теоретичної підготовки майбутніх учителів С.І.Миропольський вбачав у тому, що вона застережує їх від помилок і звільняє від марної праці, зберігає сили, бо "теорія – загальний результат вікових дослідів різних часів і народів", готує до практичної діяльності, полегшує власний досвід. Учитель завдяки знанням теорії, на думку С.І.Миропольського, набуває здатності і вмінь розуміти педагогічні явища, узагальнювати, пов'язувати усі різноманітні прийоми з метою виховання та навчання. Теоретична підготовка збагачує необхідним запасом наукових відомостей, дисциплінує думку і дає навички до всебічної обробки педагогічних питань, формує в учителя здібність самостійно і критично ставитися до виховання особистості.

Поряд з цим підготовка майбутніх учителів, за С.І.Миропольським, вимагала також використання різних форм практичної діяльності:

а) відвідування уроків гімназичного викладання, складання конспектів з їх оцінкою і ретельним аналізом;

б) практичне керівництво ученицями молодших класів і здійснення виховного нагляду за ними;

в) складання щоденників з описом прийомів навчання. "Щоденники, – писав С.І.Миропольський, – можуть бути корисними для правильної організації викладання...". У своїх щоденниках майбутні вчительки намагалися визначити причину неуспішності навчання, з'ясовувати характер утруднень, накреслити шляхи формування інтересу до знань різноманітними прийомами і засобами. С.І.Миропольський вважав, що на щоденники потрібно дивитися як на досить самостійну педагогічну роботу, яка заснована не тільки на книжковому вивченні предмета, а й на особистому досвіді, спостереженні, живому аналізі дитячої особистості, усвідомленні умов успішності навчання і виховання;

г) письмові роботи: переклади, твори, які готували учениць до практичної діяльності. У письмових роботах вихованок розглядалися питання теорії виховання і навчання, історії педагогіки, громадського та сімейного виховання. Творам з педагогіки С.І.Миропольський приділяв значну увагу, вважаючи, що у процесі роботи над творами майбутні учительки не тільки набувають знань, але й оволодівають дослідницькими навичками, вміннями обговорення теоретичних питань виховання і навчання. Ця робота вимагала ознайомлення, засвоєння матеріалу вказаних посібників і джерел, перевірки навчального матеріалу, оволодіння навичками усного та письмового викладання питань психолого-педагогічного і філософського характеру. У творах вихованок відображувалась їх розумова зрілість, ступінь підготовки до специфіки учительської праці.

Особливого значення С.І.Миропольський надавав набуттю майбутніми учителями власного досвіду викладання: складання програм і конспектів уроків. Конспект показувався наставнику-керівнику і згідно із зауваженнями дороблявся. Потім урок проводився у присутності педагогічної комісії, інших учениць з наступним обговоренням. Про них він писав: "Я міг безпосередньо, у невимушеній бесіді познайомитися з запасом знань вихованок, із ступенем їх розвитку, поглядом на різні питання, їх розумінням учительської практики, взаємними співвідношеннями".

У своїх роботах С.І.Миропольський яскраво змальовує вимоги до наставника в народній школі (Див. схему).

"С.І.МИРОПОЛЬСЬКИЙ ПРО ПЕДАГОГІЧНІ ВИМОГИ ДО ВЧИТЕЛЯ"

	Психолого-педагогічної підготовки вчителя				Фахової підготовки вчителя
Морально-вольових якостей учителя				ВИМОГИ ДО			Світогляду вчителя
	Професійних якостей учителя				Педагогічної майстерності вчителя

Кожна з цих вимог детально обґрунтовувалась педагогом-методистом щодо її змісту.

