Тема 10. Становлення школи та педагогічної думки у першій половині ХІХ століття

10.1. Особливості реформ 1804 року. Розвиток вітчизняної школи і педагогіки зумовлений новими економічними та духовними потребами суспільства. Головними перепонами розвитку освіти в цьому напрямі були само державність, кріпосництво, традиції станового виховання та навчання.

Еволюція школи і педагогіки першої чверті віку відбувалася в умовах зростаючої соціальної кризи. Школа змінилась лише якісно, а не кількісно. Завдяки університетській освіті сформувалась інтелектуальна еліта, але основна маса народу залишилась безправною, не мала будь-якої систематичної освіти.

У першій чверті ХІХ ст. розвиток освіти пройшов два різних етапи. На першому (до 1815 р.) уряд намагався провести реформи в дусі Просвітництва. З 1816 р. (другий етап) в уряді посилилися консервативні погляди.

На початку ХІХ ст. в Росії існували двох- та чотирьохкласні училища, три гімназії (Петербург, Москва, Казань), спеціальні навчальні заклади: солдатські школи, кадетські та шляхетські корпуси, духовні училища. Вищу освіту давав Московський університет.

У 1802 р. було створено перше Міністерство народної освіти, яке на протязі 1802-1804 рр. здійснювало реформу народної освіти. У її підготовці приймав участь один з головних ініціаторів попередньої реформи 1786 р. Ф.І. Янкович де Мірієво.

Реорганізація національної системи освіти почалася з прийняття „Попередніх правил народної освіти” (1803р.) та „Статуту навчальних закладів, підпорядкованих університетам” (1804р.).

Нова система передбачала 4 ступені освіти і відповідні їм типи навчальних закладів: вищий ступінь (університети), середній (гімназії та ліцеї), проміжний ступінь (повітові училища), нищій ступінь (парафіяльні училища). Між ступінями передбачалась послідовність і взаємозв’язок.

Взагалі, цим шкільним статутом проголошувалась безстановість, загальнодоступність та безкоштовність навчання в школах. Територія Російської імперії була поділена на шість навчальних округів: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський, Віленський, Дерптський. Харківський територіально був самим більшим. В нього входили всі навчальні заклади Слобідської України, Воронезької, Курської, Чернігівської, Полтавської, Кременчуцької, Одеської, Подільської губерній, земель Таврії, області військ донецьких та чорноморських козаків, Кавказької Бессарабії та Грузії.

Парафіяльні училища мали однорічний курс навчання, організувались в парафіях і повинні були готувати учнів до вступу в повітові училища. Їх завдання полягало в тому, щоб дати дітям „землеробського та інших станів” релігійне виховання і навички письма, читання та лічби. Існували ці заклади на місцеві кошти.

Перед повітовими училищами з дворічним курсом навчання, які створювались в губернських та повітових містах, ставилось завдання – підготувати молодь до вступу в гімназії і дати потрібні знання відповідно до стану та рівня промисловості. Вивчали закон божий, книгу „Про посади людини та громадянина”, російську граматику, каліграфію, малювання, правопис, історію, арифметику тощо. Всі ці предмети викладали двоє вчителів.

Гімназії з чотирьохрічним курсом навчання відкривались у губернських містах, перед ними ставили завдання – підготувати молодь до вступу в університети і навчити їх наук, „потрібних для добре вихованої людини”. До навчального плану гімназій входили такі предмети: латинська, німецька, французька мови, географія, історія, словесність, теорія поезії, естетика, політичні науки, математичні, малювання тощо. Російська мова та закон божий в гімназіях не викладались, бо їх вивчення завершувалось в повітових училищах. Всі навчальні предмети викладали 8-9 учителів. Це були заклади для дітей дворян і чиновників, через що гімназії держава брала на своє утримання.

В Росії виникли вперше при Академії наук в 1725 р., проте вони лише з 1804 р. стали запроваджуватись у всіх губернських містах. В Україні створювались у всіх повітах та крупних містах: Києві, Харкові, Полтаві, Одесі тощо. Найбільш відомі Кременецька вища гімназія (1805 р.),Волинська, Дворянська гімназія в Харкові в 1806р. (з 1819р. – ліцей), Комерційна в Одесі, 1815 р. Херсонська повітова гімназія, 1820 р. – Ніжинська гімназія вищих наук (з 1832 – фізмат ліцей). Також для дітей дворян відкривались ліцеї – державні середні навчальні заклади, які поєднували курси гімназичної та університетської освіти. Найбільш відомий в Росії – Царськосельській. Ініціатором створення цих закладів був відомий адміністратор М.М. Сперанський. Також досить відомими були Решельєвський (Одеса), Ярославський, Неженський.

Перетворення попередніх гімназій, головних народних училищ у гімназії нового типу, а малих народних училищ – в повітові відбувалось понад два десятиліття. Менш успішною була реформа парафіяльних шкіл. Їх кількість зростала повільно, перш за все через відсутність коштів. Не всі ідеї реформи здійснились практично. Так, у 1808 р. у гімназіях було введено обов’язковий предмет „Закон божий ”, який не був передбачений у навчальному плані.

