Функції НБУ

Закон України «Про Національний банк України» визначає функції банку.

НБУ як емісійний центр готівкового обігу започа­ткував емісію українського карбованця у 1992р., коли Україна вийшла із співдружності держав, які використовували у грошо­вому обігу рубль, і почала проведення грошової реформи. По за­вершенні грошової реформи у 1996 р. НБУ здійснює емісію наці­ональної валюти — гривні і копійок.

Для виготовлення грошей в Україні створені Банкнотно-монетний двір і Фабрика банкнотного паперу. НБУ розробляє ди­зайн грошових знаків, установлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки. Як емісійний центр країни він має пов­новаження щодо організації і регулювання готівкового грошово­го обігу на території України. НБУ прогнозує готівковий обіг, установлює правила випуску в обіг, зберігання, перевезення, ін­касації та вилучення готівки з обігу, визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств і організацій.

Виконуючи функцію банку банків, НБУ забезпечує комерційні банки на їх замовлення готівкою через свою мережу територіаль­них управлінь, здійснює розрахункове і кредитне обслуговування комерційних банків.

Реформування банківської системи України наприкінці 80-х років зумовило необхідність розроблення нової системи міжбанківських розрахунків, яка б відповідала потребам дворівневої банківської системи. У 1993 р. НБУ запропонував систему елект­ронних платежів (СЕП), що наближається до рівня відповідних систем розвинутих країн Європи і світу.

СЕП — це загальнодержавна платіжна система, що забезпечує здійснення розрахунків між банківськими установами, органами державного казначейства на всій території України. У межах цієї системи міжбанківські розрахунки здійснюються таким чином:

· через рахунки, відкриті банківським установам у НБУ;

· із застосуванням електронних засобів приймання, оброблен­ня, передавання та захисту інформації;

· за кожним платіжним документом (трансакцією) окремо, тобто це система валових розрахунків (система брутто);

· з ініціативи платника — банку, який дебетує свій рахунок;

· у межах наявних коштів на рахунку банку-платника, тобто система не передбачає надання кредиту-овердрафту для урегу­лювання розрахунків.

Проведення коштів через СЕП за кожним пакетом платіжних документів відображається на рахунках учасників розрахунків у режимі реального часу.

Принципові здобутки, пов'язані з упровадженням СЕП:

• прискорення розрахунків та обігу грошових коштів;

• зменшення документообігу та здійснення переходу до без-паперової технології;

• зменшення вірогідності фальсифікації міжбанківських пла­тіжних документів і підвищення рівня безпеки розрахунків;

• мінімізація банківських ризиків (усунення кредитного ризику, зниження ризику ліквідності та обмеження системного ризику);

• підвищення можливостей НБУ щодо регулювання грошово­го ринку.

НБУ як кредитор комерційних банків поступово освоює мето­ди кредитування, що є загальноприйнятими у світовій банківсь­кій практиці. Протягом 1991—1993 рр. НБУ за завданням уряду розподіляв свої кредити головним чином серед колишніх держав­них банків і спрямовував їх на підтримку переважно державного сектора економіки, тобто проводив селективну політику адрес­ного рефінансування комерційних банків.

Починаючи з 1994р. з метою забезпечення рівного доступу для усіх банків до кредитів центрального банку НБУ запровадив проведення кредитних аукціонів — цінових, за американською моделлю. Розвиток ринку державних цінних паперів дав змогу НБУ запровадити, починаючи з 1996 р., ломбардне кредитування комерційних банків під заставу облігацій внутрішньої державної позики. Характерною особливістю ломбардних кредитів є надан­ня їх банкам переважно для короткострокової підтримки їх лікві­дності — до 10 днів. У 1997 р. Національний банк запропонував ще один спосіб рефінансування — операції з цінними паперами на умовах угоди РЕПО, які стали додатковим джерелом підтрим­ки ліквідності комерційних банків.

Існуюча в Україні система рефінансування комерційних банків спрямована переважно на управління ліквідністю грошового рин­ку. Що стосується підтримки центральним банком ресурсної бази комерційних банків з урахуванням попиту на середньо- та довго­строкове фінансування потреб реального сектора економіки, то ця проблема в Україні не вирішується. Більшу частину грошей (пла­тіжних коштів) НБУ емітує в обіг шляхом проведення операцій з державними цінними паперами (ОВДП), тобто кредитуючи уряд з метою вирішення бюджетних проблем. Так, за період з 1992 по 1999р. вимоги НБУ до уряду зросли з 17,5 до 19,7 млрд грн,, а вимоги до комерційних банків — з 18,7 млн грн. до 1,7 млрд грн.

Для переорієнтації емісійного механізму НБУ на кредитуван­ня реального сектора економіки необхідно відмовитись від емі­сійного фінансування дефіциту бюджету і, крім того, доцільно скористатися схемами рефінансування комерційних банків, що запровадив Німецький Федеральний банк (Бундесбанк).

НБУ згідно з Законом «Про Національний банк України» ви­конує функцію банківського регулювання та нагляду. Значну роль у виконанні цієї функції відіграє служба банківського на­гляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ. На рівні центрального апарату ця служба представлена:

— Комісією з питань нагляду та регулювання банківської дія­льності;

— Департаментом пруденційного нагляду;

— Управлінням реєстрації і ліцензування банків;

— Управлінням нагляду за великими банками;

— Управлінням нагляду за проблемними банками.