Вимоги

до психолого-педагогічної підготовки вчителя:

розуміти психологію дитини; володіти психолого-педагогічними знаннями і вміннями (загальними "началами" виховання й навчання);

до фахової підготовки вчителя:

знайомити вчителя з усіма навчально-виховними засобами (підручниками, посібниками тощо); забезпечити теоретичну і практичну підготовку вчителя;

до професійних якостей вчителя:

любити свою справу; глибоко розуміти дитячу натуру, вивчати закони та умови розвитку дитячої особистості; уміти керувати, спрямовувати і виправляти інших та вести їх за собою; бути відданим своїй професії; усвідомлювати наявність здібностей і сил для своєї справи; глибоко знати науки, що викладає, опановувати ті, що близькі до них; постійно і сумлінно готуватися до уроків; любити дітей, школу і охоче в ній працювати, мати покликання до праці вчителя; вірити в себе, йти вперед, "творити дива"; вивчати у подробицях свою професію, її завдання, зміст і форми; опановувати методику викладання;

до педагогічної майстерності вчителя:

"володіти тактовністю та проникливістю"; уміти передбачати події та їх результати; уміти володіти собою; уміти спостерігати педагогічні процеси і явища; "використовувати манери, погляд, вираз обличчя, прийоми як елементи педагогічної техніки";

до морально-вольових якостей вчителя:

бути високоморальним, скромним, позбавленим самовпевненості, повним спраги до знань, правдивим, чесним, добрим, лагідним, благородним, сумлінним, енергійним; мати "серйозно вироблений моральний характер", "людські стосунки" з учнями і колегами;

до світогляду вчителя:

зберігати незалежність серед членів суспільства; не брати участі в діяльності політичних партій; мати друзів і обережно обирати їх; поважати себе, вміти зберігати і підтримувати власну гідність, не принижуючи і не зневажаючи інших; жити повноцінним людським життям; дотримуватися даного слова; не завдавати шкоди правді.

11.6.3. Погляди С.І.Миропольського на процес навчання. Як показав аналіз історико-педагогічної спадщини С.І.Миропольського, в основу своїх дидактичних поглядів він поклав ідеї, висловлені великим чеським педагогом Я.А.Коменським.

У сучасній педагогіці поняття "процес навчання" відноситься до вихідних понять і визначається як процес двобічний, у ході якого здійснюється цілеспрямована взаємопов'язана діяльність учителя та учнів, спрямована на засвоєння школярами накопиченого суспільством соціального досвіду, на виховання та розвиток учнів. С.І.Миропольський, як свідчить вивчення його педагогічної спадщини, розглядав процес навчання як частину цілісного педагогічного процесу і також виділяв його основні компоненти: викладання (діяльність учителя) і учіння (діяльність учнів).

У роботах "Народна школа за ідеями Коменського" (1873 р.), "Навчання грамоті" (1874 р.), "Дидактичні нариси. Учень і виховуюче навчання в народній школі" (1890 р.) С.І.Миропольський відзначав, що у процесі навчання повинно здійснюватися засвоєння учнями знань, умінь та навичок, розвиватися пізнавальні здібності учнів, їх уміння самостійно працювати. Тому діяльність вчителя, на його думку, повинна бути спрямована не стільки на повідомлення готових відомостей, скільки на "всебічне збудження розумової природи дитини". Учитель у процесі викладання повинен всіляко збуджувати і підтримувати самостійність розуму учня, зміцнювати його сили та здібності, уникаючи наказів, що обмежують силу самодіяльності, педантизму та формалізму. Як бачимо, С.І.Миропольський тут близький до К.Д.Ушинського. Цю ж точку зору підтримували багато педагогів того часу, наприклад, М.О.Корф, П.Ф.Каптерєв, К.В.Єльницький, М.І.Демков та інші.

Крім того, одне з суттєвих завдань процесу навчання С.І.Миропольський бачив у "збудженні допитливості дітей у якомога більшій кількості спрямувань". А оскільки, підкреслював С.І.Миропольський, допитливість за своєю природою притаманна кожній дитині, то вчитель у процесі викладання повинен реалізувати принаймні дві функції: "охороняючу" – не заважати розвитку та прояву інтелектуальних інстинктів дитини, і "спрямовуючу" – давати пробудженій потребі матеріал, який сприяв би її правильному вихованню, "виводити діяльну силу на пряму дорогу".