У цей період в Росії утворились приватні навчальні заклади, які склали конкуренцію державним: Лазаревський інститут східних мов у Москві, пансіон В.В. Ізмайлова під Москвою, школа А.А. Ширинського-Шихматова для селянських дітей під Смоленськом. Багато хто з дворян віддавали перевагу в навчанні приватним пансіонам. Частіше пансіонне виховання здійснювали іноземці, у багатьох подібних закладах навчання було незадовільним. У дворянському середовищі досить розповсюдженим залишалось домашнє виховання за допомогою гувернерів, наймали французів-емігрантів. Результати такого виховання були все більш негативними.

Одним з головних об’єктів реформ була вища школа. Окрім існуючого в Москві університету було відкрито у 1802 р. – Дерптський університет, у 1803 р. головна школа Литви була реорганізована у Віленський університет. Згідно зі статутом було засновано університети у Казані (1804), у Харкові (1805), Петербурзі. Вони відіграли велику роль у розвитку науки і освіти в країні.

Вищі навчальні заклади мали деяку автономію: керували ними ради, які обирали ректора і деканів. На них покладалось керівництво всіма школами, які були в навчальному окрузі.

Отже, головними особливостями реформи 1804 року стали: створення системи єдиної школи; формальна доступність всіх освітніх ланок для всіх вільних громадян; відсутність викладання Закону божого у двох вищих освітніх ланках; відсутність державного фінансування нижчої освітньої ланки; багатопредметність у повітових училищах та гімназіях; дозвіл на вивчення граматики рідної мови у парафіяльних та повітових училищах; університетська автономія.

10.2. Провідна роль Харківського університету та педагогічного інституту. У Харкові наказом від 26 січня 1803 р. були засновані перші вищі учбові заклади: Імператорський університет, а при ньому педагогічний інститут. У їх відкритті важливу роль відіграли громадські діячі-харків’яни В.Н. Каразін та Г.Ф. Квітка-Основ’яненко.

Виходець з села Кручик на Богодухівщині, поміщик Василь Назарович Каразін, відомий просвітитель і державний діяч, весь свій талант і навіть власні здобутки витратив на те, щоб започаткувати у рідному Харкові університет і педагогічний інститут. Болгарин по крові, він все своє свідоме життя дбав про рідну Україну. На постаменті пам’ятника Каразіну видрукувані слова „Блажен уже сто кратно, ежели случай представил мне возможность сделать добро любезной моей Украине...” На початку 19 ст. він служив в Міністерстві освіти секретарем головного управління училищ. Він складав проекти найважливіших імператорських указів, був автором статутів навчальних закладів.

Аналіз документів департаменту народної освіти, звітів про роботу Харківського учбового округу, університету, педінституту та їх викладачів, Комітету по розгляду учбових посібників, справ канцелярій попечителя Харківського учбового округу за 1803-1804 рр. та деяких маловідомих публікацій свідчать, що вивчення педагогічних наук на базі вищої школи починається в Харкові з січня 1805 р. – від початку діяльності університету, а поглиблена педагогічна підготовка студентів з вересня 1812 р. – були введені спецкурси педагогічного напрямку.

За статутом 1804 р. головним завданням університету та інституту були навчальна та наукова робота, керівництво навчальними закладами, складання для них учбової докумвнтації. В першому параграфі зазначалось, що університет зобов’язаний готувати "юнаків до вступу в різні звання державної служби", зокрема, "готувати вихованців до учительської діяльності". Пед. інститут згідно з главою 12 статуту „Про педагогічний інститут” повинен був готувати учителів для середніх шкіл округу і поряд з цим давати спеціальну педагогічну підготовку кан­дидатам на різні викладацькі посади у вищих учбових закладах.

Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Рижський, доктор філософії, член Російської академії наук. У 1805p. університет мав 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, медицинський та юридичний. Прогресивною особливістю університету, як і Московського була відсутність богословського факультету. При університеті існували підготовче відділення, фізична, хімічна, фармацевтична лабораторії, споміжні кабінети, астрономічна обсерваторія, музей старих речей, образотворчого мистецтва, зоологічний музей,,анатомічний театр, терапевтична та хірургічна клініка, бібліотека, типографія, закладено ботанічний сад.

Головною в розвитку вищої освіти була проблема спеціальної підготовки студентів, яка залежала від змісту освіти, правильної організації навчального процесу, складу викладачів. Основними формами навчального процесу були лекції. З 1812 р. були введені спецкурси (серед яких і педагогічного напрямку), бесіди, репетиції, співбесіди, семінари, колоквіуми.

Як свідчать документи про діяльність університету, він підготував славну плеяду вчених, письменників, педагогів, лікарів. Вихованцями Харківського університету були: відомий математик, академік М.В.Остроградський, український історик, етнограф, письменник - М.Костомаров, біолог І.Мечников, засновник лінгвістичної школи України Р.Потебня, український поет П. Гулак-Артемовський, композитор М.Лисенко, укр. драматург М. Старицький. Всього за дореволюцій­ні роки університет підготував 15 159 спеціалістів.

