Фонетика. Поняття про звуки мови. Аспекти вивчення звуків. Акустичні властивості звука

Фоне́тика -це розділ мовознавства, в якому вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки.
Розділи фонетики
Звуки мови можна вивчати в різних наукових зрізах. Тому фонетику розмежовують на окремі фонетичні розділи.
Щодо часу виділяють: історичну (діахронічну) фонетику, що вивчає становлення й розвиток фонологічної мовної системи
описову (синхронічну) фонетику, яка досліджує стан фонологічної системи на певному етапі, як правило, на сучасному. Стосовно мов виокремлюють:загальну фонетику, яка аналізує загальні особливості звукового боку мови конкретну фонетику, що фіксує звуковий бік окремої мови зіставну фонетику, яка описує звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими.Що стосується системи вияву мови, кажуть про:фонетику літературної мови (є галуззю вивчення літературної мови) діалектну фонетику, що досліджує звуковий бік діалектної мови (є галуззю діалектології) фоностилістику, яка вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення. (Є галуззю лінговстилістики)
Звук — коливальний рух частинок пружного середовища, що поширюється у вигляді хвиль у газі, рідині чи твердому тілі.
Фізичний аспект звука - це його звучання, акустика, фізіологічний - творення його мовленнєвим апаратом, лінгвістичний - його функція в мові. Відповідно до цих аспектів у вивченні мови розрізняють акустичну, артикуляторну й функціональну фонетику.
Звуки мови, крім особливостей артикуляції, мають акустичні властивості, оскільки являють собою звукові коливання. Кожен звук відрізняється від іншого не лише артикуляцією, а й акустичною реалізацією.
До основних акустичних параметрів звука належать ритмічність/неритмічність, висота, сила, тривалість (довгота), тембр і формантна структура.
Ритмічність/неритмічність звука. Звукові коливання, які утворюють звук, можуть бути ритмічними, періодичними, за яких наступне коливання дорівнює попередньому. Ритмічні коливання утворюються вібрацією голосових зв’язок і називаються тонами. Існують і неритмічні, неперіодичні звукові коливання, за яких наступне коливання не дорівнює попередньому. Такі вібрації утворюються в надгортанних порожнинах під час подолання перешкоди повітряним струменем і називаються шумами. Чисто тональними звуками є голосні, а чисто шумними — глухі приголосні. Шум разом із тоном наявний при вимові дзвінких (переважає шум) та сонорних приголосних (переважає тон). Під час артикуляції тональних звуків їх висота майже не змінюється, а при вимові шумних — змінюється. Висота звука. Вона зумовлена кількістю коливань за одиницю часу. Чим більша частота коливань, тим вищим є звук. Сила звука. Цей акустичний параметр визначається амплітудою, тобто розмахом, звукового коливання голосових зв’язок. Чим більший розмах коливання, тим інтенсивніший звук. Тривалість (довгота) звука. Вона визначається часом вимови звука і вимірюється у мілісекундах (мс) — тисячних долях секунди, або сигмахТембр звука. Цей акустичний параметр звука створює його специфіку, надає звукові притаманного лише йому забарвлення. Він, порівняно з іншими акустичними величинами, є найважливішим для розрізнення звуків мовлення на слух. Тембр відмінний у різних звуків, що залежить від додаткових тонів (утворюються внаслідок явища резонансу — посилення основного тону завдяки зміні форми та обсягу надгортанних порожнин) і шумів, які накладаються на основний тон, утворюваний голосовими зв’язками.

25.Артикуляційна характеристика звуків мови. Мовленнєвий апарат та його будова.Поняття про артикуляцію та артикуляційну базу.
Мовленнєвий апарат, мовленнєві органи — органи людини, які беруть участь у творенні мовних звуків.
Робота органів мовлення називається артикуляцією.
Органи мовлення складаються з органів дихання і органів, які беруть безпосередню участь у творенні звуків. Мовленнєвий апарат не є окремим органом людського тіла, а являє собою поєднання органів дихальної та травної систем. Умовно виділяють три поверхи мовленнєвого апарату: нижній, середній і верхній.
Нижній поверх:
легені,бронхи,трахея,діафрагма.
Вони виконують функцію накопичування і видихання необхідного для творення звуків повітря.
Середній поверх: Гортань: щитовидний хрящ,персневидний хрящ,пірамідальні хрящі,голосові зв'язки.
На цьому поверсі твориться акустичний характер (співвідношення шуму і голосу) звуків.
Виділяють три основні положення пірамідальних хрящів і голосових зв'язок, відповідно до яких творяться відповідні звуки.
Видих. У цьому положенні голосові зв'язки розслаблені, пірамідальні хрящі розсунуті, повітря вільно проходить гортанну щілину.
Шепіт. У цьому положені голосова щілина звужена, міжхрящова залишається доволі широкою, видихуване повітря створює слабкий шум.
Голос. Пірамідальні хрящі зближені і міжхрящова щілина закрита. Міжв'язочна щілина дуже вузька, голосові зв'язки напружені і коливаються ритмічно під тиском повітряного струменя. У цьому положенні виникає тон.
Верхній поверх: фаринкс (порожнина глотки),ротова порожнина,носова порожнина.
У цих порожнинах, які є своєрідними резонаторами, творяться обертони і резонаторні тони та шуми, що породжує конкретні звуки.
За участю артикуляції органів мовлення поділяються на активні і пасивні.
Активні органи
Активні органи мовлення є рухомими. Вони виконують головну роботу при творенні звуків. До них належать: язык,губи,нижня щелепа,м'яке піднебіння,язичок.
Проте не у всіх випадках активні органи мовлення беруть участь у артикуляції звуків. Зокрема язик — найактивніший орган мовлення — при вимові [б] чи [п] практично залишається нерухомим.
Пасивні органи
Пасивні органи мовлення є нерухомими, і вони виконують допоміжну функцію при творенні звуків. До них належать: зуби,альвеоли,тверде піднебіння,задня стінка зіва,верхня щелепа,носова порожнина.
Артикуляція — робота органів мови, спрямована на продукування звуків (Розенталь Д.Е Словник лінгвістичних термінів).
Артикуляційна база мовлення — сукупність артикуляційних навичок, потрібних для правильного вимовляння звуків тієї чи іншої мови.

Класифікація голосних Залежно від положення язика голосні характеризуються за місцем артикуляції і ступенем підняття язика. Якщо при вимові звука язик посунений наперед і піднімається до переднього піднебіння, утворюються голосні переднього ряду ([і], [и], [е]). Якщо ж при вимові голосних язик зосереджений у задній частині рота і піднімається до м'якого піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). Ступінь підняття залежить від того, якою мірою спинка язика піднімається до піднебіння. Якщо спинка язика піднята вгору найвище, утворюються голосні високого підняття ([і], [у]). Трохи нижче піднімається язик при вимові голосного високо-середнього підняття [и]. Ще нижче – при утворенні голосних середнього підняття: [е], [о]. Майже не піднімається язик при вимові голосного низького підняття [а]. Щодо участі губ голосні поділяються на неогублені, або нелабіалізовані, й огублені, або лабіалізовані. Огубленими, або лабіалізованими, називаються голосні, при вимові яких губи заокруглюються й витягуються вперед. Це голосні [о] та [у]. При вимові неогублених, або нелабіалізованих, губи нейтральні. При цьому утворюються всі інші голосні: [а], [е], [и], [і]. За артикуляційними ознаками всі голосні української мови показано у вигляді схеми