У "Підручнику дидактики" (1901 р.) С.І.Миропольський відзначав, що навчання - це процес оволодіння учнями знаннями, вміннями та навичками і застосування їх на практиці. Головною характеристикою цього процесу він вважав "самостійність під керівництвом учителя".

У сучасній педагогічній науці і шкільній практиці навчання розв'язує три найважливіших завдання: набуття школярами знань, розвиток учнів і формування їхнього ставлення до навколишнього світу, тобто виховання. Такі ж завдання висував перед процесом навчання і С.І.Миропольський. Він справедливо вважав, що діти повинні володіти знаннями (цього дуже мало), мати розвинений розум, збуджену допитливість, навички та любов до праці, задатки здорового, чесного характеру, любов до правдивості, повагу до людської особистості, прагнення до самоосвіти та навички свідомо підкоритися вимогам закону (дисципліні).

Особливий інтерес викликають висунуті С.І.Миропольським у книзі "Методика навчання письму в народній школі" "дидактичні початки" навчання:

1. Збудити допитливість і бажання до навчання в дитині, бо без бажання навчання йде погано, успіх ненадійний. Коли вчитель стоїть біля дошки і лише показує та розповідає, то учні позіхають і норовлять, як би швидше уникнути справи. У цьому випадку він рекомендував застосовувати такт, що збуджує в дітях загальну старанність і не дозволяє нікому позіхати або розмальовувати фігури в зошиті в той час, коли треба займатися справою.

2.Уникати даремних труднощів, непосильних для дитини, але при цьому суворо і послідовно переходити від простого до складного, від легкого до важкого, від невідомого до відомого.

3.Будь-яку трудність доводити потроху так, щоб учень міг вільно і чітко виконувати її, а інакше важкі вправи відіб'ють бажання у школяра працювати. Для цього С.І.Миропольський вводив спочатку підготовчі вправи.

4.Розвивати в дітях самодіяльність.

5.Прищеплювати дітям гарні шкільні навички, звичку до охайності, обов'язковості та порядку. Щоб привчити дитину до чіткої та уважної роботи з самого початку і зробити будь-яке "нерадіння з її боку неможливим, необхідно вимагати якомога правильного виконання кожної вправи".

6.Змінювати заняття, збуджувати увагу дитини.

7.Використовувати різні способи навчання, робити їх однаково зручними і для поодинокого навчання, і для великих класів.

8.Придбані дитиною вміння повинні мати практичний характер, а виконані вправи бути зрозумілими і усвідомленими.

Ці "дидактичні початки" створюють яскраве уявлення про погляди С.І.Миропольського на практичну реалізацію принципів природовідповідності, доступності, послідовності, систематичності, врахування вікових особливостей дитини, покладених в основу вже сучасної дидактики. У педагога всі його "початки" тісно переплітаються з принципом самодіяльності у навчанні., що самій дитині дозволяє поступово переростати з об'єкту навмисних дидактичних дій у суб'єкт, який вільно і усвідомлено оволодіває знаннями.