Спеціальну педагогічну підготовку здійснював педагогічний інститут. Перші відомості про нього, завдання і зміст роботи, теоретичну та практичну психолого-педагогічну підготовку студентів можна знайти в названій вище главі 12 статуту 1804 p., а також у „Звіті про стан навчальних закладів Харківського округа за 1811 р.”. Харківський інститут підлягав головному педінституту в Санкт-Петербурзі, Харківському університету і одночасно Міністерству освіти. Першим директором педінституту, обраним на демократичних засадах, був професор університету Христофор Пилипович Роммель. Він одночасно виконував і обов'язки інспектора гімназій та училищ округу. У додаток до статуту 1804 р. Х. Роммель розробив ще два документи: „План та правила навчання і викладання у педагогічному інституті” (1811) та курс лекцій „Дидактика та методика” (1812). Ці документи розкривали особливості навчально-виховної і наукової роботи в Інституті, а також закладали теоретичні основи розвитку педагогіки вищої школи і педагогічної підготовки студентів.

Почавши функціонувати у 1805 р., інститут кілька десятиріч підряд в силу невідкладних потреб відігравав роль спорідненої аспірантури і навіть докторантури, тому, що забезпечував науково-викладацькими кадрами (кандидатами, магістрами, докторами) перш за все свої власні та університетські кафедри. Аналіз ряду документів свідчить, що фак­тично Харківський педінститут був самостійним учбовим закладом і разом з університетом мав готувати учителів для шкіл округу та кандидатів на посади викладачів для вищої школи. За штатним розкла­дом окрім директора тут працювали спочатку дев’ять професорів та навчались двадцять п^’ять казеннокоштних студентів, яким виплачувалась державна стипендія. Були і своєкоштні студенти. Строк навчання в інституті був трирічним. Щорічно випускалося 10-15 учителів. Всі питання обговорювалися і вирішувались конференцією або загальними зборами.

Взагалі в педінститут приймали студентів другого та третього курсів університету, а також осіб, які закінчили університет. Протягом трьох років вони продовжували набувати загальноосвітні знання і одержували більш глибоку науково-методичну та спеціальну педагогічну підготовці. Після закінчення випускники мали обов'язково відпрацювати в школі чи вузі 4-6 pp. (своєкоштні – 4, казеннокоштні – 6).

Майбутні учителі набували педагогічних знань, умінь та навичок в процесі вивчення дисциплін психолого-педагогічного циклу, окремих методик, проходження педагогічної практики в гімназіях та школах. Майбутні викладачі вищої школи та старші викладачі гімназій одержували спеціальну поглиблену педагогічну підготовку в педінституті. Прийняті до інституту студенти одразу отримували ступінь кандидата наук. Найздібніші з них, які здобували потрібні знання інших навчати наукам і здатність викладати наставлення, отримували другу вчену ступінь магістра наук. Враховувалося і те, що майбутні вчителі повинні знати предмети того навчального курсу школи, для якої вони готуються. Тому спочатку вивчали всі гімназичні дисципліни, а також логіку, метафізику, філософію, естетику, історію, комерційні науки, сільське домоводство, словенські мови, малювання креслення.

Згідно зі статутом директор педагогічного інституту за кожне півріччя представляв на розгляд загальних зборів "план навчання'', що відповідав намірам цього закладу. Він же, як керівник, не тільки наглядав, щоб все точнісінько виконувалось, але і сам стежив за поведінкою слухачів, здійснював керівництво ними в процесі навчання.

Як відомо в університеті і педагогічному інституті навчалися лише чоловіки. Завдяки існуванню обох учбових закладів з^’явилась можливість відкрити і інститут для навчання жінок. Так у 1812 р. було відкрито Інститут шляхетних дівчат, який забезпечив середню педагогічну освіту жінок, тобто учителів для середніх і неповних училищ на території всієї Харківської губернії.

Таким чином, у першій половині 19 ст. в, Харкові склалось надзви­чайно цікаве співіснування двох педагогічних інститутів. Вища педагогічна освіта для осіб чоловічої статі в цілому забезпечувала ті потреби в спеціалістах високої кваліфікації, які висувало суспільство. Паралельно розвівається жіночій пед. інститут. Обидва інститути виконували одне завдання, хоч мали різний статус і власні статути. В силу класових та соціально-етичних пересудів вони змушені були функціонувати окремо, що було нераціонально і не виправдовувало себе.

Таким чином, у першу чверть ХІХ ст. потреба в інженерах, агрономах, картографах та інших спеціалістах штовхала царський уряд на розширення мережі загальноосвітніх і спеціальних шкіл. Однак, розглядаючи освіту як становий привілей дворянства, царизм всіляко перешкоджав доступу до знань, до широкої літератури представникам демократичних шарів населення.

Микола І у 1827 р. особливим рескриптом заборонив приймати дітей кріпаків в гімназії та університети, мотивуючи це тим, що „молоді люди привчаються до ходу життя, способу думок і понять, що не стосуються їхнього стану”.