Спираючись на світовий банківський досвід, НБУ використовує різні форми і методи банківського регулювання та нагляду, а саме:

— визначає порядок і здійснює реєстрацію банків та видачу їм ліцензій на здійснення банківської діяльності;

— визначає положення, що регламентують різні аспекти дія­льності банків, принципи та стандарти бухгалтерського обліку, правила складання звітності;

— установлює для банків обов'язкові економічні нормативи і ліміти, що регламентують достатність капіталу, ліквідну позицію банків, кредитний ризик, ризик інвестування і ризик відкритої валютної позиції, і контролює дотримання цих нормативів;

— здійснює нагляд за діяльністю банків у формі безвиїзного нагляду і виїзного інспектування банків. За результатами інспек­ційної перевірки НБУ визначає рейтингову оцінку діяльності банку за системою САМЕL;

— визначає порядок формування резервів на покриття ризи­ків. Здійснює контроль за формуванням резервів для відшкодування можливих втрат від кредитної діяльності, операцій з цінними паперами і дебіторської заборгованості;

— визначає порядок гарантування банківських депозитів фізичних осіб;

— застосовує до банків певні заходи впливу з метою реагу­вання на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків, аж до реорганізації та ліквідації банків.

За період з 1992 по 1999р. кількість банків, зареєстрованих НБУ, зросла з 133 до 203. За цей же період 69 банків було лікві­довано у зв'язку з порушенням банківського законодавства та з інших причин.

НБУ як банкір уряду і провідник монетарної політики прово­дить консультації з Кабінетом Міністрів з питань монетарної по­літики, валютної, фіскальної та інших напрямів загальноекономі­чної політики держави.

НБУ здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду. З 1997 р. в Україні з метою створення умов для більш ефекти­вного управління коштами державного бюджету поступово за­проваджується казначейська система касового виконання бю­джету. Вона передбачає консолідацію рахунків органів Дер­жавного казначейства в НБУ. У перспективі Казначейство, враховуючи світовий досвід, передбачає розміщення тимчасо­во вільних бюджетних коштів на депозитних рахунках у коме­рційних банках.

НБУ є кредитором уряду. До 1996 р. НБУ надавав уряду прямі кредити на покриття дефіциту державного бюджету, а з 1996р. він кредитує уряд шляхом купівлі державних боргових зо­бов'язань (облігацій внутрішньої державної позики). Закон «Про Національний банк України», як уже зазначалося, обмежує опе­рації банку з державними цінними паперами тільки вторинним ринком, тобто дозволяє їх здійснювати тільки з метою регулю­вання грошового ринку.

НБУ виконує функцію генерального агента Міністерства фі­нансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої дер­жавної позики та проведення платежів за ними. Він організує продаж облігацій на первинному ринку шляхом проведення аук­ціонних торгів або шляхом продажу за фіксованими цінами, здій­снює розрахунки за результатами розміщення облігацій, сплачує дохід за ними та погашає облігації за рахунок бюджетних коштів. Для обслуговування обігу облігацій НБУ створив спеціалізова­ний електронний депозитарій.

НБУ виконує функції платіжного агента уряду стосовно обслу­говування зовнішнього боргу. Банк є розпорядником кредитів, отриманих від МВФ, на нього покладена відповідальність за скла­дання платіжного балансу та звітності про загальний довгостроко­вий зовнішній борг України, яка надається Світовому Банку.

НБУ як центральний банк країни є провідником монетарної політики. Щорічно НБУ розробляє Основні засади грошово-кредитної політики, що є складовою загальноекономічної полі' тики держави. Вони зорієнтовані на реалізацію її основних цілей і завдань та спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, цінової стабільності і на підвищення ефективності функціонування банківської системи країни. Основні засади грошово-кредитної політики грунтуються на макроекономічних показниках розвитку економіки України, які визна­чає уряд, а саме:

• реальний та номінальний обсяг внутрішнього валового про­дукту (ВВП);

• обсяг дефіциту державного бюджету та джерела його фінан­сування (або профіциту бюджету);

• рівень інфляції.

Основні засади грошово-кредитної політики — це комплекс заходів та монетарних інструментів, за допомогою яких НБУ пе­редбачає здійснювати управління грошовим обігом, забезпечую­чи економічну та фінансову стабільність, які є основою стабіль­ності національної валюти.

НБУ відповідно до макроекономічних показників загально­економічної політики держави встановлює цільові орієнтири мо­нетарної політики:

• зміна грошової бази;

• зміна грошової маси.

Досягнення встановлених орієнтирів НБУ забезпечує шляхом регулювання грошового ринку за допомогою монетарних інстру­ментів як ринкового, так і адміністративного характеру.

У свою чергу, діяльність НБУ як центрального банку країни має бути спрямована на:

— забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні, як необхідної (але не єдиної і недостатньої) умови для макроеко-номічної стабілізації і зростання реальних доходів населення;

— забезпечення фінансової стійкості банківської системи;

— стимулювання кредитно-інвестиційної діяльності комерцій­них банків, з тим щоб вони більш інтенсивно підтримували ре­альну економіку.