11.6.4. Проблема виховуючого навчання у педагогічній спадщині С.І.Миропольського. З ім'ям С.І.Миропольського також пов'язано застосування у вітчизняній педагогічній теорії терміна "виховуюче навчання" (1871 р.) і цілеспрямоване запровадження його ідей у практику народних і недільних шкіл. С.І.Миропольський, як і І.Гербарт, К.Д.Ушинський, був переконаний, що навчання обов'язково повинно бути виховуючим. У статті "Ідея виховуючого навчання у застосуванні до народної школи", надрукованій у "Журналі Міністерства народної освіти" у 1871 р., відомий педагог XIX століття К.В.Єльницький підкреслював, що для С.І.Миропольського головним було те, щоб навчання в школі неодмінно було виховуючим. У фундаментальній праці "Дидактичні нариси. Учень і виховуюче навчання в народній школі" С.І.Миропольський писав: "У вихованні розрізнюють: учителя, як знаряддя виховуючого впливу і живу силу його; учня, як предмет виховання, і виховуюче навчання, як практичне здійснення цілей виховання і навчання в школі". Виховуюче навчання С.І.Миропольський розглядав як мистецтво. Обґрунтування сутності виховуючого навчання він будував на засадах психології. Тісний зв'язок навчання і виховання справедливо вбачав у спільній психологічній основі. "Знання засвоюються розумом, - писав він, - але здобуття знань потребує зусиль волі, почуттєвість пронизує усю психологічну діяльність дитини. Почуття задоволення і радості супроводжують навчання, полегшують його, а неприхильність обтяжує знання. Чого людині бажається, то значно легше здійснюється. Але для бажання потрібні знання того, чого можливо бажати, чого повинно бажати. Отже, воля стоїть у зв'язку зі знаннями, а знання залежать від волі... Вирішення будь-якого завдання потребує зусиль не лише розуму, а й волі. Вірне навчання є в той же час і виховною дисципліною, яка діє на утворення волі. Якщо воля прямо і неухильно спрямована до добра, то розум зрозуміє істину".

С.І.Миропольський, як і І.Гербарт, А.Дістервег, К.Д.Ушинський, головними завданнями виховуючого навчання вважав не лише виховання моральних якостей, але й розумове виховання дитини: збудження її до самопізнання, пізнання, самовдосконалення. Вирішенню цих завдань, за думкою педагога, сприяють зміст освіти, методи, засоби і організація навчання, а також особистість і підготовка вчителя.

У розробці дидактичних питань С.І.Миропольський особливу увагу приділяв методам навчання. Пропонував використовувати "вірні педагогічні засоби, які прискорюють хід навчання, діють виховуючим і розвивальним чином на особистість учнів, на їх розумову діяльність. Прості, природні методи, які відповідають розвитку дитячої особистості і специфіці предмета, полегшують працю і учителя, і учня, передбачають послідовність вправ, дозволяють вносити нові елементи, збуджують розумову активність учнів, потяг до знань, забезпечують стійкий інтерес до навчання. С.І.Миропольський також підкреслював, що метод має передбачати "педагогічну систематичність", тобто всі його елементи повинні струнко і органічно групуватися навколо єдиного живого центру – особистості дитини. Таким вимогам, на його думку, відповідають катехізація, різні вправи, опитування тощо.

"Енциклопедією", що розширює коло знань, "збуджуючим засобом до самоосвіти" С.І.Миропольський вважав книгу для читання. На основі зробленого ним критичного огляду як вітчизняних, так і зарубіжних існуючих книжок для читання (Ушинський, Паульсон, Басистий, Любер, Кер тощо), який він помістив у статті "До питання про книгу для читання в нашій народній школі, а також приводу книги "Наш друг" Корфа М.О." (1871р.), педагог сформулював вимоги, яким мають відповідати підручники, щоб збуджувати в дітях пізнавальну допитливість, культуру і грамотну мову: в основі книжки повинна лежати ідея єдності формальної і реальної освіти. Книга, головна мета якої, – навчання вітчизняній мові, на його думку, повинна бути написана ясною, простою, доступною, загальнолітературною мовою, "привабливо використовувати наочність і відповідати ступеню дитячого розвитку".