10.3. Шкільна політика другої чверті ХІХ століття. Царський уряд, вбачаючи в освіті одну з причин активізації революційних рухів, замінив існуючу систему освіти "новою", яка більш від повідала заїданням виховання дітей і молоді в інтересах панівних класів. Для цього в 1828 р. було видано новий "Статут гімназій і училищ, підпорядкованих університетам". За ним, зберігались типи шкіл, що були раніше, але їх безстановість та спадкоємність було ліквідовано. Кожний тип школи став замкнений і відокремлений. Було узаконено дві системи: одна для "нижчих станів” (парафіяльні та повітові школи), інша для дворян (гімназії та університети). Всюди було введено закон божій, священної і церковної історії, логіки.грецької мови. А філософія, економія, комерційні науки були виключені. Строк навчання в гімназіях було збільшено до 7 років. одні готували молодь до служби на посадах різних чиновників, інші класичні - до продовження навчання в університеті. З 1838 р. у всіх гімназіях застосовувались фізичні покарання як метод виховання і навчання.

Ті, хто закінчував гімназію, міг не лише вступати до університету, а і йти на викладацьку роботу в повітові училища. До початку 60-х рр. в гімназіях навчалися лише чоловіки. В університетах дозволялось навчатися дітям всіх вільних станів, крім кріпаків. Вони могли навчатись в парафіяльних та повітових училищах та технічних школах.

У 1830 р. було закрито декілька університетів. За цей період не було відкрито ні одного навчального закладу, окрім Київського університету в 1834 р. Першим ректором університету був природознавець, історик, фольклорист, вчений-енциклопедист М.О. Максимович. Спочатку було відкрито лише філософський, потім юридичний, а потім медичний факультети 1834, 1835, 1841. Всього навчалось 62 студенти. Першими викладачами були професори польського походження. Лише потім склад змінився викладачами вітчизняними. При університеті існували товариства, які мали зичення для розвитку вітчизняної культури і науки: природниче товариство природниче 1869, податкове – 1865, фізико-математичне, медичне тощо.

У 1835 р. було видано „Університетський статут”, який посилив владу попечителів округів, скасував автономію університетів, а пізніше (1849 р.) скасував право обирати ректора.

Але в той же час у сфері освіти було досягнуто і певних позитивних результатів. На протязі 1832-1842 рр. кількість студентів в університетах збільшилась з 2,1 тис. до 3,5 тис., кількість учнів інших закладів з 69,3 тис. до 99,8 тис. Кількість закладів збільшилась також: гімназій до 7,6, повітових училищ з 393 до 445, парафіяльних з 555 до 1067, приватних закладів з 358 до 531, викладачів в системі освіти – з 4,8 тис. до 6,8 тис.

В організації середньої освіти приймали участь інші міністерства: мін. фінансів відкрило в гімназіях та повітових училищах п’яти міст реальні класи, в яких готували спеціалістів для промисловості. Міністерство юстиції відкрило курси правознавства тощо.

У 1849-1952 рр. було проведено реорганізацію, в результаті якої було створено 3 типи гімназій: 1) з двома давніми мовами; 2) з навчанням природознавству та законам; 3) з юридичним навчанням.

Зросла роль приватних навчальних закладів. Вони підпорядковувались Міністерству освіти. Відповідно до правил 1834 р. та згідно рішенню 1845 р. викладачі приватних закладів здобули такі ж права, статус, заробітну платню, пенсію також, як викладачі державних шкіл.

Університети стали важливими центрами науки, особливо педагогічної. При деяких відкрились педагогічні кафедри. Наприклад, у 1851 р. така кафедра відкрилась у Московському університеті, у 1852 – при Харківському педагогічному інституті.

Таким чином, можна говорити про позитивні зміни в освіті Росії до середини ХІХ ст. До 1855 р. в імперії діяли 6 університетів, при яких відкрилися педагогічні інститути, пансіони для підготовки в вузи. Поширилась мережа спеціальних закладів: 20 кадетських корпусів, Імператорська військова академія, Артилерійська та Інженерна академії, інститут інженерів шляхів сполучення, гірничий інститут, Технічне училище, Строгановське училище декоративно-прикладного мистецтва.

Отже, аналіз сутності реформ 1828-го р. («Статут гімназій і училищ») та 1835 р. («Статут університетів») дозволив зробити висновок, щодо їх особливостей, які проявилися в наступних напрямках: освітня система набула закінченого станового характеру; була порушена спадкоємність навчальних програм між парафіяльними і повітовими училищами та гімназіями; були значно скорочені програми парафіяльних та повітових училищ, зокрема природничо-наукових та фізико-математичних курсів; у всіх навчальних закладах буда розроблена і встановлена система нагляду за учнями та введено фізичні покарання; було введено викладання Закону Божого в гімназіях та відкрито кафедри богопізнання і християнського вчення в університетах одночасно з вилученням курсу філософії та скороченням курсу природничих наук в університетах; було відмінено права університетської автономії та скасовано підпорядкованість університетам усіх шкіл навчального округу; було дозволено навчання державною мовою у парафіяльних та повітових училищах.

Запитання та завдання для самоконтролю.

1. Назвіть етапи розвитку шкільної справи у першій чверті ХІХ ст.

2. Схарактеризуйте основні типи навчальних закладів згідно реформи 1804-го року, зміст навчання кожного з них.

3. Розкрити зміст, методи та форми діяльності Харківського імператорського університету та Харківського педагогічного інституту.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Виокремити форми організації навчальної праці у Харківському педуніверситеті, актуальні для їх творчого використання у сьогоденні вищої школи України.

Література

1. Джуринский А.Н. История образования и педагогической мысли. – М., 2003. – 400с.

2. Розвиток народної освіти і пед. науки на Харківщині. ХДПУ, 1992. – 334с.

3. Прокопенко І.Ф. Рідний край: Навч. посібник з народознавства, 2-ге вид., випр. і доп.– Харків: ХДПУ, 1999.– 526 с.

4. Розвиток народної освіти і пед. думки на Україні. – (X - поч. XX ст): Нариси (М.Д.Ярмаченко, Н.Д. Калениченко та інші). – К.: - 1991. – 384с.

5. Розвиток народної освіти і педагогічної науки на Харківщині.– Харків: ХДПІ, 1992.– 333 с.

10.4. Педагогічні погляди Т.Г.Шевченка (1814-1861)

10.4.1. Мета і зміст освіти в народній школі. Т.Г.Шевченко видатний український поет, художник, мислитель хоча й не залишив для сучасників і нащадків педагогічних праць, однак більшість його прозових і поетичних творів має чітке виховне навантаження, в них порушуються актуальні педагогічні питання цінності виховання. Ролі батьків у формуванні особистості дитини, прищеплення любові і пошани до праці і трудівників. Літературна спадщина Кобзаря насичена значимими для національного виховання народними традиціями, символікою, фольклором. Сама постать народного просвітителя, його відданість Батьківщині й народу, волелюбність і велика жага до життя є зразком у вихованні сучасних дітей та молоді.

За твердим переконанням Т.Г.Шевченка, яке митець висловив у творі „Прогулка с удовольствием и не без морали”, з школи має виходити «… освічена, пряма й сердечна людина, яка добре розуміє і глибоко співчуває усьому людському… Освіта повинна збагачувати, а не обкрадати серце людське”.

У своїх творах „Сон”, „І мертвим, і живим…”, „Наймичка”, „Близнецы” та ін. Кобзар пропагував досягнення української етнопедагогіки, традиції родинного виховання, возвеличував роль жінки-матері як першої виховательки, виступав охоронцем рідного слова, обстоював позицію щодо створення доступної для всіх народної школи, мета якої – виховувати повагу до людей, любов і відданість Батьківщині: „Навіть якби була Вітчизна моя найбідніша, малозначуща на землі, і тоді б вона здавалась мені кращою від Швейцарії і всіх Італій”.

Як представник революційно-демократичного напрямку громадсько-педагогічного руху, просвітитель вважав, що народна школа як демократичний соціальний інститут, забезпечуючи право людей на всебічний гармонійний розвиток, може бути засобом поліпшення суспільного життя. Членство Т.Г.Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві, таємничій політичній організації, зумовило звернення просвітянина до проблеми поширення якісної освіти серед широких кіл народу. Актуальний і надзвичайно цінним є міркування славетного Кобзаря про роботу школи з попередження національного нігілізму серед молоді, що призводить до її повного духовно-морального спустошення:

Не дуріте самі себе,

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,

І свого не цурайтесь.

Тих, хто зрікся свого народу, його історії і мови, забув про матір, за Т.Г.Шевченком:

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають,

Чужі люди проганяють.

„І мертвим і живим…”

10.4.2. Питання сімейного виховання. Усвідомлюючи цінність громадського виховання, Т.Г.Шевченко особливого значення надав традиційному для української культури чиннику становлення особистості – впливу родини, батьків. З великим натхненням поет висловлювався про матір:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим…

… І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим.

„У нашім раї на землі”

На думку Т.Г.Шевченка, людина тоді морально витривала і готова до складання життєвих випробувань, коли її дитинство пройшло в середовищі люблячих сердечних батьків, коли голова родини – батько з теплотою і вимогливістю готує дитину до виконання громадських обов’язків, а мати – перша вихователька сама показує високу міру вихованості. Спільну трудову діяльність у сімї митець розглядав як основу виховання дітей, засіб формування здорового морального клімату в сім’ї.

10.4.3. Ідея всебічного виховання особистості. Просвітитель у своїх творах показав власне бачення ідеї всебічного розвитку особистості: єдність розумового, морального, естетичного і трудового виховання. Усі ці напрями інтегрує моральна чеснота – свідоме почуття патріотизму, яке виявляється у прагненні людини прислужити своїй Батьківщині, народу.

Програма розумового виховання, за Т.Г.Шевченком, має на меті сформувати вміння самостійної мислительної діяльності, досвід роботи з книгою. Зміст початкової освіти просвітянин вважав за необхідне доповнити вивченням основ історії, географії та етнографії, відомостей з історії та культури інших держав і народів. Серед дидактичних міркувань педагогічної ретроспекції вимагають наступні (виділенні А.Сбруєою і М.Рисіною):

- ідея Т.Г.Шевченка про підтримку, розвиток і заохочення пізнавальних інтересів учнів, стимулювання їх розумової діяльності: „Для натури звичайної заохочення – як дощ для пастовня. Для натури слабкої, заснулої… одна проста увага, слово ласкаве засвічує її, як вогонь згаслу лампаду”;

- ідея практико-орієнтованого навчання. Знання мають засвоюватись не механічно, а свідомо, з розумінням того, де їх можна застосувати до потреб професії чи повсякденного життя. така людина стає суспільно активною, набуває гнучкості і динаміки мислення, естетичного смаку;

- ідея емоційної основи навчання: „Ботаніці і зоології необхідне захоплення… А захоплення може прийти тільки через глибоке розуміння краси, безкінечності, симетрії і гармонії в природі”.