Виходячи з того, що навчання не може бути іншим, ніж виховуючим, С.І.Миропольський зауважував, що методи повинні бути розвивальними. Тільки в такому випадку навчання зможе реалізувати цілком свій виховний потенціал. Ним була зроблена спроба сформулювати вимоги до "розвивальних" методів, що забезпечують виховуюче навчання. Вони наступні: метод повинен прискорювати хід навчання і тим самим впливати розвивальним чином на живу особистість учня; бути природно простим і відповідати "ходу розвитку" дитячої особистості; полегшувати працю як учителя, так і учня; передбачати послідовність вправ; бути індивідуальним, щоб учитель міг застосувати його до особистих рис учнів, ступеня їх розвитку і сприйняття; давати вчителю можливість самостійно зробити заняття різноманітними, вносити в них нові елементи; відповідати особливостям матеріалу, що вивчається; передбачати педагогічну систематичність, всі його елементи повинні струнко і органічно групуватися навколо живого центра – особистості дитини. Під час розробки методу необхідно враховувати ідею свідомості, самостійності в навчанні. С.І.Миропольський справедливо вважав, що не той метод кращий, який дає дитині готові знання, а той, який вчить її саму доходити до них, допомагає в навчанні, примушує її досліджувати.

Як бачимо, вимоги до методів, що були сформульовані С.І.Миропольським, увібрали в себе й ті вимоги, що висловлювалися до нього цілим рядом педагогів. Ці вимога передбачають напружену діяльність як учня, так і вчителя, спираються, в основному, на самодіяльність учня, який повинен не тільки під керівництвом вчителя, але й сам відкривати істини, знаходити відповіді. Саме такі методи, на думку С.І.Миропольського, забезпечують збудження розумових сил, пристрасть до навчання, інтерес до розумових занять.

Серед багатьох методів навчання особливе місце педагог відводив катехізації. Він, як і його сучасник Дінтер, виходив з того, що катехізація – добре педагогічне знаряддя в руках справжнього вчителя. Вона є найкращим засобом збудження і підтримки уваги учнів, не втомлюючи їх, викликаючи у них самостійну думку. С.І.Миропольський підкреслював, що питання під час катехізації повинні бути ясними, простими, зрозумілими. Як питання, так і відповіді повинні цікавити учнів; задавати питання слід всім, а не обмежуватися одним учнем. Катехізація повинна йти попереду різних вправ, а у випадку помилки учні самі повинні її виправити.

У своїх численних теоретичних і методичних працях С.І.Миропольський звертав увагу вчителів на те, що при використанні методу вправ слід дотримуватися таких правил: а) усні вправи повинні передувати письмовим; б) при викладенні матеріалу дотримуватися поступовості; в) вправи повинні бути різноманітними і мати "усвідомлений" характер; г) вправи повинні сприяти розвитку свідомості під час засвоєння матеріалу.

Цінним, на наш погляд, є розроблені С.І.Миропольським правила для вчителя, якими він повинен керуватися під час навчання, а саме під час проведення опитування учнів. Аналіз цих правил дає змогу побачити закладений в них виховний вплив. С.І.Миропольський переконливо довів, що за допомогою загальних питань під час опитування досягається звичка напруженої уваги до всього, що робиться в класі. Вчитель має змогу перевірити вірність засвоєного матеріалу, своєчасно зробити відповідні пояснення і вести клас далі. Особливої уваги заслуговує таке правило, як "залучення учнів до виправлення помилок". З метою не тільки навчити, але й виховати учнів С.І.Миропольський рекомендував просити їх по декілька разів вголос перечитувати написане, запам'ятовувати свої помилки, щоб запобігти їх повторення, навчити учня цінувати чистоту в зошитах і схвалювати їх старанність, застосовувати взаємне виправлення помилок. Цей прийом, на думку Миропольського, збуджує змагання в класі і розвиває увагу.