Розглядаючи в єдності моральне та естетичне виховання, митець справедливо зазнавав, що „прихильники прекрасного” рідко бувають поганими людьми, музика ушляхетнює людські почуття, допомагає „до старості фізичної зберегти всю юнацьку свіжість духовну”.

Головною рисою характеру особистості Т.Г.Шевченко вважав працьовитість: „Людина працьовита – найщасливіша людина в світі”. Людина, не навчена працювати наполегливо, натхненно, перетворюється у вмістилище огидних вад: „Немає мерзенності, цінності, на яку б вона не була здатна”.

Першочергову роль у народній школі, на думку Т.Г.Шевченка, має особа вчителя, справу якого вважав найвищою мірою благородною і серйозною. Народний учитель любить дітей, прагне розвивати їхні індивідуальні і творчі здібності, здатний до самопожертви, відданий своєму народу, Батьківщині. Саме таким педагогм був для Т.Г.Шевченка І.П.Котляревський, змальований у повісті „Близнецы”.

10.4.4. Навчальні посібники Т.Г.Шевченка. Особистісним сприйняттям забарвлене ставлення видатного поета до проблем організації недільних шкіл для дорослих і підлітків, започаткованих прогресивно налаштованим студентством і професорами Київського університету з осені 1859 р. з архівних документів відомо, що Т.Г.Шевченко активно долучався до забезпечення створюваних шкіл навчальною літературою українською мовою, якої бракувало. Передусім він надіслав до чотирьох київських недільних шкіл 50 примірників свого „Кобзаря”. У 1861 р., витримавши подвійну цензуру, побачив світ Шевченків „Буквар южнорусский”. Було видано 10000 примірників, кожна книжка коштувала символічну плату – 3 копійки.

Буквар містив алфавіт (літери друковані і писані), вправи для читання (уривки з псалмів, українські народні думи, прислів’я, приказки тощо), числа до 100, неповна таблиця множення. Написаний підручник був українською мовою, але буквами російського алфавіту. Загалом зміст букваря був насичений матеріалом патріотичного і морально-етичного навантаження, у текстах розповідалося про соціальну несправедливість, жорстоко засуджувалося царське свавілля.

Альманах „Живописна Україна”, створений Т.Г.Шевченком під час перебування у засланні, часто використовувався у земських народних школах як посібник з географії та історії.

На жаль, передчасна смерть зупинила просвітительську діяльність великого Кобзаря. Упродовж всього життя Т.Г.Шевченко наполегливо опановував культурну спадщину людства, займався самоосвітою, надаючи виключного значення знанням для долі кожної людини. Виховна вила Шевченкових творів, його загальний культурний феномен є невичерпним джерелом у становленні національно свідомих нових поколінь української молоді.

Запитання та завдання для самоконтролю.

1. Назвіть особливості розуміння Т.Г.Шевченком ідеї народності виховання.

2. Які завдання родинного виховання виділив Т.Г.Шевченко?

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Доберіть з творів Т.Г.Шевченка тези, що ілюструють шанобливе ставлення поета до жінки-матері.

Література

1. Забужко О.С. Шевченків міф України: Спроби філософського аналізу. – К.: Знання, 1997. – С.3-8.

2. Сбруєва А.А., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки в схемах і таблицях. – Суми: СПДІ, 1998.

3. Чавдаров С.Х. Педагогічні ідеї Т.Г.Шевченка. – К.: Радянська школа, 1953. – С.21 – 45.

4. Шевченко Т.Г. Твори: В 5 т. – К.: Знання, 1984 – 1985.

10.5. Просвітницько-педагогічна діяльність О.В. Духновича (1803-1865)

10.5.1. Біографія педагога. Олександр Васильович Духнович народився в селі Тополя Гуменського округу Східної Словаччини в сім'ї священика. Після закінчення Ужгородської гімназії (1821) і богословської семінарії (1827) він деякий час працював домашнім учителем, а потім нотаріусом Ужгородської консисторії. У багатій єпископській бібліотеці Ужгорода він займався самоосвітою, ознайомився з творами Ф. Прокоповича, М. Ломоносова, А. Кантемира, Д. Фонвізіна, М. Карамзіна та інших, що мали на нього значний вплив. У 1844—1865 рр. О. Духнович працював каноніком Пряшівської єпархії, де заснував товариство "Литературное заведение". Його просвітницько – педагогічна діяльність була різноплановою й сприяла потягу українського населення до освіти і знань:

· він видавав альманахи і календарі,

· організовував школи і викладав у них,

· написав шкільні підручники з граматики і географії, буквар "Книжицу читальную для начинающих", кілька художніх творів,

· склав і видав перший в Україні підручник з педагогіки "Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских" (1857).

За своїми філософськими поглядами О.Духнович був ідеалістом, але в окремих питаннях пропагував матеріалістичні положення. У суспільних поглядах він стояв на позиціях просвітительства. Освіту вважав найважливішим засобом перетворення суспільства, відкидав революційну перебудову суспільного ладу. Педагог вірив у творчі можливості народу, боровся за його визволення з-під іноземного гніту, за возз’єднання Закарпаття з українськими землями у складі Росії. Незважаючи на переслідування з боку влади, в поетичній формі заявляв: „Я русин был, есть и буду, я родился русином, честный мой род не забуду, останусь его сыном”.

О.Духнович не тільки сприйняв передові педагогічні ідеї свого часу, але й творчо розвинув їх на принципах народності, демократизму та гуманізму. О.Духнович – один з перших професійних вчених – педагогів на Західній Україні. У 1857 році ним був написаний перший на Західній Україні систематизований підручник педагогіки для народних вчителів „Народная педагогия в пользу училищ й учителейс ельских”.

З позицій вірності своєму народові О.Духнович розвивав ідею народності виховання. У своєму підручнику він зазначав: „ На совість учителеві хай буде покладено і те, щоб в дітях збудив народолюбство і в серцях їх засвітив любов до своєї народності, бо людина без народності подібна блукаючому вовкові, для якого всякий ліс, де він їжу знаходить, є батьківщиною” (2, с. 193). Важливою ознакою народності педагог вважав мову, виступав за те, щоб викладання в школах Закарпаття проводилося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. На його думку, впливовим засобом у вихованні в дусі народності має бути також народна пісня, що пробуджує й розвиває любов до рідного краю: „...народні пісні приносять велику користь: людина відчуває власне краще чужого і збуджується в ній дух народолюбства. Бо кров не можна приховати, а народ наш є нам найближчим і рідним”.

10.5.2. Виховні принципи педагогічної концепції О.Духновича. Продовжуючи традиції, започатковані такими великими педагогами – гуманістами, як Я.А.Коменський, Г.С.Сковорода та ін., О.В.Духнович у своїх творах наголошує на природовідповідності навчання і виховання. У 3 розділі підручника педагог наставляє вчителів: „ Всяка людина з природної прихильності, або темпераменту, має потяг до певної речі: так деякі від природи прихильні до музики, інші до живопису....Дуже щасливою є людина, що за такою внутрішньою прихильністю обрала для себе спосіб життя, але навпаки, нещасна та, яка всупереч природній внутрішній прихильності обирає певний спосіб, до якого немала потягу” (2,с.189). Принцип природо- відповідності в інтерпретації О.Духновича включає такі ідеї: ідею саморозвитку; ідею вдосконалення людини; визнання того, що в усіх людей – і в кожну людину зокрема – закладено природні задатки; впевненість, що розвиток дитини відбувається за певними законами; вимогу вивчати вікові й індивідуальні особливості дитини.

Важливим елементом педагогіки О.Духновича є вимога гармонійного розвитку особистості засобами розумового, морального і фізичного виховання.

На думку видатного педагога, у процесі розумового виховання учнів треба озброювати певним колом знань, розвивати їх пізнавальні здібності. Ці знання мають стати в пригоді в майбутній практичній діяльності, бо освіта не самоціль і „лише тоді є корисною, коли вона служить нам засобом для добробуту”.

О.Духнович вважав, що розумове виховання слід тісно пов’язувати з моральним, у процесі якого діти вчаться розрізняти в житті чесне й нечесне. Відповідаючи на питання: „ На що особливо повинен зважати учитель з погляду добрих звичаїв?”, педагог пропонує свою програму морального виховання:

1. учитель мусить відвертати дітей від марнослів’я;

2. створювати таке життя, щоб язик стримували, гнів перемагали, руки на взяття чужого майна не простягали;

3. навчати дітей правду казати..., бо в істині є святиня;

4. нехай не дозволяє дітям давати прізвиська, відмічати тілесні недоліки;

5. нехай намагається розповсюдити і зміцнити між дітьми любов, звертає увагу на те, щоб діти не розлютувалися і один другого не турбували, між собою не сварилися, а ніжно один з другим щоб поводилися;

6. нехай привчає дітей красиво говорити, стерегтися гидких, безсоромних і сварливих слів, але хай намагаються вимовляти все чесно..., щоб з молодості звикали до мирного співжиття.

О.Духнович був віруючою людиною („Перший обов’язок людини є до бога, другий же до свого народу”), тому його ідеї морального виховання звучать у контексті християнського віроучення. Поряд з моральним вихованням вчений розглядає питання статевого виховання („ учителеві слід з особливою ретельністю спостерігати юнацтво обох статей з боку хтивості чи любострастя, або, як кажуть, розпусти. З цього боку учитель мусить спостерігати не тільки в школі, але й поза школою”) й трудового („праця сили зміцнює і розум розвиває”). О.Духнович показав, що праця – найважливіший фактор становлення особистості, людина поза працею є тягарем для суспільства. Педагогом була сформульована ідея поєднання навчання з сільськогосподарською працею.

Важливе місце в роботі школи повинно зайняти фізичне виховання як необхідна умова загартування й підготовки до трудової діяльності. На його думку, цьому має сприяти чітка система фізичних вправ: "природні" вправи (біг, лазання, стрибки, купання в річці тощо); ігри, під час яких розвиваються не тільки тіло, а й розумові здібності дітей, а також спеціальні фізичні вправи.