С.І.Миропольський не тільки визначив і доповнив умови, за яких навчання буде виховуючим (вказані вище), але й кожну з них досить чітко обґрунтував. Він наголошував на єдності виховних і дидактичних завдань, бо освіта розуму можлива тільки тоді, коли вона поєднана "з доброю мораллю"; вимагав наближення навчання до життя, рекомендував під час навчання наводити приклади з тієї дійсності, де живе дитина і де вона зможе практично використати свої знання; акцентував, що правильно організоване навчання передбачає поєднання концентричної, поступової і класної "систем"; грамотний розклад навчальних предметів (після важких – легкі) і їх різноманітність; розробку навчальних програм; забезпечення учнів посібниками і підручниками; чіткий розподіл функціональних обов'язків учнів і вчителів; розробка іспитів, домашніх завдань, системи відвідування уроків наставниками; дисципліну і порядок. "Вірно організоване навчання є в той же час і виховна дисципліна, яка діє на утворення волі... Під час навчання діють усі сили духу, а не один розум; тому і вірне повідомлення буде виховуючим, тобто діятиме на розвиток всієї нерозподіленої душі дитини", - писав С.І.Миропольський у статті "Педагогіка і дидактика"; вважав, що навчання, викладання повинно бути не "галасливим" (бо воно викликатиме у слухача неприємне враження), а проходити у вигляді живої бесіди "хрест на хрест", "брати до полону" увагу всіх учнів, не залишати їх пасивними на протязі уроку; підкреслював, що навчання буде мати виховуючий характер, коли його здійснюватиме вчитель з високоморальними якостями, професійною підготовкою, який цілком віддає себе шкільній справі, щиро і гаряче полюбляє її. С.І.Миропольський переконував, що саме усвідомлення високої мети своєї діяльності спонукатиме його до пошуку відповідних "виховуючих" засобів і методів навчання.

Таким чином, С.І.Миропольський розробив цілісну систему теорії виховання, в якій представлено мету, завдання, принципи, зміст, методи і умови. Його погляди на процес виховання у школі мали прогресивний характер для другої половини ХІХ століття, вони відобразили гуманно-демократичний підхід до процесу всебічного виховання особистості.

Запитання і завдання для самоконтролю.

1. Назвати головні дати життя та педагогічної діяльності С.І.Миропольського.

2. Схарактеризувати причетність С.І.Миропольського до функціонування Харківської недільної жіночої школи, відкритої Х.Д.Алчевською.

3. Проаналізувати вимоги С.І.Миропольського до вчителя та його підготовки.

4. Виокремити погляди С.І.Миропольського на процес навчання.

5. Розкрити погляди С.І.Миропольського на умови "виховуючого навчання".

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Порівняти погляди Й.Гербарта, К.Д.Ушинського, С.І.Миропльського на сутність "виховуючого навчання".

2. Виокремити спільне й відмінне у вимогах до вчителя та його підготовки в педагогічній спадщині К.Д.Ушинського та С.І.Миропольського.

Література

1. Миропольский С.И. В чем наша задача? // Наша начальная школа. – 1873. –Т.1. – С.3-46.

2. Миропольский С.И. Дидактические очерки. Ученик и воспитывающее обучение в народной школе. – Спб.: Изд. И.Скороходова, 1890. – 72 с.

3. Миропольский С.И. Идея воспитывающего обучения в применении к народной школе // Журнал Министерства Народного Просвещения. - 1871. –№153. – С.1-25.

4. Миропольский С.И. Из школьной жизни. "Не зевать"// Наша начальная школа. – 1873. – №2. – С.188-193.

5. Миропольский С.И. К вопросу об образовании народных учителей // Наша начальная школа. – 1873, №№2,3.

6. Миропольский С.И. К вопросу о книге для чтения в нашей народной школе. По поводу книги "Наш друг" Корф Н.А. Спб., 1871 // Семья и школа. – 1872. – Т.І. – С.285-353.

7. Миропольский С.И. Народная школа по идеям Коменского // Наша начальная школа. – 1873. – № №2, 4, 5, 6.

8. Миропольский С.И. Практические советы неопытному начинающему учителю //Семья и школа. – 1874. – Кн.ІІ. – Ч.2. – С.306-330.

9. Миропольский С.И. Самообразование учителя народной школы //Семья и школа. – 1872. – Т.2. – С.1-5.

10. Миропольский С.И. Учитель народной школы / /Народная школа. – 1872. – № 2. – С.10-19.