10.5.3. Дидактичні положення „Народної педагогії в пользу училищ й учителей сельских". О.В. Духнович обґрунтував важливі дидактичні положення, викладені, головним чином, у його праці "Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских". Великого значення він надавав наочності в навчанні, радив використовувати різні натуральні речі, картини, малюнки, карти та ін. Використання наочності в процесі навчання сприяє свідомому й успішному засвоєнню матеріалу, чого не можна досягти, якщо учні не розуміють предметів і явищ, які вони вивчають. Дбаючи про ефективність навчання, вчителі повинні порівнювати ті чи інші предмети або явища, вказувати на їх спільні й відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади. Він вважав, що заучування незрозумілого матеріалу завдає великої шкоди духовному розвиткові дітей.

За поглядами педагога, навчання повинне бути чуттєвим: „Навчання зветься чуттєвим тоді, коли воно сприймається почуттями учнів. Так за цим правилом учитель мусить своє викладання пояснити прикладами, порівняти речі з подібними речами і подати наочно матеріал так, щоб діти не тільки зрозуміли, але й чуттям охопили те, що їм пропонує учитель” (2,с.191). Іншою характеристикою „чуттєвого навчання” О.Духнович називав те, „що певний предмет учні побачать з усіх боків, зрозуміють всі частинки, з яких цей предмет складається, і порівняють з іншим подібним; так наприклад, на урок природознавства можна привести собаку...” (там же).

Великого значення надавав О. Духнович доступності знань для учнів, радив враховувати їх вікові і психологічні особливості при визначенні змісту навчання, застосовувати для міцності засвоєння різні види повторення. Він обґрунтував принцип активності й визначив навчання як двосторонній процес активної діяльності вчителя та учнів.

О.В. Духнович дав багато порад, як організувати навчальний процес, рекомендував, зокрема, практикувати на уроці групову роботу учнів, поділивши клас на три групи (учні середніх здібностей, найбільш здібні, найслабкіші). На вчителя покладалося завдання працювати з цими групами не тільки фронтально, а й диференційовано, щоб забезпечити належний інтелектуальний розвиток кожного учня.

10.5.4. Погляди О.Духновича на особистість учителя та сімейне виховання. Видатний учений і педагог вважав, що успіх у навчальній роботі великою мірою залежить від учителя, який повинен бути обдарованим такими особливими якостями, як:

1. мати справжнє покликання до цієї служби

2. мати добрі і правильні знання і відомості зі свого предмету

3. мати чистий і непорочний норов і процвітати доброчесностями

4. бути від природи лагідним, поважним, з повним характером

5. повинен учнів своїх любити і їхню любов також для себе заслужити

6. володіти легким, зрозумілим способом викладання

7. мати потрібні засоби для навчання і наставляння

8. повинен добрий порядок поважати.

На думку вченого, хто не має цих якостей, той не може й думати про успіхи у своїй роботі. Разом з тим педагог не повинен замикатися в межах своєї професії, а має поширювати знання в масах.

У своєму педагогічному творі "Народная педагогика" О.В. Дух­нович обґрунтував ідею єдності сімейного та шкільного виховання дітей, цілком справедливо вказуючи на те, що ефективність праці вчителя значною мірою залежить і від того, як виховуються діти в сім'ї. Батьків О. Духнович називав першими наставниками своїх дітей, на них лежать великі обов'язки: підготувати дітей до майбутньої трудової і громадської діяльності, виховати з них справжніх громадян і патріотів. Саме тому завдання батьків полягає в тому, щоб дбати про фізичний розвиток дітей, прищеплювати їм необхідні гігієнічні навички, виховувати у них любов до праці. Батьки повинні подавати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в школі.

За багатогранністю просвітницької і педагогічної діяльності та глибиною наукового обґрунтування педагогічних ідей О.В. Духнович вважається одним з перших професійних учених-педагогів на Західній Україні.

Запитання та завдання для самоконтролю.

1. В чому О.Духнович вбачав народність у вихованні?

2. Як О.Духнович трактує принцип природовідповідності?

3. Які дидактичні принципи лежать в основі педагогічних поглядів О.Духновича?

4. Які вимоги педагог висував до особистості вчителя?

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Проаналізуйте особливості трактовки принципу природовідповідності у працях Я.А. Коменського, Г.С.Сковороди, О.Духновича.

2. Дайте характеристику першому в Україні підручнику з педагогіки "Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских" О.Духновича.

Література

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР/ XVIII – первая половина ХIX в. // Сост. Н.П.Калениченко, М.: „Педагогика”1988.- 633 с.

2. Духнович О.В. Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских.– Львов: Тип. Ин-та Ставропиг., 1857.– Ч. 1: Педагогия общая.– 91 с.

3. Золотухіна С.Т. Розвиток ідеї виховуючого навчання в історії педагогічної думки та практиці України. Навч. Посібник для студентів пед.закладів. – Харків, ХДПУ, 1994.

4. Машталер О.В. Педагогічна і освітня діяльність О.В.Духновича. – К., 1966. – С. 56 – 76.

5. Українська педагогіка в персоналіях: У двох книгах/ за ред. О.ВСухомлинської. – К.: Либідь, 2005. – Кн. 1. – 622 с.; Кн. 2. – 550 с.